Книги. Список за півріччя

Книги місяця

Статті місяця

Передплата періодики

Цінні та рідкісні видання

Вінниччина в БД ЕК

Біографічний проєкт

Ресурси бібліотекарям

Медіаресурси

Автореферати та дисертації

Праці викладачів

	ЕЛЕКТРОННІ РЕСУРСИ
БІБЛІОТЕКА БЕЗ МЕЖ. ІНКЛЮЗИВНА БІБЛІОТЕКА: ПІЛОТНИЙ ПРОЄКТ

БІБЛІОТЕКА ВІННИЦЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМ. М. КОЦЮБИНСЬКОГО

Реалізуючи краєзнавчий веб-проєкт "Персоналії життя яких пов'язано з Поділлям", бібліотека формує про них короткі біографічні дані (на основі власної біографічної бази даних "Індивідуальні автори"). Біографічні дані доповнено матеріалами та фото з фондів бібліотеки та мережі Інтернет.

В довіднику представлено 451 коротких біографій, з них 533 - з фото, або ілюстраціями.

Біографії впорядковано в абетковому порядку. Останнє оновлення 11.04.2024 р.

Ми включаємо до довідника біографії лише окремих викладачів ВДПУ, т. я. бібліотека в 2013-2017 рр. випускала видання "Ювіляри ВДПУ" (див. "Повнотекстовий архів видань бібліотеки", доступ через відповідний банер), в які ввійшли біографії значної кількості викладачів ВДПУ.

ПОШУК в довіднику: CTRL + F

А

АБ АВ АЛ АН АР АТ АХ

Абрамов Віктор Прокопович

(1940-2016 рр.) Народився в м. Львів. Український художник, член НСХУ (1993 р.). Закінчив Одеське державне театрально-художнє училище (1961), Харківський державний художньо-промисловий інститут, відділення промислової графіки (1970 р.) Працював в галузі станкового та монументального живопису, графіки. З 1987 р. – учасник обласних, всеукраїнських виставок, міжнародних арт-фестивалів у Києві. Персональна виставка 1997 р. – у Вінницькому обласному художньому музеї.
Здійснив творчі поїздки до Італії (1993 р.), Франції (1994 р.), Єгипту (1995 р.), Іспанії, Греції (1997 р.), Єгипту (1998 р.). За життя створено понад 1000 полотен. Твори зберігаються у Вінницькому обласному художньому музеї, приватних колекціях, у тому числі закордоном. Мешкав у Вінниці.

Авксентюк Борис Петрович

(1941 р. н.) народився в м. Харків.
У 1964 р. закінчив Новосибірський державний університет за спеціальністю «Фізик».
З 1965-2001 рр. працював у Інституті теплофізики Сибірського відділення Академії наук СРСР: 1965-1966 р. – стажист-дослідник; 1967-1977 р. – молодший науковий співробітник; 1977-1986 р. – старший науковий співробітник; 1986-1998 р. – провідний науковий співробітник; 1998-2001 р. – головний науковий співробітник.
Кандидат технічних наук (1973), доктор технічних наук (1992). Відповідно до постанови Президії Сибірського відділення Російської академії наук присвоєно звання заслужений ветеран Сибірського Відділення РАН з врученням нагрудного знака.
З 2001 р. працює у ВТЕІ КНТЕУ на посаді професора кафедрі товарознавства, експертизи та торговельного підприємництва. Професор кафедри (2007).
Автор понад 180 наукових і навчально-методичних праць, опублікованих у вітчизняних та іноземних виданнях.

Александрович Юрій Семенович

(1894-193?) – український етнограф, мистецтво- та музеєзнавець, колекціонер, краєзнавець, архівіст, член Подільського Церковного Історико-археологічного товариства; народився 13 квітня 1894 р. в с. Степашки Гайсинського повіту Подільської губернії (нині Вінницька обл.). Хоча впродовж нетривалого життєвого шляху Юрію Семеновичу Александровичу й довелося попрацювати в багатьох музеях, проте в кожному з них він повністю віддавався кропіткій та складній роботі збирання й збереження історичних старожитностей і предметів побуту українців. Так, у 1914 р. Ю. Александрович працював в музеї Подільської губернії на посаду хранителя культурно-історичного відділу, невдовзі він прийняв пропозицію

стати завідувачем архівно-музейного відділу Подільської губернської народної управи у Вінниці. Проте вже на початку 1919 р. Юрій Семенович продовжив свою музеєзнавчу роботу в народнім музеї Поділля. Однак і тут дослідник затримався ненадовго: у 1920 р. переїхав до Києва, де став науковим співробітником музею-заповідника Києво-Печерської лаври. У 1921 р. він повертається до Вінниці на посаду завідувача губернським архівним управлінням. За ініціативи музеєзнавця в 1921-1924 рр. було зареєстровано і взято під охорону 1231 архів губернії, пізніше на цій базі було засновано Державний архів Вінницької області. Крім того, протягом 1924-1927 рр., Юрій Семенович завідував етнографічним відділом Київського сільськогосподарського музею та активно співпрацював із Кабінетом вивчення Поділля при Вінницькій філії бібліотеки ВУАН.
Юрій Семенович мав значну колекцію народного орнаменту Подільської губернії. Зібрана власними силами з подільських сіл і міст його колекція переважно складалася зі зразків орнаментів на вишивках. Зразки вишивок із різноманітного одягу та інших побутових речей були добре опрацьовані з наукової точки зору й наклеєні на картонні картки, зброшуровані в своєрідний альбом. До того ж Ю. Александрович підкреслював, що всі орнаментальні сюжети мали точну дату і місце походження, народну назву орнаменту, назву одягу, з котрої був взятий орнамент, та інші відомості про ці етнографічні експонати.
Ю.С. Александрович особливо згадував красу народних виробів майстрів із подільських сіл на Вінниччині. Особливий науковий інтерес Юрія Александровича був пов’язаний з бубнівською керамікою. Саме він першим з українських вчених зробив спробу всебічно вивчити один з найвідоміших гончарних центрів південно-східного Поділля. Бубнівка привертала дослідника не тільки глибокими історичними традиціями, а й неповторною красою та своєрідним характером глиняних виробів. Діапазон бубнівських майстрів завжди був дуже широким. Тут, на противагу багатьом іншим подільським осередкам, де гончарі спеціалізувалися у виготовленні, в основному, окремих видів посуду, вироблялись речі різноманітної форми, розміру та якості, їхні стійкі, яскраво виражені художньостильові особливості передавалися з покоління в покоління.
Ю. С. Александрович, як справжній фаховий знавець, дослідник історії, етнографії, археології та архітектури Поділля, сподвижник і організатор музейної справи на теренах краю, збирав, описував, досліджував, зберігав і примножував національну історико-культурну спадщину України.

Альошкін Олексій Михайлович

(1957 р. н.) Народився в м. Ворошиловград (Луганськ). Уукраїнський художник, скульптор. Працює у жанрах станкової та монументальної скульптури. Член НСЖУ (2007 р.) за фахом скульптури.
У 1980 році закінчив Білоруський державний театрально-художній інститут за фахом художник ДПМ. Керівник народного театру тіней «Оберіг Мурафи» (від 1982 р.). У с. Букатинка Чернівецького р-ну Вінницької обл. у 1987 створив музей сільських старожитностей та витинанок. Від 1980 – учасники районних, обласних, всеукраїнських та зарубіжних мистецьких виставок, симпозіумів-пленерів. Працює разом з дружиною, Людмилою Сафоновою.

Вони основоположники планерів каменотесів, які згодом переросли у щорічне свято «Подільський оберіг» (с. Буша Ямпільського р-ну Вінницької обл., від 1986). У стилі монументального-мегалітичного етномодерну створюють скульптури у камені, відроджують народний стиль різьблення.
Серед живописних полотен Олексія Михайловича – «Весна, літо, осінь, зима», «Антоній Печерський», «Трипільська баба» (1980 р.). Автор публікацій на мистецьку, культурологічну та краєзнавчу тематику. Член Вінницької обласної організації Національної спілки художників України з 2010 року.

Альтман Натан Ісаєвич

(1889-1970 рр.) Народився в м. Вінниця. Російський живописець, графік, скульптор, майстер портрета, художник театру, заслужений художник РРФСР (1968 р.).
Навчався в Одеському художньому училищі (1902-1907 рр.). Удосконалював художню майстерність у Парижі, в приватній художній студії (1910-1911 рр.), зазнав впливу новітніх мистецьких стилів, особливо французького кубізму. 1912 р. перебрався до Петербурга. Був одним із засновників «Єврейського товариства розвитку мистецтв».
Після більшовицького перевороту у жовтні 1917 р. став на бік нової влади, брав участь у декоруванні нових революційних свят у Петрограді та Москві, створив декілька портретів Леніна, серед них і його погруддя в цілком реалістичній манері (бронза, 1920 р.).
Ілюстрував «Петербурзькі новели» М. В. Гоголя, «Старий Заповіт, дитячі книжки».

У 1912 р. у Вінниці вийшло два випуски графічних робіт «Вінниця у шаржах». Брав участь у створенні кінофільму «Єврейське щастя» за сценарієм Шолом-Алейхема. За пропозицією Альтмана, натурні зйомки проходили у Вінниці, тоді в районі єврейської бідноти – Єрусалимці. Почав працювати як театральний художник. 1928 р.
Альтман відбув із Державним єврейським театром на гастролі у Західну Європу, залишився у Парижі, де перебував до 1935 р. Повернувся до СРСР, де застав період сталінських чисток кадрів і репресій. Відійшов від створення картин і займався графікою, проектами створення поштових марок та книжковою графікою. Формалістичні твори Альтмана стали незатребуваними на тлі придушеного цензурою радянського мистецтва.

Андрієнко Михайло Васильович

(1934-1996 рр.) Народився в с. Данилки Немирівського р-ну. Фахівець із садівництва, доктор сільськогосподарських наук (1993 р.), професор (1994 р.), член-кореспондент УААН (1995 р.), заслужений діяча наук УРСР (1970 р.).
1962 р. закінчив Уманський сільськогосподарський інститут, відтоді працював головним агрономом, директором науково-дослідного господарства цього ж закладу. З 1969 р. – головний агроном УНДІ садівництва, заступник директора Подільської дослідної станції садівництва. Протягом 1979-1986 рр. – заступник директора, директор Інституту садівництва УААН, водночас генеральний директор об’єднання «Сад-еліта». Очолював кафедру плодівництва Національного аграрного університету (1994-1996 рр.).
Наукові дослідження: вирощування високоякісного посадкового матеріалу та впровадження нових сучасних технологій у садівництво; вивчення і впровадження у виробництво малопоширених плодових та ягідних культур.
Керівник авторського колективу тритомника «Помологія» (К., 1992, 1995, 1997 рр.). Отримав Державну премію у галузі науки і техніки УРСР (1988), премію ім. Л. Симиренка НАН України (1992 р.)

Антонюк Михайло Петрович

(1932-2009 рр.) Народився в с. Івонівці Вінницького р-ну). Педагог, поет, краєзнавець. Відмінник освіти УРСР. Почесний член НСЖУ.
Закінчивши Жахнівську семирічку, вступив до Вінницького педагогічного училища, пізніше закінчив факультет фізичного виховання Камянець-Подільського та хіміко-біологічний Уманського педінститутів. По закінченні вузу недовго працював в м. Гусятині, а далі була служба у війську.
Вчительська доля привела Михайла Петровича у село Сербинівці Жмеринського району. Дванадцять років він працював учителем Сербинівської середньої школи. Потім молодий педагог упродовж десяти років був директором школи у Стодульцях. Талановитого, енергійного вчителя не могли не помітити, його призначають на посаду завідуючого Жмеринським районним відділом освіти. Цій посаді Михайло Петрович віддав двадцять років свого життя.
Не дивлячись на постійну зайнятість, завжди в душі Михайла Петровича жила ще одна схильність – любов до слова, до літератури. Ось як він сам казав про це: «Любов до літератури я мав з дитинства. Бо народився в мальовничому селі, де мої земляки й досі бережуть дотепне слово, іскрометні вислови, прислів’я, приказки». Вони й стали невичерпним джерелом його повсякденного життя, його творчості.
За ініціативи М.П. Антонюка при районному відділі освіти було створене літературно-творче об’єднання «Калиновий цвіт». Члени об’єднання – вчителі та учні різних шкіл району, друкували свої вірші в обласних та районній газетах.

А 1991 року побачила світ перша поетична збірка «Калиновий цвіт», яку було відзначено обласною літературно-мистецькою премією ім. Миколи Трублаїні. Згодом вийшли «Благовіст» і «Гроно». В них також були вірші Михайла Петровича. Пізніше побачили світ і поетичні доробки Михайла Антонюка: в антології поетів-вчителів «Самоцвіти», збірках поетів-вчителів Жмеринщини (крім вище названих й у збірці «Жмеринські зорецвіти»). Ім’я Михайла Антонюка не забуто й у альманасі поетів Жмеринщини «Чарівна криниченька». Він видав власні збірки поезій «Струнами серця» та «На вітрилах, як на крилах». Деякі з віршів було покладено на музику місцевим композитором Геннадієм Жмеринецьким.
Педагог за професією, історик за покликанням, Михайло Петрович Антонюк вважав, що народ, який не знає своєї історії, приречений на вимирання. Тому й завважив головною справою свого життя – дати землякам це знання, дослідивши та виклавши на папері історію сіл і містечок Жмеринщини. У співавторстві з групою краєзнавців вийшов найголовніший твір його життя з промовистою назвою «Через віхи історії» в трьох частинах.

Антонець Микита Степанович

1915-1966 рр. Народився в с. Животівка Оратівського р-ну. Герой Радянського Союзу (1943 р.). На фронті - з червня 1941 р. Закінчивши короткотермінові курси молодших офіцерів, повернувся на фронт. Відзначився в бою біля с. Вовна Шосткинського району на Сумщині 12 березня 1943 р. Майже беззбройний підбив танк противника, а потім, незважаючи на важке поранення, зумів вийти з оточення.
Після демобілізації з 1945 р. жив і працював у рідному селі. Нагороджений бойовими медалями, орденом Леніна. На батьківщині Героя встановлено бюст

Артинов Григорій Григорович

(1860-1919 рр.). Народився в м. Ніжин на Чернігівщині. Батько його був вихідцем з ніжинських греків. Закінчивши реальне училище в Кронштадті, а потім Санкт-Петербурзьке училище цивільних інженерів.
У Вінниці оселився у вересні 1899. Перший вінницький архітектор (1900-1919 рр.), цивільний інженер, генерал-лейтенант будівельної комісії на службі військового відомства (до 1914). Всього, за даними архітектора та краєзнавця Людмили Денисової, у місті Вінниці збереглося 30 будинків, створених за проектами Григорія Артинова. З'ясовано, що перший міський архітектор брав участь у будівництві 39-ти об'єктів міста, хоча і ця цифра не є остаточною.
Сьогоднішнє архітектурне обличчя міста досить важко уявити без таких споруд, як готель "Савой" (будівля 1912 р.), міський театр (1910 р., частково перебудовувався у 1948 р.), Свято-Воскресенська церква (1910 р.), приміщення 2-ї школи (1900 р., колишня жіноча міністерська гімназія), Вінницька товарна універсальна біржа і Торгово-промислова палата (1911 р., колишня міська Дума), будинок судових установ (1911р., колишнє приміщення окружного суду та міської управи), магазин "Лікарські рослини" на вулиці Соборній (будинок Райхера) тощо.

Чимало зробив архітектор Артинов і при новій українській владі у місті Вінниці, ставлячи на службу людям свої багатющі знання та досвід. Зокрема, у вересні 1919 р. він разом з групою однодумців розробляє проект "Товариства добробуту м. Вінниці". До його завдань входили: "правильне забудування міста, упорядкування каналізації, розширення водопровідної сітки, використання енергії Буга, улаштування скотобоєнь та інші".
За радянської влади ім'я Артинова, попри всі його заслуги перед містом, вінничанам було мало відоме. Принаймні, у радянські часи про нього згадували хіба що його колеги-архітектори. Тепер же про Григорія Артинова справедливо кажуть, що це людина, "якій судилося змінити обличчя міста". На честь архітектора перейменована одна з центральних вулиць Вінниці.

Атлантов Володимир Миколайович (1924-2000 рр.).

Картина "Опалений ранок 41"

Народився в с. Пиків Калинівського р-ну. Український художник, член СХУ (1960). Учасник Другої світової війни. Навчався у Львівському художньому інституті (1947-1951 рр.) та Київському художньому інституті (1953 р.). Працював інструктором відділу ЦК КПУ (1955-1963 рр.); відповідальним секретарем Спілки художників України (1963-1969 рр.), генеральним директором ВО охорони пам’яток культури (1973-1975 рр.), головним художником Художньо-конструкторського бюро (1975-1977 рр.). Працював у жанрах пейзажу і портрета. Значне місце у творчості посідає тема війни.

Ахматова Анна Андріївна

(1889-1966 рр.). Народилася в Одесі. Справжнє прізвище Горенко. Дружина Н. С. Гумильова. Російська поетеса, письменниця, літературознавець, літературний критик, перекладач.
Її доля пов’язана з Поділлям, а саме з селом Слобідка-Шелехівська Деражнянського району Хмельницької області, де мешкало доволі багато її родичів по дідовій лінії. Анна Ахматова до революції часто бувала на Поділлі, навідувала їх. Останній її приїзд біографи зафіксували 1914 року. У 39-му Ахматова з’явилася в цих краях інкогніто і пробула на Поділлі кілька днів. У селі є літературно-меморіальний музей, а на одному з садибних будинків, де бувала Ахматова у 1896 і 1912 рр. встановлена меморіальна дошка. Серед багатьох портретів поетеси найкращим вважають портрет у синьо-жовтих тонах пензля нашого земляка художника Натана Альтмана

Б

БА БЖ БЕ БІ БО БР БУ

Бабак-Рябчинська Юлія Петрівна

(1947-1973 рр.) Народилась в смт Піщанка. Українська спортсменка-веслувальниця, заслужений майстер спорту СРСР, дворазова чемпіонка Радянського Союзу (1971), чемпіонки світу (Бєлград, 1971), чемпіонка ХХ Олімпійських ігор у Мюнхені (1972) з веслування.
У Вінниці, навчаючись у медичному училищі, Юля Бабак зробила перші кроки в великий спорт. Тут вона одружилась і стала Рябчинською. У Вінниці одержала перші свої перемоги, стала чемпіонкою Радянського Союзу, чемпіонкою світу, а в канун Олімпійських ігор поїхала в пошуках кращої долі до Одеси. Не довге життя було відведене богом цій талановитій спортсменці. Вона трагічно загинула на тренувальному зборі готуючись до чергових міжнародних змагань.
Вінничанка, заслужений майстер спорту, кавалер ордена “Знак Пошани” похована у рідній Піщанці, де народилася і де пройшло її дитинство. Могилу Юлії прикрашує стела з байдаркою, а її олімпійська медаль зберігається у місцевому музеї.

Бабенко Арсен Гнатович

(1920-1973 рр.) Народився в с. Шкуринці, тепер Вінницького р-ну. Історик, архівіст, краєзнавець. Учителював, працював в архівних установах області. Доклав чимало зусиль для активізації науково-дослідної й видавничої діяльності Державного архіву області, сприяв розгортанню краєзнавчої роботи на Вінниччині. Він – один з авторів-упорядників ряду грунтовних краєзнавчих видань. Зробив значний внесок у виявлення та опрацювання архівних документів для тому «Історія міст і сіл Української РСР. Вінницька область».

Бабій Борис Мусійович

(1914–1993 рр.) Народився в с. Гурівці, нині Козятинського р-ну. Правознавець, вчений-юрист, доктор юридичних наук (1964 р.), професор (1966 р.), академік АН України (1972 р.), заслужений діяч наук України. Трудова діяльність почалася з посади літпрацівника, згодом відповідального секретаря Козятинської районної газети «Колективна праця» (1932 р.), з часом на цих посадах у районній газеті «Прикордонна зірка» в м. Могилів-Подільський (1934-1935 рр.). Закінчив Всеукраїнський комуністичний інститут журналістики (1934 р.), юридичний факультет Київського університету (1940 р.). Від 1940 р. – служба в Радянській Армії на військово-прокурорських посадах, займався викладацькою діяльністю. Протягом 1949-1969 рр. – учений секретар, старший науковий співробітник, завідуючий відділом і заступник завідуючого сектору держави і права АН України. З 1969 до 1974 рр. – заступник директора і завідуючий відділом, директор інституту держави і права АН України (1974-1988 рр.). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1981 р.)

Байдюк Михайло Дмитрович

(1942 р.н.) Народився в с. Гранів Гайсинського р-ну Культосвітній працівник, театральний діяч, директор Вінницького академічного обласного театру ляльок (ВАОТЛ), заслужений працівник культури України (2003 р.).
В 1966 р. закінчив вище військове училище за фахом «інженер-електрик». Друга освіта – історичний факультет Саратовського університету (1974 р.).
Проходячи службу в Радянській армії, М. Д. Байдюк довгі роки працював начальником відділу культури ракетної армії. По закінченні служби доля звела його з Вінницьким обласним музично-драматичним театром ім. М. Садовського. А з 1993 р. М. Д. Байдюк, полковник у відставці, обіймає посаду директора Вінницького обласного театру ляльок, який набув статусу академічного (2007 р.). Завдяки наполегливій праці Михайла Дмитровича відбулися кардинальні зміни в діяльності закладу: створено стаціонарну сцену, глядацьку залу на 100 місць, де щосуботи і щонеділі відбуваються лялькові спектаклі для дітей.

Завдяки директору трупа театру добре укомплектована творчою молоддю. Значно розширюється географія гастролей театру: Росія, Польща, Румунія, Молдова. М. Д. Байдюк – ініціатор проведення на базі ВАОТЛ Міжнародного фестивалю театрів ляльок «Подільська лялька» (раз на два роки) і є його директором. Відзначений багатьма нагородами, має Подяку Кабінету Міністрів України.

Бакалець Олексій Андрійович

(1959 р. н.) Народився в с. Давидківці Хмельницького р-ну Хмельницької обл. Історик, кандидат історичних наук (2007 р.), доцент кафедри історії Глухівського НПУ ім. О. Довженка (2012 р.), краєзнавець, нумізмат. По закінченні Вінницького ДПІ ім. М. Островського (1980 р.) вчителював у Барському районі, з 1985 р. працює в Барському педагогічному училищі (тепер Барський гуманітарно-педагогічний коледж ім. М. Грушевського). Член Національної спілки краєзнавців України. Досліджує проблеми економіки та грошового обігу Гетьманщини і Поділля. Ініціатор проведення науково-практичних конференцій, присвячених діяльності М. С. Грушевського на Поділлі, та створення музею М. Грушевського в Барському гуманітарно-педагогічному коледжі його імені.

Баленко Микола Пилипович

(1921-1994 рр.) Народився в с. Широка Гребля Вінницького р-ну. Льотчик-штурмовик, учасник Другої світової війни, гвардії старший лейтенант. Герой Радянського Союзу (1945).
У 1940 р. закінчив Вінницький технікум радянської торгівлі й одночасно аероклуб.
У лавах Радянської армії – із 1941 року. Закінчив Борисоглібську авіаційну школу пілотів. З листопада 1943 року Микола Пилипович воював на фронтах Другої світової війни. Його екіааж здійснив 158 вдалих бойових вильотів на штурмовку й розвідку військ і техніки супротивника. У повітряних боях його екіпаж збив особисто 2 та у складі групи 2 літаки ворога.
По закінченні війни продовжив військову службу в частинах ВПС СРСР. У 1946 році закінчив Краснодарську вищу офіцерську авіаційну школу штурманів.
У 1955 році підполковник М. П. Баленко вийшов у запас. Мешкав у Краснодарі

Балибердін Володимир Іванович

(1954 р. н.) Народився в м. Гнівань Тиврівського р-ну. Ювелір, народний майстер декоративно-ужиткового мистецтва (1972 р.), члена СХУ (1987 р.).
Близько 40 років працює в галузі декоративно-ужиткового мистецтва (ювелірне мистецтво). Основні твори митця: гребінь «Ранок» (1986 р.), гарнітури – «Весілля» (1986 р.), «Зоряне небо» (2002 р.); кулони – «Птах кохання», «Дорога додому» (2000-2002 рр.), Камея «Легенда» (2005 р.) та ін. В. Балибердін – учасник численних виставок, пленерів, мистецьких акцій як в Україні, так і за кордоном. Його твори зберігаються у Музеї історичних коштовностей України, Севастопольському художньому музеї, музеї м. Руднік (Польща) та у приватних колекціях.

Барабан Леонід Іванович

(1929-2016 рр.) Народився в с. Кривохижинці, нині Мурованокуриловецького р-ну. Літературознавець, критик, мистецтвознавець, кандидат мистецтвознавства (1968 р.).
У 1956 р. закінчив філологічний факультет Чернівецького університету. Працював відповідальним секретарем ряду районних газет. Упродовж 1959-1962 pp. навчався в аспірантурі ІМФЕ ім. М. Рильського АН УРСР за спеціальністю театральне мистецтво. Після захисту дисертації працював у цьому ж інституті на різних посадах.
З 1989 р. поєднує наукову роботу з педагогічною як доцент Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Друкується з 1955 р. Основне коло наукових досліджень – історія розвитку української драматургії і театру XIX і XX ст., в т. ч. на Поділлі, творчість видатних діячів культури, літературно-мистецькі традиції Поділля тощо; видав кілька книг, присвячених цим темам. У різних збірниках та журналах опублікував низку досліджень

Барановський Христофор Антонович

(1874-1941 рр.). Народився в м. Немирів. Державний, кооперативний діяч, банкір, професор, громадський діяч.
Закінчив Університет св. Володимира у Києві. 1905 р. заснував власне кредитне товариство, яке 1907 р. реорганізовано у Кооперативний кредитний банк. Протягом 1911-1917 рр. – голова правління Київського Союзбанку, що в цей період став визнаним фінансовим закладом. 1918 р. організував центральну фінансову інституцію української кооперації «Українбанк» і очолював до 1920 р. його правління. 1919 р. Всеукраїнський кооперативний видавничий союз надрукував окремою брошурою біографічний нарис Х. А. Барановського «Доброзичливе відношення», присвячений 25-річчю його фахової та громадської діяльності.
З 25.05. до 15.10.1920 рр. – Народний міністр фінансів УНР в уряді В. Прокоповича у Кам’янці-Подільському. Після поразки національно-визвольної боротьби українського народу переїхав із урядом УНР до Польщі.

В еміграції довгий час жив у Франції, пізніше у Бразилії, очолював представництва всіх українських кооперативних спілок за кордоном, Загально-українське товариство економістів, співпрацював у кооперативних виданнях.

Баріл (Барил) Клавдія Федорівна

(1949 р. н.) Народилася в с. Великі Солонці, Полтавський район, Полтавська област. Українська артистка, Народна артистка України. В 1968 році закінчила Дніпропетровське театральне училище ім. Глінки, (нині Дніпропетровський театрально-художній коледж).
Відразу по закінченню училища (1968 р.) була запрошенна у Вінницький музично-драматичний театр ім. М. Садовського на посаду артистки драми. Клавдія Барил є провідною артисткою Вінницького театру ім. М. Садовського. Понад 170 сценічних образів втілила Клавдія Федорівна на сцені вінницького театру.

Бжехва Ян (Лєсман)

(1900-1966 рр.) Народився в м. Жмеринка. Польський письменник єврейського походження, сатирик.
Закінчив Науково-виховний заклад отців єзуїтів у Хирові. У Казані протягом року вивчав медицину, потім покинув і перейшов на полоністику.
Після здобуття Польщею незалежності, повернувся до Варшави і вступив до Варшавського університету на юридичний факультет.
Автор кількох збірок лірики. У 1938 р. видав першу книгу для дітей «Танцювала голка з ниткою», після чого вийшло їх кілька десятків. Він – автор циклу фантастичних повістей: «Академія пана Клякси» (1946 р.), «Подорожі пана Клякси» (1965 р.), п’єси «Незвичайна пригода пана Клякси» (1963 р.). Писав сатиричні твори.
В автобіографічному романі «Коли плід дозріває» (1958 р.) йдеться про дитинство та юність письменника, проведені в Жмеринці та Києві. Деякі твори, перекладені українською мовою, були опубліковані в часописах «Прапор», «Всесвіт», «Вітчизна», «Перевал».

Безкоровайний Іван Іванович

1925-2012 рр. Народився в с. Красне Тиврівського р-ну. Пошуковець-дослідник, краєзнавець. Учасник Другої світової війни, один з найвідоміших в країні її дослідників, активно займається пошуками безвісти загиблих солдатів під час оборонних та визвольних боїв 1941-1944 рр. на території Тиврівського району.
За 30 років своєї діяльності (з 1979 р.) пошуковець встановив понад 3 тисячі імен та братські поховання із 6370 загиблими військовополоненими у Гніванському концтаборі. До 1995 року їх доля була невідомою, вони вважалися такими, що пропали безвісти. Ініціював встановлення обеліска загиблим пілотам на полі бою біля с. Красне та створення у м. Гнівані Тиврівського району «Алеї пам’яті» загиблим воїнам.

Безуглий Іван Оксенович

1925-1995 рр. Народився в с. Чумаки П’ятихатського р-ну Дніпропетровської обл. Український історик, архівіст. В 1953-1995 рр. жив і працював у Вінниці.
Ветеран Великої Вітчизняної війни і органів державної безпеки, історик за фахом (у 1951 р. закінчив історичний факультет Дніпропетровського університету) і слідопит за покликанням, майор у відставці Іван Оксенович Безуглий враз став відомим усьому СРСР наприкінці 50-х рр. минулого вже століття, коли з-під його пера, тоді співробітника КДБ, почали появлятися статті і нариси про невідомі сторінки партизанського і підпільного руху на Вінниччині в роки минулої війни, учасником, а не спостерігачем якої він був.
Матеріали ті охоче друкували республіканські газети «Радянська Україна», «Молодь України», «Колгоспне село», обласні – «Вінницька правда» і «Комсомольське плем’я», а також навіть союзна, з мільйонним тиражем, «Комсомольская правда». Згодом Безуглий зібрав їх і видав 1962 р. окремою книгою під інтригуючою назвою «Тайны "Вервольфа"» (1962, 1996 рр.). Видав у співавторстві з М. Рябим роман «Облава на озброєного вовка» (1986)

Белканія Георгій Север’янович

(17. 05. 1943, Вінниця)
Професор, доктор медичних наук, лікар, вчений. У 1966 році закінчив Вінницький медичний інститут ім. М. І. Пирогова. З 1978 р. – доктор медичних наук, а з 1989 р. – професор за спеціальністю 14.01.34 «Космічна медицина». Працював хірургом у залізничній лікарні в 1966-1969 рр. З 1970 року . Георгій Север?янович – старший науковий співробітник Науково-дослідного інституту експериментальної патології та терапії АМН СРСР (ЕПіТ АМН СРСР, м. Сухумі) та Інституту медикобіологічних проблем МЗ СРСР (м. Москва). З 1982 р. він керівник лабораторії космічної медицини і експериментальної кардіології. На протязі 1978-79 років Г. С. Белканія. брав безпосередню участь у міжнародній програмі “Інтеркосмос. З 1995 року він керівник Лабораторії медичних експертних систем (м. Вінниця), з 1998 р. – професор кафедри анатомії, фізіології та основ медичних знань Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. У 1998-99 роках – головний науковий співробітник Державного науково-дослідного інституту фізкультури та спорту ( м. Київ).З 1995 року він керівник Лабораторії медичних експертних систем (м. Вінниця), з 1998 р. – професор кафедри анатомії, фізіології та основ медичних знань Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. У 1998-99 роках – головний науковий співробітник Державного науково-дослідного інституту фізкультури та спорту ( м. Київ). З 2003 року Георгій Север?янович – керівник науково-дослідної лабораторії валеології. Учасник міжнародних науково-технічних проектів по Європейському фонду розвитку EUREKA та інших.З 2012 р. – професор кафедри біології. Основні напрями наукових досліджень: космічна біологія і медицина, гравітаційна біологія і фізіологія, експериментальна і медична антропологія, кардіологія, екстремальна медицина, теорія медицини, загальна патологія, валеологія, медичні експертні системи.
Автор більш 220 наукових праць, в т. ч. монографій, посібників, 8 винаходів. Науковий керівник та консультант 15 кандидатів та докторів наук. Викладав валеологію та основи медичних знань.

Бень Анатолій Борисович

1959 р. н. Народився в с. Скала Оратівського р-ну. Письменник, журналіст, заслужений журналіст України (2009).
У 1981 р. закінчив Вінницький ДПІ ім. М. Островського. 1981-1982 рр. — кореспондент Оратівської районної газети. 1982-1983 рр. — служба в армії, редакція газети ПрикВОкр. «Боевая слава». 1983-1984 — кореспондент Оратівської районної газети. 1984-1989 рр. — кореспондент, старший кореспондент, завідуючий відділом обласної молодіжної газети, м. Вінниця. 1989-1990 рр. — кореспондент, завідуючий відділом, газета «Молодь України», м. Київ. З 1990 р. — спецкор з прав людини, оглядач парламентського відділу газети Верховної Ради України «Голос України». З 1999 р. — київський оглядач газети українців Північної Америки «Міст». З 2007 р. — помічник Голови Верховного Суду України, начальник управління забезпечення видавничої діяльності Верховного Суду України.

Висунутий кандидатом у народні депутати України на парламентських виборах у 1998 році, виборчий округ № 15, Вінницька область. Розробляв теми голодомору 1933 р., сталінських репресій, війни в Афганістані.
Автор і ведучий рубрики «ЗАКОНоДАВець» (тема боротьби з корупцією й «білокомірцевою» мафією). Автор книжкової серії «Правди і суду!» – книги: «Правди і суду!» (1998 р.), «Корозія влади» (1999 р.), «Володимир Следнєв: Кучма, Мафія і Я» (2002 р.). Співавтор всеукраїнського збірника «Дзвони пам’яті» (1991 р.). Організував у Вінниці одне з перших в Україні товариство «Меморіал». Один із організаторів «Народного фронту» на Вінниччині. Автор ряду книг політичної тематики. Член СЖУ (1984 р.), НСПУ (2003 р.).

Білинський (Білінський) Микола Іванович

1852-1930 рр. точна дата смерті не відома. Український історик, педагог, мовознавц, краєзнавц, бібліограф Поділля.
Народився в м. Вінниця. 1875 року закінчив історико-філологічний факультет Університету святого Володимира в Києві.
У 1875-1877 роках викладав російську та латинську мову в Кам'янець-Подільській чоловічій гімназії. Зазнав переслідувань «за симпатії до українства». У червні 1877 року Білинського перевели на службу до міста Уральськ (Росія). До Уральська не поїхав, звільнився. Став заробляти на життя приватними лекціями в Києві.
Наприкінці 1870-х років приєднався до руху «культурників», брав участь у діяльності студентських гуртків, згодом у «Старій громаді», «Просвіті». Працював у редакціях газет «Труд», «Зоря».
Перебував на чиновницькій службі в Києві, Житомирі, Херсоні, Одесі: від 1885 року — у Житомирі службовець Контролю поліських залізниць, від вересня 1887 року – співробітник Херсонської казенної палати, від 1888 року –податковий інспектор у Олександрії Херсонської губернії, від 1893 року – податковий інспектор в Одесі.

Допомагав Борисові Грінченкові в підготовці «Словаря української мови».
У 1895-1897 роках був співвласником ілюстрованого тижневика «По морю и суше», але оскільки видання не мало успіху, його друкування припинили.
1910 року через хворобу звільнився, повернувся до Вінниці. Ініціював і брав участь у встановленні пам'ятника українському композитору Петрові Ніщинському на його могилі в селі Ворошилівка Вінницького повіту. Від 1911 року співробітник газет «Винницкий голос», «Слово Подолии», де публікував краєзнавчо-етнографічні нариси. Від 1921 року бібліотекар і консультант Вінницької філії Всенародної бібліотеки УАН. Входив до складу Кабінету виучування Поділля.
1926 року виїхав до Кам'янця-Подільського.

Білозерова Луїза Олександрівна

1941-2015 рр. Народилася в м. Оренбург, Росія. Журналістка, публіцист, краєзнавець, член СЖУ.
Луїза Олександрівна була королевою нарису з 60-х до 90-х років минулого сторіччя. Дуже яскрава постать своєї епохи. Мала міцний, майже чоловічий характер. Після аварії на Чорнобильській АЕС одразу ж поїхала в зону писати звідти матеріали. ЇЇ статті передруковували по всьому Союзі і в країнах соціалістичного табору.
Разом з чоловіком, Миколою Павловичем, вона працювала у "Вінницькій правді", а потім — у "Правді України". Автор ряду путівників про Вінницю, науково-публіцистичної книги «Цей загадковий «Вервольф»: історія, наукові розвідки, таємниці розгадані та адресовані у майбутнє».

Білоконний Петро Григорович

(1939 р. н.) Народився в с. Велика Вулига Тиврівського р-ну. Економіст, доктор економічних наук (1997), професор (1999), академік.
Від 1969 р. - на державній службі, був головою Вінницького міського комітету народного контролю; від 1987 р. працював у Вінницькому технічному університеті на різних посадах, зокрема деканом факультету перепідготовки кадрів.
З його ініціативи, у Вінниці 1993 р. створено фінансово-економічний університет, який сьогодні є членом Асоціації вищих закладів освіти України недержавної форми власності. Ректор університету П. Г. Білоконний особисто і в співавторстві видав 18 навчально-методичних рекомендацій, 9 навчальних посібників. Під його керівництвом в університеті було захищено 23 кандидатські та 5 докторських дисертацій з економіки, педагогіки, математики і права. Депутат Вінницької міської ради чотирьох скликань. Має численні нагороди/

Білоконь Никифор Григорович

(1909-1975 рр.) Народився в с. Букатинка, нині Чернівецького р-ну Вінницької області. Український поет-гуморист.
Працював на ниві ліквідації неписьменності. У 1934 р. закінчив Херсонський педінститут. Працював на ниві ліквідації неписьменності.
Почав друкуватися з 1951 р. Гуморески письменника визріли на букатинських враженнях. Розробляв жанр «щипавок» – сатиричних побутових малюнків дидактичного спрямування. У 1952—1964 роках керував літературним об'єднанням при редакції обласної газети «Наддніпрянська правда» (Херсон). У 1968—1971 роках був відповідальним секретарем Херсонської організації Спілки письменників України.
Перша збірка ліричних та жартівливих пісень «Я ще, друзі, молодий» побачила світ 1958 року. Більшість з них покладено на музику композиторами Григорієм Компанійцем, Яковом Цегляром, Глібом Копосовим, Костянтином Лістовим. У поемі «Савчине весілля», значною мірою автобіографічній, зображено події громадянської війни. Переклав українською мовою п'єсу Всеволода Вишневського «Раскинулось море широко». Переклав російською мовою п'єсу В. Суходольського «Кармелюк».

Богун Іван

Іван Богун — полковник Вінницький (худ. Микола Бондар)

(р. н. невідомий - 1664 р.). Український військовий і державний діяч, козацький полководець часу Хмельниччини, полковник подільський, згодом — кальницький і паволоцький. За даними польського дослідника Еуґенюша Лятача, був сином Федора — дрібного шляхтича, державця містечка Бубнева (тепер село Бубнівська Слобідка, Золотоніський район). Рід Івана Богуна, як припускалося у наукових дослідженнях, козацько-шляхетського походження. У книзі «Малороссійский гербовник» (автори В. Лукомський, В. Модзалевський) описано герб роду Богунів. Також твір вказує, що полковник мав сина Григорія та онука Леонтія. Вони були військовими товаришами. Протягом 40-х років XVII століття Богун вів звичайне для реєстрового козака життя. З початком у 1648 році Визвольної війни українського народу Богун став одним із сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького і, згідно з «Реєстром Війська Запорізького 1649 року», значився серед козаків Чигиринського полку, в його сотні був записаний «кадровий резерв» Хмельницького як прості козаки (зокрема серед них Михайло Криса, який був серед заручників у поляків в битві під Жовтими водами). В 1650 року, за добрі організаторські здібності та військовий талант Богуна призначили кальницьким полковником. В 1651 році Богун вів бої на Брацлавщині проти загонів М. Калиновського та С. Лянцкоронського. У боях під Вінницею в березні 1651 року Богун вперше найбільш масштабно проявив свої здібності воєначальника. Залишивши частину свого війська у місті, Богун з рештою вирушив на зустріч польському магнату Лянцкоронському з добірною шляхетською кіннотою. Після нетривалої сутички козаки в удаваній паніці почали відступати до укріпленого по той бік Бугу монастиря, таким чином заманивши в ході бою польську кінноту на Південний Буг, де крилаті гусари потрапили до завчасно підготованої пастки (козаки перед боєм прорубали в кризі ополонки, притрусивши їх сіном та прикрили снігом, щоб не було видно). Сам Лянцкоронський ледве врятувався від такої смерті. Гетьмана польного та магната Лянцкоронського звинувачували в загибелі багатьох знатних магнатів, полеглих під Вінницею. В подальшому, переслідуючи польські загони, полк Богуна брав участь у штурмі Кам'янця-Подільського (29 квітня — 1 травня 1651 року), а в середині травня його козаки оволоділи Корцем.

Іван Богун — полковник Вінницький (худ. Микола Бондар).Відіграв значну роль у битві під Берестечком влітку 1651 року. В березні 1653 року загони Богуна виступили проти армії Стефана Чарнецького, який, захопивши Липовець, Погребище та інші міста, рухався вглиб України. Маючи значно менші військові сили, вінницький полковник відступає углиб Брацлавщини під Монастирище. 21 березня поляки обложили місто і почали штурм, проте захопити його вони не спромоглися. На другий день Чернецький зробив відчайдушну спробу взяти його, але при цьому сам дістає тяжке поранення. Богун, скориставшись ситуацією, непомітно вивів частину козаків, з міста; половині наказав переодягнутися в татарський одяг і наступати, а сам з іншою половиною вдарив у тил ворога. Поляки, впевнені, що надійшло підкріплення, починали в паніці тікати. Про цю поразку один з літописців написав, що польське військо тут «велику шкоду і сором свій побачило і пізнало». 1653 року Богун разом із Тимошем Хмельницьким водив козацькі полки в похід на Молдовою, де було розгромлено армію Георгіци та його союзників. Після загибелі в Сучаві Тимоша (5 листопада 1653 року), Богун повернувся з військом в Україну. У битві під Жванцем Б. Хмельницький оточив військо Яна Казимира, що не полишав сподівання підкорити українські землі. У цей вирішальний момент кримський хан зрадив козаків і вступив в договір з польським королем, тим самим врятувавши його. Відносини між Гетьманщиною і Річчю Посполитою починали регулюватися згідно зі Зборівським договором 1649 р. За це король дозволив татарам під час повернення до Криму грабувати та брати у полон українське населення. І. Богун отримав наказ не допустити цього і покарати зрадників. Літописець Величко описує, як вінницький полковник на чолі десятитисячного козацького війська розгромив татар, які розділилися невеликими загонами для взяття ясиру. Їх втрати становили близько 8 тисяч воїнів, 2 тисячі було взято у полон.

В кінці 1653 року та протягом 1654–1655 років кальницький полковник практично безперервно вів бойові дії проти коронної армії та татарських загонів на Брацлавщині та Уманщині. 1655 року Богун вписав ще одну героїчну сторінку в історії визвольної війни, керуючи обороною Умані, яку не вдалось взяти полякам. У 1655 році Польща робить ще одну спробу оволоділи українськими землями. Польське військо оточило Богуна в містечку Охматів та кинулося навперейми Хмельницькому та полкові росіян, яким командував воєвода Шереметєв. Перевага була на боці поляків — вони відтіснили українців і росіян від Охматова, проте ті, оговтавшись, почали відновлювати втрачені позиції. Ось так, з перемінним успіхом тривала битва. А доля цієї битви вкотре вирішилась Богуном. Знаний майстер прориву, він зумів вийти з облоги. А на ранок поляки, що рушили на Хмельницького з подивом зауважили: його військо побільшало і завзято гріється, ладнаючи бруствери із … замерзлих на полі бою. Після смерті Б. Хмельницького (27 липня 1657 року) Іван Богун певний час підтримував курс Івана Виговського та Юрія Хмельницького на унезалежнення від Москви української зовнішньої та внутрішньої політики, але й крен в інший бік вказаних гетьманів — на зближення із Польщею чи Туреччиною теж викликав спротив кальницького полковника. Зокрема, Богун відмовився підписувати укладений Виговським Гадяцький договір (6 вересня 1658 року) і разом з І. Сірком очолив народне повстання, метою якого було усунення гетьмана від влади. 1662 року кальницький полковник Богун був ув'язнений поляками і відправлений до Мальборка. Але на початку 1663 року він був звільнений Яном II Казимиром в обмін на участь у поході на Лівобережну Україну. Але згодом Богуна звинуватили у зносинах з московитами та урядом Івана Брюховецького і розстріляли поблизу Новгород-Сіверського 17 лютого 1664 року, за іншою версією — зі звичайної помсти за завдані ним поразки. Похований під Новгород-Сіверським.

Бойко Іван Никифорович

(1910-1975 рр.) Військовий діяч. Народився 24 листопада 1910 року в селі Жорніще (нині Іллінецкого району Вінницької області, Україна). В Червоній/Радянській Армії з 1930 року. В 1936 році закінчив Ульянівську бронетанкову школу, в 1939 році - бронетанкові курси. Учасник боїв на річці Халхин-Гол в 1939 році. Під час Великої Вітчизняної Війни з жовтня 1941 року в діючій армії. Воював у складі прославленої першої танкової армії (першої гвардійської танкової армії), під командуванням генерала Катукова М. Е. 69-й гвардійський танковий полк гвардії майора Бойка І. Н. відзначився в ході Житомирсько-Бердичівської операції військ першого Українського фронту, коли танкісти першої танкової армії 28 грудня 1943 року звільнили від гітлерівців місто Козятин Вінницької області. За уміле керівництво діями ввіреного полку, особисту мужність в боях за місто Козятин.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1944 року Бойку Івану Никифоровичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі "Золотая Звезда" (№ 2072). 1 лютого 1944 року Бойко І. Н. прийняв командування 64-ою гвардійською танковою бригадою, з якою дійшов з боями до Перемоги, завершивши війну в столиці гітлерівської Німеччини - Берліні. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1944 року за успішне командування 64-ою гвардійською танковою бригадою і героїзм, проявлений при форсуванні річок Дністер і Лозина і звільненні міста Черновіци (Чернівці), гвардії підполковник Бойко Іван Никифорович нагороджений другою медаллю "Золотая Звезда". Після війни полковник Бойко І. Н. командував танковим полком, був заступником командира корпусу. В 1948 році він закінчив Академічні курси при Військовій академії бронетанкових і механізованих військ. З 1956 року в запасі. Помер 12 травня 1975 року. Похований в столиці України - місті Києві, на Лук'янівському військовому кладовищі. Нагороджений 2 орденами Леніна, 3 орденами Червоного Прапора, орденами Суворова 2-го ступеня, Богдана Хмельницького 2-го ступеня, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, медалями, а також іноземним орденом.

Боднар Галина Пилипівна

(1950 р. н.) Народилася в с. Тростянець Ямпільського р-ну. Заслужений працівник культури України (2001).
Боднар Галина Пилипівна народилась у родині робітника та колгоспниці. 1956-1964 рр.- навчання у Тростянецькій восьмирічній школі; 1965-1966 рр. - навчання у Гонорівській середній школі; 1965-1967 рр. - навчання у дитячій спортивній школі м. Ямпіль Вінницької області; 1967-1972 рр. - робота на Клембівській фабриці художніх виробів «Жіноча праця» інструктором-методистом по виробничій гімнастиці і по сумісництву завідуючою бібліотекою. 1977-1980 рр - навчання без відриву від виробництва у Харківському машинобудівному технікумі за спеціальністю «Бухгалтерський облік». 1978-1986 рр. - редактор-методист кінотеатру «Ювілейний» в м. Ямпіль.

З квітня 1986 року - директор кінотеатру «Родина» у м. Вінниці.
У 2010 році нагороджена Почесною відзнакою Міністерства культури України, у 2015 році - Знаком Федерації профспілок "Вінницької області "За співпрацю". У 2001 році присвоєно звання Заслуженого працівника культури. З 2016 року навчається у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтва. Неодноразово була відзначена почесними грамотами.

Бондар Георгій Герасимович

(1919-1945 рр.) Герой Радянського Союзу. Народився в 1919 р. у с. Лучинець Мурованокуриловецького району. У 1938 р. закінчив Хабаровський вечірній будівельний технікум. Працював будівельником. Служив у Радянській Армії з 1934-го по 1936 рр. У 1941 році учився на курсах молодших лейтенантів.
Учасник Німецько-радянської війни з 1942 р. Воював на Воронезькому та 1-му Українському фронтах. За успішне форсування річки Дніпро південніше Києва, міцне закріплення плацдарму на західному березі і виявлені при цьому відвагу і геройство Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 жовтня 1943 року командирові взводу 3-ї мінометної роти 957-го стрілецького батальйону 309-ї Пирятинської стрілецької дивізії молодшому лейтенантові Бондарю Георгієві Герасимовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Загинув у квітні 1945 р. у бої за м. Вроцлав ПНР. Похований у місті Болеславець.

Бондар Микола Пантелеймонович

1952 р. н. Народився в с. Люлинці Калинівського р-ну. Літературознавець, письменник. Випускник Вінницького педагогічного інституту.
Деякий час працював у вінницькій пресі, був кореспондентом республіканської газети «Комсомольское знамя». Кандидат філологічних наук, провідний науковий співробітник, завідувач відділу української класичної літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.
Автор ряду наукових праць. Досліджує українську літературу 19 – поч. 20 ст., питання теорії літератури. Автор розділів про розвиток поезії в «Історії української літератури» у 2-х т. (1987 р.), «Історії української літератури 19 ст.» у 3-х кн. (1997 р.), упорядник і автор передмови вид. «Творів» В. Самійленка (1990 р.). У монографії «Поезія пошевченківської епохи: Система жанрів» (1986 р.) запропонував нові характеристики й оцінки оригінальних поезії пошевченківської доби, створив окремі розділи присвячені Л. Глібову, С. Руданському, Ю. Федьковичу, П. Грабовському.

Серед наукових досліджень – нарис «Діалог з історичним часом: Формування нової української літератури»; розвідка «Перший жанровий зразок української художньої прози (Повість – "Микола Коваль" М. Венгера)»; «Нова українська література; низка статей про поетику і проблематику творчості Т. Шевченка. Надрукував низку поезій у журналі «Київ». Друкує лірику, оповідання, повісті, виступає як критик, перекладач. Член СПУ (1990 р.)
Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки 2014 року за роботу в складі колективу з підготовки видання «Історія української культури» в п’яти томах (у дев’яти книгах)

Бондар Пилип Мусійович

(1911-1997 рр.) Народився в с. Чечелівка, нині Гайсинського р-ну. Художник, скульптор, член СХУ (1942). Закінчив чотири класи початкової школи, потім навчався у семирічці с.Зятковець.
У 1929 році Пилип разом з хлопцями-односельцями їде на шахти Донбасу. Працював прибиральником породи, коногоном, електрослюсарем. Без відриву від виробництва закінчив художній робфак. Потім навчається в Київському художньому інституті, стає скульптором.
Учасник Другої світової війни. Працював у жанрах портрета, тематичної композиції та монументальної скульптури. Майстер реалістичного напряму.
Десятки замовлень виконав наш земляк у галузі декоративної скульптури. Його руками створено чимало пам’ятників на братських могилах воїнів, які загинули в роки Другої світової війни. Писав портрети сучасників. Учасник республіканських виставок з 1945. За бойові та трудові заслуги П. М. Бондаря нагороджено багатьма медалями.

Боржковський Олексій Васильович

1934 р. н. Народився в смт Брацлав Немирівького р-ну. Військовий л.ікар, лікар-отоларинголог вищої категорії, громадський діяч.
Закінчив Вінницький медичний інститут (1959 р.). Правнучатий племінник лікаря й поета Степана Руданського (1834-1873 рр), він досліджує й популяризує його життєвий і творчий шлях. Учасник Днів С. Руданського в Криму (2006 р.), щорічних Днів сатири й гумору Степана Руданського на Калинівщині (з 1984 р.), вечорів його пам’яті у Національній науковій медичній бібліотеці України (Київ), щорічних фестивалів української книжки у Феодосії (АРК). Лауреат літературно-мистецької премії ім. С. Руданського (2011 р.). З ініціативи Олексія Васильовича, до 175-ї річниці від дня народження Степана Руданського, побачили світ конверт і марка з його зображенням. Автор численних краєзнавчих статей, серед яких чільне місце належить публікаціям про його славний рід.

Звертаючись до вищих інстанцій, він клопочеться про перейменування центральної площі в м. Калинівка й присвоєння їй імені Степана Руданського, спорудження пам’ятників поету в Ялті та Калинівці, увічнення поетового невмирущого слова в академічному виданні його творів, присвоєння Кримському гуманітарному університету (м. Ялта) імені Степана Руданського.

Борисюк Іван Іванович

1914-1944 рр. Народився в с. Селевинці Немирівського р-ну. Герой Радянського Союзу (1943 р.). 1934-1938 pp. служив у Червоній Армії. Член КПРС з 1942 р. Працював головою колгоспу.
В армії в 1934-38 і з 1941 рр. З початком Великої Вітчизняної війни на фронті. Командир взводу (15 дивізія, 13 Армія, Центральний фронт). Молодший лейтенант Борисюк в боях на Курській дузі в селі Новий Хутір (Глазуновський район, Орловська обл.) відбив атаку 8 ворожих танків, підбивши 2 з них. 6 липня в селі Снава (Курська область) діючи в бойових порядках стрілецьких підрозділів, з відстані в 100-150 метрів його взвод знищив 11 машин, 6 з них Борисюк підбив особисто. Загинув в бою 28.7.1944 р. біля р. Хайнувка (Польща). В селі Кірово Неміровського району на честь Героя встановлена меморіальна дошка. Його ім'ям названа вулиця в селі Селевинці. Звання Героя Радянського Союзу присвоєне в 1943 р. Нагороджений орденом Леніна, Вітчизняної війни 2 ступеню.

Бортняк Анатолій Агафонович

(1938-2009 рр.) Народився 27 квітня 1938 року в с. Олександрівці Тростянецького району. Український поет. Автор понад тридцяти книг ліричних поезій, біблійних переспівів, книг для дітей, літературних пародій, сатиричних мініатюр та публіцистики. Член Спілки письменників України та колишнього Радянського Союзу з 1965 року. Воєнне й повоєнне дитинство Бортняка проминуло в селі Жабокричі Крижопільського району.
Закінчив філологічний факультет Одеського держуніверситету. Працював журналістом, 13 років очолював Вінницьку письменницьку організацію.
Основні книги: «Мелодія», «Немирівське шосе» (1965 р.), «Добро» (1969 р.), «Довголіття», «Серце дня» (1972 р.), «Полустанок» (1973 р.), «Право» (1975 р.), «Внесок» (1976 р.), «Батькове вогнище» (1979 р.), «Адреса» (1987 р.), «Поки дихаю, поки живу…» (1989 р.), «Синоніми до України» (1993 р.), «Журавель у небі» (1996 р.), «Коли б я жив тоді на світі» (1998 р.), «Важке щастя» (2003 р.).

Окремі його твори перекладені багатьма мовами. Лауреат декількох літературних премій (імені Михайла Коцюбинського, Володимира Сосюри, Степана Руданського, Степана Олійника, Олександра Копиленка, Олекси Гірника, «Срібний Еней» та інших), лауреат міжнародної премії з сатири і гумору у Філадельфії (США). Нагороджений кількома орденами, медалями та грамотою Верховної Ради України.

Борщевський Василь Митрофанович

(1909-1993 рр.) Народився в с. Новоселівка, Пологівського р-ну Запорізької обл. Педагог, кандидат філологічних наук (з 1955 р.), професор (з 1965 р.), літературознавець, краєзнавець, громадський діяч. Учасник Другої світової війни. Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Коцюбинського (1993 р., посмертно). Протягом 1966-1979 рр., очолюючи на громадських засадах Вінницьку обласну організацію Українського Товариства охорони пам’яток історії та культури, зробив значний внесок у розвиток літературного й історичного краєзнавства на Вінниччині, охорони, збереження і популяризації пам’яток історії та культури краю. Один із організаторів ряду обласних, міжрегіональних та республіканських конференцій, присвячених творчості українських письменників.

Проводив наукову діяльність у галузі методики викладання літературири, літературного краєзнавства. Виконав методичні розробки з вивчення у школі творчості В. Стефаника (1954 р.), М. Рильського (1958, 1962, 1970 рр.), М. Коцюбинського (1964, 1975 р.) та ін. Співавтор підручників і хрестоматій з української літературири для середньої школи, що виходили протягом 50–90-х рр. В. М. Борщевський – співавтор та упорядник краєзнавчих збірників: «Літературно-мистецька Вінниччина» (1969 р.), «Краса України – Поділля» (1972 р.), «У дорозі молодій і вічній. Спогади про Миколу Трублаїні» (1977 р.) та ін.

Бранько Ярослав Андрійович

1935 р. н. Народився на руднику ім. Чубаря, Широківського району, Дніпропетровської області. Економіст, краєзнавець, пошуковець-дослідник У 1953 році закінчив середню школу. Згодом — Одеський статистичний технікум і Одеський кредитно-економічний інститут. Працював у Вінницькому облстатуправлінні (1960–1963 рр.), планово-економічному відділі Подільського раднаргоспу (1963–1966 рр.), з 1966 р. — на Вінницькому хімзаводі: старшим економістом, заступником начальника відділу праці, начальником планово-економічного відділу. Ярослав Андрійович активно захоплюється краєзнавством. Він учасник багатьох регіональних історико-краєзнавчих конференцій. Систематично виступає із краєзнавчими розвідками в обласній пресі.
Основна сфера досліджень — Велика Вітчизняна війна 1941–1945 рр. на Поділлі. Голова Вінницької обласної організації пошуковців-дослідників, член Вінницької обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури та Українського фонду пошуку «Пам'ять», член редколегії видання «Реабілітовані історією. Вінницька область». Науковий співробітник Вінницького обласного краєзнавчого музею. Був ведучим рубрики в обласній газеті «Пульсуючі джерела». З 1979 року Бранько Ярослав Андрійович бере участь у пошуково-дослідницькій роботі по встановленню імен воїнів, котрі загинули під час оборонних та визвольних боїв за Вінницю і область. Встановив понад 1150 невідомих імен. Як член редколегії брав активну участь у підготовці та виданні 9-томного видання «Книга Пам'яті України. Вінницька область». Член Національної спілки краєзнавців України. Наказом начальника Військового меморіального центру Збройних Сил Російської Федерації нагороджений нагрудним знаком «За активний пошук» (2005 р.). Радою ветеранів України Я. А. Браньку присвоєно звання почесного пошуковця

Брик Олексій Григорович

(1935 р. н.) Народився в с. Кузьминці Гайсинського р-ну Вінницької обл. Письменник. Юнацькі роки минули в місті Гайсині. Закінчив два вищі навчальні заклади. За фахом – філолог та психолог. Друкувався в газеті «Вінницька правда».
Нині проживає на Чернігівщині. Працював учителем, директором школи у смт Михайло-Коцюбинське на Чернігівщині. Відмінник народної освіти. Відзначений державними нагородами й літературними преміями: зокрема Олексій Григорович - лауреат премій «Смарагдова ліра», обласної літературної імені Михайла Коцюбинського та Леоніда Глібова, семиразовий лауреат обласного конкурсу «Краща книга року», нагороджений медаллю Національної спілки письменників України. В романі «Всі хочуть жити» (2000 р.) показав трагедію Голокосту в Україні.

Булат Леоніда Мойсейович

(1946 р. н.) Народився в с. Довжок Ямпільського р-ну. Лікар-педіатр, доктор медичних наук (1994), доцент (1995), професор (2001), відмінника охорони здоров’я.
Випускник Вінницького медичного інституту (1975). Кілька років працював у Літинській районній лікарні. З 1977 р. – робота у Вінницькому медичному інституті: від клінічного ординатора до завідувача кафедри пропедевтики дитячих захворювань та догляду за хворими дітьми ВНМУ ім. М. І. Пирогова (від 1996 р.).
За період наукової роботи видав більше 130 наукових праць. Основні напрями наукових досліджень: діагностика і немедикаментозна терапія органів дихання й травлення у дітей, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС. Автор численних наукових праць, раціоналізаторських пропозицій. Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Буняковський Віктор Якович

(1804-1889 рр.) Народився в м. Бар Вінницької обл. Видатний український математик, доктора математики (1825 р.), один з провідних математиків Росії у другій чверті ХІХ ст. Після навчання у Парижі (1820-1826 рр.) – професор різних вищих шкіл у Петербурзі. Академік (з 1830 р.) і віце-президент (1864-1889 рр.) Петербурзької АН.
Автор понад 100 праць із математичних дисциплін та застосування їх у таких галузях, як демографія, статистика, страхова справа тощо. У математичному аналізі досі велике значення має відкриття Буняковським 1859 р. нерівності, названої його іменем. Відомий Буняковський і як автор навчальних посібників з елементарної математики, зокрема «Арифметики», яка тривалий час була зразком для інших авторів. Учений-земляк розробив «Лексикон чистої і прикладної математики», що мало велике значення для математичної освіти і усталення наукової термінології в Росії. Винайшов планіметр, пантограф, прилад для додавання квадратів.

Заслуги В. Я. Буняковського високо оцінені його сучасниками та нащадками. Він був почесним членом усіх російських університетів і багатьох наукових товариств. На честь п’ятдесятиріччя його докторського ювілею була викарбувана пам’ятна медаль. Президія Петербурзької АН у пам’ять про вченого встановила премію ім. В. Я. Буняковського, яку кожних три роки присуджували молодим ученим за кращі наукові публікації в галузі математики.

Бураго Сергій Борисович

(1945-2000 рр.) Народився в м. Ташкент. Мовознавець, літературознавець, доктор філологічних наук.
Закінчив Вінницький педагогічний інститут (1966 р.), де до 1968 р. викладав англійську мову.
Автор наукових праць з питань теорії літератури, віршознавства, історії російської літератури та культурології. Окремими виданнями вийшли дослідження: «Александр Блок. Очерк жизни и творчества» (1981 р.), «Музыка поэтической речи» (1986 р.), «Мелодия стиха: (Мир. Человек. Язык. Поэзия)» (1999 р.)

Бурбело Олександра Сергіївна

(1998–2013 рр.). Народилась у Вінниці в родині викладачів-науковців. Була вихованкою місцевої школи № 26. Письменниця. Авторка кількох книг поезії і прози українською та російською мовами. За життя вийшло друком чотири книги автора, решта – посмертні видання. Підготовлені до друку книги поезії та прози «Перемога над синіми водами» та «Гармонія». Незавершеними лишилися роман в стилі фентезі «Тутанхамон» та детектив. Численні публікації в українській та російський періодиці.
Лауреат і дипломант понад півсотні літературних конкурсів та фестивалів, знаковими серед яких є перемоги та здобутки у конкурсах «Україна через 20 років» журналу «Крилаті» (2010 р.), «Малахітовий носоріг» (2010 р.), журналів «Хімія для допитливих» та «Географія для допитливих» (2011 р.), «Я козацького роду» (2011 р.), інтернет-конкурсах ім. Н. С. Гумильова (Санкт-Петербург, 2012 р.), «Волшебное перышко» (Єкатеринбург, 2011 р., 2012 р.), «Край п’яти січей» (Нікополь, 2012 р.), «Зелене гроно» (Вінниця, 2013 р.) та ін.

Творчість письменниці високо оцінена відомими українськими письменниками – В. З. Нестайком, В. М. Вітковським, А. М. Подолинним. Автором кількох передмов до книг стала Т. М. Артем’єва. 2 липня 2015 р. була прийнята в Національну Спілку письменників України (посмертно). Квиток був виписаний 27 серпня і вручений батькам поетки 5 жовтня у Вінниці під час відкриття IV Міжнародного літературно-мистецького свята «Русалка Дністрова».

Бурдига Федір Васильович

(1951 р. н.) народився в с. Сосни Літинського р-ну. Біофізик, доктор біологічних наук (1989).
Закінчив Київський ун-т ім. Т. Г. Шевченка(1974), де й працював: асист. каф. фізіології людини і тварин (1977–80 рр.), ст. н. с. Ін-ту фізіології (1980–90). Від 1990 – провідний науковий спеціаліст Інститутуту біохімії НАНУ.
Доцент Ліверпульського університету (Англія). Має наукові дослідження в галузі біохімії, фізіології та фармакології гладеньких м’язів.

Буренніков Анатолій Петрович

(1921-2010 рр.) Народився в м. Новоузенськ Саратовської обл., РФ.
У 1939 році вступив на навчання до Ташкентського педагогічного інституту, був сталінським стипендіатом і отримав диплом з відзнакою в червні 1941 року разом із повісткою на фронт.
Після прискореного навчання у військовому училищі, у лютому 1942 року лейтенант Буренніков брав участь у бойових діях на Калінінському, Воронезькому, 1-му та 2-му Українських фронтах.
Учасник визволення Харкова, Києва, брав участь у боях на Курській дузі, у Корсунь-Шевченківській операції, визволенні Вінниччини/ Генерал-майор, почесний громадянин м. Вінниця. Був депутатом Вінницької міської ради трьох скликань, членом виконкому.
16 серпня 2012 р. на території об’єднаного міського військового комісаріату Вінницького гарнізону А. П. Буреннікову відкрито меморіальну дошку.

Бурлак Іван Омелянович

(1909-1994 рр.) Народився в с. Кожанка Липовецького р-ну. Військовий, Герой Радянського Союзу (1945 р.). Воював на багатьох фронтах Другої світової війни. З липня 1941 на фронтах війни брав участь у бойових діях на Південно-Західному, Північно-Кавказькому та 4-му Українському фронтах. Особливо відзначився в боях за Севастополь у травні 1944 р. 7 травня 1944 року в районі Севастополя, попри масований ворожий вогонь Іван Бурлак висунувся з кулеметом у фланг німецького підрозділу та знищив кілька десятків ворожих солдат і офіцерів. За героїзм, виявлений при визволененні Севастополя, представлений до звання Герой Радянського Союзу. Після визволення Криму 242-га гірничострілецька дивізія, у складі якої воював Бурлак І. О., була перекинута до Карпат. За участь у Східно-Карпатській операції наказом по військах 4-го Українського фронту він нагороджений орденом Слави 3-го ступеня. Учасник Параду Перемоги в Москві. Після демобілізації старшина Бурлак І. О. повернувся на Батьківщину й далі працював у колгоспі, був обраний головою колгоспу. Жив у селі Кожанка.

Бут Олександр Микитович

(1940 р. н.) Народився в м. Дебальцеве, Донецької обл. Український учений-історик, доктор історичних наук (1991 р.), професор (1992 р.), краєзнавець. У 1957 році закінчив середню залізничну школу № 62 із золотою медаллю. З 1957 по 1962 рр. Олександр Бут був студентом історичного факультету Харківського державного університету ім. О. М. Горького (нині ХНУ ім. В. Н. Каразіна).
В 1971—1974 рр. навчався в очній аспірантурі Донецького політехнічного інституту і Донецького державного університету. За наказом Міністерства народної освіти з 1974 р. працював в Донецькому державному, а з 2000 р. в Донецькому національному університеті на посадах: старший викладач — доцент- професор кафедри історії слов'ян.
У листопаді 1974 р. захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата історичних наук у Спеціалізованій вченій раді Донецького державного університету (спеціальність 07.00.01.) В 1977 році присвоєно звання доцента. В 1981—1984 рр. працював деканом по роботі з іноземними студентами основних факультетів.

В 1991 р. захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук на засіданні Спеціалізованій вченої ради Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Рішенням ВАК при Раді Міністрів СРСР в 1991 році присуджена вчена ступінь доктора історичних наук. В 1992 році присвоєно вчене звання професора кафедри української історії та етнополітики. Понад 40 років життєвого шляху й наукової діяльності вченого в основному пов’язані з Донецьким державним університетом. Із серпня 2014 р. мешкає у м. Вінниця.
Він – професор кафедри історії України історичного факультету Донецького національного університету ім. Василя Стуса. До наукового інтересу ученого належать актуальні проблеми модерної і постмодерної історії України, прояви радянського тоталітаризму: політичні репресії і реабілітація жертв тоталітарного режиму, а також краєзнавство та особливості національних відносин на Донбасі.
Автор 20 монографій, серед яких 3 авторські. Відзначений багатьма державними нагородами, зокрема у 2017 р. отримав нагрудний знак «За наукові та освітні досягнення».

Буткевич Володимир Григорович

(1946 р. н.) Народився в с. Кантелина Дашівського (тепер Іллінецького) р-ну).
Учений-правник, юрист-міжнародник, доктор юридичних наук (1980), професор (1982), заслужений юрист України (1996), державний і громадський діяч, перший суддя Європейського суду з прав людини від України (1996–2008).
Академік-засновник АН ВШ України (1992). Народний депутат України ІІ скликання. Був головою Комісії з прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин ВР (1994–1998).
Головний редактор журналу «Український часопис міжнародного права» (1992–1999), науковий редактор часопису «Права людини в Україні», член редколегії журналу «Політична думка» (1994–1997).
З 1992 р. – експерт ООН з прав людини (підкомісія з попередження дискримінації і захисту меншин). Член Світового конгресу українських юристів. Автор та співавтор понад 250 наукових робіт, зокрема 11 монографій і підручників.

Буяльський Болеслав Адамович

(1 серпня 1919, м. Єлисаветград, Херсонська губернія, Російська імперія – 22 вересня 2009, м. Вінниця, Україна) – український радянський літературознавець, педагог.
Болеслав Адамович Буяльський народився 1 серпня 1919 р. у м. Єлисаветграді Херсонської губернії Російської імперії (нині м. Кропивницький, Кіровоградська область, Україна) в родині з польським корінням. Школу хлопець не встиг закінчити у зв’язку з голодомором 1932-1933 років.
У 1935 році, додавши собі два роки, Болеслав вступив до Київського індустріального робітфаку, куди приймали лише повнолітніх. Буяльського, як кращого студента, призначили наставником інших учнів, які були старшими за нього. Сусід по кімнаті у гуртожитку, що керував оркестром, запросив Болеслава, який добре знав нотну грамоту, підробляти на прожиття грою на барабані й альті.

Після закінчення робітфаку у 1938 році здібний юнак вирішив продовжити навчання на філологічному факультеті Вінницького педагогічного інституту (нині Вінницький державний педагогічний університет ім. Михайла Коцюбинського).
Події Другої світової війни змусили юнака перервати навчання, яке він завершив лише у 1945 році.
У числі кращих випускників Вінницького педагогічного інституту Болеслава Буяльського залишили на викладацькій роботі у рідному виші, де він читав лекції з історії зарубіжної літератури, робив це блискуче, здавалося просто, але з глибоким, щирим почуттям, без фальшивої патетики й пишномовства. Молодий викладач учив студентів мислити, аналізувати літературний твір у єдності змісту й форми, а саму літературу розуміти як рух ідей, як мистецтво.
У 1953 році Б.А. Буяльський захистив кандидатську дисертацію за темою «Творчість Марії Конопніцької». У цей період виходять друком перші наукові роботи літературознавця.
З 1945 по 1993 рік Болеслав Адамович викладав курс античної та зарубіжної літератури, обіймав посаду доцента кафедри російської і зарубіжної літератури Вінницького педагогічного інституту.
У 1993 році літературознавець захистив докторську дисертацію.
З 1993 по 1996 рік Б. Буяльський – професор кафедри культури Вінницького технічного університету.
Болеслав Буяльський відомий як дослідник творчості зарубіжних письменників, серед яких Г. Ібсен, Г. Гейне, Дж. Бокаччо, В. Шекспір, Г. Філдінг, Ж.-Ж. Руссо, Ч. Діккенс, П.-Ж. Беранже, М. Твен, Я. Гашек та інші.
Літературознавець багато уваги приділяв методиці вивчення української літератури у школі, проблемам виразного читання художніх текстів та педагогічній майстерності учителя-словесника. На його думку, майстерне читання навчає цінувати твори письменників і розвиває любов до прекрасного. А культурі мовлення треба приділяти більше уваги, бо вона тісно пов'язана із загальною культурою людини.
Результатами досліджень вченого стали наукові праці літературознавчого спрямування, методичні посібники, підручники, хрестоматії з української літератури, літературно-критичні нариси та статті, опубліковані на сторінках періодичних видань.
Методиці виразного читання, якою педагог займався майже 60 років, присвячено багато робіт, проте головною він вважав книгу «Поезія усного слова». На його думку, опанувавши книгу, можна здобути знання, які дає далеко не кожен філологічний заклад. Цю книгу знають у Європі і в Америці.
Помер Болеслав Адамович Буяльський 22 вересня 2009 р. у місті Вінниці.

В

ВА ВЕ ВИ ВІ ВЛ ВО ВЯ

Валько Іван Васильович

(1930-2003 рр.) Народився в с. Зарудинці Немирівського р-ну. Письменник, журналіст, вчений, доктор філософських наук (1982 р.), професор, краєзнавець. Закінчив Київський державний ун-т (1954 р.).
Працював у газетах «Вечірній Київ» (1952–56), «Робітнича газета» (1956–73); старшим викладачем ВПШ при ЦК КПУ (Київ, 1973–76). У системі НАНУ: 1976–86 – керівник Центру наукової інформації, 1986–97 рр. – провідний науковий співробітник Ін-ту філософії. Одночасно викладав у Київському (1969–86) та Вінницькому аграрних (1986–87 рр.) ун-тах. 1997–99 рр. – проф. Державної академії керівних кадрів, культури і мистецтв; 1999–2003 рр. – головний науковий спывробытник Національної академії СБУ.
Автор документальної повісті «Куди летиш, журавлику?» (1971 р.; перекл. рос. та нім. мовами), історико-філософського роману «Вогонь на себе» (1995 р.) Обидві книжки присвячені подіям 2-ї світової війни в Україні.

Василенко Галина Леонідівна

(1949 р. н.) Народилася у м. Вінниця. Кандидат філологічних наук (1978 р.), доцент (1983 р.), професор (1991 р.).
Здобувши освіту у Вінницькому державному педагогічному інституті (1970), свою викладацьку, наукову діяльність пов’язала з цим закладом до 1979 р. Упродовж 1981–2016 рр. була деканом підготовчого факультету для іноземних громадян ВНМУ ім. М. І. Пирогова. З 1981 р. – завідувач кафедри російської мови підготовчого факультету для іноземних громадян (нині кафедра українознавства). Завідувач кафедри українознавства ВНМУ ім. М. І. Пирогова. Автор понад 100 наукових праць, у т. ч. навчальних посібників, програм, методичних рекомендацій.

Васютинський Олег Едуардович

(1941--2012 рр.) Народився в м. Житомир. Актор, заслужений артист України (1996).
Від 1981–2010 рр. – актор Вінницького обласного театру ляльок. Виконував переважно характерні ролі.
У творчому доробку актора понад 50 ролей, серед яких: Король («Як Козак Короля провчив» Г. Усача), Омелько («За щучим велінням» О. Тараховської), Баба-яга («Гуси-лебеді» Е. Анохіна), Шакал («Сембо» Ю. Єлисеєва), Дамай («Пригоди мисливця Дамая» А. Буртинського), Горан («Маленька Фея» В. Рабадана), Вовк («Кому потрібен Сніговик» В. Лісового)

Венгеров Леонід Маркович

(1901-1975 рр.) Народився в м. Київ. Український літературознавець, доктор філологічних наук, професор.
Закінінчив Київський ІНО (1922). Учителював, працював перекладачем у видавництвах «Книгоспілка» і «Сяйво».
Від 1937 – викладач в Ін-ті керівних працівників наркому торгівлі (згодом – Академії радянськоъ торгівлі)
У 1941–1945 рр. брав участь у підпільно-партизанській боротьбі з фашистами на Вінниччині.
Протягом 1944–1946 рр. працював у Вінницькому педінституті, завідувачем кафедри російської та зарубіжної літератури.
За сумісництвом обіймав посаду заступника директора, потім – головного бібліотекаря обласної бібліотеки ім. К. А. Тімірязєва.
У 60–70-х рр. 20 століття викладав у тодішньому Житомирському педагогічному інституті, залишивши помітний слід у його історії.

Венгрженовський Сергій Олександрович

(1844-1913 рр.) Народився поблизу Могилів-Подільського в с. Могильна, нині у межах м. Гайсина. Історик, етнограф, фольклорист, краєзнавець, член Подільського історико-археологічного товариства (з 1890 р.).
Закінчив Подільську духовну семінарію, був вільним слухачем історико-філологічного факультету Одеського університету. З 1887 р. працював у Подільському акцизному відомстві (до 1902 р. у м. Гайсин, з 1903 р. – у с. Могильна Гайсинського повіту). Досліджував побут, звичаї, вірування, народну медицину, фольклор Поділля, деякі проблеми минулого України, релігієзнавство.

Публікував статті та розвідки в «Киевской старине», «Подольских епархиальных ведомостях», «Одесском вестнике». Серед його праць – «Исторический очерк унии в (1844 р., за ін. даними, 1850-1913 рр.), «Еще кое-что о Кармалюке» (1886 р.), «Свадьба Тимоша Хмельницкого» (1887 р.), «Авантюра XVI века» (1893 р.), «Языческий обычай в Брацлавщине “гоныты шуляка”» (1895 р.). Один із перших звернув увагу на виявлення національних традицій у вишиванках, ткацтві та писанках подолян. Передав протягом 1890-1910 pp. багато книг, речей, колекцію фольклорно-етнографічних матеріалів Кам’янець-Подільському історичному музею. Пісні надсилав композитору М. Лисенку. Опублікував 20 робіт.

Верещагін Федір Григорович

(1910-1996 рр.) Народився 17 травня 1910 р. у м. Миколаєві. Театральний діяч, Почесний громадянин Вінниці, український режисер, народний артист СРСР.
Вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. У червні 1941 року закінчив режисерський факультет Київського театрального інституту і одразу пішов на фронт. Брав участь у бойових діях. У 1943 році на Сталінградському фронті керував фронтовим театром.
Творчу діяльність розпочав у Вінниці. У 1944 році Федір Григорович був направлений у звільнену від фашистів Вінницю директором театру. 1945-1948 рр. працював в Ізмаїльському драматичному театрі. Протягом 1948-1986 рр. - директор, художній керівник, головний режисер Вінницького музично-драматичного театру ім. М. К. Садовського.
Створив понад 120 вистав за п’єсами сучасної та класичної вітчизняної, зарубіжної драматургії. Відкрив у драматургії імена М. Зарудного, І. Стаднюка, В. Колодного. На фасаді театру встановлено меморіальну дошку на вшанування пам’яті митця. Поруч пролягає вулиця його імені.

Веркентін Вікторія-Марія

(1901-1944 рр.) Народилася в с. Корделівка, нині Калинівcького р. Польський лікар, перша жінка-радіолог, пульмонолог у відродженій Польщі після 1918 р. Автор та співавтор 32 наукових праць. Відома у Європі вчена. Після Другої світової війни була посмертно нагороджена орденом Відродження Польщі. Її іменем названо відділення радіології Вольської лікарні, де вона працювала до війни, а також зал в інституті радіології Медичної академії.
Життя Вікторії-Марії Веркентін обірвалося в концентраційному таборі Освенцім. Потрапила до концтабору за те, що поклала квіти на могилу польських військових. Вона могла уникнути ув’язнення, адже її батько був німцем. Але у розмові з німецьким офіцером Вікторія-Марія сказала, що є полькою. Приховала, що є радіологом аби уникнути участі у жорстоких медичних експериментах. Символічна могила розміщена на лютеранському цвинтарі у Варшаві.

У 2011 р. в Польщі були проведені численні заходи з нагоди 110-річчя від дня її народження. 7 листопада 2014 р. в Корделівці Калинівського району відкрито меморіальну дошку на честь уродженки села Вікторії-Марії Веркентін. На території Корделівки збереглися старі будинки цукрового заводу, на одному із яких ще можна розгледіти рік побудови – 1889. За словами старожилів, в одній із будівель могла мешкати на той час сім’я директора заводу Оттона Веркентіна – батька славетної землячки

Верхратський Сергій Аврамович

(1894-1988 рр.) Народився в Крижополі Подільської губернії, нині смт. Лікар-хірург, історик світової і вітчизняної медицини, доктор медичних наук (1945 р.), професор (1947 р.).
Навчався у Варшавському і Одеському університетах. Після навчання викладав у фельдшерській школі на Кавказі. Учасник Першої світової війни — хірург фронтового шпиталю. Під час визвольних змагань 1918–1919 рр. за незалежність України надавав медичну допомогу бійцям армії С. Петлюри. Згодом повертається в Україну, працював лікарем на Полтавщині, з 1922 по 1939 рік — головний лікар Турбівської районної лікарні. Упродовж 1919–1936 рр. працював у районних лікарнях Вінницької та Дніпропетровської областей.

Винокурова Фаїна Аврамівна

(1947 р. н.) Народилася в м. Вінниця. Вчений-історик, архівіст, краєзнавець.
В 1973 р. закінчила Московський історико-архівний інститут. Працює заступником директора Державного архіву Вінницької області. Заслужений працівник культури України.
Автор понад 50 наукових публікацій. Серед них: «Вінницька область. Катастрофа (Шоа) і Опір: свідчення євреїв-в’язнів концтаборів і гетто, учасників партизанського руху і підпільної боротьби» (1994 р.), «Голод 1932-1933 рр. , 1946-1947 рр. Вінницька область: документи і матеріали» (1998 р.), «Євреї Вінниччини в період Другої світової війни: маловідомі документи та нові інтерпретації» (2000 р.) та ін. Член НСЖУ.

Вікул Сергій Павлович

(1890-1937 рр.) Сергій Вікул народився у Вінниці у сім'ї священика. Навчався у місцевій реальній школі, на юридичному факультеті Петербурзького університету. Член Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). У 1916—1917 роках редагував газету «Наше життя» (орган Петроградського комітету УСДРП).
1917 року обраний членом Української Центральної Ради. Був співпрацівником «Робітничої газети». З 1919 року Вікул розійшовся з лінією ЦК УСДРП щодо ставлення до радянської влади, виїхав до Німеччини, де розпочав створення так званої української комуністичної групи. 1928 року повернувся в Україну. Працював членом колегії ЦСУ УСРР, заступником директора Інституту історії партії та Жовтневої революції при ЦК КП(б)У.

Підтримував тісні зв’язки з КПЗУ як член закордоного бюро допомоги та один із редакторів часопису «Наша правда». Від 1928 р. – у Харкові: член колегії Центрального статистичного управління УРСР (1928–29 рр.), заступник директора Ін-ту марксизму-ленінізму (1929–30 рр.). У 1930 р. перейшов на видавничу роботу.
5 травня 1933 року Вікула заарештували за звинуваченням у націоналізмі та шпигунській діяльності на користь Німеччини. Засуджено до 10 років позбавлення волі. На Соловках, де він відбував покарання, 9 жовтня 1937 р. його засудили до найвищої міри покарання. Розстріляний в урочищі Сандармох, Карелія, РФ).

Вітенко Олена Андріївна

(1960 р. н.) Народилася в с. Дубовець Немирівського р-ну. Письменниця, політик, громадський діяч, депутат Вінницької міської ради (2002–2006 рр.), народний депутат України 5 скликання. Фундатор Вінницької обласної краєзнавчої літературно-мистецької громадської організації «Велика рідня» (2007 р.)
Освіту здобувала у Київському торговельно-економічному інституті (1984–1989 рр.) за фахом товарознавець непродовольчих товарів вищої категорії та у Вінницькому державному технічному університеті (1999–2000 рр.) за фахом бухгалтер-економіст («Облік і аудит»). Аспірант Національної академії державного управління при Президентові України (2007–2011 рр.)
Поетеса і прозаїк за покликанням, у сатиричних та гумористичних публікаціях використовувала псевдонім Гнат Вовкамнебрат, а в ліричних – Ольга Семенюк. Авторка понад півтора десятка книжок лірично-патріотичних поезій, гумору, пісенних текстів, віршів для дітей. У доробку письменниці – численні публікації творів у колективних збірниках та альманахах, регіональних журналах і газетах.

На її вірші вінницькі композитори написали понад сотню пісень. О. А. Вітенко – переможець конкурсу «Вінничанин року» в номінації «Громадський діяч» (2003 р.), обласного конкурсу «Людина року» в номінації «Регіональний лідер» (2006 р.), лауреат літературно-мистецької премії ім. Марка Вовчка (2007 р.), Міжнародної літературної премії ім. Івана Кошелівця (2009 р.), Всеукраїнської літературної премії ім. Михайла Коцюбинського (2019 р.), член журі фестивалю «Підкова Пегаса» (2015, 2016 рр.). Член НСПУ (2006 р.) та НСЖУ (2005 р.).

Вітковський Іван Петрович

(1914-1996 рр.) Народився в с. Борівка Чернівецького р-ну, Вінницької обл. Герой Радянського Союзу (1945).
До війни закінчив Одеське військове авіаційне училище (1938 р.). Учасник Великої Вітчизняної війни з лютого 1943 р. Воював на Кавказькому, Північно-Західному, Брянському, 1-му та 2-му Прибалтійських, 1-му та 3-му Білоруських фронтах. До кінця війни здійснив 357 бойових вильотів, у 148 повітряних боях збив 22 літаки противника, за що був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Після війни продовжив службу в Радянській Армії. 1950 р. у званні полковника звільнився в запас. Мешкав у Києві. 1959 р. закінчив Київський університет. Працював директором школи. Нагороджений бойовими орденами та медалями.

Вітковська Надія Семенівна

(1940 р. н.) Народилася м. Вінниця. Педагог, учитель початкових класів, заслужений учитель України (1980 р.).
Закінчила СЗОШ № 25. В 1957 р. поступила на навчання у Вінницький державний педагогічний інститут ім. М. Островського на факультет педагогіки та методики початкового навчання, закінчила ВУЗ у 1961 році. Протягом 1968–1990 рр. працювала у СЗОШ № 17 м. Вінниці, нині Фізико-математична гімназія № 17.
В 1980 році їй присвоєно почесне звання "Заслужений учитель Української РСР".
З 1990 р. працювала вчителем початкових класів альтернативної сімейної школи «АІСТ», ставши одним із засновників цього відомого в Європі навчального закладу (асоційована школа «Юнеско»).
Майже 20 років Надія Семенівна працювала у ВДПУ імені Михайла Коцюбинського на кафедрах педагогіки і методики початкового навчання (1988–2000 pp.), доцент кафедри педагогіки (2005–2010 рр.).

Власійчук Дмитро Іванович

(1937 р. н.) Народився в с. Малятинці Кіцманського р-ну Чернівецької обл. Український художник, корифей подільської витинанки, винахідник технології у жанрі флористики на оксамиті.
По закінченні Вижницького художнього училища (1963 р.) пов’язав життя і творчість з Поділлям, зокрема з м. Хмільник, працюючи у Хмільницькій ЗСШ № 1 викладачем відділу образотворчого мистецтва Хмільницької школи естетичного виховання. Удостоєний почесного звання «Відмінник народної освіти». У доробку майстра – 2000 унікальних виробів, які експонувалися на майже 100 персональних виставках. Його витинанки ілюструються в книгах, зокрема в кіноповісті Василя Остапова «Та понесу з України». Роботи майстра знаходяться у Вінницькому обласному художньому музеї, Могилів-Подільському будинку народної творчості, картинній галереї Вінницького політехнічного університету, приватних колекціях в Польщі, Румунії, Англії, США та Канаді. На батьківщині майстра в с. Малятинці Чернівецької області створена кімната-музей. Член Спілки майстрів народного мистецтва України. Більше інформації: http://www.ukrvytynanka.com.ua/UA/vinnitska-obl/159-vlasyichuk-ukr.html

Вознюк Василь Іванович

(1907-1976 рр.). Народився у м. Гайсин. Батьки, Вознюк Іван Васильович і Варвара Федорівна були акторами Харківського драматичного театру. До 1923 року працював суфлером і робітником сцени в різних театрах, а потім був прийнятий матросом на пароплав каботажного плавання в місті Маріуполь. У Червону Армію вступив добровільно в 1925 році.
Був направлений по путівці ЦК комсомолу України на навчання в Ленінград (нині - Санкт-Петербург) у Військово-морське училище імені М. В. Фрунзе. Однак, відсутність середньої освіти вимушено змінило вибір навчального закладу на 1-ю Ленінградську артилерійську школу, яку Василь Вознюк закінчив в 1929 році. У 1938-1939 роках - викладач Пензенського артилерійського училища, помічник начальника навчального відділу з одночасним виконанням обов'язків командира одного з дивізіонів даного училища. У боях Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року, зустрівши її початок в званні майора, на посаді начальника штабу 7-ї протитанкової бригади (Західний фронт).

Потім був начальником оперативного відділення штабу артилерії 13-ї армії Брянського фронту (1941 р.), начальник штабу гвардійських мінометних частин (так іменувалися частини, озброєні гвардійськими мінометами «БМ-13», більш відомими як «Катюша») Західного, Центрального, Брянського, Південно-Західного, Воронезького і 3-го Українського фронтів. З 1944 року до Перемоги - заступник командувача артилерією 3-го Українського фронту по гвардійським мінометним частинам., Генерал-полковник (1955 р.), засновник першого ракетного випробувального полігону Капустин Яр (РФ), Герой Соціалістичної Праці (1961 р.), лауреат Державної премії СРСР (1953, 1972 рр.)

Волошенюк Ганна Леонтіївна (Галина Касіяненко)

(1941 р. н.) Народилася в с. Ометинці Немирівського р-ну. Педагог, журналіст, фольклорист, краєзнавець. Закінчила Вінницький державний педагогічний інститут. Понад 20 років працювала у Вінницькому обласному товаристві охорони природи, згодом у вінницьких ЗМІ.
Активно популяризує в пресі творчі здобутки відомих фольклористів, народних майстрів, митців області, зокрема Н. Присяжнюк, В. Перепелюка. Суцвіття вінницьких талантів, з якими Г. Волошенюк довелося спілкуватися декілька років, коли працювала у «Вінницькій газеті» та «Вінниччині», представлені у її збірнику «Все – з любові» (Вінниця, 2009).
Автор книг «Жити, щоб малювати, або Слово про Івана Коваля» (2006), «Народної ниви жниця Настя Присяжнюк» (Вінниця, 2010), Кобзарські щоденники Володимира Перепелюка (2014), «Червоне то любов, а чорне те журба»

Волошенюк Іван Степанович

(1938 р. н.). Народився 3 липня 1938 р. в с. Ометинці Немирівського району Вінницької області. Прозаїк.
Закінчив Іллінецький сільськогосподарський технікум (1956 р.). Працював агрономом у с. Вільшанці Шацького району на Волині. Тоді ж почав друкуватися у районній газеті. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.
14 років працював на Вінницькому обласному радіо, потім у газетах «Вінницька правда», «Сільські вісті», «Дорога. Транспорт. Пішохід!» (ДТП). З 1996 р. — у газеті «Вінниччина», завідуючий відділом публіцистики і культури редакції «Вінниччина». Нагороджений орденом і медаллю. Заслужений журналіст України. Автор книжок прози «Літо приємних зустрічей», «Барвінок холоду не чує». «Ви чуєте, журавлі?», «Дорога через тишу», «Алло! Пришліть кореспондента», «Немирівська трагедія», «Два ангели на двох велосипедах», «І Крим, і Рим, і мідні труби», «Котилося літо». Лауреат премій імені П. Женюка та імені М. Коцюбинського.

Волошиновський Йоахим Августович

(1870-1945 рр.) Народився в с. Серби, нині Гонтівка Чернівецького р-ну. Походив з подільської гілки польського шляхетського роду. Громадський, політичний діяч, журналіст, один із засновників кооперативного руху в Україні, Подільського товариства «Просвіта», українофіл, літературний редактор, діяч налагодження українсько-польських стосунків. Організував Гайсинське споживче товариство (1897 р.).
Завдяки його зусиллям до 1917 року діяло 2000 споживчих товариств, станом на 1913 рік в лавах руху налічувалося 22000 людей, і лише за 1913 рік спільними зусиллями було заощаджено більше 140 000 рублів. 1911 року переїздить до Києва, долучається до київського кооперативного життя випускає щотижневу газету «Світова зірниця», яку розпочав видавати ще в Гайсині. Співпрацював у місячнику «Сплотчина». У другій половині 1913 року почав співпрацю з київським часописом «Dziennik Kijowski» («Київський щоденник»), з часом став його редактором.

В 1927 році займає посаду керівника видання, «Przegladu Wo?y?skiego» (Волинський огляд), з 1928 р. — депутат Польського сейму від Безпартійного блоку співпраці, Ковельський округ. В сеймі став головою «Волинського парламентського кола». У березні 1928 р. звільняється з посади редактора задля парламентської діяльності.
На протязі 1933—1934 років Волошиновський із Володимиром Мачушенком та А. Герасименком відвідують усі повітові міста воєводства та багато гмінних містечок, де проводять кооперативні віче, наслідком є започаткування 18 «районівок» із 61 відділенням. У 1935-38 роках — сенатор. 1935 року добивається для союзу в міністерстві фінансів коштів для ліквідації заборгованості кооперативів в обтяжливих товарних кредитах. Під тиском влади у кінці 1938 року Волошиновський вимушено проводить переговори — про злиття «Гурту» з польським кооперативним союзом «Звйонзек», у січні 1939 покидає Волинь.
Автор праці «Волинське воєводство у світлі чисел та фактів» — 1929, Луцьк. У Вінницькому кооперативному інституті існує Музей історії споживчої кооперації Вінниччини. В одному з розділів експозиції представлено інформацію про життя і діяльність Йоахима Волошиновського. У селі Гонтівка Чернівецького району встановлена пропам'ятна меморіальна дошка, в приміщенні Гонтівської середньої школи діє музей Волошиновського.

Вольський Анатолій Миронович

(1960 р. н.) Народився в с. Тартаки Баранівського р-ну Житомирськ. обл.
Актор Вінницького обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. М. Садовського (з 1992 р.) Характерний актор переконливий у будь-якій ролі. З однаковим успіхом створює образи як у драматичних, глибоко психологічних, так і комедійних виставах. Зіграв понад 60 ролей, кожна з яких ставала для Анатолія Мироновича черговою сходинкою до опанування вершин професійної майстерності.
Його талант щедрий на ідеї та знахідки, про що говорять такі його роботи: Городулін у «Так виходять у люди» і Астров у «Дяді Вані», і Ляпкін-Тяпкін у «Ревізорі», і Михайло в «Украденому щасті», і Фігаро у «Одруженні Фігаро», і Гамліел у «Хелемських мудрецях», і Макмерфі у «Польоті над гніздом зозулі». і Ромео з «Осені у Вероні», і Мітч у «Трамваї «Бажання», і Макмерфі у «Польоті над гніздом зозулі», і Потьомкін у «Софії», і Гнат Карий у «Назарі Стодолі», і Андронаті у «У неділю рано зілля копала…», і Хіггінс у «Моїй чарівній леді», і Ардальйон Олександрович в «Ідіоті», і Генріх у «Летючій миші», і Гутмахер у «Kvitka», і Карл у «Білій вороні», і полісмен Девенпорт у «Смішних грошах».

Заслужений артист України (2008 р.), народний артиста України (2018 р.), лауреата Подільської літературно-мистецької премії «Кришталева вишня». На ІV Регіональному фестивалі комедії у Чернівцях нагороджений дипломом «Найкраща чоловіча роль фестивалю» (2007 р.)

Вязьмітіна Марія Іванівна

(1896-1994 рр.) Народилася в с. Круподеринці, тоді Бердичівського повіту на Житомирщині — нині Погребищанського р-ну. Археолог, мистецтвознавець, сходознавець, бібліотекар, кандидат філологічних наук (1922), кандидат історичних наук (1947), лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки (1980). В 1916 р. з золотою медаллю закінчила 8 класів Київської Фундуклеївської жіночої гімназії. Восени 1916 р. вступила на історико-філологічний факультет Київських вищих жіночих курсів, де на слов’яно-російському відділенні провчилась до 1922 р. За роботу «Синтаксис русских пословиц» отримала ступінь кандидата філологічних наук. У 1923-1924 рр. навчалась на мистецтвознавчому відділенні Київського археологічного інституту. Після закриття Київського археологічного інституту продовжувала освіту в гуртку «Studio» при Кабінеті українського мистецтва УАН. В 1927 р. М.І. Вязьмітіна вступила в аспірантуру при Музеї мистецтв ВУАН в Києві (нинішній Національний музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків) та в Харківському філіалі науково-дослідної кафедри мистецтвознавства АН УРСР по відділу мистецтва Близького Сходу. В 1929 р. захистила наукову роботу на звання наукового працівника-мистецтвознавця на тему «Мусульманський інкрустований бронзовий посуд часів розквіту». Вперше систематизувала та проаналізувала сарматську культуру України, дослідила історію та культуру пізньоскіфського населення Нижнього Дніпра 2 ст. до н. е. – 2 ст. н. е.

Брала участь в експедиціях в Середню Азію, Крим та Кавказ. Протягом 1930-1931 рр. читала курс з історії мистецтва Близького Сходу в Київському Художньому інституті на музейному відділенні. Після закриття у 1934 р. Відділу Сходу Музею мистецтв ВУАН перейшла на роботу в бібліотеки. Працювала завідувачкою бібліотеки в Інституті геології і мінералогії в 1934-1935 рр., пізніше – в Київському Будинку архітекторів з 1936 по 1941 рр. Під час окупації перебувала в Києві, працюючи у фондах закритих бібліотек у приміщенні Київського університету ім. Т.Г. Шевченка. Протягом 1943-44 рр. завідувала бібліотекою Союзу Радянських архітекторів в Києві. З 1944 року заснувала Наукову бібліотеку Академії архітектури УРСР (нині – Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека ім. В.Г. Заболотного), роботою якої керувала до 1948 року. Протягом 1954 -1963 рр. проводила розкопки пізньоскіфського городища і могильника Золота Балка (Херсонська обл.), результатом чого стали дві монографії. Протягом 1956 року завідувала Науковим архівом Інституту. В Інституті археології пропрацювала до виходу на пенсію в 1970 році, після чого, однак, продовжувала наукову роботу. Свій особистий архів Марія Вязьмітіна передала Науковому архіву Інституту археології НАН України.

Г

ГА ГЕ ГІ ГЛ ГН ГО ГР ГУ

Гавриш Леонід Тарасович

(1946-2017 рр.) народився в с. Сабатинівка Ульянівського р-ну Кіровоградської об.
Фахівець в галузі швейної промисловості, заслужений працівник промисловості України (1996), почесний громадянин м. Вінниця (2009), меценат, депутат Вінницької міської ради та Вінницької обласної Ради.
З липня 1989 р. Л. Т. Гавриш очолював Вінницьке виробниче швейне об’єднання ім. М. Володарського. У березні 1994 р. його обрано головою правління ВАТ «Володарка», а з червня 2001 р. – головою наглядової ради цього підприємства.
Під його керівництвом підприємство перетворилося в сучасне, оснащене новітніми технологіями виробництво, товарна марка якого відома у всьому світі.

У 2018 р. заснована щорічна премія ім. Леоніда Гавриша трудовим колективом швейної фабрики ВАТ «Володарка» (м. Вінниця) за підтримки ГО «Русалка Дністровая», якою щороку в трьох номінаціях відзначають митців, літераторів, журналістів, краєзнавців за творчий доробок в галузі народознавства, примноження історичної спадщини Поділля.

Гавриш Марія Федорівна (Фірсова)

(1931-2001 рр.) Народилася в м. Вінниця. Спортсменка (вид спорту - плавання).
Марія Гавриш першою з вінницьких спортсменів взяла участь в перших для радянської команди Олімпійських Іграх 1952 року в Хельсінкі, де зайняла шосте місце і принесла команді Радянського Союзу “золоте” переможне очко. Саме воно дало можливість команді СРСР набрати 494 очки і поділити перше місце з командою США.
Чемпіонка СРСР 1946, 1951, 1952 рр.
Учасниця ХV Олімпійських ігор (Гельсінкі, 1952).
Одинадцять років виступала в складі збірної СРСР. 14 разів перевищувала рекорди СРСР.
Багаторазова чемпіонка та рекордсменка України. Переможниця багатьох міжнародних змагань.
Майстер спорту. Виступала за спортивне товариство «Динамо».

Гавронський Францішек (Равіта-Гавронський)

(1845-1930 рр.) Народився в с. Степашки Гайсинського р-ну. Польський історик, письменник, етнограф.
Навчався у Київській гімназії, один рік — у Київському університеті. Закінчив Вищу сільсько-господарську школу в м. Дубляни. Учасник польського повстання 1863–1864 рр., за що був ув'язнений.
Наукову й літературну діяльність розпочав у 1880-х рр. Співпрацював із «Киевской стариной», де було опубліковано низку його творів. Від 1887 року проживав у Варшаві, Львові, на Підкарпатті.
Основні праці, присвячені історії України, зокрема козацтву і польсько-українським відносинам 17-18 ст., — двотомники «Історія гайдамацьких рухів» (1899 р.) і «Богдан Хмельницький» (1906–1909 рр.) та ін.

Гаєвський Григорій Парфенович

(1872-1933 рр.) Народився в м. Тульчин. Український режисер, художник, педагог, перекладач.
Його дід — відомий письменник і діяч Василь Грацулевич, друг П. Куліша.
Працював у різних театрах Києва. Викладав сценічне мистецтво у Музично-драматичній школі Миколи Лисенка. Був професором Київського музично-драматичного інституту. З 1899 року режисер, з 1918 року викладав режисуру (є 50 альбомів з фото його постановок).
Помер у Києві 28 травня 1933 року. Похований в Києві на Лук'янівському цвинтарі. Могила за заповітом без напису.

Газінський Віталій Іванович

(1945-2019 рр.) Народився в с. Сербинівка Старокостянтинівського р-ну Хмельницької обл. Хоровий дириген, композитор, професор.
В 1984 р. Віталієм Газінським було засновано камерний хор «Вінниця». З 1993 р. колектив має статус міського і працює на професійній основі. Сьогодні камерний хор «Вінниця» – один із кращих колективів нашої країни. За роки свого існування хоровий колектив гідно представляв хорове мистецтво України та досяг великих успіхів у творчій діяльності. Багаторазовий володар Гран-Прі та лауреат найпрестижніших міжнародних конкурсів і фестивалів. Академічний міський камерний хор «Вінниця» визнавався одним із найкращих хорів нашої держави за підсумками звітів майстрів мистецтв та народної творчості у 1993, 1999, 2001 та 2010 рр. За цей час підготовлено та виконано близько 500 творів вітчизняної та зарубіжної класики, обробок українських народних пісень, сучасних хорових композицій.

Він був постійним учасником загальнодержавних та загальноміських свят. Щорічно хор дає близько 60 концертів як на Вінниччині, так і в різних куточках нашої держави та за її межами. У вересні 2008 р. міському камерному хору «Вінниця» було надано статус «Академічний». Керівник ряду музичних колективів Вінниці, народний артист України (1994 р.). З 1971 р. мешкав у Вінниці. Почесний громадянин міста (2008 р.).

Гай-Головко Олекса Нестерович (Головко)

(1910-2006 рр.) Народився в с. Писарівка, тепер Кодимського р-ну Одеської обл. Український поет, прозаїк, журналіст, перекладач, літературознавець, громадський діяч.
Навчався і працював на Вінниччині (Гайсинський, Шаргородський райони), у Ленінграді, Харкові. Наприкінці Другої світової війни О. Гай-Головко перебував у Австрії, потім у таборах для «переміщених осіб» у Німеччині. У 1948 р. виїхав до Англії, з 1949 р. проживав у Канаді. На Заході здобула популярність його книга «Поєдинок з дияволом» (1950 р.), видана й англійською мовою (1986 р.).
Для творчого стилю письменника властиві: збереження національних традицій письма; простота, ясність і межова щирість інтонації; «полум’яний патріотизм», позбавлений патетики, підкреслений сподвижницьким життям самого письменника. Перекладає з англійської, упорядкував антологію «Українські письменники в Канаді: У 2 т.»

Гайструк Анатолій Никифорович

(1931 р. н.)Народився в с. Великі Мошківці Андрушівського р-ну Житомирської обл. Акушер-гінеколог, доктор медичних наук (1977), професор (1979).
Закінчив Вінницький медичний ін-т (1962), де й працює від 1967 (нині ВНМУ ім. М. Пирогова) 1979–1983 рр. – завідувач кафедрою акушерства та гінекології ф-ту удосконалення лікарів, від 1989 – завідувач кафедрою акушерства та гінекології № 2.
Автор численних монографій, посібників, проєктів, статей, опублікованих у вітчизняних і зарубіжних виданнях. Справжнім «ноу-хау» гінекології стала його праця «Невідкладні стани в акушерстві», що здобула високу оцінку та є ґрунтовним науковим доробком.
Активний учасник вітчизняних і міжнародних наукових конференцій. Під його керівництвом захищено близько трьох десятків кандидатських дисертацій.

Гальчак Сергій Дмитрович

(1949 р. н.) Народився 9 лютого 1949 р. Історик, краєзнавець, архівіст, журналіст, літератор, педагог. Сергій Дмитрович народився 9 лютого 1949 року в с. Сосни Літинського району Вінницької області в родині службовців.
У 1973 р. закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, в 1979 р. - ВПШ при ЦК КПУ. В 2003 р. у Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук, а в 2012 р. в Інституті історії України НАН України (м. Київ) - докторську дисертацію.
Понад двадцять років працював у редакціях районних та обласних газет Вінниччини (завідувачем відділу - у Літинській райгазеті «Радянське життя», обласній молодіжній «Комсомольське плем'я», заступником редактора обласної газети «Земля Подільська», редактором Погребищенської райгазети «Колос», обласної культурно-мистецької газети «Камертон-ікс»), а також на комсомольській та партійній роботі, в апараті секретаріату Вінницької обласної Ради народних депутатів, директором Державного архіву Вінницької області (1996-2009 рр.).
З 2009 р. доцент кафедри журналістики цього ж вузу, з 2012 р. - її завідувач. Член вчених рад Інституту філології та журналістики, Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського, Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. К. А. Тімірязєва.

Доктор історичних наук, доцент. Член правління Національної спілки краєзнавців України. Голова правління Вінницької обласної організації Національної спілки краєзнавців України. Член Національної Спілки журналістів України. Перший заступник голови правління Вінницької обласної організації Національної спілки журналістів України. Директор Вінницької філії Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України Національної Академії Наук при Кам'янець-Подільському національному університеті імені Івана Огієнка (на громадських засадах). За сумісництвом працював асистентом кафедр історії, українознавства Вінницького національного технічного університету, старшим викладачем кафедри історії слов'янських народів та кафедри журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського.

	Підготував трьох кандидатів історичних наук, неодноразово виступав офіційним опонентом під час захисту кандидатських дисертацій. Член редколегій видань «Книга Пам'яті України. Вінницька область», «Книга Скорботи України. Вінницька область», "Переможці. Книга Пам'яті України. Вінницька область». «Національна Книга Пам'яті жертв голодомору 1932-1933 рр. в Україні. Вінницька область», «Вінницький мартиролог», «Звід пам'яток історії та культури по Вінницькій області», Всеукраїнського науково-краєзнавчого збірника «Хмельниччина. Дивокрай», літературно-мистецького журналу «Вінницький край» (2004-2009 рр.).
Делегат ІІІ, IV-го та V-го позачергового з'їздів Національної спілки краєзнавців України, VIII-го позачергового з'їзду журналістів України. Учасник та організатор численних міжнародних, всеукраїнських, регіональних наукових та історико-краєзнавчих конференцій. С. Д. Гальчак досліджує різні аспекти історичного минулого Поділля. Автор більше ста наукових праць, у тому числі монографій: «Східні робітники з Поділля у Третьому рейху», «Поділля: природа, людина - еволюція, історичний розвиток», «Украинские остарбайтеры Подольского региона», «На узбіччі суспільства: Доля українських остарбайтерів (Поділля, 1942-2007 рр.)», «Становище цивільних примусових робітників Райху в Україні (1945-2010 рр.): історичні, соціально-побутові, правові аспекти (на матеріалах Волині та Поділля)», «Визволення Вінниччини від нацистських загарбників», «Краєзнавство Східного Поділля», «Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі: ХІХ - поч. ХХІ ст.», колективної монографії «Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ ст.» (У 2-х кн.), книг «Ступені мужності», «Земля над Россю», «Герої Поділля», «Поділля в найдавніші часи», «Археологічні культури Поділля», «Білі плями» скорботи», «Краєзнавці Вінниччини» та ін. Упорядник та співупорядник збірників документів і матеріалів «Українське Куликове поле: на берегах Синюхи чи Сниводи? До 650-річчя битви на річці Сині Води», «Жизнь в оккупации. Винницкая область. 1941-1944 гг.»
За вагомий внесок у розвиток краєзнавства, збереження національної історико-культурної спадщини удостоєний почесного звання «Заслужений працівник культури України». Лауреат обласної журналістської премії ім. К. Гришина. Нагороджений також почесною відзнакою Кам'янець-Подільського національного університету ім. І. Огієнка «За вагомий внесок у розвиток освіти та науки» та «Золотою медаллю української журналістики». Обирався депутатом Погребищенської районної Ради народних депутатів, а також депутатом Вінницької обласної Ради, керівником, членом правління низки громадських організацій.

Гарматюк Анатолій Панасович

	(1936-2006 рр.) народився в с. Мигалівці Барського р-ну. Український поет, гуморист, сатирик. Член НСПУ (1982). Походив з сім'ї вчителів. Літературний шлях розпочав ще в школі, 1953 року вийшов друком перший вірш — у Чортківській районній газеті «Нове життя». 1958 року з відзнакою здобув у Київському політехнічному інституті освіту гірничого інженера. В 1960 році у Донецьку познайомився з сатириком і гумористом Степаном Івановичем Олійником, по зустрічіз яким на все життя визначився з жанром гумору і сатири. Був знайомим з Василем Захарченком, Олегом Комаром (Орачем), Володимиром Міщенком, Василем Стусом, Анатолієм Лазоренком, Миколою Колісником, Миколою Хижняком. Весною 1961 року полишає інженерну працю і переходить в журналістику — кореспондент Донецького обласного радіо, працював в колективі з Миколою Колісником, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком. Протягом 1963—1972 років — редактор виробничо-технічної літератури видавництва «Донбас». 1963 року виходить його дебютна гумористична збірка «Проти шерсті».

У 1967 року потрапив під «зачистки», звинувачений в «антирадянській діяльності» та «націоналізмі», робилися обшуки (в квартирі якого зберігалася заборонена література і проводилися збори української патріотичної молоді). Від арешту врятував дзвінок Василя Стуса: «Нічого вдома не тримай. Зберігай у родичів або знайомих». Доказів не знайшли, Гарматюка колектив видавництва «Донбас» взяв на поруки. 1969 року здобуває освіту філолога в Донецькому державному університеті. В кінці 1972 року з родиною переїздить до Вінниці; ні в газети, ні на радіо його на роботу не взяли, працював в Облспоживспілці, влаштувався інженером у Вінницьку міжрегіональну лабораторію «Держстандарт». 1973 року ще раз подавав заяву про прийняття його до Спілки письменників. Її розгляд знову закінчився засудженням його «ідеологічних збочень». З 1975 по 1991 рік — завідувач Кабінету молодого автора Вінницької організації Спілки письменників України, керував літературною студією «Сонячні кларнети» Вінницького ДПЗ-18. З 1992 року на творчій роботі. Автор 22 книг, виданих за його життя. Твори А. Гарматюка друкували в найпопулярніших українських художніх журналах, газетах, колективних збірниках, окремі з них перекладено багатьма мовами народів світу. Надбання письменника представлене в повному зібранні його творів у 10 томах, що виходить з 2010 р. Лауреат республіканських літературних премій ім. Степана Олійника (1985) та ім. Микити Годованця (1990), обласної літературної премії ім. Степана Руданського (1994), міжнародної премії в конкурсі «Байка – 2001». Він – переможець Всеукраїнського конкурсу на кращу байку в 2002 р. Організовував літературні свята в області на честь письменників-земляків С. Руданського, М. Коцюбинського, М. Стельмаха. 3 червня 2017 року в селі Мигалівці Барського району урочисто відкрито меморіальну дошку письменнику-земляку Анатолію Панасовичу Гарматюку.

Ганицький Тадей Денисович

(1844-1937 рр.) Народився в с. Чемериси Волоські, нині с. Журавлівка Барського р-ну. Український і польський музикант, педагог, композитор, диригент, музичний критик.
Протягом 1857-1860 pp. навчався в Одеській, а 1860-1863 pp. – у Кам’янець-Подільській чоловічій гімназії. 1872 р. закінчив Віденську консерваторію по класу скрипки, 1876 р. – Берлінську академію музики (королівську вищу школу). 1877 р. виступав як соліст у концертному турне в Німеччині.
Т. Ганицький – автор симфонічних творів, зокрема поеми на честь 10-річчя Жовтневої революції, скрипкових п’єс (вальси, мазурки та ін.), обробок для скрипки і фортепіано творів Л. Бетховена, Г. Генделя, Й. Гайдна, Я. Мендельсона та ін., пісень і романсів («Степ» та ін.), обробок українських народних пісень («Ой, на горі та женці жнуть» та ін.).
Він склав низку навчально-методичних розробок для скрипалів, піаністів, написав декілька музично-теоретичних праць і критичних статей (зокрема, про виступи хору «Думка», скрипаля М. Ерденка та ін.). Серед його учнів – польський композитор Б. Войтонович, музикознавець Л. Ентеліс та ін.

Ге Микола Миколайович

(1831-1894 рр.) Народився в м. Воронеж. Російський живописець. Не слов'янське прізвище Миколи Ге було спадщиною його французьких предків. Прадід покинув Францію під час французької революції, а дід опинився в Україні і одружився з українкою з роду козацьких старшин. З того часу всі інші предки Ге були українцями, про що він сам з гордістю заявляв. Мало того, за свідченням Володимира Антоновича, чотири брата Ге були українофілами.
Його батько, воронезький поміщик, придбав маєток у с. Попелюхи Мурованокуриловецького району, де й провів дитинство та юність майбутній художник. Сюди він приїжджав протягом усього життя. Філософські роботи євангельського циклу Микола Ге писав в Україні. Він створив серію колоритних образів подільських і чернігівських селян: «Старий селянин», «Дівчина-українка» тощо; подільські пейзажі

Гембицький Тит Гаврилович

(1842-1908 рр.) Народився в с. Люлинці, нині с. Вишнівка Погребищанського р-ну. Український та польський актор, режисер, історик театру.
У 1859–1869 роках грав у польсько-російсько-українських трупах на Правобережжі. В 1869 році переїхав до Галичини. Працював у Руському народному театрі у Львові (1869–1905 рр.; 1889–1900 рр. — директор), в українських та польських трупах. У 1873-1883 і 1885-1889 роках виступав у трупах Омеляна Бачинського, з якими не раз гастролював на Тернопільщині. Автор дослідження «Історія заснування і розвою русько-народного театру в Галичині» (1904).

Герасименко Яків Агафонович

	(1891-1969 рр.) Народився в с. Бубнівка Гайсинського р-ну. Визначний майстер української художньої кераміки, заслужений майстер народної творчості. Виготовляв полив'яний цеглянисто-червоний розписний посуд. Він та його брат Яким, теж гончар, своєю творчістю залишили величезний слід в історії українського гончарства. Учасники всесоюзних та міжнародних художніх виставок. Саме завдяки братам Герасименкам бубнівське гончарство досягло найвищої досконалості в 20–30-х рр. ХХ ст. Їхні твори увійшли до нетлінної скарбниці мистецтва України. Твори Герасименків відомі не тільки в Україні, в 30-ті роки їх експонували в Німеччині, Чехословаччині, Англії, Парижі та Лондоні, а майстрів було удостоєно найвищих нагород – золотих медалей.
Роботи Герасименків зберігаються в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в с. Опішне Полтавської області та Київському музеї декоративно-прикладного мистецтва.

У с. Новоселівка Гайсинського району 1988 р. відкрито Меморіальний музей-садибу братів Герасименків. На базі музею кожні два роки проводиться Всеукраїнський гончарний симпозіум, пленери.

Гірко В’ячеслав Леонідович

(1946 р.н.) Народився в с. Сальник Калинівського р-ну), математик.
В 1971 закінчив механіко-математичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 1976 – доцент кафедри моделювання складних систем факультету кібернетики, з 1981 до 1996 – професор кафедри прикладної статистики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
В 1972 захистив кандидатську дисертацію «Граничні теореми для випадкових детермінантів», В 1979 – докторську дисертацію «Спектральная теория случайных матриц».
1996-2004 працював за кордоном, викладав в університетах: Bowling Green State University, Ohio , USA; University of Campinas, Brazil; Michigan State University, Michigan, USA; North Carolina State University, North Carolina, USA; Universit? de Marne-La-Vall?, Marne-La-Vall?, Cedex 2, France; Federal University of Bahia, Brazil.
1996-2008 працював у відділі теорії стохастичних рівнянь, математичної теорії і фрактального аналізу Інституту математики НАН України.

З 2013 року обіймає посаду професора кафедри математики, інформатики та методики навчання Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди.
Здійснив 18 відкриттів в галузі багатовимірного статистичного аналізу. Член українського та американського математичного товариств, співредактор міжнародного журналу «Random Operators and Stochastic Equations, лауреат премії ім. М. Островського (1978), премії НАН України ім. Крилова (1993).
Автор понад 200 наукових праць, 9 монографій та навчальних посібників.

Гібер А. Я.

На основі Вінницького педтехнікуму ім. І. Франка у серпні 1930 р. в м. Вінниці Постановою Ради Народних Комісарів УСРР знову було створено вищий навчальний заклад – інститут соціального виховання, де функціонувало 4 відділення -історико-економічне, агробіологічне, мовно-літературне, техніко-економічне. Директором (з 1930 по 1933 рр.) було призначено А. Я. Гібера. Навчання проводилось у триповерховому корпусі колишньої гімназії у "Мурах" по вул. Володарського.

Глазов Володимир Васильович

(1920-2014 рр.) Народився в с. Корделівка Калинівського р-ну. Ветеран Другої світової війни, генерал-майор, почесний громадянин м. Вінниця.
Закінчив Київське артилерійське училище, Московську військову академію ім. М. Фрунзе. Як командир ракетного полку стратегічного призначення проявив самовідданість у Сталінградській битві, у битві на Курській дузі, при звільненні м. Кенігсберг. Після закінчення війни служив у артилерійських, повітряних, десантних та ракетних частинах стратегічного призначення. Звільнившись у запас, понад 28 років В. Глазов працював у штабі цивільної оборони м. Вінниця та області.

Протягом 1990–2010 рр. очолював міську раду ветеранів війни, праці та Збройних сил. За його ініціативи в місті встановлено пам’ятники героям війни, меморіальні дошки. За мужність, виявлену в роки Другої світової війни при визволенні України від німецько-фашистських загарбників, велику роботу щодо соціального захисту ветеранів та військово-патріотичного виховання підростаючого покоління вінничан Володимиру Васильовичу Глазову присвоєно звання «Почесний громадянин м. Вінниця». Нагороджений орденами, медалями.

Глазунова Тамара Володимирівна

(1961 р. н.) Народилася в с. Ворошилівка Тиврівського р-ну). Кандидат педагогічних наук (1997), відмінник освіти України, провідний фахівець у галузі методики навчання іноземних мов.
З 1984 р. працює у ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського.
Основним з принципів її роботи є професійний розвиток протягом життя - цікавиться новими підходами та тенденціями у викладанні іноземних мов, була ініціатором запровадження використання методу активізації резервних можливостей особистості у процесі навчання, є постійним учасником он-лайн курсів, що проводяться Британською радою в Україні.
Вагомим досягненням у роботі Тамари Володимирівни Глазунової є співпраця з науковим та навчальними установами Сполучених Штатів Америки. Разом з доктором Д.Пауеллом (Південно-Східний державний педагогічний університет штату Міссурі), в рамках якої вона організовує проведення віртуального кіноклубу студентів, який успішно функціонує у режимі facebook-дискусії впродовж двох останніх років. Окрім того нею започаткований дистанційний курс розмовного мовлення за участю А.Тутора (Сан Антоніо, США).
Автор понад 70 наукових публікацій, значної кількості методичних посібників для вищої школи з методики викладання іноземних мов..

Гнатюк Ніна Юхимівна

(1947 р. н.). Народилась у с. Безводному, нині Чернівецький р-н. Поетеса. Вірші почала писати ще в школі. Перший вірш надруковано в 1961 р., він був присвячений Т. Г. Шевченко.
Закінчила Вінницький педагогічний інститут. Проживала на Вінничині. З 1991 р. - в Києві. Працювала на журналістській роботі, в Секретаріаті Верховної Ради, відповідальним секретарем НСПУ, вела на Українському радіо радіожурнал «Кобзар».
Авторка збірок поезій «Пелюстка грому», «Прощання з березнем», «Посіяла жито», «Час колосіння», «Дякую долі», «Шовковиця», «Поки люблю і вірю», «Поміж небес і трав».
Лауреат премій імені М. Трублаїні, імені М. Островського, імені П. Желюка, імені Т. Мельничука, імені П. Тичини. Нагороджена орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Член Вінницької обласної організації Спілки письменників України. Член Національної спілки письменників України. Активістка Всеукраїнського жіночого товариства ім. О. Теліги. Заступник голови Вінницького земляцтва в Києві.

Гнибель Анатолій Григорович

(1941-1993 рр.) Народився в с. Уладівка Літинського р-ну. Актор, заслужений артист УРСР (1983).
Закінчив студію при Київському театрі музичної комедії (1966).
З 1966 р. актор Вінницького українського музично-драматичного театру ім. М. Садовського.
Герої Анатолія Гнибеля відрізняються чуттєвістю, яскравою індивідуальністю, палким темпераментом. Ролі: Возний («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Андрій («Весілля в Малинівці» Л. Юхвіда), Селіх-ага («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського).

Гнисюк Микола Володимирович

	(1944-2007 рр.). Народився в с. Перекоринці, Мурованокуриловецького р-ну. Український фотограф, заслуженого діяча мистецтв РФ, який входить у сотню найкращих фотографів світу. Вперше він зацікавився фотографією у 14 років, ще навчаючись у школі. Закінчив Ризьке музичне училище. 1967 р., переїхавши до Москви, витримав конкурс до найпопулярнішого в той час журналу «Советский экран», був автором близько 650 його обкладинок. М. В. Гнисюк був першим радянським фотографом, якого американська Кіноакадемія запросила на 60-й ювілейний вечір вручення премії «Оскар». Лауреат багатьох міжнародних виставок. Роберт де Ніро відкривав його персональну виставку в Лос-Анджелесі. Працював на картинах таких відомих кінематографістів, як Г. Панфілов, М. Міхалков, Е. Рязанов, А. Кончаловський, Е. Клімов, Г. Данелія.
Серед його друзів були М. Мастроянні та М. Форман. З Р. Редфордом та його дітьми Микола мандрував по Росії як сімейний фотограф. У 2011 р. вперше в Україні, у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї, відбулося відкриття персональної виставки нашого земляка «Серце у кадрі». Його дружина Надія Майданська передала Вінницькому обласному краєзнавчому музею 65 експонатів. Сьогодні ім’я митця занесено в англійську енциклопедію «Сучасна фотографія», куди вміщено дані про кращих фотографів світу.

Годований Євгеній Федорович

(1949 р. н.) Народився в с. Зеленянка, Крижопільського р-ну. Педагог, історик, кандидат історичних наук (2007), перекладач, поет, краєзнавець, дослідник.
Закінчив історичний факультет Одеського університету ім. І. Мечнікова (1972 р.). Самотужки вивчив польську, інші слов’янські, угорську, німецьку, італійську мови. Викладав із перервами історію та іноземну мову у Крижопільській СЗШ № 1 І-ІІІ ст., Шарапанівській ЗОШ, Крикливецькій ЗОШ. Отримав звання вчителя року Вінницької області 1993 р. 1977 р. був призначений на посаду перекладача уповноваженого уряду СРСР у справі перебування Північної групи радянських військ у Польщі, де працював до 1980 р. У 1999-2004 рр. – викладач історії Рівненського інституту слов’янознавства. З 2004 р. – методист Заболотненського ВПУ № 31 (Крижопільський р-н).

За активну діяльність, пов’язану з дослідженням історії Польщі, йому надана «Карта поляка». Автор багатьох книг і статей, присвячених дослідженню Крижопільського краю, остання з яких «Долинами Марківки та Вільшанки: історичні долі людей та поселень західного Крижопілля» (2011 р.)

Головко Олег Федотович

(1940 р. н.) Народився в с. Рахни Собові, нині Рахни Гайсинського р-ну. Український та російський поет.
Закінчив Томський електромеханічний інститут залізничного транспорту (1962 р.). Працював інженером на залізниці, заступником начальника Першої дистанції сигналізації і зв’язку Південної залізниці у м. Кременчук, на будівництві БАМу. З 1980 р. – знову в Кременчуці.
Автор збірок «Над Томью-рекой» (1961), «Мои друзья», «Радио на сосне» (1963 р.), «Стежка до рідної хати» (1968 р.), «Поїзди надії» (1984 р.), «Музыка стальная» (1987 р.), «Прощання з рідною хатою» (1991 р.), «Струны тайги», «Гаптовані рушники» та ін. Широковідомий як дитячий письменник. Видав збірки віршів для дітей: «Йшла коза-дереза», «Пливе щука з Кременчука», «Нерозумний песик».

Голяк Леонід Давидович

(1946 р.н.) Народився в м. Вінниця). Тренер (спортивна акробатика).
Закінчив Вінницький педагогічний ін-т (1971). Від 1965 – старший тренер СДЮШОР. Від 1991 – головний тренер Національної збірної команди України.
За роки тренерської праці підготував трьох заслужених майстрів спорту, понад 40 майстрів спорту міжнародного класу, десятки чемпіонів та призерів чемпіонатів і першостей світу, Європи, України.
Заслужений тренер України (1982), заслужений працівник фізичної культури та спорту України (2001), суддя міжнародної категорії.
Автор багатьох методичних посібників. Співавтор книги «Зорепад над Бугом» (Вінниця, 2003).

Гонтар Іван Остапович

(1929-1995 рр.) Народився в с. Біляни Мурованокуриловецького р-ну. Український поет.
Закінчив факультет журналістики Українського поліграфічного інституту ім. І. Федорова. Займався видавничою діяльністю, працював науковим співробітником у Музеї історії України, в редакціях газет «На екранах України», «Літературна Україна», «Радянська освіта».
Автор збірок поезій «Видюще дерево», «Джерело з-під каменя», а також публікацій у пресі. Невелика за обсягом поетична спадщина Івана Гонтара відзначається самобутнью метафорною манерою письма. Член НСПУ з 1988 р.

Гончар Анатолій Григорович

(1941 р. н.) Народився в с. Селище, Літинського р-ну. Журналіст, письменник, краєзнавець, член НСЖУ, заслужений журналіст України (2000 р.).
Випускник факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1970). Водночас опановував журналістську справу, працюючи у газетах на українському Поділлі — тиврівській «районці» «Маяк» (від 1966 р.), літинському виданні «Радянське життя» (1967—1968 рр.).
Після закінчення у 1973 р. Донецького вищого військово-політичного училища інженерних військ і військ зв'язку до 1987 р. — кадровий офіцер на посадах у військовій журналістиці від кореспондента до редактора дивізійної газети.
Як військовий кореспондент А. Г. Гончар перебував у гарячих точках Афганістану. Досліджує тему участі вінничан у бойових діях в неоголошеній афганській війні, військових конфліктах в інших країнах, у миротворчих операціях особливого складу Збройних сил України. Автор книг «Чорний тюльпан», «Авіатори», «Повірка, або «Афганці» Вінниці», «Ми пройшли Афган», «Вінничани – воїни-інтернаціоналісти, воїни-миротворці». Постійно публікується в регіональній пресі.

Гончарук Євген Гнатович

(1930-2004 рр.) Народився в с. Великий Острожок, нині Хмільницького р-ну Вінницької обл. Український вчений-гігієніст, доктор медичних наук (1968), професор (1969), академік, заслужений діяч науки і техніки УРСР (1990), двічі лауреат Державної премії України у галузі науки і техніки (1997, 2002).
Був почесним ректором Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця. На стінах корпусу санітарно-гігієнічного факультету Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця та будинку, в якому мешкав Є. Г. Гончарук, відкрито меморіальні дошки.
Євген Гончарук – автор понад 500 наукових праць, в тому числі 45 монографій і підручників, 15 авторських свідоцтв на винаходи і патенти, більш ніж 200 гігієнічних нормативних і методичних документів. Автор теорії і методології гігієнічного нормування екзогенних хімічних речовин у ґрунті. Дослідив механізм гострого отруєння людини пестицидами на сільськогосподарських полях та запропонував профілактичні заходи його попередження. Нагороджений орденами та іншими відзнаками, зокрема золотою медаллю ім. А. Швейцера Польської академії медицини (1997).

Горбатюк Іван Микитович

(1947) Народився в с. Дашківці Вінницького р-ну. Лікар.
Закінчив Вінницьки медичний інститут. Працює лікарем в Тиврові, викладає в ВНМУ ім. М. Пирогова. Обіймає посаду головного фтизіатра Вінницької області, головного лікаря Вінницького обласного протитуберкульозного диспансеру (1990–2013).
Кандидат медичних наук, доцент. Заслужений лікар України. Депутат Вінницької обласної Ради 3, 4, 6 скликань.
У 2003 році Івана Микитовича визнано лдиною року Вінниччини в номінації "Працівник охорони здоров'я".

Горбонос Федір Володимирович

(1941 р. н.) Народився в с. Серединка Бершадського р-ну.
Економіст, доктор економічних наук (2005), професор. Завідувач кафедри бухгалтерського обліку та аудиту, перший проректор Львівський університет бізнесу та права.
Опублікував понад 200 науково-методичних робіт. Співавтор 2 підручників з грифом МОН України, 2 посібників, 5 монографій, результати яких знаходять практичне застосування. Під його керівництвом захищено 5 кандидатських дисертацій. Напрями наукової діяльності: проблеми ефективного розвитку аграрного сектору економіки, підвищення ефективності використання ресурсного потенціалу, вдосконалення економічних взаємовідносин в АПК, кооперація та інтеграція.

Гордійчук Петро Григорович

(1951 р. н.) Народився в с. Долиняни Мурованокуриловецького р-ну).
Український перекладач, журналіст, член НСПУ (1983), лауреат обласної літературної премії ім. М. Трублаїні (1982).
Після восьмирічки у 1969 закінчив Вінницький політехнічний технікум, а після служби в армії з 1972 до 1977 року навчався на філологічному факультеті денного навчання (відділення української мови і літератури) Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. На 3 — 5 курсах в порядку обміну студентами між столичними вузами республік СРСР вивчав киргизьку мову та літературу в Киргизькому державному університеті в м. Фрунзе (нині Бішкек).
Працював у Чернігівському літературно-меморіальному музеї М. М. Коцюбинського, у школі, в редакціях районної та обласних газет, у видавництвах.
Впродовж 2003–2012 рр. – головний редактор літературно-мистецького журналу «Вінницький край». З грудня 2012 р. до квітня 2014 р. – голова Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України.

З Віталієм Борецьким

Гоцуляк Марія Василівна

(1950 р. н). Народилася в с. Воєводчинці Могилів-Подільського р-ну.
Закінчила бібліотечний відділ Тульчинського училища культури. Вже згодом, навчаючись в університет ім. Т. Шевченка на факультеті журналістики, Марія Гоцуляк не раз з вдячністю згадувала викладачів училища, які вкладали свою душу у кожного. Шість років пропрацювала Марія Василівна у бібліотеці, а тоді відчула, що душа потребує перемін і поїхала у Кременчуг, до родичів. Тут почалася її журналістська робота у комунальних та багатотиражних газетах.
1979 року Марія Василівна повернулася до Могилева-Подільського. Рідна земля додавала сил, і вона з головою поринула у громадське і мистецьке життя краю. Уже дипломовану і з досвідом колегу, охоче прийняли до згуртованої журналістської родини газети «Наддністрянська правда» (зараз «Слово Придністров'я»). Зустрічі, інтерв’ю, статті, вірші. Швидко зав’язалася співпраця з творчими силами Могилівщини, і вже за пару років Марія Василівна керувала літературним об’єднанням «Веселка Дністрова», котре вважається чи не старшим навіть за Спілку письменників України.

Майстриня декоративно-ужиткового мистецтва, журналістка і поетеса. Директор Музею етнографії і народного мистецтва ім. М. Руденко у м. Могилів-Подільський, заслужений майстер народної творчості України (2016 р.), член НСЖУ (1981 р.), Національної спілки майстрів народного мистецтва України (2002 р.). За її ініціативи в 1993 році відбулося І Всеукраїнське свято витинанки. Творчі роботи Марії Гоцуляк можна було б виділити в окрему залу: писанки, витинанки, вишивка, народна іграшка. А ще – Марія Гоцуляк добре відома і в Україні, і за її межами як неперевершена майстриня писанок-дряпанок.

Гощинський Северин

(1801-1876 рр.) Народився в м. Іллінці. Польський поет, прозаїк, публіцист, фольклорист, громадський діяч, представник «української школи» в польській літературі. Дитинство і юність пройшли на Поділлі та Волині. У 1814–1815 рр. навчався у Вінницькій гімназії, де товаришував з Тимком Падурою.
У 1820 р. переїхав до Варшави, вступив до таємної Спілки вільних поляків-братів. Протягом 1821–1830 рр. знову жив в Україні, багато подорожував, у тому числі по Поділлю, і збирав народні пісні, епос, вивчав історію та побут населення.
Наш земляк – учасник Польського повстання 1830–1831 рр. У своїй творчості оспівав природу, відтворив життя і побут людей України, зокрема Поділля. Нині він відомий завдяки поемі «Канівський замок» (1828), в якій з демократичних позицій висвітлив боротьбу українських селян проти польської шляхти за часів повстання 1768 р.

Грабчак Андрій Михайлович

(1910-1973 рр.) Народився в с. Вознівці Жмеринського р-ну. Герой Радянського Союзу (1945).
У 1932 р. призваний у Червону армію. Учасник радянсько-фінської війни (1939–1940). У боях Другої світової війни – з серпня 1941 р. На чолі загону був закинутий у ворожий тил в Олевський район Житомирської області для організації диверсій на залізницях. До листопада 1943 р. його загін нараховував 1300 партизанів і був реорганізований у партизанське з’єднання, яке здійснювало диверсії на ділянках залізничних доріг: Шепетівка – Бердичів, Шепетівка – Новоград-Волинський, Житомир – Новоград-Волинський.
Від 1946 р. – майор у запасі. Жив і працював у Черкасах. Працював в органах Міністерства внутрішніх справ України, потім – на господарській роботі. Нагороджений бойовими орденами та медалями.

Грабченко Іван Митрофанович

(29.04.1894 – 08.07.1975) лікар-хірург, доктор медичних наук (1946), професор (1953), Заслужений діяч науки і техніки Української РСР народився 29 квітня 1894 р. в мальовничому селі Слобода Барвінкова, нині місто Барвінкове на Харківщині.
Закінчив військово-медичну академію в Ленінграді у 1924 р. Працював лікарем-екстерном, лікарем-онкологом 16-ї онкологічної поліклініки Василеостровського району Ленінградського інституту онкології (1926–1927), ординатором профілактичного відділення Ленінградського інституту онкології (1927–1934), асистентом, старшим науковим співробітником того самого інституту (1934–1942). У 1935 р. І. М. Грабченку було присвоєно науковий ступінь кандидата медичних наук та вчене звання старшого наукового співробітника. Іван Митрофанович брав участь у Радянсько-фінській і Другій світовій війнах.
У блокадному Ленінграді у вересні 1942 р. І. М. Грабченко блискуче захистив докторську дисертацію. У 1945 р. науковець був обраний за конкурсом на посаду завідувача шпитальної хірургії Львівського медичного інституту, на якій і працював упродовж 1945–1951 рр. У 1946 р. йому було присуджено науковий ступінь доктора наук.

У 1951 р. І. М. Грабченко переїхав до Вінниці й очолив кафедру факультетської хірургії медичного інституту. У 1953 р. йому було присуджено вчене звання професора. В останні роки свого життя (1970–1973) працював науковим консультантом кафедри факультетської хірургії Вінницького медичного інституту. Не стало Івана Митрофановича 8 липня 1975 р.
Вінничани пам’ятають вченого-хірурга, який врятував життя багатьом важкохворим. На будинку, де він мешкав у Вінниці, встановлено меморіальну дошку.

Гресько Микола Павлович

(1944 р. н.) Народився в с. Липівка Томашпільського р-ну). Важкоатлет, майстер спорту (1969), майстер спорту міжнародного класу (1975 р.), суддя міжнародної категорії (2004 р.).
Почав займатися важкою атлетикою 1962 у Л. Терлецького. У 1977 р. закінчив Сімферопольський університет (1977 р.). Чемпіон України у вагових категоріях 52 та 56 кг (1973, 1975 рр.), срібло (1970 р.) і бронза (1969, 1974 рр.). Виступав за команди спортивних товариств «Динамо», «Спартак», Збройних Сил України.

Гречко Едуард Микитович

(1941 р. н.) Народився в с. Василівка Тиврівського р-ну. Фахівець у галузі напівпровідникових перетворювачів електромагнітної енергії, доктор технічних наук (1990), професор (1992). Народився в сім'ї вчителя. Почав навчання в Вінницькому педагогічному інституті, за фахом «вчитель фізики», в 1963 перевівся в Київський політехнічний інститут.
Закінчив Київський політехнічний інститут (1967). Відтоді до 1988 р. працював в Інституті електродинаміки АН УРСР, далі – в Інституті проблем енергозбереження (нині Інститут загальної енергетики) НАНУ.
Від 1994 р. – професор Вищої інженерної школи (м. Зелена Гура, Польща).
З 1996 року Член Польського товариства теоретичної та прикладної електротехніки. Член Асоціації інженерів силової електроніки, МЕІ, Москва з 1999 року.

Гриб Кузьма Кіндратович

(1910-1997 рр.) Народився в с. Верхівка, тепер Тростянецького р-ну. Український письменник.
1920 року комнезам направив малого Кузьму в сирітський будинок при Бессарабській комуні в с. Ободівка. Там він закінчив семирічку і виїхав до Вінниці, де влаштувався на підготовчі курси. Потім вступив до Вінницького інституту соціального виховання, де навчався разом з Михайлом Стельмахом. Після закінчення інституту, в 1933 році був направлений на роботу в Ново-Архангельську середню школу.
У вересні 1941 року, коли правобережна Україна була окупована гітлерівськими військами, організував з учнів технікуму підпільну патріотичну групу, яка згодом перетворилася в партизанський загін, що діяв у басейні річки Унави на Черкащині. Гриб особисто писав, друкував і розповсюджував серед населення листівки, відозви, заклики. У грудні 1943 року, в одному з боїв, з якими загін проривався з оточення назустріч Червоній Армії, Гриб був поранений і захоплений у полон.

На допитах в Уманській тюрмі фашисти скалічили його і прирекли на смерть. Та завдяки щасливому випадку Грибові з шістьма бойовими побратимами вдалося втекти і перебратися до своїх. Після лікування К. Гриб написав і надіслав на адресу ЦК КП(б)У розширений звіт про діяльність свого загону на окупованій території. Той звіт засвідчили дванадцять райкомів партії, після чого він був затверджений Українським штабом партизанського руху (УШПР). Партизанам видали зарплатню, вручили бойові нагороди, а їхнього командира направили на роботу директором середньої школи № 133 м. Києва.
14 травня 1946 року його несподівано заарештували і без жодних пояснень кинули до одиночної камери внутрішньої тюрми. Слідство тривало рік. І хоча Гриб не визнав жодного із звинувачень. Гриб був засуджений на 15 років позбавлення волі із подальшою поразкою в правах і конфіскацією належного майна. Покарання відбував у Мордовських таборах. Через два роки після смерті "вождя всіх трудящих" у зону прибула з Москви спеціальна комісія. Вона оперативно переглядала судово-слідчі справи і на підставі Указу Президії Верховної Ради Союзу РСР від 17 вересня 1955 року достроково амністувала тисячі й тисячі в'язнів.
18 жовтня 1955 року Гриб теж опинився на волі. А 18 лютого 1956 року військовий трибунал КВО скасував вирок від 17 травня за відсутністю складу злочину і реабілітував незаслужено поганьбленого партизанського командира.
Повернувшись на волю, Кузьма Гриб віддався літературній творчості. 1958 року вийшла друком його перша повість "Бойове завдання". Затим побачили світ повісті "Побратим" (1960 р.), "Зрадливі кульбаби" (1961 р.), "Климко" (1964 р.), "Перший постріл" (1974 р.), збірки оповідань "В зоряну ніч" (1970 р.), "Партизанські таємниці" (1979 р.), документальна оповідь "За Унавою - партизани" (1977 р.) та ін.
За збірку повістей "Назустріч юності" Кузьмі Грибу в 1986 році було присуджено літературну премію імені Лесі Українки. Автор низки книг повістей та оповідань для дітей. Лауреат премії ім. Лесі Українки (1986 р.). Член СПУ (1962 р.)

Григораш Дем'ян Семенович
(псевдоніми: Д. Семенович, Дмитро Григоренко, Гр. Днестровец,
Дністровець Г., С. Грицюк, С. Петренко)

(1921-1992 рр.) Народиався. в с. Слобода-Шлишковецька, нині Могилів-Подільського р-ну. Журналіст, літературознавець.
Учасник Фінської та Другої світової воєн. Дійшов до Берліна, на стіні Рейхстагу залишив свій підпис. Мав бойові нагороди. Автор публіцистичних і поетичних творів, художніх перекладів, навчальних підручників і посібників, довідника «Журналістика у термінах і виразах» (1974 р.) Автор довідника «Журналістика у термінах і виразах» (Л.,1974 р.). Кандидат філологічних наук (1958 р.). Член СЖУ (1958 р.). Працював у Львові

Григорук Анатолій Іванович

(1932 р. н.). Нродився в с. Махаринці Козятинського району Вінницької області. Прозаїк, поет та перекладач, автор низки дитячих книг. Заслужений журналіст України.
Закінчив філологічний факультет Київського університету. Працював в редакції журналу "Малятко".
Автор книжок для дітей: "Семафори відкрито", "Гусак Червонопал", "Сніговик-дражнилко", "Пухова сніговиця", "Солом’яне море", "Чим хата багата", "Що край, то звичай", "Побрехенька про лиху напасть", а також багатьох перекладів. Лауреат премії імені Наталі Забіли. Член СПУ.

Григорчук Петро Семенович

(1941 р. н.). Народився в с. Щаслива Липовецького р-ну.
Історик, кандидат історичних наук, професор ВДПУ. Підготував 5 кандидатів історичних наук. Був відповідальним редактором редколегії наукового фахового видання з історичних наук «Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського». Учасник і організатор багатьох міжрегіональних історико-краєзнавчих конференцій. Досліджує історію Поділля 20–30-х рр. ХХ ст.
З історії краю опублікував понад 100 робіт. Серед них: "Вінок безсмертя: Книга-Меморіал", 1988; "Джерела з історії культурного будівництва на Вінниччині в 20-х роках", 1991; "Вплив сталінізму на культуру Поділля в 30-х роках XX ст.", 1993; "Історичний факультет Вінницького педуніверситету: минуле і сучасне", 2002; Продовольча політика більшовиків на Поділлі у 1919—1920 рр., 2003 та ін.

Гринчук Олексій Вікторович

(1910-2008 рр.) Народився в с. Садова, нині Могилів-Подільського р-ну. Журналіст, прозаїк, учасник антифашистського підпілля. Член СЖУ.
Засновник літературного об’єднання на Могилів-Подільщині. Перший лауреат обласної журналістської премії ім. К. Гришина. Почесний громадянин м. Могилів-Подільський.

Гринюк Леонтій Назарович

	1950 р. н. Народився в с. Матейків Барського р-ну. Український живописець, графік, майстер декоративно-ужиткового мистецтва, заслужений діяч мистецтв України. Працює в галузі класичного вітражу, станкового живопису, художнього скла. 1973 року закінчив Одеське державне художнє училище імені Митрофана Грекова (художнє оформлення). Педагоги: Л. Н. Любарська, А. Г. Черняєв. 1982 року закінчив Львівський державний інститут декоративного та прикладного мистецтва, відділення художнього скла. Педагоги: С. Л. Мартинюк, А. М. Соболев, С. Г. Коропчак. Учасник обласних, республіканських, міжнародних виставок з 1982 року.
Персональні виставки: Вінниця — 1991 р., 1994 р., 1995 р., 2000 р., 2005 р., 2006 р.; Львів — 1992 р., Тернопіль — 1992 р. Учасник живописних пленерів у Польщі, Кам'янці-Подільському, Немирові, Хмільнику, Вінниці, с. Грушівці, с. Селище, с. Степашках, Очакові, Криму, Пущі-Водиці. Голова Вінницької обласної організації Національної спілки художників України з 1997 року. Твори зберігаються у Музеї декоративно-ужиткового мистецтва України, м. Київ, музеї народної архітектури та побуту, м. Київ, Вінницькому обласному художньому музеї, галереї санаторію «Авангард», м. Немирова та приватних колекціях.

Грінченко Лариса Павлівна

(1946 р. н.) Народилася в с. Мовчани Жмеринського р-ну. Педагога, заслуженого працівника освіти України, відмінника освіти України. Депутат Вінницької міської ради (1989–2001).
Закінчила Вінницький державний педагогічний інститут ім. М. Островського (1967). Учитель російської мови і літератури Баланівської середньої школи Бершадського району Вінницької області (1967-1970). Організатор позакласної і позашкільної роботи Кацмазівської середньої школи Жмеринського району Вінницької області (1970-1973).
Методист (1973-1974), заступник директора з навчально-виховної і методичної роботи (1974-1985), з 1985 року директор Палацу дітей та юнацтва м. Вінниця.

Результатом творчої праці колективу Палацу є досягнення його вихованців - лауреатів і призерів міжнародних, всеукраїнських, обласних і міських олімпіад, конкурсів, фестивалів, виставок і змагань. Л.П. Грінченко - співавтор концепції та Положення про позашкільну освіту України, делегат ІІ Всеукраїнського з'їзду працівників освіти (2001).
Визнана «Людиною року - 2000, 2021» в номінації «Громадський діяч року».
Нагороджена грамотами міських та обласних органів влади, Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України, нагрудним знаком Міністерства освіти і науки України «Софія Русова», Премією Верховної Ради України.
Автор науково-методичного посібника «Практичне впровадження особистісно орієнтованих технологій у навчально-виховний процес позашкільного закладу».

Громашевська Любов Леонтіївна

(1922-2009 рр.) Народилася. в с. Шендерівка, нині Могилів-Подільського р-ну. Вчений-біохімік.
Закінчила Київський медичний інститут (1943). Від 1949 р. працювала в Інституті епідеміології та інфекційних хвороб АМНУ (Київ), була головним редактором журналу «Лабораторна діагностика». Наукові дослідження: біохімічні патологічні зрушення в організмі під впливом лікарських речовин, метаболічні процеси в організмі тощо
Доктор медичних наук (1961 р.), професор (1963 р.), заслужений діяч науки УРСР (1983 р.), лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки (1987 р.), лауреат премії ім. О. Палладіна НАНУ (2001 р.), кавалер Ордена князя Ярослава Мудрого 5-го ступеню (1997 р.)

Грохольський Тадеуш

(1839-1913 рр.) Народився в с. П’ятничани, нині у складі м. Вінниця. Польський живописець, графік, громадський діяч.
Рисунку навчався приватно під час перебування у С.-Петербурзі, живопису – у Л. Бонната в Парижі, у Я.-А. Матейка – у Кракові, у К. Гріпенкерла – у Відні. Багато подорожував (Франція, Іспанія, Єгипет, Туреччина). Під час подорожей виконував замальовки місцевостей, типів населення.
Мешкав у своїх маєтках на Поділлі (П’ятничани, Стрижавка). Писав портрети сучасників, типів населення, релігійні образи для костелів у Стрижавці, Познані. Серед портретів – «Я. Дзялинський» (1858 р.), «А. Потоцький» (1864 р.), «Р.-А. Санґушко» (1875 р.), «А. Ґрохольська» (1912 р.). Був віце-президентом Подільського товариства хліборобів у Вінниці. Організовував сільськогосподарські виставки, заснував Селянський банк

Грузевич Володимир Анатолійович

(1952-1999 рр.) Народився в м. Вінниця.
Закінчив Вінницький педагогічний інститут (1980 р.) Тренер (веслування на байдарках і каное), майстер спорту (1976 р.), заслужений тренер України (1994 р.)
Срібний призер чемпіонату України (1979 р.) Переможець республіканських та всеармійських змагань (1975–79). Працював тренером ДЮСШ «Буревісник» (1982–83 рр.) та ДЮСШ ім. Ю. Рябчинської (1986–99 рр.), в Вінниці.

Грузман Зіновій Емануїлович

(1919-1999 рр.) Народився в с. Степанівка, нині Лугинецького р-ну Житомирської обл. Літературознавець, педагог, кандидат філологічних наук (1959 р.), професор (1998 р.).
По закінченні Київського державного університету, з 1947 р. працював у Вінницькому педагогічному інституті (нині Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського). Викладав українську мову та літературу. Автор понад 90 наукових публікацій, присвячених переважно дослідженню творчості П. Тичини. Низку робіт присвятив Т. Шевченку, М. Бажану, Л. Левицькому та ін.

Грушевський Михайло Сергійович

(1866-1934 рр.) Народився в м. Хелм, Польща. Професор історії, організатор української науки, письменник, публіцист, політичний діяч.
По закінченні Київського університету (1890) провадив дослідницьку роботу в наукових установах Львова і Києва. Водночас брав участь у громадському житті: один з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899), засновник Товариства українських поступовців (1908). У 1914 був арештований і засланий до Симбірська.
7 (20) березня 1917 обраний Головою Української Центральної Ради. За гетьмана П. Скоропадського перебував у підпіллі, з 1919 в еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Париж).
У 1923 обраний дійсним членом ВУАН, у 1924 повернувся в Україну. Очолював кафедру історії України, історичний відділ ВУАН. У 1929 обраний академіком АН СРСР.
У 1931 арештований ДПУ і звинувачений у керівництві "Українським національним центром" та в антирадянській діяльності.
З кінця 1930 до 1934 змушений був працювати у Москві. Помер 25 листопада 1934 у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Автор багатьох ґрунтовних праць із всесвітньої та української історії, головними з яких є "Історія України Руси" у 10 томах і 13 книгах (1898-1936), "Нарис історії українського народу” (1904), “Ілюстрована історія України” (1911), п'ятитомна "Історія української літератури" (1923-1927).
М. С. Грушевський пов’язаний життям і діяльністю з Вінниччиною, зокрема з с. Сестринівка, нині Козятинського району.

Грущенко Іван Павлович

(1928-2018 рр.) Народився в селі Мар'янівка, тепер Гайсинського району Вінницької області. Український радянський партійний діяч, ректор Вищої партійної школи при ЦК КПУ. Депутат Верховної Ради УРСР 10—11-го скликань. Член ЦК КПУ у 1981—1990 р. Доктор економічних наук, професор.
У 1964—1969 р. — проректор Вінницького державного педагогічного університету імені Миколи Островського. У 1969—1976 р. — ректор Вінницького державного педагогічного університету імені Миколи Островського. Виховав не одне покоління учителів.
Уміло навчав їх відповідальності за професію, яку вони обрали. Іван Пrавлович усе своє життя вирізнявся стійкістю характеру, принциповістю, силою духу та наполегливістю. Він був людиною мудрою та розважливою, ніколи не забував про проблеми тих, хто поруч.

Гулеватий Трохим Яремович

(1911-2002 рр.) Народився в с. Косанове Гайсинського р-ну. Герой Радянського Союзу.
У Червоній Армії з 1931, був зарахований музикантом 331 кавалерійського полку, що базувався у Гайсині[1]. Проходив службу командиром відділення, старшиною роти в 30-ї стрілецької дивізії, в Запоріжжі. У 1939 році Гулеватий закінчив військово-політичні курси, служив політруком стрілецької роти в Київському військовому окрузі. Член КПРС з 1939.
У роки Другої світової війни – командир 1-го батальйону 55-ї гвардійської танкової бригади 7-го гвардійського танкового корпусу (3-тя танкова армія, 1-й Український фронт), гвардії капітан. Відзначився 25 квітня 1945 в боях при оточенні та знищенні угруповання противника в Берліні.
З 1956 року в званні підполковника Трохим Яремович Гулеватий був звільнений у запас. Проживав і працював у Вінниці.

Гулько Іван Петрович

((1941-2018 рр.) Народився в с. Володіївці Барського р-ну. Фахівець у галузі садівництва, доктор сільськогосподарських наук (1994), професор (1997).
Закінчив Українську сільськогосподарську академію (1975). Працював на дослідних станціях садівництва; завідував кафедрою плодоовочівництва, зберігання та перероблення сільськогосподарської продукції Львівського аграрного університету (1995–2003).
Основний напрям наукових досліджень – господарсько-біологічні властивості клонових підщеп яблуні. Одержав 3 авторські свідоцтва на винаходи, опублікував понад 130 наукових статей, у тому числі 3 методики з вивчення клонових підщеп яблуні, 15 навчально-методичних вказівок, 2 навчальні посібники, 2 монографії.
Лауреат Премії ім. Л. М. Симиренка АН УРСР (1988).

Гуляк Анатолій Борисович

(1961 р. н.) Народився в с. Привітне Мурованокуриловецького р-ну). Літературознавець, доктор філологічних наук (1998), відмінник освіти України.
Закінчив Вінницький педагогічний ін-т (1982). Учителював (1981–89); працював у Національному педагогічному ун-ті (1989–2000); від 2000 – зав. каф. україністики Нац. мед. ун-ту; водночас від 2002 – проф. Ін-ту філології Київського національного ун-ту.
Досліджує питання теорії та історії літератури, проблеми українського письменства XIX–XXI ст., зокрема жанрологію літературного твору, теорію й практику віршування.
Автор понад 15 наукових праць та 200 публікацій.
Підготував 32 кандидатів та 8 докторів наук.
У 1999–2003 рр. очолював науково-методичну комісію з літературознавства МОН України, член редколегій журналів і часописів «Рідні джерела», «Українська мова і література в сучасній школі», «Сучасний погляд на літературу», «Наука і сучасність».

Співавтор підруч. для ВШ «Історія української літератури 70–90-х років ХІХ ст.» (у 2-х кн., 2004) та «Історія української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст.» (у 2-х кн., 2005–06), автор передмов до видань творів О. Довженка, П. Куліша, Є. Гуцала, В. Винниченка (2005; усі – Київ). Уклав хрестоматію з укр. літ-ри для 11-го кл. «Срібний птах» (К., 2004).

Гуменюк Феодосій Максимович

(1941 р.н.) Народився в с. Рибчинці Хмільницького р-ну. Живописець, графік і педагог.
Закінчив Дніпропетровське художнє училище, 1971 - Інститут живопису, скульптури та архітектури в Ленінграді.
Переслідувався за участь у неофіційних виставках. Позбавлений прописки і можливості мешкати в Ленінграді.
З 1993 - у Києві. Працює у галузі станкового живопису та графіки.
З 1993 викладає в Українській Академії Мистецтв: керівник навчально - творчої майстерні історії живопису. Професор (1993).
Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1993) за серію портретів історичних діячів: П. Сагайдачного, П. Полуботка, І. Мазепи, Марусі Чурай, Байди Вишневецького, С. Наливайка, І. Гонти, М. Залізняка.
Заслужений діяч мистецтв України (1995), народний художник України (2009). Член СХРФ (1988), НСХУ (1993).
Твори: "Вірність Україні" (1972), "Гетьман Дорошенко" (1975), "Сивий гетьман. Іван Мазепа", та ін.

Гуревич Роман Семенович

Народився 18 березня 1948 року в м. Вінниця.
Учений у галузі педагогіки, теорії і методики професійної освіти, інформаційно-комунікаційних технологій в освіті, доцент (1988), професор (1994), доктор педагогічних наук (1999), заслужений працівник народної освіти України (1998), відмінник освіти України (2003), член-кореспондент НАПН, директор Навчально-наукового інституту педагогіки, психології, підготовки фахівців вищої кваліфікації Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського.
Є автором і співавтором близько 570 друкованих наукових праць. Серед них – 15 монографій, понад 120 навчальних і методичних посібників (11 з грифом МОН України), 63 методичні рекомендації, впроваджені в освітній процес, а також понад 260 наукових статей з переліку, затвердженого МОН України.
Наукові праці видані також у Польщі, Румунії, Словаччині, Ізраїлі, Німеччині та інших країнах.
Має близько 10 статей у збірниках, що індексуються в міжнародних науково-метричних базах Scopus і Web of Science.

Д

ДА ДЕ ДІ ДИ ДМ ДО ДР ДУ ДЯ

Давидзон Яків Борисович

(1912-1998 рр.) Народився в смт Муровані Курилівці. Український фотомитець. Фотокореспондент з 1937 р. Працював у республіканській газеті «Колгоспник України», у фотохроніці РАТАУ.
З перших днів Великої Вітчизняної війни – фотокореспондент газет Південно-Західного фронту. У 1942 р. був переправлений через лінію фронту до партизанів, знімав бойові операції партизанських з’єднань. По війні довгі роки працював фотокореспондентом газети «Радянська Україна» (пізніше «Демократична Україна»). Виконуючи відповідальні завдання редакції, ведучи власний творчий пошук, наш земляк мовою фотографії показав цілу епоху у житті народу, залишив нам живий, емоційний портрет свого сучасника.
Заслуги Я. Б. Давидзона на газетній ниві були високо оцінені: йому присвоєні звання «Заслужений працівник культури УРСР», «Заслужений журналіст УРСР» (1987 р.). Першим серед фотопубліцистів України став лауреатом Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1977 р.). Автор фотоальбому: «Уходили в поход партизаны» (1975 р.), нарисів «Орлята партизанских лесов» (1980, 1984, 1990 рр.), фотокниги «Незабываемое» (1982). Багато знімав українських кінематографістів. З 1994 р. мешкав у м. Вустері (США).

Данилюк Галина Іванівна

	(1940 р. н.) Народилася в с. Лопатин Самгородецького, нині Козятинського р-ну. Майстриня художньої вишивки, педагог, заслуженогоий майстер народної творчості України (2007). Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. У 1955 р., після закінчення семирічки, Галина Іванівна розпочала трудову діяльність в артілі «Художекспорт» (згодом «Вінничанка»), де пропрацювала творчим майстром 44 роки. Створила понад 200 малюнків, які були рекомендовані до серійного випуску. Заочно закінчила Київський технікум легкої промисловості. Очолювала курси з ручної традиційної вишивки при обласному відділенні НСМНМУ. Майстриня ручної вишивки володіє 50 техніками, але перевагу надає качалковій гладі.
Її роботи – «Пам’ять», «Урожай», «Подільське весілля» – виставляли в Державному музеї Т. Г. Шевченка в Каневі, а рушник «Катерина» та вишитий портрет Т. Г. Шевченка були подаровані музею. Галина Іванівна брала участь у вишиванні «Рушника національної єдності» (2006 р.). Вона – автор ескізу та керівник творчого процесу вишивання рушника «Вишивана доля Вінниччини» ОЦНТ (2009). Учасниця багатьох обласних і все- українських виставок, постійна учасниця виставок в ОЦНТ.

Денисик Григорій Іванович

(1949 р. н.) Народився в с. Онут Заставнівського р-ну Чернівецької обл. Фізик-географ, еколог, ландшафтознавець, доктор географічних наук (1999 р.), професор (2000 р.), поділлєзнавець. Закінчив Чернівецький університет (1975), учителював. Працює у Вінницькому ДПУ ім. М. Коцюбинського від 1976 р.: 1987–1989 рр. та від 2000 р. – завідувач кафедри фізичної географії, водночас 2001–2002 рр. – проректор. Від 2001 р. головний редактор «Наукових записок Вінницького ДПУ ім. М. Коцюбинського».
Спеціалізується на дослідженні фізичної географії, ландшафтів та екології Поділля. Один із організаторів і співавторів посібника для шкіл і краєзнавців «Атлас природи Вінницької області». Автор більш ніж 400 наукових та науково-популярних праць, із них 19 монографій та навчальних посібників. Член правління Вінницької обласної організації Національної спілки краєзнавців України

Дереч Дмитро Григорович

(1914-2007 рр.) Народився 24 вересня 1914 р. в м. Решетилівка Полтавської області. Прозаїк. Закінчив Харківський інститут механізації сільського господарства та Львівський університет. Учасник війни. Нагороджений орденами та медалями. 1949 р.Автор роману "Професор Жупанський", повістей "Крізь тенета", "Про хлопця звичайного", "Зелений хміль", "Світанкові роси", збірок оповідань "Ясні шляхи", "Трави пахнуть медом", "Дві зустрічі", п'єс "Старе добро не забувай", "Після довгої ночі", "Балада про Ярослава Галана", ряду перекладів.
З 1953 р. — член Спілки письменників України та СРСР. Один з засновників і перший керівник Вінницької обласної організації НСПУ (1971–1974). Понад 30 років працював кореспондентом Українського радіо у Вінницькій області. З осені 1974 року — на пенсії, втім, продовжував співпрацювати з Бюро пропаганди художньої літератури, у редколегії з видання першого тому спогадів ветеранів війни «Вінниччина на Великій Вітчизняній», у редколегії газети «Вінницька правда»

Діденко Василь Іванович

(1937-1990 рр.) Народився в м. Гуляйполе Запорізької обл. Український поет.
З липня 1950 р. по березень 1958 р. його біографія була пов’язана з Вінниччиною: у Погребищенському районі проживали його батьки. Закінчив Ширмівську середню школу (Погребищенський р-н), Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка (1959 р.) Відтоді – на редакційній та літературній роботі.
Як поет формувався в університетській літстудії імені В. Чумака. Член СПУ (1963 р.) У своїх творах поет звеличував Вітчизну, людину-трудівника, оспівував героїчне минуле українського народу, його видатних синів і дочок. Автор текстів ряду пісень, зокрема, широко популярної «На долині туман». 13 квітня 1990 р. В. Діденко пішов із життя. Вже після поховання праху поета в Києві став відомий його лист – заповіт «Поховайте мене в Гуляйполі». 25 червня 1997 р. завдяки клопотанню близьких людей і численних цінителів його таланту, поет навічно переїхав до своїх земляків і оспіваного ним у віршах містечка. Сьогодні центральна районна бібліотека Гуляйполя носить його ім’я. На будинку, в якому поет народився і жив, відкрита меморіальна дошка.

Димінський Андрій Іванович

(1829-1915 рр.) Народився в с. Борщівці, тепер Могилів-Подільського р-ну. Фольклорист, етнограф, краєзнавець. Закінчив Кам’янецьку повітову школу. Працював сільським писарем на Поділлі.
З 1849 р. розпочав збирання фольклорно-етнографічних матеріалів у селах сучасного порубіжжя Хмельниччини та Вінниччини. Співпрацював з Подільським єпархіальним історико-статистичним комітетом, С. Руданським, П. Чубинським, М. Драгомановим. У 1880-ті рр. його переслідувала влада за українофільство. За життя фольклориста його записи видавали анонімно чи як такі, що належать іншим. Проте більшість з них неопубліковані. З 1860 був дійсним членом Російського географічного т-ва. Автор статей з фольклористики й етнографії.

Частину фольклорно-етнографічних матеріалів, які зібрав Димінський, опублікував П. Чубинський у «Трудах этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край» (1872 р., т. 1, в. 1), частина надрукована у збірнику «Малоруські народні перекази та оповідання» М. П. Драгоманова (1876 р.), а також за радянського часу — в збірнику «Казки та оповідання з Поділля в записах 1850 — 1860-х років» (1928 р.) Листувався з П. Чубинським, І. Рудченком та ін. Рукописи А. І. Димінського сьогодні зберігаються в ІМФЕ НАНУ, Інституті рукопису НБУВ, Науковому архіві Російського географічного товариства в Санкт-Петербурзі. Тільки з 20-х років ХХ ст. була визнана й оцінена його творчість.

Дмитренко Жанна Віталіївна

(1951 р. н.) Народилася 25 листопада 1951 року у селі Носівцях Гайсинського району Вінницької області.
Випускниця Вінницького державного педагогічного інституту (1972). Працювала в системі освіти та культури на Вінниччині, в Вінницькому обласному будинку дитячої творчості. Була на державній службі. Займається громадською та просвітницькою діяльністю. Депутат Вінницької обласної ради.
Поетеса. Авторка збірок, передусім громадянської лірики та віршів історико-краєзнавчої тематики: «Берег щастя і надії» (2006), «Витава» (2008), «Дорогі мої земляки» у 3-х т. (2010-2013), «Носовецька левада» (2011), «Дві райдуги» (2013), «Іменем Майдану» (2015), вибраного «Нитка Аріадни» (2016); публікацій у періодиці, у тому числі наукових і науково-популярних статей у фахових виданнях з питань історії та культури. Нагороджена грамотами та подяками Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, відзнакою «За заслуги перед Вінниччиною» (2017). Членкиня НСПУ з 2019 р.

Добровольський Аркадій Захарович

(1911-1967 рр.). Народився в с. Клекотина, нині Шаргородського р-ну. Український поет, перекладач, кіносценарист. 1930 року вступив до творчого об'єднання комсомольських письменників "Молодняк".
Восени 1931 року А. Добровольський став студентом літературно-лінгвістичного факультету Київського інституту народної освіти, де провчився лише одну зиму. Деякий час завідував Будинком літераторів у Києві, опісля працював з великими перервами на Київській кіностудії художніх фільмів: редактором-консультантом, штатним сценаристом. 1936 року вступив до Всесоюзного інституту кінематографії. У цей період Добровольський написав кілька сценаріїв. Зокрема, написаний у співавторстві з Помєщиковим сценарій "Полюшко-поле" став основою відомого фільму "Трактористи" (1936 р.)

Підготував до друку збірки поезій "Квітнуть жита" і оповідань "Подільські аргонавти", проте видати не встиг. Молодший лейтенант держбезпеки Гольдфарб і сержант Лейбович 15 січня 1937 року заарештували А. Добровольського на квартирі у Помєщикова. Трус був проведений і в кімнаті гуртожитку, в якому письменник мешкав у Москві, його звинувачували у контрреволюційній націоналістичній та терористичній діяльності. На допитах, які вів слідчий Давидов, тільки під впливом "фізичних методів" визнав вину.
Військовий трибунал Київського військового округу на судовому засіданні 10 квітня 1937 року виніс вирок: 7 років ув'язнення і 5 років поразки в політичних правах. Вирок вступив у силу 16 квітня 1937 року. Покарання відбував на "Дальбуді". Після відбуття строку військовий трибунал військ НКВС знову засудив його на 10 років позбавлення волі з наступною п'ятирічною поразкою в правах. Підставою став вірш "Мудрий кролик", в якому вбачали натяк на культ вождя. Після закінчення строку ув'язнення залишився на Колимі як вільнонайманий. У селищі Ягідне 8 червня 1957 року його знову заарештували. Звільнили 2 вересня 1958 року, коли прокуратура Магаданської області закрила його справу. Військова колегія Верховного суду СРСР 7 вересня 1957 року скасувала вирок 1937 року щодо А. Добровольського, а військовий трибунал Далекосхідного військового округу 4 грудня 1957 року анулював вирок 1944 року.
На Україну А. Добровольський повернувся в 1959 році. Працював у сценарній майстерні Київської кіностудії імені О. П. Довженка. У співавторстві з Ліною Костенко написав кіносценарій "Перевірте свої годинники", відзначений премією на республіканському конкурсі. Перекладав художні твори з англійської (Д. Голсуорсі, А. Сілітоу), французької (Жорж Гові) для журналу "Всесвіт", редагував переклади з польської для видавництва "Радянський письменник". Помер 10 червня 1969 року.

Довбощук Олег Карпович

(1942 р. н.) Народився в с. Брицьке Липовецького р-ну. Живописець, графік, художник-оформлювач.
В 1969 р. закінчив Московський заочний народний ун-т. Працював оформлювачем на підприємствах Вінниці, на творчій роботі. В його картинах переважають спокійні, врівноважені, чіткі тони; іноді з’являються яскраві колористичні образи та композиції. Картини і графічні зображення сповнені роздумів та метафоричності, витонченої пластики.
Учасник республіканських, всесоюзних мистецьких виставок від 1974. Роботи зберігаються у Вінницькому краєзнавчому музеї, Музеї Вінницького політехнічного ун-ту.

Довгалюк Петро Микитович

(1904-1989 рр.) Народився в с. Гущинці Калинівського р-ну. Український літературознавець, кандидат філологічних наук (1959 р.). 1934 р. закінчив Харківський інститут народної освіти. Учасник 2-ї світової війни, мав бойові нагороди.
Перебував на педагогічній та журналістській роботі. Був редактором фотохроніки РАТАУ (1935-1939 рр.), директором видавництва мистецтв (1945-1949 рр.), працював в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (1949-1965 рр.) у Києві. Досліджував літературний процес на західноукраїнських землях та художній антиклерикальній літературі. Автор окремих розділів книг з історії української літератури (автор розділів у «Нарисах історії української радянської літератури» (1954 р.), «Історії української літератури» (у 2-х т., 1957; 1988 рр.), «Історії української радянської літератури» (1964 р.), зб. «Вогненне слово Кобзаря» (1984 р.), статей у БСЭ, УЛЕ, УРЕ, укладач зібрання творів Я. Галана, С. Тудора, Леся Мартовича.

Домарецький Віталій Афанасійович

(1931 р. н.) Народився в с. Дібровинці, нині Оратівського р-ну.
Закінчив Київcький технологічний ін-т харчової промисловості (1954), де й працює від 1962. (1981), професор (1982), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1998).
Заслужений працівник народної освіти України.
Автор і співавтор понад 500 наукових праць, у тому числі 25 підручників, навчальних посібників, довідників і монографій, 40 патентів і авторських свідоцтв. За підручник «Технологія солоду і пива» нагороджений золотою медаллю республіканського концерну «Укрпиво».
Під керівництвом В. А. Домарецького захищено понад 50 докторських та кандидатських дисертацій.

Дорош Микола Никифорович

(1951 р. н.) Народився в с. Воронівці Хмільницького р-ну. Педагог, історик, краєзнавець, директор Воронівської СЗОШ І-ІІІ ст. Хмільницького району. Досліджує історію населених пунктів Хмільницького району Вінниччини, Поділля.
Автор багатьох публікацій, близько 30 книг історичної тематики, серед яких – «Історичні сторінки Хмільницького краю» (2002), «Хмільницькі світовиди» (2002), «Зламані колоски» (2003), «Святиня над Сниводою» (2006), «Чорні покоси» (2007), «Запланований мор» (2008), «Битва на Синій воді 1362 р.» (2011), «Витоки. Призабуті сторінки нашої історії. Хмільницький район», «Снивода – в житті моїм і долі» (2012), «Древній Уланів – на перехресті віків і шляхів» (2012) та ін.
Почесний громадянин Хмільницького району, почесний краєзнавець України.

Дробаха Олександр Тимофійович

(1949 р. н.) Народився в с. Оратів Іллінецького р-ну. Художник, графік, члена НСХУ (1990 р.).
Закінчив Одеське художнє училище, Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1979). З 1979 р. проживає і працює у Кишиневі (Молдова). Створює батик, абстрактні композиції. Створює батики, абстрактні композиції. Для творчості характерні пошуки абсолютної адекватності зримого простору мальованої площини з тисячолітніми надбаннями цивілізації, ідеалу гармонії виражальних засобів і невловимого фантому історичних нашарувань свідомості через незнане як недосяжне, невловиме.
Його роботи неодноразово експонувалися в Україні, Молдові, Росії, Польщі, Румунії, Австралії.

Дробчак Гурій Юхимович

(1930-2008 рр.). Народився в с. Джурин Шаргородського р-ну. Педагог, краєзнавець, журналіст.
Закінчив Вінницький державний педагогічний інститут. Вперше надрукувався 1956 р. у “Вінницькій правді” з благословення письменників В. Юхимовича і М. Зарудного. Гурій Юхимович Дробчак - заслужений журналіст України. Працював учителем, культпрацівником, на комсомольській, партійній роботі, директором Вінницького державного архіву. 34 роки був власним кореспондентом республіканської газети «Сільські вісті» у Вінницькій області. Заслужений журналіст України.

Дровозюк Степан Іванович

(1954 р. н.) Народився в с. Торків Тульчинського р-ну. Педагог, доктор історичних наук (2006 р.), професор (2007 р.), ректор Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників. Нині обіймає посаду директора Комунального вищого навчального закладу «Вінницька академія неперервної освіти».
Свого часу працював на різних посадах у ВНЗ м. Вінниця. Був заступником голови Вінницької обласної держадміністрації, начальником управління по пресі облдержадміністрації, заступником директора з навчально-виховної роботи Вінницького торговельно-економічного інституту Київського національного торговельно-економічного університету. Досліджує різні аспекти історії Поділля 20–30-х рр. ХХ століття. Учасник і організатор регіональних історико-краєзнавчих конференцій.
Автор більш як 130 наукових робіт. Нагороджений відзнакою Президента України — ювілейною медаллю «25 років незалежності України.

Друкований Михайло Федорович

(1931 р.н.) Народився в с. Ометинці Немирівського р-ну. Гірничий інженер, доктор технічних наук (1965), професор (1968), академік Української академії наук та Академії будівництва України.
В 1956 році закінчив в Дніпропетровський гірничий інститут, в 1961 році захистив кандидатську дисертацію в м. Москва, в 1965 році в м. Києві захистив докторську дисертацію, в 1968 році ВАК СРСР присвоїв наукове звання професора.
Опублікував понад 350 наукових праць, з них – 54 підручники, монографії, довідники та навчальні посібники. Отримав 62 авторських свідоцтва та патенти. Чимало наукових праць та винаходів упроваджено в народне господарство зі значним економічним ефектом.
Основні напрямки наукової діяльності: розробка екологічно чистих будівельних матеріалів; сучасних екологічно чистих біопалив; технології та техніки переробки біомаси в біогаз та органічні добрива; теорії піролізного горіння та піролізних котлів.

Підготував 5 докторів наук та 56 кандидатів наук.
Є відмінником освіти України. Має ряд державних нагород. У 1990 р. Американським біографічним інститутом визнаний «Людиною року», в 2000 р. Оксфордським університетом – «Людиною другого тисячоліття».

Дубравін Андрій Варламович

(1874-1954 рр.) Народився в м. Вінниця. Актор, режисер, художник театру, театральний діяч. Протягом 1891-1894 рр. – актор літнього театру Ц. Куриловича (Вінниця). 1903 р. заснував Товариство російсько-українських акторів. Гастролював Півднем України, організовував літні театри. Ставив вистави і концерти на користь Червоного Хреста. Поставив п’єси «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Безталанна» І. Карпенка-Карого.
Автор критичних статей у журналі «Театр и искусство» на захист українського театру від втручань поліції та цензури. 1921–39 рр. (з перервами) – режисер театральних труп у м. Нікополь (Дніпропетровська обл.) 1944–50 рр. – режисер і актор Томаківського Будинку культури.

Дудкевич Дмитро Климентійович

(1937-2005 рр.). Народився в с. Кинашів Тульчинського р-ну. Журналіст, член НСЖУ, заслужений журналіст України.
Трудову діяльність розпочав у 1955 р. літпрацівником, завідувачем відділу редакції тульчинської райгазети «Комуністичним шляхом» («Зоря комунізму»). Згодом кілька років був на комсомольській та партійній роботі. У 1962 р. повернувся на журналістську ниву, одночасно навчаючись на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, який закінчив 1968 р. Працював завідувачем відділу, заступником редактора обласної газети «Вінницька правда».
Протягом 1991-2000 рр. очолював редакцію газети «Вінниччина». З 2002 р. був шеф-редактором, заступником головного редактора обласної газети «Подолія». Автор численних публікацій на краєзнавчу тематику.

Думанський Василь Михайлович

(1950-1996 рр.) Народився в с. Серединка Бершадського р-ну. Письменник, філософ, члена НСЖУ (1994). З дитинства був прикутий до ліжка важкою недугою. Багато сил віддав самоосвіті.
З 1966 р. постійно друкувався в республіканській, обласній та районній пресі. З друку вийшли збірки його прози і поезії «Мій день» (1993), «Листопад» (1995 р.), «Вибір» (2000 р.).
На батьківщині шанують пам’ять про свого земляка – людину мужньої долі й непересічного таланту. 2003 р. засновано обласну премію ім. В. Думанського.

«Непересічні твори Василя Думанського відзначаються тонким ліризмом, великою проникливістю в глибини людської душі і стани природи, тією Божою іскрою, без якої не буває справжнього творця. Вони сьогодні могли б працювати — для молоді, для всіх людей, вчити їх любити життя як найвищий дар і шанувати рідну землю» (Ю. Мушкетик)

Дятчук Валентина Володимирівна

(1941 р. н.). Народилася в с. Курашівці, тепер Мурованокуриловецького р-ну. Працювала в Інституті української мови НАНУ. Мовознавець, літературознавець, перекладач, кандидат філологічних наук (1989). Член Спілки театральних діячів України (1989).
Редагувала й рецензувала термінологічні галузеві словники, брала участь у підготовці радіопередач з культури мови, в розробці теоретичних та методичних питань викладання мови в школі. Працює переважно в галузі лексикографії, досліджує мову творів українських письменників.
Друкується з 1965 р. Співавтор видань багатьох словників української мови. Брала участь у підготовці і виданні «Словника української мови» в 11 томах (1970–1980).
Член Спілки театральних діячів України з 1989 р.

Є

ЄЛ

Єльцова Вікторія Павлівна

(1947 р. н.) Народилася в с. Петрашівка Ямпільського р-ну. Українська поетеса, журналістка. Ветеран журналістики.
Закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1977). Працювала в Ямполі редактором місцевого радіомовлення та газети «Ямпільські вісті».
Автор поетичної збірки "Трояндовий вогонь".

Ж

ЖЕ ЖИ ЖМ ЖУ

Желюк Пилип Олексійович

(1904-1976 рр.) Народився в с. Тиманівка, Тульчинського р-ну. Фундатор колгоспного виробництва на Вінниччині, голова колгоспу с. Тиманівка, двічі Герой Соціалістичної Праці (1958, 1974 рр.).
Учасник Великої Вітчизняної війни. Майже півстоліття життя П. О. Желюк віддав рідній Тиманівці. З його ініціативи оновлюється село, зростає добробут селян. Було побудовано Будинок культури, кінотеатр, кафе, бібліотеку, середню школу, будинок «Книголюб» та ін. Саме П. О. Желюк є ініціатором створення в селі трьох народних музеїв – музею О. В. Суворова, художнього музею ім. Т. Г. Шевченка та музею історії села і колгоспу. Для виховання керівних кадрів на базі колгоспу створюється обласна школа, яка за роки існування зростила і випустила декілька сотень спеціалістів. Колгосп став опорним пунктом Київської сільськогосподарської академії з вивчення передових методів роботи господарства. П. Желюка неодноразово обирали депутатом Верховної Ради України, делегатом партійних з’їздів

Більше інформації : http://irp.vn.ua/index.php?page=7&action=52&k=6

Живко Валентина Степанівна

(1950 р. н.) Народилася в м. Краснодоні.
Майстриня гончарного мистецтва, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Проживає в с. Бубнівка Гайсинського р-ну. У 70-80-х роках в селі працювала гончарна артіль, там виготовляли звичайні побутові речі: макітри, підвазонники та інше. Майбутня майстриня переступила поріг цеху, довго звикала до його пахощів, зачаровано завмирала біля виробів Фросини Іванівни Міщенко. Вони захоплювали, зачаровували. Вирішила сама спробувати творити. Саме Фросина Іванівна навчила майстриню дослухатися до свого серця та любити рідну землю, надра якої дарують людям такий прекрасний матеріал для творчості - глину. Виготовлений Валентиною Степанівною з місцевої глини посуд та іграшки вирізняються яскраво виявленим індивідуальним почерком майстрині.

У 1988 році була учасницею симпозіуму кераміки в Седневі. 3 тих пір і почали мандрувати вироби майстрині по різних виставках, доносити до людей славні, давні гончарні традиції нашого краю, красу та воєрідний характер виконання творів керамічного мистецтва. Невдовзі Валентина Живко стає членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України.
Її твори зберігаються в Національному музеї заповіднику українського гончарства в Опішному, Вінницькому краєзнавчому музеї, Державному музеї українського народного декоративного мистецтва, Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара». Відбулось чотири персональних виставки Валентини Живко, а на останній, у Вінницькому обласному центрі народної творчості майстриня порадувала всіх новою стороною своєї творчості - народною картиною

Жилінський Євстафій

(1889-1954 рр.) Народився в с. Куна Гайсинського повіту Подільської губернії, нині Гайсинського р-ну. Польський математик, магістр математичних наук (1914 р.). Закінчив І Київську гімназію 1907 р., фізико-математичний факультет Київського університету св. Володимира (1911 р.). 1916 р. мобілізований до російської армії. Закінчив військово-інженерну школу у Києві та електротехнічну в Петрограді (Санкт-Петербург). Працював на різних посадах у Польській університетській колегії, Українсько-му державному університеті та Київському політехнічному інституті, Львівському університеті (1919-1946 рр.). У травні 1946 р. виїхав до Польщі. Наукові дослідження присвячені питанням алгебри, теорії чисел та логіки. Його науковий доробок складає більше 20 наукових праць і 6 підручників.

Жмурко Іван Матвійович

(1914-1955 рр.) Народився в с. Степашки Гайсинського р-ну. Герой Радянського Союзу (1946). У Червоній Армії – з 1935 р.
У 1938 р. закінчив Харківське військове піхотне училище, в 1939 р. – Харківське військове авіаційне училище штурманів. У 1939-1940 pp. – на радянсько-фінському фронті. Учасник Великої Вітчизняної війни з червня 1941 р., воював на Західному, Калінінському, Сталінградському, Донському, Північно-Кавказькому, 3-му Білоруському, 1-му та 2-му Прибалтійських, Ленінградському фронтах. Гвардії капітан. До квітня 1945 р. здійснив 206 бойових вильотів на бомбардування аеродромів, залізничних вузлів, скупчень військ противника. У 1949 р. закінчив Вищу офіцерську школу штурманів у Краснодарі. Нагороджений бойовими орденами та медалями.
4 серпня 1955 р. загинув під час виконання службових обов’язків.

Жупанов Олександр Борисович

(1954 р. н.). Головний лікар Вінницької обласної клінічної лікарні ім. М. І. Пирогова (з 2010 р.), заслужений лікар України (2009 р.), депутат Вінницької міської ради кількох скликань.
Закінчив Вінницький державний медінститут ім. М. І. Пирогова у 1978 р. У період депутатської діяльності постійно опікується широким спектром проблем міста. Як заступник голови постійної комісії міської ради з питань планування, фінансів бюджету та соціально-економічного розвитку, О. Б. Жупанов сьогодні займає принципову позицію щодо наповнення міського бюджету, раціонального його використання.

Журба Галина Маврикіївна (Домбровська)

(1888-1979 рр.) Народилася 29 грудня 1888 р. на Уманщині. Вихована в польській культурі, вже з юнацьких років нав'язала зв'язок з народом і повернулася до українства, що його віднайшла по лінії маминого роду Копистинських.
Писати почала ще в батьківському домі. Двадцятирічною студенткою почала і друкуватись. Перша книга "З життя", що вийшла друком в 1908 р. в Одесі. До цієї книжки увійшли три оповідання: "Солов'ї", "Черешні" та "Ясний день". Рецензії на це видання написали Іван Липа й Євген Чикаленко. Журба переїхала у Київ і тут почала друкуватися в передовому на той час літературному журналі "Українська хата". Видання "Української хати", в якому було надруковане оповідання Галини Журби "Коняка", підпало під цензуру. В 1919 р. вийшла друком друга збірка оповідань "Похід життя". В 1921 р. Поселилась на Волині, де присвятила час поширенню освіти між селянством, а далі переїхала до Львова, де продовжувала свою літературну діяльність.

У Львові у видавництві "Батьківщина" були надруковані дві повісти "Зорі світ заповідають" (1933 р.) і "Революція йде" (1937 р.) За першу повість письменниця була нагороджена премією Товариства Письменників і Журналістів. Під час другої світової війни вийшов друком в Українському Видавництві сензаційний роман "Доктор Качіоні" (1943 р.). Війна змусила письменницю емігрувати, й вона через Німеччину переїхала в Америку, де поселилась у Філядельфії.
Тут, живучи дуже вбого, написала дві книжки, що стали головним здобутком її літературної праці - це автобіографічна розповідь "Далекий світ", що вийшла першим виданням в Буенос-Айресі в 1955 р., а другим в 1978 р. в Нью-Йорку, і роман на тлі історії "Тодір Сокір" (1967 р.) як перша частина задуманої трилогії. Ці два романи виносять Галину Журбу на перше місце між еміграційними письменниками та увійдуть у класику української літератури. Галина Журба посвятила багато уваги організації ОУП "Слово", а ще активніше допомагала уможливити видання нашого письменницького збірника "Слово", для чого перевела і грошову збірку. Померла 9 квітня 1979 р. у Філадельфії.

З

ЗА ЗБ ЗВ ЗЕ ЗІ ЗО ЗУ

Забаштанський Володимир Омелянович

(1940-2001 рр.). Народився у смт Браїлів Жмеринського району Вінницької області. Після закінчення школи він працював підручним кочегара, різноробом у радгоспі, у кар'єрах добував граніт. У віці 18 років внаслідок вибуху втратив зір і руки. Та Володимир не скорився недолі — почав писати вірші.
Згодом він вступає на філологічний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Щодня до його жовтого корпусу Володю приводила дружина й передавала буквально з рук у руки однокурсникам. Сторонньому спостерігачеві й на думку не спадало, що за темними скельцями окулярів — незрячі очі, а замість рук — протези. Поезія стала сенсом його життя: зболене і ніжне серце народжує слова любові до людей, до рідної землі, слова, які стають на сторожі України, українського духу та моралі. Дебютна збірочка Володимира Забаштанського «Наказ каменярів», яка вийшла в 1960 році, сколихнула київську літературну спільноту: в Україні з'явився справжній поет.

Земляки з Вінниччини не повірили, що отой хлопчина, котрий разом із ровесниками бігав босоніж браїлівськими стежками, став письменником. Та ще й закінчив університет з червоним дипломом. Володимир Забалканський — взірець чесності та відваги, чистоти й мужності в українському письменстві другої половини XX століття. Він був провидцем для багатьох зрячих. По ньому залишилися книжки віршів та спогади друзів. Саме в них Поет увічнив себе й свій час, щиро привітавши незалежність своєї Вітчизни, яку він самовіддано любив. З'являлися одна за одною книжки справжнього поета: «Віра в людину», «Крицею рядка», «Грані краплі», «Вага слова», «Запах далини», «Жага життя», «Мужністю завдячую тобі»... Тема тяжкої долі українців стала визначальною для нього.
Чимало зробив В. Забаштанський і на перекладацькій ниві. Завдяки його старанням вийшли українською мовою книги письменників багатьох країн. За збірку «Запах далини» Володимира Омеляновича Забаштанського 1986 року удостоєно найвищої нагороди — Державної премії імені Тараса Шевченка, міжнародної премії фундації Антоновичів (1997 р., США). Член СПУ (1967 р.)
У Браїлові, на приміщенні школи, де навчався поет, встановлено меморіальну дошку. 19 жовтня 2008 р. там відкрито Літературно-меморіальний музей. Cтартувало щорічне поетичне свято «Браїлівська осінь Володимира Забаштанського», яке традиційно збирає сотні прихильників і шанувальників творчості народного поета-кобзаря. У 2017 р. в Браїлові біля місцевої школи встановили погруддя поета.

Заблоцький Анатолій Петрович

(1941-1988 рр.) Народився в с. Майдан-Грузький, нині с. Вербівка Літинського р-ну. Журналіст, перекладач, прозаїк, члена СЖУ (1980). Працював методистом Вінницького обласного Будинку народної творчості. З 1966 р. - на журналістській роботі. Перекладав твори сучасних польських письменників. Написав цикл есе та науково-популярних нарисів для юнацтва. Чимало творів цього жанру опубліковані в періодичній пресі.

Заболотний Григорій Михайлович

(1952 р. н.) Народився в с. Кидрасівка Гайсинського р-ну. Учений-агроном.
В 1968 році поступив у Верховський сільскогосподарський технікум. Після закінчення працював агрономом колгоспу ім. Чкалова Теплицького району Вінницької області. З 1976 по 1981 роки проходив навчання в Уманському сільськогосподарському інституті, отримав спеціальність вченого агронома.
Професор кафедри селекції та насінництва сільськогосподарських культур Вінницького державного аграрного університету (з 2005).
Кандидат сільськогосподарських наук (1999), професор (2005), заслужений працівник сільського господарства України (2000), державний, політичний діяч, голова Вінницької обласної Ради 5-го скликання. Народний депутат України 7, 8 скликань. Автор понад 30 науково-методичних праць, зокрема 1 підручника, 4 навчальних посібників, 3 авторських свідоцтв та 3 патентів.

Заболотний Данило Кирилович

(1866-1929 рр.). Мікробіолог, епідеміолог, Президент АН УРСР (1928-1929 рр.). Народився в селі Чоботарка Подільської губернії. Закінчив Новоросійський (1891 р.) та Київський (1894 р.) університети. У 1889—1891 рр. працював на Одеській бактеріологічній станції, де вивчав мікроби снігу, опрацьовував питання імунізації ховрахів проти холери тощо. У 1894—1895 рр. працював лікарем у Подільській губернії, у 1895—1897 рр. — у Київському військовому шпиталі. У 1898—1928 рр. — професор Жіночого медичного інституту в Петербурзі, де організував першу в Росії кафедру бактеріології (1898 р.). Водночас у 1919—1923 рр. — ректор Одеського медичного інституту, в якому створив першу у світі кафедру епідеміології (1920 р.).

У 1924—1928 рр. — професор Військово-медичної академії у Ленінграді. У 1928—1929 рр. — президент ВУАН, заснував Інститут мікробіології та епідеміології в Києві. Д. К.Заболотний опублікував понад 200 праць, присвячених головним чином вивченню трьох інфекційних хвороб — чуми, холери й сифілісу. У 1897 р. брав участь в експедиції з вивчення чуми в Індії, Аравії. В наступні роки керував експедиціями з вивчення спалахів чуми в Монголії, Китаї, на Забайкаллі, в Ірані, Аравії, Месопотамії, в Киргизьких степах, Поволжі, Туркестані, Шотландії, Маньчжурії та ін.

Загрійчук Анатолій Леонідович

1951-2014 рр. Поет. Народився в м. Жмеринка Вінницької області. Закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту. Служив у війську, де отримав серйозну травму, що підірвала його здоров'я. Після того 18 років вчителював у Жмеринському районі, в селах Тарасівка та Зоринці. Займав посаду директора школи. Був викладачем школи та профтехучилища у смт Браїлові. Працював директором Жмеринського районного будинку творчості школярів і юнацтва, який також розташовувався у Браїлові.
1995 року прийняв сан священика Української православної церкви. Протоієрей (від 2004 р.). Служив на парафіях Шаргородського району (в с. Лозова та Писарівка).

У 2000 р. був призначений настоятелем храму Покрови Пресвятої Богородиці с. Демидівка та храму святителя Василія Великого с. Могилівка Жмеринського району. Проповідник високодуховного людського життя, ініціатор багатьох виховних заходів у роботі з молоддю. Помер у Жмеринці. Похований на монастирському цвинтарі у Браїлові. Автор збірок поезій "Жарини", "Обличчя", "І я, о Господи, чернець", "Спіральна свічка у долонях", книжки для дітей "Різдвяне віконечко", прозових книжок "Дзвони по душі", "Довічні сорокоусти", "Подільські стожари".

Заєць Іван Іванович

(1921-2007 рр.) Народився в с. Рудька Царичанського р-ну Дніпропетровської обл. Молодому юнакові родом із села Зайцівка, що на Дніпропетровщині, довелося пройти тернистими фронтовими шляхами Великої Вітчизняної війни. У повоєнні роки займав Іван Іванович відповідальну посаду в органах військової контррозвідки в Австрії, на Байконурі, у 43-й Ракетній Армії. Був нагороджений орденами Великої Вітчизняної війни I ступеня, Червоного прапора, Богдана Хмельницького; 20 медалями, серед яких медалі імені теоретиків космонавтики Ю. В. Кондратюка та С. П. Корольова.
З 1963 по 1977 рік Іван Іванович працював директором Вінницького обласного краєзнавчого музею. За роки роботи на цій посаді чимало було зроблено для розбудови музею. З ініціативи І. І. Зайця було добудовано 20 залів, відкрито не одну нову цікаву експозицію. У Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського Іван Іванович прийшов у 1973 році.

Працював спочатку старшим викладачем, потім доцентом, а з 1988 року – професором кафедри історії слов’янських народів. Чотири десятиліття свого життя історик, професійний археолог, науковець, відомий вчений в галузі трипіллезнавства, керівник студентського наукового гуртка присвятив ВДПУ ім. М. Коцюбинського.
Почесний працівник університету, він більше десяти років очолював Раду ветеранів навчального закладу. У науковому доробку професора І. І. Зайця понад 150 наукових праць. Це особистість талановита, творча, багатогранна. Іван Іванович навчив і виховав не одне покоління студентів, здійснив вагомий внесок у розвиток історичної науки. В його багатогранній діяльності гармонійно поєднались здібності досвідченого педагога, вмілого організатора й талановитого науковця.

Запольський М. Д.

(1871- ). Перший ректор Вінницького вчительського інституту (зараз Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського). Запольський М. Д. народився 1871 року в Уфимській губернії в родині службовця. Закінчив Московську духовну академію. З 1902 року протягом десяти років працював у Казанському вчительському інституті. У вересні 1912 року директором Вінницького інституту було призначено статського радника, кандидата богослов'я М. Д. Запольського, який обіймав цю посаду до 1922 року. Запольський викладав педагогіку та психологію. Це була дуже освічена людина, енергійний організатор навчального процесу.

Зарков Володимир Григорович

(1945-1999 рр.) Народився в м. Гайсин. Співак, педагог, народний артист УРСР.
Батько був художником, мати – домогосподаркою. В сім’ї було п’ятеро дітей, Володя – наймолодший. Всі гарно співали, особливо гарний голос був у матері. Неодноразово був переможцем районних оглядів художньої самодіяльності, часто виступав на обласних оглядах, фестивалях, конкурсах. По закінченню школи навчався у Вінницькому музичному училищі.
Закінчив Київську консерваторію. Упродовж 1965–1987 рр. – соліст ансамблів пісні і танцю Київського військового округу, Західної групи військ Радянської армії, згодом – Збройних сил Росії. Водночас 1974–1987 рр.
1994–1996 рр. – соліст оперної студії при Національній музичній академії України. У репертуарі – твори українських та зарубіжних композиторів, арії з опер, народні пісні, романси.
1994–1996 рр. – викладач Київського інституту культури. 1996 р. записав аудіоальбом «Криниця».

Заруцький Ярослав Леонідович

(1960 р. н.) Народився в м. Тульчин. Хірург, полковник медичної служби, доктор медичних наук.
У 1984 р. закінчив Військово-медичний факультет при Куйбишевському медичному інституті, факультет підготовки керівного складу військово-медичної академії ім. С. М. Кірова (1989-1992 рр.)
У 1997 році захистив кандидатську дисертацію. В 2004 р. – докторську. Начальник кафедри військової хірургії Української військово-медичної академії, професор, заслужений лікар України, лікар-хірург вищої категорії.
Автор понад 180 наукових праць, у т. ч. 2 підручників, 3 навчальних посібників, 5 монографій. Має 5 авторських свідоцтв, 6 патентів на винаходи. Напрям наукових досліджень – політравма. Відзначений державними нагородами та почесними грамотами

Захар'їн Іван Миколайович

Знак мирового судді
Російської імперії

(1839-1906 рр.) Народився в м. Тамбові. Юрист, літератор, мемуарист.
Навчався в Тамбовській гімназії, у свій час перебував на військовій службі, на початку 1860-х років кілька років був вільним слухачем Московського університету, потім служив світовим посередником в Могилевської губернії, в кінці 1870-х років був мировим суддею в Подільській губернії. У 1879–1880 рр. служив мировим суддею Літинського повіту Подільської губернії. Протягом 1880–1882 рр. працював мировим суддею в м. Хмільник. Автор дослідження «Мировой суд в Подолии».
Писати почав в 1861 році (кореспонденції в газетах «Московские ведомости», «День», «Голос»). У 1870-1873 рр. член редакції «Біржових відомостей». У 1870-х роках був фактичним редактором «Будильника» і «Живописного Огляду». Часто підписувався псевдонімом І. Якунін. Друкувався в багатьох російських газетах і журналах.
Безліч його віршів, оповідань, п'єс, історичних статей і спогадів, що з'явилися переважно в «Історичному Віснику», «Русская старина» і частково «Віснику Європи», зібрані ним в книжках: «Люди темні» (1889 р.), «Мрії і пісні» (4-е изд., СПб., 1896 р.), «Тіні минулого» (1885 р.), «Молода пора» (1891), «Для вистав» (1897), «Хіва» (1898), «Життя і служба мирового судді »(1900),«Граф В. А. Перовський і його зимовий похід в Хіву» (1901 р.),«Кавказ і його герої» (1901 р.),«Для народу» (1897 р.),«Зустрічі і Спогади» (1903 р.).

Зборовський Іполит Чеславович

(1875-1937 рр.) Народився в с. Яланець, нині Бершадського р-ну. 1895–1900 рр. навчався у художній школі в Одесі, стажувався у Мюнхені. 1904 зрікся дворянства, одружився на бідній батрачці та переїхав у с. Яланець Ольгопільського повіту Подільської губернії (нині Бершадський р-н Вінницької обл.), де в 1909 р. став співзасновником першої споживчої спілки в Бершаді. 1912 р. – делегат Всеросійського з’їзду представників кредитних та ощадно-позичкових товариств у С.-Петербурзі. 1915 р. обраний членом правління та заступником голови Подільського кредитного союзу. Водночас активно займався культурно-освітньою діяльністю, власним коштом побудував у Яланці Український народний дім, колекціонував пам’ятки історії та культури, брав участь у археологічних розкопках В. Антоновича на Поділлі. 1916–17 рр. входив до Союзу земств і міст, збирав пам’ятки мистецтвава і старовини Галичини й Буковини.

11 травня 1918 р. заарештований представниками австро-німецької влади і засуджений до розстрілу, однак як член УЦР відправлений до Лук’янівської в’язниці у Києві. Звільнений через 3 місяці завдяки зусиллям українських кооператорів. Після повалення гетьманату повернувся на Поділля, 1920 р. у Бершаді заснував Наукове т-во ім. В. Антоновича та краєзнавчий музей. Був його директором до 1922 р.. У 1923 р. повернувся до Яланця. Організував комуну «Праця», побудував електростанцію. Після звільнення з посад за непролетарське походження та членство в УПСР, 1925 р., переїхав до Вінниці, працював секретарем інспекції відділення Укрсільбанку. У 1927 р. в Тульчині створив і очолив окружний краєзнавчий музей і краєзнавче товариство. 26 серпня 1929 р. заарештований у справі СВУ й висланий на 3 р. у м. Архангельськ (РФ). Після відбуття покарання жив і працював у Тульчині та Яланці. 4 серпня 1937 р. заарештований удруге, 8 серпня того ж року за звинуваченням у антирадянській агітації засуджений до розстрілу. Реабіліт. 1959 р..

Звірик Анатолій Петрович

(1937 р. н.) Народився в хуторі Скалопіль (біля села Лозове) Чернівецького району на Вінниччині. Поет і прозаїк.
Закінчив заочну школу робітничої молоді у Вінниці. Працював у редакції райгазети, на шахтах Донбасу, науковим співробітником Львівської картинної галереї, у Вінницькій обласній науковій бібліотеці. Член Національної спілки письменників України з 1967 року.
Автор книг повістей, оповідань і віршів: «Квіт папороті» (1963 р.), «Мені погрібна любов» (1966 р.), «Жити ціною життя» (1967 р.), «Народився красивим» (1968 р.) «Бути людиною» (1970 р.), «Рушник на щастя» (1973), «День твого імені» (1977 р.), «Односельчани» (1980 р.), «Дорога» (1983 р.), «Луна з мовчазного лісу» (1989 р.), «Промінь» (1999 р.), «Самота» (2000 р.) та інших. Лауреат літературної премії ім. М. Трублаїні (1966 р.), подільської літературно-мистецької «Кришталева вишня» (1999 р.), Всеукраїнської літературної премії ім. М. Коцюбинського (2003 р.) і Одеської Аркадійської літературної премії (2005 р.).

Земляк Василь Сидорович (Вацлав Вацек)

(1923-1977 рр.). Народився 23 квітня 1923 в с. Конюшівка Липовецького району. Український письменник і кіносценарист чеського походження. Разом із поколінням письменників-фронтовиків прийшов іще молодий Василь Земляк в українську літературу 50-х років.
Творчість Василя Земляка відразу привернула до себе увагу, а після появи «Лебединої зграї» (Дніпро. 1971 р. №№ 1—3) письменник на тривалий час став об'єктом дискусій про українську прозу 70-х років, хоча спершу критика була не вельми одностайною в оцінці цього роману. Та все ж разом із другою книгою («Зелені Млини», 1976 ) цей твір був відзначений 1978 p. Державною премією України ім. Т. Шевченка, витримав упродовж небагатьох років кілька видань. Як прозаїка непересрічного В. Земляка помітили після появи друком двох його повістей — «Рідна сторона» (1956 р.) та «Кам'яний Брід» (1957 р.) Творче змужніння Василя Земляка як письменника, що вже мав власну тему й своєрідний стиль, засвідчили два наступні його твори — повісті «Гнівний Стратіон» (1960 р.) і «Підполковник Шиманський» (1966 р.), які явили читачеві вже досвідченішого й сформованішого автора.

Працюючи на Київській кіностудії ім. О. Довженка, він створює ряд сценаріїв, названих, утім, кіноповістями, — «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон» (1956—1963 рр.). Письменник відчуває смак до динамічного сюжету, до чітко вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при цьому не втрачає набутого раніш, тобто загалом не міняє вже вироблених манери мовлення й погляду на зображуваний світ. Та лише «Лебедина зграя» найпереконливіше засвідчила висхідний напрям його творчості й стала вінцем пошуків у галузі стилю та характерології, ввібравши в себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет цього роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Веселі Боковеньки», третя частина твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цілком здійснити задумане Землякові не судилося.

Зелінський Валерій Федорович


(1930-1997 рр.) Народився в м. Вапнярка, нині смт. Томашпільського р-ну. Український художник-графік, заслужений діяч мистецтв УРСР (1977 р.), член СЖ УРСР (1958), СХ УРСР (1959 р.). По закінченні Київського художнього інституту, архітектурний факультет (1957 р.) працював у журналі «Перець», з 1976 р. був його головним художником. Участник виставок сатиричного плакату в Києві з 1959 року. З 1962 року – малював для газет «Правда України» і «Робоча газета» та інших. Автор політичних плакатів на тему зовнішньої політики. Працював у галузі книжкової та сатиричної графіки. Виставка робіт В. Ф. Зелінського відбулася в Москві в 1971 році. У 1979 став Лауреатом премії імені Я. А. Галана. Карикатури Зелінського відзначаються дотепністю у зображенні правдоподібністю типів і характерів. Його роботи ввійшли до архіву бібліотеки «Перця»: Валерій Зелінський - Карикатури. Бібліотека "Перця" № 273. УРСР, Київ 1983 р.
Карикатура "Життя собаче"

Зінченко Леонід Петрович

(1936 р. н.) Народився в с. Варварівка Карлівського р-ну Полтавської обл. Історик, краєзнавець, етнограф.
Закінчив Вінницький педінститут (1959 р.). Перебував на комсомсомольській (1959–65 рр.) і парт. (1966–78 рр.) роботі. 15 років очолював кафедру української і зарубіжної культури Вінницького державного педагогічного інституту. Брав участь у створенні в університеті народознавчого центру. Кандидат історичних наук (1978 р.)
Наукові дослідження: історія та краєзнавство Поділля, духовна культура, усна народна творчість, побут, звичаї та обряди подолян, історія християнства різних його напрямів. Автор нарисів «Нові традиції, свята та обряди на Вінниччині» (В., 1980 р.); «Готуємо виконавців нових обрядів» (К., 1981 р.), монографії «Небо релігії, або Сучасні нетрадиційні релігії» (2002 р.), навч. посібників «Методичні матеріали до релігієзнавства» (2001 р.), «Неорелігії» (2002 р.; «Православ’я в Україні» (2003 р.), «Християнство в Україні» (2006 р.; 2-е вид. – «Християнство», 2007 р.), «Історія християнства» (2009 р.; усі – Вінниця).

Брав участь в укладанні книги «Історія міст і сіл Української РСР. Вінницька область» (К., 1972 ). Автор понад 60 наукових праць, серед яких навчальні посібники: «Християнство», «Православ’я в Україні», «Новітні релігії в сучасній Україні».

Зоранчук Йосип Герасимович (Зорук)

(1889-1963 рр.). Народився в с. Котюжинці, Калинівського р-ну. Український педагог, прозаїк. Закінчив Житомирську гімназію. Мав дружні зв’язки з П. Тичиною, К. Поліщуком, Я. Савченком. 1918 р. повернувся до рідних Котюжинців та розпочав вчителювати. Автор ряду публікацій та критичних статей, які друкував у періодичній пресі. Окремим виданням вийшла новела «Vae victis» (1919 р.). Під час Другої світової війни, за зв’язок із партизанами, був ув’язнений у фашистському концтаборі (1942-1945 рр.). Після війни жив біля молодшої дочки у с. Коло-Михайлівка, викладав у школі українську та німецьку мови.

Зуїха Явдоха (Явдоха Микитівна Сивак)

(1855-1935 рр.) Народилася в с. Кущинці, нині Гайсинсчького р-ну. Народна співачка, етнограф, носій українського фольклору. Мова її була барвиста, соковита, насичена влучними метафорами. Порівняння її дотепні, густо переплітались з прислів’ями, приказками, різноманітними цитатками, з фольклорних творів, яких вона знала силу-силенну. І все це використовувала завжди влучно, доречно, зі смаком, тактовно. З її уст Г. Танцюра записав 1008 народних пісень, близько 400 прислів’їв та приказок, 156 казок, велику кількість загадок і етнографічних матеріалів. 825 кращих пісень увійшли до академічного видання «Пісні Явдохи Зуїхи» (1965), виданого за сприяння М. Рильського.

Окрилений невичерпним джерелом усної народної творчості, до якого “тільки доторкнись, зачепи” і воно било фонтаном, Г. Танцюра поставив собі за мету позаписувати від бабусі все до словечка. Дізнавшись про паспортизацію пісень, Явдоха вибрала собі псевдонім: Явдоха Зуїха. Усе своє знання, талант збирача, вміння, молодечу енергію і запал віддав Гнат Танцюра, щоб повністю записати те, що знала народна співачка. Робота ця тривала двадцять років. Явдоха Зуїха, знаючи декілька варіантів тексту і мелодії тієї чи іншої пісні, що побутувала в її місцевості чи була почута нею десь на заробітках у Бессарабії чи в Херсонській губернії, віддавала перевагу найкращому варіанту, розкриваючи перед записувачем його поетичну красу і мелодійність. Характерно, що і в репертуарі Явдохи Зуїхи майже не було малохудожніх творів. Пісні записані від неї Г. Танцюрою, як правило, мають досконалу викінчену словесно-мелодійну форму.
Її ім’ям в с. Зятківці названо вулицю, встановлено пам’ятник «Народній пісні жити», де в образах Я. Зуїхи та Г. Танцюри уславлено хранителів народної мудрості для прийдешніх поколінь.

Й

ЙО

Йолтуховський Микола Павлович

(1942 р. н.) Народився в с. Йолтухи, тепер с. Явтухи Деражнянського р-ну Хмельницької. обл. Педагог, краєзнавець. 1964 р. закінчив Вінницький державний педагогічний інститут. По закінченні вузу вчителював у Барському районі. Протягом 1980-2002 рр. працював на посаді заступника директора Барської ЗОШ І-ІІІ ст. № 4. Активний краєзнавець. Ініціатор створення районного краєзнавчого музею (1967 р.) та краєзнавчого залу в ЗОШ № 4 (1991 р.), автор герба і прапора Бару. Досліджує історію Східного Поділля. Має численні публікації краєзнавчої тематики, учасник багатьох науково-краєзнавчих конференцій.

І

ІВ ІГ ІЖ ІЩ

Іваницька Ніна Лаврентіївна

(1940 р. н.) Народилася в с. Городище Менського р-ну Чернігівської обл. Педагог, ученоий-мовознавець.
Закінчила Черкаський державний педагогічний інститут (1962). З 1970 р. працює у Вінницькому державному педагогічному інституті (нині ВДПУ імені Михайла Коцюбинського): 1970-1995 рр. – старший викладач, доцент, старший науковий співробітник, професор кафедри української мови; 1976-1981 рр. – декан філологічного факультету; 1986-1995 рр. – проректор з наукової роботи; 1995-2005 рр. – завідувач кафедри української мови. З 2005 р. – професор кафедри методики філологічних дисциплін.
Доктор філологічних наук (1985 р.), професор ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського, відмінник народної освіти УРСР (1990 р.), заслужений працівник народної освіти України (1997 р.), почесний працівник ВДПУ імені Михайла Коцюбинського (2004 р.). Член науково-методичної і Вченої рад ВДПУ та вченої ради й навчально-методичної комісії факультету філології й журналістики імені Михайла Стельмаха, член конференцій трудового колективу ВДПУ.

Має понад 200 наукових публікацій з теоретичних проблем синтаксису української мови, впровадження нових інформаційних технологій при вивченні рідної мови у вищій і середній школах. У 1994-1995 рр. наукові проекти Н. Л. Іваницької «Українська мова. Фонеикаа. Графіка» та «Українська мова. Алгоритми і програмовані завдання» визнані кращими в конкурсі, організованому МОН України та Міжнародним фондом «Відродження».
Входила до складу спеціалізованих учених рад із захисту докторських та кандидатських дисертацій зі спеціальності 10.02.01 – Українська мова (Київ, Харків, Чернівці). Підготувала 8 кандидатів філологічних наук зі спеціальності 10.02.01 – українська мова (Іллініч С., Каленич В., Коваль Л., Кухар Н., Лебедь Ю., Прокопчук Л., Савчук Т., Тимкова В.). Постійно виступає офіційним опонентом на захистах докторських і кандидатських дисертацій. Проопонувала 19 докторських та 22 кандидатські дисертації зі спеціальності 10.02.01 – українська мова.
Тривалий час очолювала обласне відділення Міжнародного дитячого фонду.

Іванов Олександр Васильович

(1884-958 рр.) Народився в м. Кам’янець-Подільський, нині Хмельн. обл. – 1958. Український педагог, етнограф, фольклорист, перекладач, краєзнавець. Вчителював у містах Ямполі (1908 р.), Могилеві-Подільському (до 1930 р.), де очолив місцевий музей, керував краєзнавчим товариством.
Автор історико-краєзнавчих нарисів про цілий ряд сіл та містечок Могилівщини, описав пам’ятки культури у 88-ми подільських селах. Налагодив співпрацю з багатьма установами УАН: Етнографічною комісією, Інститутом географії та картографії, Комісією охорони пам’яток культури, Музеєм українських діячів мистецтва та науки, Кабінетом музичної пісенності та багатьма іншими установами.
Під час перебування у Могилеві-Подільському родини Косачів тісно спілкувався з нею. Листувався з Оленою Пчілкою, яка на його прохання написала автобіографію, присвятив письменниці два вірші.

Заарештований у березні 1933 р. за звинуваченням у приналежності до УВО, через півроку звільнений за недостатністю доказів. Під час румунської окупації 1941–44 рр. призначений бургомістром Могилева-Подільського, за що після війни засуджений.
Писав і перекладав поетичн твори українською та російською мовами. Автор віршів про голод у 1920-х рр. («Сидять баби босоногі»), важке життя старих людей («Забуті»), сиріт; а також гуморесок та байок. Переклав частину «Пісні про Гайавату» Г. Лонґфелло.
Архів О. В. Іванова зберігається у спецфонді відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН під № 157.

Іванов Віктор Михайлович

(1909-1981 рр.) Народився у м. Козятин Вінницької області. У 1936 р. закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії (майстерня Сергія Ейзенштейна).
Під час Другої світової війни воював у лавах Червоної армії, був поранений. Працював на Свердловській, Вільнюській, Каунаській кіностудіях. З 1950 року — режисер-постановник Київської кіностудії імені Довженка.
Письменник, кінорежисер, сценарист, кінодраматург, заслужений діяч мистецтв України (1974 р.), лауреат Державної премії України ім. О. Довженка (1999 р.), член СПУ (1956 р.), Спілки кінематографістів України.
В. Іванов – постановник відомих кінофільмів «Шельменко – денщик», «Сто тисяч», «Ключі від неба», «Веселі Жабокричі», «За двома зайцями». На одному з приміщень кіностудії ім. О. Довженка встановлено бронзовий барельєф з портретом кінодраматурга та його кіноперсонажами. У рідному місті митця Козятині на будинку, в якому він народився, встановлено меморіальну дошку (2007 р.)

Івашкевич Ярослав

(1894-1980 рр.). Польський письменник, перекладач і громадський діяч. Народився 10 лютого 1894 в селі Кальник, нині Іллінецького району Вінницької області. Дитинство провів у Єлисаветграді, у родині своїх родичів Шимановських.
З 1909 року мешкав у Києві, навчався у 4-й гімназії. 1912–1918 роки навчався в Київському університеті (юридичний факультет) та консерваторії. 1918 року назавжди виїхав до Польщі.
Автор поетичної збірки «Діонісій» (1922 р.), роману «Честь і слава» (1956–1965 рр.), п'єси «Відбудова Блєндомиру» (1951 р.), повістей «Панночка з Вілька», «Мати Йоанна від ангелів», «Дівчина і голуби». Перекладач поезій Т. Шевченка, М. Рильського. Після тривалої перерви відвідав Україну в 1958, 1964, 1974 та 1977 роках. Добре володів українською мовою.

Ігнатьєв Микола Павлович

(1832-1908 рр.) Народився в м. Санкт-Петербург. Граф, російський дипломат, державний діяч. У 1864-1877 посол у Константинополі. Учасник підготовки Сан-Стефанського мирного договору 1878 р.. В 1881-1882 міністр внутрішніх справ. Міністерством Ігнатьєва 3 травня 1882 року були видані тимчасові правила про євреїв, незабаром після того, як єврейські погроми, що розпочалися в Єлисаветграді 15 квітня 1881 року, охопили сім губерній. За участю Ігнатьєва були вироблені положення "Про посилену і надзвичайну охорони" і заснована "Священна дружина" для боротьби з революційним рухом. Вніс пропозицію про скликання Земського собору, після чого змушений був піти у відставку. Залишаючись членом Державної ради (призначений в 1877 році), в подальшому політичної ролі не грав.
З 1884 року Ігнатьєв президент товариства для сприяння російській промисловості і торгівлі, з 1888 року — президент слов'янського благодійного товариства. Протягом 1882-1908 рр. проживав у селі Круподеринці Погребищанського району, де й похований.

Іжевський Віталій Іович


(1919-1973 рр.) Народився в с. Шабельня Іллінецького р-ну. Композитор, фольклорист. Батько – Іжевський Іов Гаврилович та мати – Іжевська Христина Якимівна були селянами. Навчався в Шабелянській початковій школі, а потім здобув середню освіту в Дашівській середній школі. У 1936 р. розпочав навчання у Водицькому технікумі мистецтв. З цього ж року працює в оркестровій групі ансамблю пісні і танцю Червоної Армії Київського військового округу. В 1937 р. поступив в Ризьке військове училище зв'язку, яке закінчив в 1940 році. З цього часу розпочинається його військова кар'єра.
З 1939 р . Віталій Іович – військовий аташе Посольства Радянського Союзу в панській Польщі. З 1945 р. – полковник в офіцерському корпусі Війська Польського. Блискучий офіцер, обдарований музикант міг зробити собі справжню кар'єру, та в 1947 р. був репресований та висланий до Норильська. В 1960 р. його запрошують в Іллінецький районний будинок культури. З цього часу починає підрахунок творчості самодіяльний хоровий колектив, манерою виконання якого став народний спів, народне багатоголосся. Це був перший народний хоровий колектив Вінниччини з прекрасною оркестровою групою (бандури, цимбали, скрипки, кларнети, домри, баяни, ударні інструменти, контрабас), танцювальною групою та окремими солістами – вокалістами. Народний хор «Вінок Поділля» неодноразово здобував перемоги та отримував високі звання лауреата на всесоюзних та республіканських фестивалях хорового мистецтва. Віталій Іович Іжевський нагороджений найвищими відзнаками Всесоюзного оргкомітету конкурсів народної самодіяльної творчості, медаллю Міністерства культури СРСР «Отличник культпросвет работы», «Отличник культурного шевства над селом». Віталій Іович – фундатор та родоначальник агітбригадного жанру. Створенні ним оригінальні програми і сценарії вивели колектив в число кращих на Україні. Помер В. Іжевський 29 грудня 1973 р. Похований в м. Іллінці. З 2009 р. хор називається іменем свого засновника.

Іщук Марія Іванівна

(1921 р. н.) Народилася в с. Івча Літинського р-ну. Педагог, літературознавець. Протягом 1964-1973 рр. працювала доцентом кафедри української літератури Вінницького педагогічного інституту. Як літературознавець найбільше уваги приділила дослідженню творчості М. М. Коцюбинського. Нині мешкає у Києві.

К

КА КВ КИ КІ КЛ КО КР КУ

Казьмірчук Григорій Дмитрович

(1944 р. н.) Народився в с. Кальник Іллінецького р-ну. Український історик, фахівець у галузі історіографії, декабристознавець, краєзнавець.
У 1951—1961 рр. навчався у Кальницькій школі, а в 1961—1969 рр. у Молодогвардійському технічному і Красноармійському педагогічному училищах, які закінчив з відзнаками. У 1974 р. закінчив з відзнакою історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії для гуманітарних факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2001–2016 рр).
Автор понад 550 наукових, науково-популярних, публіцистичних праць. Серед них – 35 монографічних досліджень, брошур та курсів лекцій з проблем історіографії, бібліографії, історії України, краєзнавства, поділлєзнавства. Автор та співавтор низки видань про рідне село. Учасник IV–VIII Вінницьких історико-краєзнавчих конференцій.

Відзначений державними і громадськими нагородами, зокрема медалями: «Двадцать лет победы в Великой Отечественной войне 1941—1945 гг.», «Ветеран труда», «На страже рубежей Родины», знаком «За наукові досягнення», орденом «Геродот Галікарнаський» за вагомий внесок у розвиток вітчизняної історичної науки та іншими відзнаками. Почесний краєзнавець України.

Калиновський Наум Семенович

(1921-2011 рр.) Народився в м. Вінниця. Музикант, скрипаль, засновник музичної династії Калиновських, заслужений артист України (1996 р.)
1953 р. закінчив Київське державне музичне училище ім. Г. Глієра (клас професора А. Лисаковського), у 1973 р. - Львівську державну консерваторію ім. М. Лисенка.
З 1963 по 1998 рр. Н. С. Калиновський працював у Вінницькому музичному училищі ім. М. Леонтовича, працював викладачем струнного відділу. Протягом 1964-1991 рр. брав активну участь в артистичній діяльності у складі фортепіанного тріо. З 1979 р. пропагував камерну музику у складі струнного квартету, який зробив вагомий внесок у розвиток музичної культури Вінниччини. У 1990 р Н. С. Калиновський та його син С. Н. Калиновський були одними із засновників унікального в Україні фортепіанного квартету «Аркона». 1998 р. сім'я емігрувала до Німеччини.

Камінський В'ячеслав Арсенович

(1869–1938 рр.). Народився в с. Косареве Дубенського повіту Волинської губернії, нині Млинівського р-ну Рівненської обл. Педагог, етнограф, краєзнавець.
Збирав матеріали звичаєвого права на Волині, Поділлі, Чернігівщині та Дніпропетровщині. Автор публікацій про М. Ломоносова, М. Гоголя, П. Плетньова, П. Мельникова-Печерського, низки праць з діалектології, описів звичаїв та обрядів рідного села.
У 1921-1922 рр. жив у Вінниці, очолював тут Подільську губернську комісію з охорони пам’яток давнини, мистецтв і природи. На подільському народному ґрунті опублікував два дослідження: «Матеріали для характеристики малоруських говорів Подільської губернії» (Живая старина. – 1902 г. – Вып. 1. – С. 74-96) і «Етнографічні матеріали, записані в с. Будках Вінницького повіту Подільської губернії» (Киевская старина. – Т. 92. – С. 20-31)

З 1921 був нештатним постійним співробітником Фольклорно-етнографічної комісії, дійсним членом Діалектологічної комісії ВУАН. Працював нештатним постійним співробітником з окремих наукових доручень Історично-філологічного відділу ВУАН. З 1927 викладав у Київському художньому інституті. 20 липня 1938 заарештований, засуджений до 5 р. таборів, помер в ув’язненні. Реабілітований 1958 р.

Каменюк Михайло Феодосійович

	(1948 р. н.) Народився в с. Григорівка Могилів-Подільського району Вінницької обл. Український поет, публіцист, драматург, перекладач, громадський діяч. У 1966 р., закінчивши із золотою медаллю Григорівську середню школу, Михайло Каменюк вступив на філологічний факультет Вінницького державного педагогічного інституту ім. М. Островського (нині Вінницький державний педагогічний університет ім. Михайла Коцюбинського). Армійську службу проходив після інституту в м. Єреван (Вірменія) у військах протиповітряної оборони. Його перші поетичні проби з'явилися на сторінках «Наддністрянської правди» та міжзональної газети «Комсомольське плем'я», що виходила на чотири області. Він став активним учасником районного літоб'єднання разом із Ніною Гнатюк та Романом Лубківським.
Працював кореспондентом, заввідділом сільського господарства у Літинській райгазеті «Радянське життя», спецкором відділу сільського господарства обласної газети «Вінницька правда», власкором республіканських газет «Молодь України» та «Комсомольское знамя», «Селянська правда», журналу «Україна», заступником редактора, редактором обласної газети «Комсомольське плем'я», заступником редактора журналу «Вінницький край», заввідділом журналу «Київ». Загалом його стаж у журналістиці — 45 років.
На початку 1990-х років Михайло Каменюк — генеральний директор Вінницької державної телерадіокомпанії, де за його ініціативи відкривається цілодобовий телевізійний канал ВДТ-6, перше на Вінниччині молодіжне радіо прямого ефіру «Сьомий континент», молодіжний театр-студія «На Парижі». Він розробив і втілив у життя проекти обласної газети «Подолія», православної газети «Віра Брацлавщини», газети Фонду «Відродження нації» — «За Батьківщину», власної приватної газети «Правий берег» та Інтернет-журналу «Чорний шлях». Був автором і керівником творчої групи з написання і видання книги «Чотири вінницькі броди», присвяченої 75-річчю утворення Вінницької област. Автор поетичних збірок "Чотири струни", "Брати по вогню", "Дихання ріки", "Прямовисний вітер", "Чорнило для Геродота", "Спасівка", "Окільцьовані птахи", "Птах безодні. 100 поезій про кохання", "Місячна ніч в Григорівці", "Татуювання коня"; ліричної драми "Софія Потоцька"; перекладає з російської мови. Заслужений працівник культури України (1998 р.). Кавалер відзнак «За заслуги перед Вінниччиною» (2013 р.), НСЖУ «Золоте перо». Лауреат літ. і журналістських премій ім. К. Гришина (1976 р.), М. Трублаїні (1971 р.), М. Коцюбинського (1984 р.), А. Малишка (1986 р.), О. Олеся (2010 р.), Є. Гуцала (2010 р.), А. Бортняка (2016 р.).
Михайло Каменюк керував і керує зараз Вінницькою організацією Національної спілки письменників України, був радником голови Вінницької облдержадміністрації з питань культури та духовності, заступником голови НСПУ (2012—2014 рр.). Заслужений працівник культури України. Член Національної спілки письменників України (із 1979 року) та Національної спілки журналістів України (із 1975 року).

Каплан Лев Борисович

(1899-1972 рр.) Народився в м. Могилів-Подільський. Український художник-графік.
В 1929 р. закінчив Харківський художній інститут. У 1919–1920 рр. брав участь у «Вікнах УкРОСТА». Учасник 2-ї світової війни. Мав бойові нагороди. Автор фронтових замальовок (1941–1945).
1960 р. ілюстрував збірку гумору «Україна сміється», пізніше малював агітплакати. Працював у сатиричних журналах «Червоний перець» (1927–1934), «Перець» (з 1943).
Працював у галузі станкової графіки:
- ілюстрував альбом «Пушкін» (літогр., 1937);
- художник серії «Типи, що йдуть у минуле» (1953 — 1954),
Учасник республіканських, всесоюзних художніх виставок від 1924.
Персональна виставка – у Берліні (1946). Член СХУ (1937)

Карабіневич Панас Сильвестрович

(1897-1964 рр.) Народився в с. Серебринці, нині Могилів-Подільського р-ну. Антрепренер, актор, режисер, театральний діяч. 1913–1915 рр. навчався в Подільській духовній семінарії (нині Кам'янець-Подільський Хмельницької області). 1915–1916 рр. воював у російській імператорській армії. Після тяжкого поранення демобілізований. Від 1917 р. — в театрі Миколи Садовського, з яким весною 1919 р. перебував в межах ЗУНР, на Тернопільщині. Залишився на Галичині у зоні окупації Польщі, прийняв польське громадянство, актор мандрівної театральної трупи. 1932–1939 рр. очолював кооперативний театр у Тернополі. 1940 року Карабіневич організував пересувний театр у місті Бережани. 1941 року викрадений органами НКВД СССР, незаконно ув'язнений. Був засуджений до каторжних робіт у концтаборах ГУЛАГ, відбув 7 років. Після Другої світової війни звільнений, але повністю не реабілітований.

Карпеко Володимир Кирилович

(1922-1993 рр.) Народився в м. Козятин Вінницької області. Російський поет, заслужений працівник культури Бурятії, лауреат премії ім. О. Фадєєва (1981 р.), член Спілки письменників СРСР (1955 р.).
У 1957 р. закінчив літературний інститут ім. М. Горького в Москві. Друкувався в альманасі «Крим», журналах: «Огонек», «Смена», «Советский моряк», «Советская Украина». 1950 р. вийшла в світ перша книга «Широкая дорога», пізніше: «Алексей Большаков», «Про мальчика Петю», «Ещё про это» (1954 р.). У наступні роки побачили світ ряд його віршованих збірок. Поет із задоволенням писав на замовлення слова пісень до кінофільмів тих часів – «Орлёнок», «Гори, моя звезда», «Страницы былого», «Голубая стрела», «Обгоняющая ветер», «Ч.П.», «Хроника пикирующего бомбардировщика».
Проживаючи в Москві, постійно підтримував зв’язки із земляками.

Кароєва Людмила Ростиславівна

(1947-2008 рр.) Народилася в м. Жмеринка. Музеєзнавець, краєзнавець, директор Вінницького обласного краєзнавчого музею (1992–2008), заслужений працівник культури України (2002).
Закінчила факультет іноземних мов Вінницького державного педагогічного інституту. 1991-го – аспірантуру при Московському науково-дослідному інституті культури.
Вона пропрацювала в закладі 37 років. Прийшла 1971-го екскурсоводом, 1992-го стала директором.
Автор численних публікацій з історії Поділля. .

Касевич Степан Данилович

(1946 р. н.) Народився в с. Тиманівка Тульчин. р-ну. Живописець, член НСХУ (1998). 1974 р. закінчив художньо-графічне відділення Одеського державного педагогічного інституту ім. К. Д. Ушинського. Працює в станковому живопису, переважно в жанрах натюрморту, пейзажу, монументального живопису.
Учасник обласних, всеукраїнських мистецьких виставок від 1986 р. Персональні виставки – у Бершаді (1997, 2010), Вінниці (2004, 2006). Основні твори: «Рідна сторона», «Відгриміли бої», «Зима на Поділлі», «А солдат спить вічним сном», «Під мирним небом».
Картини художника зберігаються в Міністерстві культури України, вітчизняних та зарубіжних приватних колекціях. Окремі полотна є у Вінницькому обласному художньому та Бершадському краєзнавчому музеях

Квітка Климент Васильович

(1880-1953 рр.) Народився в с. Хмелів, нині Сумської обл. Український музикознавець, фольклорист.
Навчався у Музичному училищі Київського відділення Російського музичного товариства в Києві по класу фортепіано. Освіту К. Квітка продовжував у Київському університеті Святого Володимира (нині — Національний університет ім. Т. Шевченка), який закінчив 1902 року.
З юних років почав збирати народні мелодії, з 1896 року, співпрацював з журналом «Київська старина» і вже у 1902 р. видав перший збірник народних пісень. У студентські роки він працював деякий час концертмейстером хору Київського університету.
1907 року К. Квітка одружився з Ларисою Петрівною Косач, видатною українською поетесою, знаною як Леся Українка, з якою прожив 6 років до її смерті у 1913 р. Чимало народних мелодій К. Квітка записав з її голосу.
У 20-х рр. бував на Вінниччині. Деякий час жив і працював у м. Могилеві-Подільському та навколишніх селах.

Кимак Леонід Борисович

1950 р. н. Народився в с. Городище, тепер Рівненського р-ну Рівненської обл.). Журналіст, літературознавець. Середню освіту здобув в Ялтушківській школі Барського району. Закінчив факультет журналістики Львівського університету ім. І. Франка (1973 р.).
Лауреат першого Всеукраїнського фестивалю журналістики „Віра. Надія. Любов” (1994 р.) Працював у редакціях районних газет Вінниччини, на обласному радіо, з 1993 року – редактором газети Вінницького педагогічного інституту „Педагог”.
Автор багатьох рецензій і критичних відгуків про творчість сучасних письменників. Вивчав життя і творчість Б. Антоненка-Давидовича. Автор багатьох краєзнавчих розвідок, нарисів, рецензій.

Кирилюк Євген Прохорович

(1902-1989 рр.) Народився в м. Варшава. Український літературознавець, член-кореспондент АН УРСР (1957), заслужений діяч науки УРСР (1972 р.), член СПУ. Засл. діяч науки УРСР (1972 р.). Учасник 2-ї світ. війни. Мав бойові нагороди. У 1910–1924 рр. навчався, працював у м. Вінниця. В 1926 р. закінчив Київський інститут народної освіти. Від 1931 р. працював в Ін-ті літератури АН УРСР (Київ). 1944–83 рр. – зав. відділу шевченкознавства. Водночас 1936–41 – зав. кафедри. української літератури Київського педагогічного інституту. 1943–44 рр. – директор Музею Т. Шевченка АН УРСР (Київ). 1944–58 рр. – проф. кафедри історії української літератури Київського ун-ту. Уклав найповнішу бібліографію творів П. Куліша та видав популярний нарис «Пантелеймон Куліш» (1929). Під його науковим керівництвом та за безпосередній участі підготовлено й видано повне зібрання творів Т. Шевченка у 6-ти т. (1963–64 рр.). Його монографію «Т. Шевченко: Життя і творчість» відзначено Ленінською премією 1964 р.

Йому належать монографії: «Вічний революціонер» (К., 1966); «Живі традиції: Іван Котляревський та українська література» (К., 1969). Очолював редакційну колегію видання «Історія української літератури» (у 8-ми т., 1967–71 рр. Увів у науковий обіг низку раніше не публікованих матеріалів з української літ-ри 19 ст. Спільно з Ф. Якубовським уклав підручники та хрестоматії з укр. літ-ри для 5–6-го кл. (К.; О., 1935–36 рр.)

Кізімов Юрій Іванович

(1946 р. н.) Народився в селищы Посьєт, Приморького краю, РФ). Художник-графік, член НСХУ (1989).
1973 р. закінчив відділення художнього оформлення тканин та виробів з них Московського технологічного інституту.
Мешкає у Вінниці. Працює в жанрі живопису, графіки, гобелену, декоративно-прикладного мистецтва. Учасник обласних (з 1973), республіканських (1978), всесоюзних (1978, 1980, 1982) виставок. Персональні виставки: м. Тульчин (2000), Національний історичний музей, м. Київ (2001), м. Вінниця (2003). Основні твори – гобелени «Місто над Бугом» (1985), «Свято врожаю» (1987), «Шаргород – земля Подільська» (1990), «Квітне земля» (1995), «Очікування» (2010), «Мамині крила» (2010). Твори митця зберігаються у Вінницькому обласному художньому музеї, Шаргородській картинній галереї, Музеї книги (м. Тульчин), у вітчизняних та зарубіжних приватних колекціях.

Кічмаренко Марія Степанівна

(1941 р. н.) народилася в с. Студена Піщанського р-ну. Педагог, вчитель-методист, відмінник народної освіти, заслужений учитель Української РСР (1985).
Після закінчення 10-го класу в 1958 році працювала старшою піонервожатою в Загнітківській середній школі Піщанського району Вінницької області.
З 1960 по 1962 рік навчалась у Немирівському педагогічному училищі. Після закінчення навчання в училищі одержала призначення у Вінницьку школу-інтернат.
Працювала старшою піонервожатою, вчителькою початкових класів, вчителькою української мови та літератури, заступником директора з виховної роботи.
З 1963 по 1969 рік навчалась (заочно) у Вінницькому педагогічному інституті на філологічному факультеті.

У зв’язку з реорганізацією Вінницької школи-інтернату в 1979 році переведена на посаду заступника директора з навчально-виховної роботи в середню школу № 22. З грудня 1985 року призначена на посаду директора цієї ж школи.
Депутат Верховної Ради УРСР 9, 10, 11 скликань. 2004 р. її ім’я занесено на Дошку пошани Староміського району м. Вінниця. Нагороджена нагрудним знаком Міністерства освіти і науки України «Василь Сухомлинський» (2008). Відзначена багатьма грамотами.

Клен Юрій (Освальд Бурггардт)

	(1891-1947 рр.). Український поет, перекладач, літературний критик. Свої твори публікував під псевдонімом Юрій Клен. Народився 4 жовтня 1891, с. Сербинівка Волинської губернії, нині Старокостянтинівського р-ну Хмельницької обл., в родині німецького купця-колоніста Фрідріха Бурггардта та Каттіни Сідонії Тіль. Поет мав двоє хресних імен: Освальд і Екарт. Коли Освальду виповнилося п'ять років, родина переїхала до Немирова. Початкову школу закінчив у селищі Воронівка, де Бургардти жили кілька років після Немирова. Далі було навчання в Немирівській гімназії. Завершив середню освіту в Київській першій гімназії з золотою медаллю, звідки у 1911 році вступив до університету святого Володимира. В університеті одержав грунтовну філологічну освіту: вивчав англійську, німецьку та слов'янську філологію, історію літератури. Вже тоді захопився творчістю Рільке, перекладав російською його вірші. 3 початком Першої світової війни Освальда Бургардта депортовано до Архангельської губернії (с. Мар'їна гора).
Повернувшись до Києва у 1918 р., закінчив у 1920 університет, вступив до аспірантури при дослідному інституті УАН. Викладав разом із М. Зеровим у соціально-економічному технікумі с. Баришівки. У Київському інституті народної освіти створив кафедру прикладного мистецтва (1930–1931 рр.), брав активну участь у роботі ВУАН. З 1931 року живе та працює в Німеччині, тісно співпрацює з поетами, що об'єднувались довкола «Вісника» Д. Донцова. У 1934 році за допомогою професорів Маєра і Чижевського влаштувався викладачем російської і української мови у Мюнстерському університеті. Там само написав і захистив німецькомовну докторську дисертацію «Головні мотиви творчості Леоніда Андрєєва» (1936). У роки Другої світової війни служив за перекладача при штабі 17-ї армії.
Некролог на смерть Юрія Клена в журналі «Арка», листопад 1947 р. З травня 1947 року і до смерті працював головним редактором літературного журналу «Літаври» (виходив у Зальцбурзі, Австрія). За життя поета світ побачило п'ять чисел журналу. Помер Юрій Клен 30 жовтня 1947 року в німецькому Авгсбурзі. З 1943 р. працює викладачем в Українському вільному університеті в Празі, по закінченні війни — коротко професором слов'янської філології Інсбрукського університету. Здобув третю премію Українського католицького союзу (трійця переможців – Галина Журба, Юрій Косач та Юрій Клен).

Коваль Іван Дмитрович

1946-2000 рр.) Народився в с. Кирнасівка Тульчинського р-ну. Самодіяльний художник. Інвалід дитинства (хворів на поліомієліт), він не міг навчатися в школі, не міг ходити (з 19 років – навіть сидіти). Живопису навчався самотужки, як і всьому іншому (писати, читати), малював лежачи на животі. В усьому йому допомагала мама.
Він створював жанрові картини, відображаючи український народний побут, звичаї, обряди, розваги. Окремі роботи художника зберігаються у Національному музеї народної архітектури та побуту України, але основний свій творчий доробок (100 картин) Іван Коваль заповів дітям – Кирнасівській загально-освітній школі, де і по сьогодні діє його картинна галерея.
Про його творчість 1987 знято фільм; Ф. Панчук написав повість «Творчість між життям і смертю». У м. Ладижин Вінницької області його іменем названо вулицю

Ковальський Францішек

(1799-1862 рр.) Народився в с. Паволоч Сквирського повіту (тепер Попільнянський район, Житомирська область). Навчався у Вінницькій повітовій школі (1810—1814 рр.) і створеній на її основі Подільській гімназії (1814—1818 рр.), де заявив про себе як обдарований поет. В 1819 р. продовжив навчання у Волинському ліцеї (Кременець), а після його закінчення у 1823 р. зблизився з літературними колами у Львові.
Брав участь у Листопадовому повстанні 1830—1831 рр., а його патріотичні вірші поширювались в рукописних листівках і були частково видані у збірці «Меч і лютня, або Пісні волі вільного поляка» (Варшава, 1831 р.). Заарештований після капітуляції Замостя, був ув'язнений у фортеці в Кам'янці-Подільському аж до амністії на початку вересня 1832 р.

Написав кілька повістей для дітей та упорядкував низку збірок своїх віршів — «Жарти» (Львів, 1839), «Кам'янець» (Кам'янець-Подільський, 1847 р.).
В 1849 р. став архівістом та бібліотекарем магнатського роду Потоцьких у Тульчині. Там робив вибірки до історії Польщі, допомагав дослідникам. Підготував до друку вірші періоду повстання та ув'язнення (у рукописі) та віршовану збірку «Гербові легенди» (Житомир, 1862 р.) Почав нотувати спогади, фрагменти яких друкувались ще за його життя, зокрема у книзі «Спогади. Щоденник. Т. 1-2.» (Київ, 1859 р.), де чимало сторінок присвячено Україні. Не маючи в Тульчині платні, 1861 р. переїхав до Чернятина Літинського повіту. Наступного року виїхав на лікування до Києва, де помер 10 жовтня 1862 р.

Кодацька Лариса Феодосіївна

(1921-1995 рр.) Народилася в с. Остапківці, нині Немирівського р-ну. Український літературознавець. Все своє трудове життя пов’язала з Інститутом літератури ім. Тараса Шевченка. В колі її дослідницьких інтересів перебували життєвий та творчий шлях Великого Кобзаря. Досліджувала тексти Т. Шевченка. Упорядкувала книги «Листи до Т. Г. Шевченка. 1840–1861» (К., 1962 р.). Брала участь у підготовці зібрання творів Т. Шевченка у 10-ти т. (т. 6, 1957 р.) та 6-ти т. (т. 2, 6, 1963–64 рр.), І. Франка в 50-ти т. (т. 14, 1978 р.), П. Тичини у 12-ти т. (т. 10, 1987 р.; усі – Київ).

Кожухар Володимир Маркович

(1941 р. н.) Народився в м. Вінниця. Український диригент, народний артист Росії (1985) та України (1993).
Ім’я Володимира Кожухаря добре відоме у світі. Як диригент він неодноразово виступав практично в усіх європейських країнах, у США, Канаді, Японії. Преса і музична критика дали високу оцінку творчості нашого земляка.
У 1973—1977 роках працював диригентом Київського театру опери та балету, після чого, до 1988 року — головним диригентом музичного театру ім. Станіславського і Немировича-Данченка в Москві.
У 1978—1988 роках викладав у Московському музично-педагогічному інституті ім. Ґнесіних. Від 1993 року — професор Київської консерваторії.

У 1989—2012 роках — головний диригент Національної опери України, де поставив опери «Тарас Бульба» М. Лисенка, «Золотий обруч» Б. Лятошинського, «Мазепа», «Пікова дама», «Іоланта» П. Чайковського, «Алєко» С. Рахманінова, «Аїда», «Набукко», «Макбет», «Бал-маскарад» Дж. Верді, «Турандот» Дж. Пуччіні, «Лоенгрін» Р. Вагнера, «Джоконда» А. Понкіеллі, «Любовний напій» Г. Доніцетті, «Ромео і Джульєтта», «Фауст» Ш. Гуно, «Кармен» Ж. Бізе та ін.

Козак Валентина Спиридонівна

(1946 р. н.) Народилася в с. Нові Безрадичі Обухівського р-ну Київської обл. Українська поетеса, член Конгресу української інтелігенції та руху «За духовне відродження України», член НСПУ (1979).
Працювала в редакції вінницької обласної молодіжної газети «Комсомольське плем’я» (від 1966 р.). 1971 р. перейшла на посаду завідувачки корпункту радіогазетної реклами. Керувала письменницьким клубом «Світлиця-Оберіг» у Вінниці.
Працювала в обласному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка.
Від 1994 р. вела на Вінницькому обласному телебаченні авторську фольклорну програму.

Авторка кількох збірок поезії про красу рідного краю, його минувшину та сьогодення. Опанувала жанр думи, балади; працює також у жанрі гумору та сатири, літературної пародії.
На її вірші композитори С. Сабадаш, Р. Скалецький, В. Ткаченко та інші створили низку пісень. Окремі твори перекладено балкарською, білоруською, кабардинською, молдовською та російською мовами.
Лауреат літературної премії ім. М. Трублаїні (1983), Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. С. Руданського (1996).

Кокряцький Сергій Іванович

(1949-1993 рр.) Народився в м. Вінниця. Педагог, природоохоронець, краєзнавець.
Закінчив Вінницький педагогічний інститут ім. М. Островського та Вінницький політехнічний інститут. Ініціатор створення громадської природоохоронної та краєзнавчої експедиції Поділля.
З 1984 p. він активно досліджував пам’ятки природи та історії Вінниччини, широко висвітлюючи результати досліджень у засобах масової інформації.
Автор історико-краєзнавчих розвідок, що стосуються скіфського періоду, вірувань ранніх слов’ян. Вивчав історичний заповідник «Буша». Йому належить цитата «Безумовно, немає на Поділлі іншої визначнішої пам'ятки, де найбільш яскраво і трагічно відобразилася б уся історія українського народу, ніж Буша на Ямпільщині. Тут, над берегами невеличкої та стрімкої допливи Дністра Мурафи, прихована історія з найдавніших часів»

Колесник Степан Павлович

(1932 р. н.). Прозаїк. Колесник Степан Павлович народився 12 лютого 1932 р. в с. Мончинці Калинівського району на Вінниччині. Закінчив факультет журналістики Київського університету. Доцент. Працював на журналістській роботі, очолював Київську письменницьку організацію.
Автор книжок нарисів та оповідань: "Медозбір", "Яблуневі кордони", "Доброкут", "Живу після смерті", "За Десною жито половіє", "На Севере жарко", "Довга кладка через літа", "Бунт середняків", "Обкрадені села", "Куди пливе ескадра". Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. Літературної премії імені Михайла Стельмаха журналу «Вінницький край».

Колесниченко Надія Миколаївна

(1949 р.) Народилась в с. Григорівка Ширяєвського р-ну Одеської обл. Актриса, заслужена артистка України.
У 1970 р. закінчила Київський національний університет театру, кіно та телебачення ім. І.Карпенка-Карого. У цьому ж році прийшла до Віницького обласного музично-драматичного театру ім. М. Садовського. За час роботи у театрі зіграла більше 70 ролей у п’єсах сучасного та класичного репертуару. Створені нею образи – глибоко психологічні, виразні, життєві.
У її творчому доробку – і травестійні ролі у виставах для дітей («Пеппі Довгапанчоха», «Малюк і Карлсон», «Котигорошко»), і провідні ролі у виставах «Не судилось» – Катря, «Суєта» – Явдоха, «Майська ніч» – Галя, «Собор Паризької Богоматері» – Есмеральда, «Мораль пані Дульської» – Юліасевичева та багато інших.

Найбільш виразними, позначеними глибоким проникненням в образ, емоційно хвилюючих, по-людському зворушливих можна згадати Варю («Діло, якому ти служиш» за Ю. Германом), Сашу («Живий труп» Л.Толстого), Асю («Втрачений горизонт» Г. Плоткіна), Онисю («Навала» Л. Леонова), Лідію Андріївну («Провінціалки» Я. Стельмаха), Глумову («Так виходять у люди» О. Островського)

Коломацький Всеволод Володимирович

	(1896-1980 рр.) Народився в с. Саражинці Київївської губернії, нині Погребищанського р-ну в родині псаломника сільського храму Володимира Коломацького. Був одним із 4 дітей у родині.. Церковний діяч, церковний архітектор, автор проєктів понад 30 православних храмів у Закарпатті та Чехословаччині. Батько та мати були дітьми священиків, відтак здобули освіту у церковних школах і прагнули дати навчання дітям. Завершивши 5-класний курс навчання у Києво-Подільському духовному училищі, Володимир Коломацький вступив до Київської духовної академії. У зв'язку із початком Першої світової війни йому не вдалося завершити навчання у академії. Володимир Коломацький був мобілізований на фронт, мав 7 бойових поранень, однак не загинув. Мав звання юнкера, керував полком. Після завершення війни та революції, на початку 1920-х років опинився в еміграції у Закарпатті, яке тоді входило до складу Чехословаччини.
1923 року одружився з Єлизаветою Яковлєвою, того ж 1923 року висловив бажання прийняти священницький сан. Був рукоположений 14 січня 1924 року у сан диякона, а 15 січня 1924 року — у сан ієрея. Період 1920-х років на Закарпатті був періодом відродження православ'я, в цей час він розкривається як проповідник, місіонер, втім активна діяльність призводить до утисків з боку влади. Так, йому забороняється правити у храмі села Старе Давидково, 7 разів він перебуває під арештом, існували наміри вислати його за межі Чехословаччини. В цей час він, не маючи архітектурної освіти, роозпочинає проектування та будівництво нових православних храмів. Перші храми — у Староми Давидкові та Ракошино, збудовані 1926 року, були дерев'яними, надалі він будував лише муровані храми. В умовах відсутності коштів сам пише ікони для храмів. Усі храми він зводив у т. зв. «російському стилі», це пояснюється бажанням вирізнити ці храми на тлі закарпатської церковної архітектури. На початку 1930-х років переїздить до Праги, згодом приймає чернечий постриг з іменем Андрія. Під час війни був депортований на примусові роботи до Німеччини, однак за станом здоров'я повернувся до Праги, таємно здійснював богослжіння. По війні отримав у тимчасове керівництво Чеську єпархію, відвідував усі парафії, допомагав вірянам відроджувати духовне життя. 1946 року отримав сан архімандрита, пізніше служив у Словаччині. Згодом керував курсами підготовки священиків. У останні десятиліття свого життя продовжував будувати нові храми, створювати іконостаси, виступав на з'їздах духовенства.

Коломієць Дмитро Іванович

(1951 р. н.) Народився в с. Стара Гута Хмільницького р-ну Вінницької обл.
Кандидат педагогічних наук (2001), доцент (2003), заступник декана факультету математики, фізики, комп’ютерних наук і технологій з виховної роботи; професор (2017) ВДПУ ім. М. Коцюбинського, відмінник освіти України (2004).
Керує науковою роботою аспірантів, двоє з яких уже захистили дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук.
Загальна кількість публікацій – понад 140, у тому числі 50 – у фахових виданнях України; понад 10 – у виданнях, що індексуються в міжнародних наукометричних базах. Автор 5 посібників, 2 статей у колективних монографіях. Член ГО «Всеукраїнська асоціація наукових і практичних працівників технологічної освіти».

Коломієць Іван Гнатович

(1932 р. н.). (1939 р.н.) Народився в с. Ободівка Тростянец. р-ну. Український співак, заслужений артист УРСР (1979).
Закінчив Вінницьке музичне училище, Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського (1970 р.). З 1970 р. був солістом Державної заслуженої капели бандуристів УРСР, разом з якою гастролював у багатьох країнах світу - Японії, Чехословаччині, Румунії, Польщі. Брав участь у декадах українського мистецтва. Підтримує зв’язки зі своєю малою батьківщиною. Неодноразово виступав перед односельчанами під час відвідин рідного села.

Коновалюк Федір Зотикович

(1890-1984 рр.) Народився в с. Калівка, нині с. Ягідне Мурованокуриловецького р-ну. Український художник.
На початку ХХ століття Коновалюк разом з Їжакевичем малює ікони та іконописи. Протягом кількох десятиліть плідною співпрацею двох майстрів були створені численні ілюстрації до творів видатних українських письменників. Проте, як зазначає Ігор Шаров, Федір Коновалюк залишається неперевершеним майстром пейзажів. Серед безлічі інших творів вони вирізняються своєю неповторною особливістю. Його пейзажі — це краєвиди конкретної упізнаваної місцевості, пори року і навіть конкретної днини. Він не вишукує якихось особливо привабливих або надзвичайно мальовничих краєвидів. Для Коновалюка краса існує поруч, у будь-якому куточку природи.
В 1991 р. на основі переданої ним колекції картин у Мурованокуриловецькому БК «Жовтень» була створена картинна галерея. Велика колекція картин митця подарована Вінницькому національному технічному університету

Коноваленко Тетяна Ігорівна

(1984-2018 рр.) Народилася у м. Вінниця.
Вчилась на філологічному ф-ті Вінницького державного педагогічного ун-ту. Працювала бібліотекарем, викладала у школі. Поетеса. Авторка 4 збірок лірики: «Алея життя» (2007 р.), «Ніч білих квітів» (2010 р.), «Невидиме листя» (2012 р.), «Закохана в життя» (2015 р.); публікацій в періодиці. Лауреат літ. премій «Кришталева вишня» (2007 р.), міжнар. україно-німецької ім. О. Гончара (2009 р.), М. Стельмаха (2012 р.).
Членкиня НСПУ з 2013 р. Померла внаслідок важкої хвороби в січні 2018 року. Похована у с. Котюжани Мурованокуриловецького р-ну на Вінниччині, де проживала разом з батьками.

Кондрацький Франц Андрійович

(1884-1939 рр.) Народився в с. Вержавіце, Австро-Угорщина (тепер Підкарпатське воєводство, Польща).
Очолював Вінницький учительський інститу з 1922 по 1924 р. Був викладачем педагогіки. Брав активну участь в громадському і політичному житті, був обраний депутатом міської ради, входив до освітньої комісії. Кілька місяців очолював відділ освіти Подільського губвиконкому. На початку 1924 р. інститут перевели до Кам'янця-Подільського і об'єднали з місцевим інститутом народної освіти. В 1922—1923 роках брав участь в роботі І і ІІ Всеукраїнських педагогічних конференцій у Харкові. Після ліквідації Вінницького інституту народної освіти у січні 1924 року, очолив Сутиський сільськогосподарський технікум Вінницької округи.
З вересня 1925 року призначений деканом факультету соціального виховання Кам'янець-Подільського інституту. Починаючи з 1926 року — в складі Кам'янець-Подільського наукового товариства при ВУАН. У грудні того ж року після утворення Кам'янець-Подільської науково-дослідної кафедри призначений її тимчасовим завідуючим. У січні 1928 року Кодацького призначено на посаду заступника директора Географічного інституту в Харкові.

13 квітня 1933 року заарештований; після тривалого слідства звинувачений в участі у нібито контрреволюційній «Українській військовій організації». Його робота по добору, навчанню і вихованню кадрів кваліфікована як «діяльність зі створенням повстанських сил для збройного виступу проти радянської влади». Засуджений на 5 років виправно-трудових таборів, відбував у таборі «Дальлаг» в Хабаровську. В умовно-достроковому звільненні 1936 року йому було відмовлено. 1938 року після закінчення терміну покарання знову заарештований, після завершення слідства 8 червня 1939 року звільнений. Подальша доля невідома. 20 липня 1989 року був реабілітований.

Коренєв (Коренєв-Новоросійський) В’ячеслав Федорович

(1868–1928 рр.). Художник-мариніст, члена Товариства південноросійських художників.
У 1896 р. оселився у Вінниці, викладав у Вінницькому реальному училищі малювання, креслення, чистописання. В училищі він зумів малювання перетворити із другорядного предмета в один із найулюбленіших. Все, чого навчали в Петербурзькій академії, він полишив і створив власну методику викладання. Він ніколи не обмежував творчість своїх вихованців. «Як навчав?- давав лише контур, тільки намічав тіні, але все це було так добре продумано, так цікаво: показати як виникає малюнок, як наносяться основні лінії. Це був початок справжньої систематичної школи, малої академії». Він один із засновників Вінницького краєзнавчого музею. У 1919 р. віддав своє помешкання під краєзнавчий музей і був першим хранителем музейної колекції.

Коренєв, відомий як пейзажист, любив вихоплювати сюжети, здавалося, мало примітні. Але для справжнього поціновувача мистецтва стає зрозумілою вся привабливість буденності. Малював мало, переважно весною і влітку, коли закінчувалося навчання в училищі, очевидно перешкоджала цьому також його активна громадська діяльність. В. Коренєв був організатором і головою правління у Вінниці першого споживчого товариства. В 1904 році він задумав відкрити яхт-клуб, кегельбан у садку училища, приватну ковзанку, літню школу плавання. Ініціатор і зачинатель у 1910-х рр. розвитку в м. Вінниця масових видів спорту. З 1920-х рр. – в еміграції в Болгарії

Корсовецький Орест Іванович

(1925-2000 рр.) Народився в с. Клембівка Ямпільського р-ну в учительській родині. Український поет, публіцист. Закінчив Немирівське педагогічне училище та Вінницький педагогічний інститут (1955). Учителював в Україні, на Вінниччині (1950–59) в Криму та на Чукотці. В останні роки жив у Криму. Учасник 2-ї світ. війни. Мав бойові нагороди. Автор збырок «Над слідом ведмежим намет» (К., 1989 р.) і «Вітер часу» (В., 2006 р.). Добірки його віршів опубліковані у колективному збірнику «Народження пісні» (1965 р.) та в «Антології ХХ століття: Сто поетів Вінниччини за сто років» (2003 р.; обидві – Київ). У поезії Корсовецького – життя, історія та культура народів Чукотки й Криму, природа цих країв, а також роздуми про рідне слово, долю України. У газеті «Кримська світлиця» друкував історичні, мовознавчі розвідки, культурол. статті, полем. нотатки. 2003 його ім’ям названо Центральну районну б-ку в Чорноморському. Лауреат премії ім. І. Огієнка в галузі освіти (2000 р.). Член СПУ (1990 р.)
Детальніше про письменника: http://ukrlife.org/main/uacrim/korsov.html

Коряк Василь Мусійович

(1942-2015 рр.) Народився в с. Ковалівка Немирівського р-ну. Педагог, поет-гуморист. Закінчив фізико-математичний факультет Вінницького педагогічного інституту (1964). Викладав у навчальних закладах Вінниччини: школах, Вінницькому торговельно-економічному інституті КНТЕУ, Вінницькому національному педагогічному університеті ім. Михайла Коцюбинського. З середини 80-х рр. минулого століття друкується в журналах «Перець», «Старт», альманахах «Горизонт», «Весела Січ», збірниках «Веселий ярмарок», «Чарка підвела».
Автор книг сатири і гумору «Рай і пекло», «Сміх лікує всіх», «Шифрограми із курорту».
Лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Степана Руданського (2000). Член Вінницької організації НСПУ (2004).

Косаківський Віктор Афанасійович

(1962 р. н.). Народився 31 січня 1962 року в смт. Чечельник Вінницької області. Етнолог, археолог, мистецтвознавець, фольклорист, краєзнавець, старший викладач Старший викладач факультету історії етнології та права ВДПУ. ім. М. Коцюбинського, член Національної спілки краєзнавців України, дійсний член Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при Кам'янець-Подільському національному університеті ім. І. Огієнка, член Національної спілки народних майстрів України, член колегії управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації
У 1988 році закінчив історичний факультет Вінницького державного педагогічного інституту імені Миколи Островського (спеціальність – вчитель історії та суспільствознавства).
З 1988 по 2000 рік він працював у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї на посадах: молодший науковий працівник, науковий працівник, старший науковий працівник, завідувач сектору археології, завідувач сектору археології і етнографії, ведучий науковий працівник. Під час роботи в музеї створив ряд виставок: «Національна символіка Поділля» (1991-1993 рр.) в співавторстві з Ю. К. Савчуком, «Ремесла та промисли подолян» (1994-1997 рр.), «Живий вогонь» (1996 р.) – персональна виставка Заслуженого майстра народної творчості України гончара О. Г. Луцишина, «Килими Поділля» (1998 р.), «Народний одяг подолян» (2000 р.).
З жовтня 2000 року і до сьогодні Віктор Афанасійович – старший викладач Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Формував етнографічну колекцію та створював етнографічний музей при кафедрі (2000-2003). Також сформував Рукописний фонд студентських польових фольклорно-етнографічних досліджень.
Викладає навчальні дисципліни: «Етнографія України», «Основи українського народознавства», «Етнографічне музеєзнавство», «Методика викладання Українознавства», «Етногеографія та краєзнавство», «Етнодемографія», «Етнопам’яткознавство», та спецкурс «Традиційний одяг подолян».

Веде студентський етнографічний гурток, в якому навчає студентів різним видам народних ремесел. Віктор Афанасійович досліджує археологію (трипільську культуру, проводив археологічні розкопки у с. Буші (2007-2009 рр.), етнологію (ремесла і промисли подолян, народне мистецтво, народний одяг, звичаї та обряди), фольклор (пісенний, прозовий), історію і краєзнавство.
Він автор 153 наукових праць з вище перелічених тем. Науковий редактор 9 збірників наукових праць та монографій. В. А. Косаківський написав дисертацію «Етнокультурна характеристика Південно-Східного Поділля в ХІХ – на початку ХХІ століття (на прикладі традиційно-побутової культури жителів містечка Чечельник)». Віктор Афанасійович має захоплення, він виготовляє деякі види народних ремесел: малюнок на склі, лозоплетіння, витинанка, писанка, глиняна іграшка.

Костіков Андрій Григорович

(1899-1950 рр.) Народився в містечку Козятин Бердичівського повіту Київської губернії (тепер м. Козятин Вінницької обл.) Конструктор військової техніки, генерал-майора (1942 р.), член-кореспондента АН СРСР (1943 р.), Герой Соціалістичної Праці (1941 р.). Лауреат Сталінської премії (1942 р.) Працював на виробництві у Петрограді (нині С.-Петербург), Москві, Києві. 1919–20 воював у Червоній армії. Закінчив 3-ю Київську військово-інженерну школу (1926 р.), Військово-повітряку академію (Москва, 1933 р.). Відтоді працював у Державному інституті реактивної техніки (Москва). Один із винахідників ракетної установки «Катюша».
В 1944 р. А. Г. Костіков був безпідставно репресований. 28 лютого 1945 р. звільнений і виправданий. У Козятині в 1995 р. на будинку № 21 по вул. Васьковського, де народився вчений і декілька років проживав із сім’єю, встановлено меморіальну дошку.

Костогриз Сергій Григорович

(1941 р. н.) народився в с. Вовчок Бершадського р-ну. Фахівець у галузі механіки, доктор технічних наук (1995), професор (1997), заслужений працівник освіти України.
У 1963 році закінчив Львівський лісотехнічний інститут (зараз Національний лісотехнічний університет України). У 1969 році захистив кандидатську дисертацію. З цього року почав викладати у Хмельницькому національному університеті.
З 1975 р. - декан механічного факультету, з 1982 р. - проректор з навчальної роботи. За безпосередньої участі Сергія Костогриза розроблено комплекси дидактичних матеріалів і методичного забезпечення із дисциплін "Теорія механізмів і машин", "Деталі машин", "Основи теорії коливань та віброзахисту", створено оригінальні навчальні лабораторії та навчальні кабінети для цих курсів.
У 1995 році захистив докторську дисертацію.
Автор понад 250 наукових, науково-методичних праць, зокрема 4 монографій (у співавторстві), 30 авторських свідоцтв і патентів на винаходи, багато з яких впроваджено у виробництво.

Костюкевич Віктор Митрофанович

Народився 01.03.1953 в с. Курошани Запорізької області. Український науковець, доктор наук з фізичного виховання і спорту, професор, заслужений тренер України , педагог, тренер, професор кафедри теорії і методики спорту Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського
Після закінчення Брацлавського сільськогосподарського технікуму трудовий шлях почав техніком-електриком. 1972—1974 pp. служив у лавах Збройних сил СРСР. Потім працював електриком на Вінницькому заводі тракторних агрегатів. У 1979 р. закінчив із відзнакою факультет фізичного виховання Вінницького державного педагогічного інституту ім. М. Островського, де відтоді й працює (нині Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського.
Досвід професійної діяльності:
1979-1987 рр. – викладач кафедри спорту та спортивних ігор Вінницького державного педагогічного інституту імені Миколи Островського.
1987-1993 рр. – старший викладач кафедри спорту та спортивних ігор Вінницького державного педагогічного інституту імені Миколи Островського.
1993 р. – доцент кафедри спортивних ігор Вінницького державного педагогічного інституту імені Миколи Островського
1993-2020 рр. – завідувач кафедри (спортивних ігор, спорту і спортивних ігор, теорії і методики спорту) Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського.
Дисципліни, що викладає:
«Метрологічний контроль»
«Теорія і методика спортивної підготовки»
«Теорія і методика тренування спортсменів високої кваліфікації»
«Вимірювання та методи математичної статистики»
«Теоретико-методичні основи олімпійського і професійного спорту»
Звання:
1998 р. (30 червня) – присвоєно звання Заслужений тренер України
2013 р. (10 жовтня) – присвоєно вчене звання професора кафедри спорту і спортивних ігор.
Спортивні досягнення:
Заслужений тренер України (1998 р.). Засновник хокею на траві у Вінницькій області.
З 1981 по 2009 рр. – головний тренер команди вищої ліги з хокею на траві «Динамо-ШВСМ-ВДПУ», з 1996 по 1998 рр. – головний тренер чоловічої національної збірної команди з хокею на траві, з 2003 по 2008 рр. – тренер жіночої національної збірної команди з хокею на траві. Підготував понад 50 майстрів спороту СРСР та України з хокею на траві.
Професійна та громадська діяльність:
1. Лектор центру ліцензування тренерів Української асоціації футболу (УАФ)
2. Член науково-методичної ради УАФ
3. Член науково-методичного комітету Федерації хокею на траві України
4. Головний редактор наукового видання України категорії «Б» «Фізична культура, спорт та здоров’я нації»
5. Член спеціалізованої вченої ради Національного університету фізичного виховання і спорту України
Відзнаки та нагороди:
Нагороджений Грамотою Верховної Ради України, Почесною Грамотою МОН України, Почесною Грамотою Міністерства молоді та спорту України, знаком «Відмінник освіти України», знаком «За заслуги перед футболом України», медаллю «За наукові та освітні досягнення».

Кочерга Анатолій Іванович

Народився 9.07.1947 в с. Самгородок, Козятинського р-ну.
Український оперний співак, найкращий оперний бас України та східної Європи, один із найвидатніших басів сучасності, народний артист СРСР та УРСР, лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка, соліст Київського, Віденського, Мюнхенського оперних театрів.
У 1973 році закінчив Київську державну консерваторію. З 1973 року — соліст опери Державного академічного театру опери і балету Української РСР імені Тараса Григоровича Шевченка у місті Києві.
Лауреат Шевченківської премії 1989 року — «за створення партій в операх „Борис Годунов“ М. Мусоргського, „Дон Карлос“ Дж. Верді, «Милана» Георгія Майбороди у Державному академічному театрі опери та балету УРСР імені Т. Шевченка».
Його записи партії Бориса з опери «Борис Годунов» та «Танців смерті» Мусоргського вважаються еталоном вокального мистецтва. Його чарівний бас з роками набув ще більше глибини та виразності. Окрім чудового голосу, Анатолій Кочерга завжди вирізнявся драматичним талантом, який він з успіхом втілював на сцені.
З 1979 року — народний артист УРСР, з 1983 року — народний артист СРСР.
Депутат Верховної Ради СРСР 11-го скликання.
З 2000-х років Анатолій Кочерга разом із дружиною Ліною мешкають переважно у передмісті Відня. Також вони мають помешкання у Києві. А. Кочерга не змінював громадянства і залишається громадянином України. За словами самого співака «Я тільки працюю за кордоном. Хоча мені постійно пропонують залишатися за кордоном. А я не хочу. Я їзджу на роботу… На всіх афішах, практично всіма мовами світу написано, що я — з України. І я пишаюся цим».
З 2018 - радник ректора НМАУ з творчих питань

Кочур Григорій Порфирович

	(1908-1994 рр.) Народився в с. Феськівка Чернігівської області. Перекладач, теоретик перекладу, громадський діяч. Навчався в Київському інституті народної освіти, де його викладачами були професори С. Савченко, М. Калинович, Б. Якубський, С. Маслов, М. Зеров. Викладав у Тираспольському та Вінницькому педінститутах. 1943 разом з дружиною безпідставно заарештований, засуджений до каторжних робіт на шахтах системи ГУЛАГ м. Інта (Комі АРСР). Тут посів провідне місце в інтернаціональному гуртку інтелігенції, не припиняв творчої діяльності. Перекладав, писав вірші, вивчав із допомогою в'язнів нові мови, зокрема, естонську, латвійську, вірменську, грузинську, долучав до цього друзів. Після звільнення (1953 р.) і реабілітації (1962 р.) Кочур повернувся в Україну й оселився в м. Ірпінь, під Києвом. Найближчий соратник М. Рильського.
Григорій Кочур був неформальним лідером українського перекладацького цеху. Його оселя в Ірпені була центром, де збиралася опозиційно налаштована творча інтелігенція. Усі ці роки Кочур багато і плідно працює, виховуючи нове покоління перекладачів. Його переклади охоплюють 26 століть, починаючи від Архілоха (давньогрецька поезія) і закінчуючи сучасними поетами, три континенти (Європа, Америка й Азія), близько 30-ти літератур. Він автор статей з теорії перекладів, кваліфікованих передмов до видань зарубіжних авторів, численних рецензій і спогадів.
За другої хвилі репресій серед української інтелігенції, в 1973 р., Кочур був виключений зі Спілки письмеників України (СПУ). Був практично позбавлений можливости публікуватися. Тільки 1988 р. Г. Кочур відновлений в СПУ. 1989 видана невелика збірка його віршів «Інтинський зошит», його табірна поезія. 1991 р. виданий том вибраних перекладів «Друге відлуння». Г. Кочур — лауреат премії ім. М. Рильського за переклади і Державної премії ім Т.Шевченка за книгу «Друге відлуння». Тільки у 82-річному віці дістав можливість прийняти зарубіжні запрошення і виступити з доповідями на наукових конференціях у США (Іллінойський університет, 1991 р.), у Польщі й Чехії (1992 р.) Г. Кочур був дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, нагороджений медаллю НТШ ім. М. Грушевського. В Ірпені діє Літературний музей Григорія Кочура. У Львівському університеті 1998 р. відкрито кафедру перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура.

Коцюбинська Михайлина Хомівна

(1931-2011 рр.) Народилася 18 грудня 1931 р. у м. Вінниці. Племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського (донька його молодшого брата Хоми). Літературознавець.
Закінчила філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Кандидат філологічних наук. Старший науковий співробітник Інституту літератури НАН України. Досліджувала поетику художнього твору багатьох українських письменників, зокрема наших земляків М. Коцюбинського, В. Стуса, Г. Кочура.
Автор книжок "Образне слово в літературному творі", "Література як мистецтво слова", "Етюди про поетику Шевченка", "Зафіксоване і нетлінне: Роздуми про епістолярну творчість", "Мої обрії" у 2 томах; "Твори В. Стуса у 6 томах 9 книгах" (упорядкування, передмови, коментар); "Листи В. Чорновола" у 2-х кн., а також автор понад 250 друкованих праць.
Лауреат премій імені Антоновичів, імені О. Білецького, імені В. Стуса, імені О. Теліги, імені М. Коцюбинського, Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка.

Коцюбинський Михайло Михайлович

(1864-1913 рр.). Видатний український письменник та громадський діяч. На нашому сайті створено добірку інформації про письменника. Доступ за посиланням:

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ

Коцюбинський Хома Михайлович

(1870-1956 рр.) Народився в м. Вінниця. Музейний працівник, громадський діяч, молодший брат письменника Михайла Коцюбинського, засновник і перший директоа Вінницького та Чернігівського літературно-меморіальних музеїв М. М. Коцюбинського. 1925–1934 рр. мешкав у Вінниці.
Навчався у Шаргородській бурсі, потім — у Московському народному університеті ім. Шанявського (де свого часу вчився російський поет Сергій Єсенін та український поет-боротьбист Гнат Михайличенко), на економічному факультеті. Працювати почав 1895 року, будучи студентом. Після закінчення університету (1896 р.) переїхав до С.-Петербурга, де вступив на посаду бібліотекаря Міністерства фінансів. Був опікуном (попечителем) «Отдела защиты детей от жестокого обращения», а також «Приюта-общества попечения о бедных и больных детях».

У цей же час був секретарем «Товариства видання загальнокорисних дешевих книг українською мовою» («Общество издания общеполезных дешевых книг на украинском За участь у гуртку з розповсюдження книг українською мовою був висланий в адміністративному порядку на Волинь. В 1915 р. — через наступ німців на Волинь був евакуйований до Чернігова, де працював на тій же посаді у Чернігівському акцизному управлінні. Того ж року призначений завідувачем інспекції дрібного кредиту по Чернігівській губернії. 1917–1923 рр. — організував у Чернігові профспілку «Фінконтруд», був головою комісії особового складу профспілки радянських службовців, членом правління «Сільгоспсоюзу» тощо.
На початоку 1920-х рр. — померла його перша дружина, з якою Х. Коцюбинський мав 4 дітей. 1923 рр. — переїхав до Києва. 1923–1925 рр. — працював директором 1-го Зразкового дитбудинку кооперації. З жовтня 1925 р. брав активну участь у організації комісії з увічнення пам'яті М. Коцюбинського у Вінниці. 1927–1934 рр. — був першим директором музею М. Коцюбинського у Вінниці. З 1935 р. і до смерті був першим директором Чернігівського музею М. Коцюбинського. Автор спогадів про М. М. Коцюбинського.

Кошиць Олександр Антонович

(1875-1944 рр.) Народився в с. Ромашки, нині Миронівського р-ну Київської обл. Український хоровий диригент, композитор, етнограф і письменник-мемуарист. Його ім’я значний час (з середини 1920-х і до 1960-х рр.) знаходилося під негласною забороною, як ім’я буржуазного націоналіста та емігранта, що продовжував нести антирадянську агітацію за допомогою народної пісні, якої не торкалася рука радянської цензури.
Вперше О. Кошиць познайомився з Вінниччиною у 1914 р., під час гастролей театрального колективу М. Садовського, де він працював хормейстером. У вінницькому театрі він поставив опери «Утоплена», «Енеїда» та «Різдвяна ніч» М. Лисенка, «Роксолана» Д. Січинського, «Сільська честь» П. Масканьї, «Галька» С. Монюшко. На початку січня 1919 р. О. Кошиць спільно з К. Стеценком організував у Києві за дорученням С. Петлюри (02.01.1919 р.) Українську республіканську капелу (з 1920 – Український республіканський хор). Створення колективу в подальшому тісно пов’язане з Поділлям, зокрема Вінницею, музичними діячами Вінниччини.

У березні 1919 р. капела під керівництвом О. Кошиця була відряджена українським урядом для пропаганди національного музичного мистецтва за кордон. Після падіння УНР Кошиць уже не зміг повернутися з хором до України. З 1926 р. він жив у США і Канаді. Займався педагогічною діяльністю. О. Кошиць – автор мемуарів «Спогади» (1948 р.) і «З піснею через світ» (1952 р.) Помер і похований у Вінніпегу (Канада)

Кошиць Тетяна Омелянівна

(1892-1966 рр.) Народилася в с. Великий Хутір Вінницького повіту Подільської губернії.
Співачка (сопрано), етнограф, диригент, музично-громадська діячка, педагог. Її життя пов’язане з Українською республіканською хоровою капелою (згодом Український національний хор) під керівництвом Олександра Кошиця.
Народилася у Вінниці в родині вчителя Омеляна і Параскевії Георгієвських. Після закінчення гімназії у Вінниці вступила на вищі жіночі курси при Київському університеті.
Від 1912 року Тетяна Георгієвська співала у київських хорових колективах Олександра Кошиця. З 1919 року разом з Українською республіканською капелою під керівництвом Олександра Кошиця гастролювала у країнах Європи та Америки.
Від 1926 року мешкала з чоловіком у Нью-Йорку, де вчителювала. Після невдалої спроби подружжя повернутися в Україну (1927), допомагала чоловікові в організації емігрантського культурного життя. Як етнографка надавала консультації у відтворенні побутово-звичаєвої сфери фільму «Маруся» (за п'єсою «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», 1938, режисер Л. Булгаков), озвученого хором під керівництвом Олександра Кошиця.
У Канаді Тетяна Кошиць оселилася 1946 року. Від 1948 року була управителькою архіву, бібліотеки та музею в Осередку української культури та освіти у Вінніпегу. Тетяна Кошиць передала архів Олександра Кошиця після його смерті Осередку української культури та освіти у Вінніпезі, і з 1948 року до останніх своїх днів була його директоркою.

Кравець Микола Миколайович

(1928-2011 рр.) Народився в с. Бабичі Білгорайського повіту Люблінського воєводства (Холмщина). Шкільні знання Микола почав засвоювати з 1935 р., коли пішов навчатися спочатку у польську, згодом українську школу. Після її закінчення до 1944 р. навчався в Грубешівській українській учительській семінарії, яку створив колишній січовий стрілець П. Кривоносюк.
Після вигнання німецьких військ радянською армією батько з родиною був депортований на Дніпропетровщину. Родина поселилася в м. Апостолове. У січні-липні 1945 р. юнак навчався у Нікопольському педагогічному училищі. Отримавши диплом учителя початкових класів, М. Кравець з вересня 1945 р. до серпня 1946 р. працював у початковій школі с. Нова Мар'янівка Апостолівського району.
У вересні 1946 р М. Кравець вирушив на Волинь продовжувати здобувати освіту на історичному факультеті Луцького вчительського інституту, який закінчив з відзнакою у липні 1946 р. Впродовж року після закінчення інституту М. М. Кравець учителював у семиричній школі с. Галичани Берестечківського району на Волині. Водночас заочно навчався на історичному факультеті Львівського педагогічного інституту. У 1949—1952 рр. був учителем, згодом директором середньої школи у Берестечку.

У 1952 р. вступив до аспірантури Інституту суспільних наук Академії наук УРСР у Львові. Його учителем став видатний український історик І. П. Крип'якевич. Там, у столиці Галичини, 24-річний Микола Кравець прилучився до наукової школи Михайла Грушевського в українській історіографії.
Після двох років навчання в аспірантурі, замість визначених трьох, захистив у 1954 р. кандидатську дисертацію і один рік працював старшим викладачем на історичному факультеті Станіславського педагогічного інституту(нині Прикарпатського національного університету). У 1958 р. повернувся у Львівський університет, в якому очолив кафедру історії України.
У 1975 р. М. М. Кравець прийняв пропозицію очолити кафедру загальної, тепер всесвітньої, історії на історичному факультеті Вінницького державного педагогічного інституту(нині державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського). У Вінниці М. Кравець почав видавати свої праці у формі методичних рекомендацій для студентів. Вчений залишається вченим повсюди, куди не заводить його доля. Його переїзд до Вінниці сприяв активізації краєзнавчих досліджень, що вилилось у продовженні традиції публікацій історичних праць у місті, перерваної наприкінці 1950-х років. Завдяки його ініціативі почалося проведення Вінницьких обласних історико-краєзнавчих конференцій, які знайшли своє продовження у випуску «Наукових записок Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія».
До 2001 р. працював завідувачем кафедри всесвітньої історії, в 2001—2006 рр. — професором цієї кафедри. Дослідник історіографії, політичних рухів, соціального і економічного розвитку, культури України, політичної історії Франції, Німеччини, Польщі, доцент (1965 р.), доктор історичних наук, професор (1968 р.), почесний професор НаУКМА (1996 р.).

Кривицький Олександр Олексійович (Кривіцький)

(1886-1946 рр.) Народився в с. Дзигівка, нині Ямпільського р-ну. Краєзнавець, член Ради Всеукраїнського етнографічного товариства (з 1928 р.), член-кореспондент науково-дослідного геологічного інституту АН України.
Протягом багатьох років працював учителем у с. Озаринці Могилів-Подільського району. При школі створив геологічний музей, природничий гурток. Спільно з учнями збирав фольклор, описував народний побут, колекціонував зразки народного ужиткового мистецтва, надсилав матеріали до «Словника української мови» Б. Грінченка. В Озаринцях побувала Олена Пчілка, К. Квітка, О. Курило.

Від 1928 р. – член Ради Всеукраїнського етнографічного товариства. 1931–33 рр. – директор Могилів-Подільського гірничого технікуму. За звинуваченням у неблагонадійності висланий до м. Сталіно (нині Донецьк), де працював у педагогічному інститукті.
5 квітня 1938 заарештований, 1939 р. за звинуваченням в антирадянській діяльності засуджений. до 3-х р. ув’язнення у виправно-трудових таборах. Через хворобу справу переглянуто і 17 лютого 1940 Кривицького звільнено. Після звільнення повернувся в Озаринці.

Криводубський Валерій Никифорович

(1946 р.н.) Народився в с. Райки Іллінецького р-ну. Астрофізик, доктор фізико-математичних наук (2007), професор.

Закінчив Київський державний університет імeні Т. Г. Шевченка. У 1985 р. захистив у Астрономічній обсерваторії Київського державного університету імeні Т. Г. Шевченка кандидатську дисертацію "Кінематичні параметри турбулентної оболонки Сонця, що визначають еволюцію усередненого магнітного поля".

У 2006 р. - захистив докторську дисертацію. Працює старшим науковим співробітником відділу сонячної активності та сонячно-земних зв'язків Астрономічної обсерваторії Київського національного університету імені Т. Шевченка.
Наукові дослідження: геліофізика, сонячна магнітогідродинаміка, прогнозування сонячної активності, іллінецька астроблема.
Член-засновник Європейського астрономічного товариства.

Кривцун Надія Сергіївна

(1960 р. н.) Народилася в м. Вінниця.
Прийшла до театру після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого у 1981 році. У вінницькому театрі 26 років. За цей час зіграла до 70 ролей у драматичних та музичних виставах, переважна більшість яких головні. Талановита, музично обдарована, емоційна, з гарними сценічними даними.
Працелюбна, віддана акторській професії. Цікавими є такі її роботи: Арманда у булгаковській трагедії “Життя та смерть пана де Мольєра”, Стеха у шевченківській драмі “Назар Стодоля”, Галина у драмі М.Старицького ”Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці...”, Анна в п’єсі Л. Разумовської “Сестри”, Цейтл у п’єсі Г. Горіна “Поминальна молитва”, Моллі у психологічному детективі А. Крісті “Мишоловка”, Таня у драматичному етюді В. Селезньова «Осіння мелодія», Фея у драматичній історії В. Селезньова " Незакінчена історія". Гострохарактерні, емоційні й запальні її героїні у комедійних виставах: Луіса (“Дуенья” Р. Шерідан), Анеля (“Дами та гусари” О. Фредо,), Крістіна (“Крихітка” Ж. Летрез), Сона (“Ханума” А. Цагарелі), Марієтта (“Баядера” І. Кальман), Тессала (“Дім, у якому переночував бог” Г. Фігейреду), Зовиця ("Майська ніч" М. Гоголя, М. Лисенка), Дженні (“Потрібен брехун” Д. Псафас), Ганна Андріївна («Ревізор» М. Гоголь).

Яскравими є її персонажі у драматичному етюді "Осіння мелодія" (Таня), у драматичній новелі "Незакінчена історія" (Фея), у фантазії на теми кохання "Ніч Святого Валентина" (Жінка). Лауреат Республіканського конкурсу читців ім. Т. Г. Шевченка (1989 р.). Удостоєна Подільської літературно-мистецької премії “Кришталева вишня” за 2006 рік.

Крупський Микола Костянтинович

(1903–1986). Народився 23. 12. 1903, в с. Северинівка, Ямпільського р-ну Вінницької області – вчений-агрохімік, ґрунтознавець, канд. с.-г. н. (1946), професор (1957). Закінчив. Уманський сільськогосподарський інститут. Працював 1926–29 у Харків. зоотех. інституті; згодом – у Харків. с.-г. інституті: 1941–69 – завідувач кафедри агрохімії; водночас 1959–74 – директор Інституту ґрунтознавства та агрохімії Пд. відділ. ВАСГНІЛ (Харків). Вивчав колоїдні властивості ґрунтів. Розробив електрометр. методи визначення ак¬тивності іонів у ґрунтах як засіб контролю за живленням рослин. Співавтор розділу в кн. «Агрохимическая характеристика почв СССР. Украинская ССР» (Москва, 1973), співред. «Атласа почв Украинской ССР» (К., 1979). Обрано у 1959 р. членом-кореспондентом УАСГН. Нагороджений орденом Леніна, трьома орденами «Знак Пошани», медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 pp.», Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР, срібною та бронзовою медалями ВДНГ. Помер у 1986 р.
Основні праці:
Методическое пособие по полевым и лабораторным анализам почв. Х., 1957; К вопросу о коллоидно-химических исследованиях гумуса почв как полидисперсной системы // Тр. Харьков. с.-х. ин-та. 1960. Т. 27 (співавт.); Электрометрические методы определения активности ионов в почвах // Агрохимия. 1973. № 3 (співавт.).

Кубаль Вікторія Трохимівна

(1946 р. н.) Народилася в с. Іваньки Маньківського р-ну Черкаської обл. Закінчила Уманський педінститут, за фахом хімік-біолог. З дитинства захоплювалась рукоділлям. Вишивати навчилася у шкільної вчительки Бортник Лідії Іванівни. З 1977 року живе в селі Городківка Крижопільського району. Одна з кращих майстринь не лише в селі, а й у районі. Вишиває скатертини, серветки, рушники, картини, сюжети з Біблії, побутові сценки, портрети. Керівник гуртка вишивання у Городківській ЗОШ № 1. Вікторія Трохимівна разом з учнями збирає старовинні рушники та відшиває давні узори. Відмінник народної освіти, заслужена працівниця культури України (2009), учасниця обласної культурно-мистецької акції «Вишивана доля Вінниччини» (2009). Учасниця районних та обласних виставок. Нагороджена дипломами та грамотами управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації.

Куленко Яків Михайлович

(1941 р. н.) Народився в с. Сподахи Немирівського р-ну). Скульптор, художник, член НСХУ (1982).
Закін. Київївський художній ін-т (1971). Працює в Учасник обл., всеукр., всесоюз. мист. виставок, скульптурних симпозіумів від 1971. Персональних виставок (Вінниця, 2011)
Творчі здобутки: меморіал Слави (1977, Вінниця); пам’ятники – М. Козицькому (1980, Вінниця), односельцям, полеглим у роки 2-ї світ. війни (2007); мемор. дошка підпільнику І. Войцехівському (1985, середня школа № 8, Вінниця); скульптурні композиції – «А мати жде» (1985), «Два берега» (1986, м. Ямпіль Вінн. обл.), «Екологічний мотив» (1990), «Курличуть в небі журавлі…» (2006); погруддя В. Городецького (2006, співавт.; м. Немирів); пам’ят. знак жертвам голодомору 1932–33 (м. Шаргород Вінн. обл., 2008). Асоціації письменників-баталістів і мариністів та редколегії військової газети «На варті неба», головним редактором видавництва «Азимут-Україна».

Курашкевич Кирило Володимирович

(1920-2010 рр.) Народився в смт Тростянець. Поет і прозаїк.
Після закінчення семирічки Тростянецька районна газета рекомендує юнака до Харківського технікуму журналістики, де той вчиться і друкується у студентській газеті «Кадри преси», яку редагує Олесь Гончар.
Навчався в Тульчинському учительському інституті. Працював у редакції газети «Червона Тульчинщина». В 1960-1974 рр. жив і працював у Вінниці, Перебував у витоків створення у 1971 р. Вінницької організації НСПУ. Очолював Вінницьке літературне об’єднання.
Автор багатьох поетичних збірок, оповідань.
У 1974 р. переїжджає до Миколаїва, де також керує літературним об'єднанням, обіймає посаду відповідального секретаря обласної організації книголюбів. Три роки життя пов'язані з містом Фастів Київської області. З 1984 р. живе у Києві де бере активну участь у культурно-мистецькому житті, будучи віце-президентом Української асоціації письменників-авторів художньо-соціальної літератури, від 1995 р. — членом Міжнародної Асоціації письменників-баталістів і мариністів та редколегії військової газети «На варті неба», головним редактором видавництва «Азимут-Україна».

Почав писати вірші й друкуватися ще до війни. Але плідно взявся працювати у літературній царині з 1960 р. після звільнення у запас з військової служби.
Автор понад двадцяти прозових і поетичних видань. Перша поетична збірка — «Весняні грози» (1961 р.). Згодом одна за однією з'являються збірки «Чорнобривці» (1966 р.), «Квітнева рань» (1967 р.), «Калинове намисто» (1969 р.), «Щедре літо» (1970 р.), «Сонце у лютому» (1973 р.), «Яблуневий світанок» (1977 р.), «Зустріч у вересні» (1980 р.), «Березнева заметіль» (1983 р.), «Монолог» (1988 р.), «Мій карий кінь» (1995 р.), «Очима Водолія» (1998 р.), «Вибране у 2-х томах» (2002 р.), «Перехрестя» (2002 р.), «Вдогін за весною» (2003 р.).

Кутинський Михайло Іванович

1890-1974 рр. Народився в с. Зарубинці Черкаськоъ обл. Педагог, письменник, краєзнавець. Навчався (1900-1904 рр.) і працював (1909-1915 рр.) у м. Липовці, нині смт. Закінчив у Липовці двокласне училище, учителював, брав участь у першій світовій війні (з 1915 р.). Після 1917 закінчив Київську учительську семінарію, з 1920 по 1928 рік з перервами вчився в Київському інституті народної освіти. Улюблений його вчитель — прославлений письменник Микола Зеров. Під його впливом він зі студентами влаштовує у Києві гуртки української мови, починає писати.
Перше його оповідання «Дні недавні» (1926 р.). За ці гуртки і оповідання він і відсидів 15 — років в таборах. Двічі репресований: 1936 р., 1949 р. Підготував до видання «Некрополь України: довідник про місця поховання або смерті історичних і культурних діячів України від давнини до сучасності», який протягом 1990-2008 рр. друкувався в журналі «Дніпро».

Куц Олександр Сергійович

(1937 р. н.) Доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри олімпійського та професійного спорту інституту фізичного виховання.
Народився. в м. Літині Вінницької області. Після закінчення школи поступив у Хмельницьке педучилище фізичної культури, яке закінчив у 1957 році з відзнакою, а в 1961 році закінчив факультет фізичного виховання Вінницького державного педагогічного інституту з відзнакою, йому присвоєна кваліфікація учитель фізичного виховання, анатомії і фізіології людини середньої школи. З 1978 року Олександр Сергійович працює у Вінницькому державному педінституті на посадах зав. кафедри фізичного виховання, теорії і методики фізичного виховання, спортивних ігор, а з 1982 р. по 1996 р. – деканом факультету фізичного виховання.
З 2000 року О. С. Куц працював провідним науковцем в науково-методичному центрі і професором кафедри теорії і методики фізичного виховання Львівського державного університету фізичної культури, очолював до 2008 року спеціалізовану вчену раду при Львівському державному університеті фізичної культури.
У 1978 році захистив кандидатську дисертацію, у 1995 році присвоєно звання професора, а у 1997 році Олександр Сергійович захистив докторську дисертацію.

Підготував більше 50-ти кандидатів наук з напрямів фізичного виховання, олімпійського і професійного спорту, фізичної реабілітації. З 1996 року є головним редактором наукового збірника «Фізична культура, спорт та здоров’я нації», а також членом редакційних колегій фахових видань ВАК України «Наукові праці Волинського державного університету імені Лесі Українки» м. Луцьк, «Молода спортивна наука України» м. Львів, науково-методичного журналу «Теорія та практика фізичного виховання» м. Харків, наукового збірника «Актуальні проблеми юнацького спорту» м. Херсон.
О. С. Куц – член-кореспондент Української Академії наук, академік Міжнародної Академії Наук Інформатизації при ООН. Він відмінник народної освіти Казахстану і України, нагороджений медалями «За доблестный труд», «За освоение целинных земель», орденом «Вірність козацьким традиціям», нагрудним знаком «За заслуги».

Куцевол Ольга Миколаївна

(1960 р. н.) Народилася в м. Кривий Ріг Дніпропетровськ. обл.
Згодом переїхала на Вінниччину, де із золотою медаллю закінчила середню школу, з відзнакою — філологічний факультет Вінницького державного педагогічного інституту ім. Миколи Островського (нині — ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського).
Упродовж 1981–1988 рр. учителювала в школах Поділля. З 1988 р. викладає в рідній альма-матер. Педагог, доктор педагогічних наук (2007 р.), професор кафедри методики філологічних дисциплін і стилістики української мови ВДПУ імені Михайла Коцюбинського, відмінника освіти України (2008 р.) З 2010 р. — професор.

Упродовж 1993–2003 рр. працювала на кафедрі української літератури ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського. З 1998 р. — доцент. У 2003–2006 рр. навчалась у докторантурі НПУ ім. М.П. Драгоманова. Досліджувала проблему «Теоретико-методичні основи розвитку креативності майбутніх учителів літератури». У 2007 р. захистила докторську дисертацію.
Досліджує проблеми викладання української та світової літератури, у тому числі творчість письменників рідного краю. Лауреат конкурсу «Жінка Вінниччини» в номінації «Освіта» (2017 р.) Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Коцюбинського (2016 р.) за книгу «Вивчення життя і твoрчoсті Михaйлa Кoцюбинськoгo через рецепцію літерaтурних і літерaтурнo-дoкументaльних джерел».

Куций Леонід Миронович

	(1940 р. н.) Народився в с. Великий Лазучин Теофіпольського р-ну Хмельницької обл. Поет-гуморист, публіцист, керівник (курінного отамана) Вінницького куреня гумористів ім. Степана Руданського (з 2006 р). У 1958 р. вступив у Новоград-Волинське авіаційне військове училище. Звідси переведений у Вольське авіаційне військове технічне училище, яке закінчив у 1961 році. Проходив службу на офіцерських засадах Збройних Сил СРСР. Закінчив Московську військову політичну академію (1977). Служив на посадах заступника начальника командного пункту ракетної дивізії, заступника командира військової бази, заступника командира експериментальної випробувальної частини ракетно-космічного управління Південного полігону, заступника командира ракетного полку стратегічного призначення, заступника начальника школи прапорщиків у навчальному центрі РВСП.
Після звільнення із збройних сил у 1985 р. у званні підполковник — на педагогічній роботі в училищі цивільної авіації, в автомобільній школі з підготовки водіїв-механіків пересувних ракетних комплексів. Закінчивши Вищі центральні ордена Червоної Зірки курси Цивільної оборони, працював викладачем на обласних та республіканських курсах ЦО при Управлінні з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Вінницької облдержадміністрації. З 2002 по 2007 рік — на посаді помічника народного депутата України. З 2008 року — на творчій роботі. Автор півтора десятка гумористичних, сатиричних і ліричних поетичних збірок, а також книг для дітей. Серед основних — «Вуха без капелюха» (1995), «Замакітрений макогін» (1998), «Веселий Петрик» (2000), «Дебільний осел» (2000), «Калікографія» (2001), «Двоюрідна кума» (2001), «Колоски» (2002), «Тези на протезах» (2003), «Бараняча цидула» (2004), «Відгомін епохи» (2004), «Персонажі без камуфляжів» (2006), «Милосердна киця» (2008), «Струни серця» (2008, у співавторстві з композитором Колотієм В. П.), «Статури з натури» (2009), «Як величати?» (2011), «Анкета від шкета» (2013), «Стежина долі» (2013).

Багато публікувався у періодиці — журналі «Перець», газетах «Віта», «Гаківщина», «Камертон», «Вінниччина», «Громада і закон» та ін. Член НСЖУ (2001), НСПУ (2003), Всеукраїнської асоціації письменників сатириків-гумористів «Весела Січ». Лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Степана Руданського (1997), сміхопису Міжнародної асоціації сатириків і гумористів «Весела Січ», Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Євгена Гуцала (2011), літературно-мистецької премії «Кришталева вишня» (2015). Дипломант Всеукраїнського конкурсу «Байка–2001».

Кучерук Іван Митрофанович

(11. 10. 1934, с. Семенки Барського р-ну Вінн. обл. – 28. 06. 2002, Житомир). Закінчив Барську СШ (1952), фізико-математичний факультет Вінницького педінституту імені М. Островського (1956), аспірантуру при Київському педінституті імені О. Горького (1964). Захистив кандидатську дисертацію (1968), доцент (з 1970).
1956-1963 рр. – працював учителем фізики Чапаєвської СШ, заступником директора Дзвонихської СШ, директором Ворошилівської СШ Бершадського району Вінницької області.
1963-1964 рр. – асистент кафедри фізики. 1968-1972 рр. – старший викладач, доцент кафедри фізики. 1972-1974 рр. – завідувач кафедри фізики. 1976-1982 рр. – проректор з навчальної роботи Вінницького педінституту імені М. Островського.
1982-1986 рр. – ректор Івано-Франківського педагогічного інституту імені Василя Стефаника (1982-1986).
Звільнився у зв’язку з переводом на посаду ректора Житомирського педінституту імені І. Франка, який очолював до 2002.
Автор підручників та методичних матеріалів з фізики, багатьох праць у сфері теплофізики дисперсних систем.
Нагороди: орден «Знак Пошани»; нагрудні знаки – «Відмінник вищої школи», «Відмінник освіти СРСР», «Відмінник освіти УРСР»; «Заслужений працівник освіти України».

Л

ЛА ЛЕ ЛИ ЛІ ЛО ЛУ ЛЮ

Лазаренко Наталія Іванівна

Заслужений працівник освіти України. Доктор педагогічних наук. Професор. Народилася 11 травня 1962 року у м. Вінниця.
Навчалася у ЗОШ № 11. У 1983 році закінчила Вінницький державний педагогічний інститут імені М. Островського з дипломом з відзнакою. У 1983-1985 рр. працювала вчителем початкових класів у ЗОШ № 22 м. Вінниці.
Закінчила аспірантуру Інституту педагогіки АПН України за спеціальністю "Методика навчання мовних дисциплін". Захистила кандидатську дисертацію “Формування у молодших школярів поняття про слово у взаємозв’язку його лексичних та граматичних значень” (1993 р.) Науковий керівник – дійсний член АПН України, доктор педагогічних наук, професор М. С. Вашуленко. Вчене звання доцента присвоєно 1999 року.

З 2004 року – декан факультету підготовки вчителів початкових класів. З 2007 року – директор інституту педагогіки і психології ВДПУ ім. М. Коцюбинського.
У вересні 2015 року обрана ректором Вінницького державного педагогічного університет імені Михайла Коцюбинського.
Відзнаки, нагороди: відмінник освіти України (2005 р.), Почесна грамота МОН України (2010 р.).
Викладає дисципліни: методика викладання української мови в початковій школі, технології вивчення освітніх галузей початкової освіти.
Коло наукових інтересів: теорія і методика формування у майбутніх учителів початкових класів професійної готовності до навчання морфології на комунікативних засадах.

Ланге Тор Неве

(1851-1915 рр.) Народився в м. Копенгаген, Данія. Данський письменник, перекладач, літературознавець.
Навчався в Копенгагенському університеті.
1875 — Т. Ланге на запрошення російського уряду прибуває до Москви викладати класичні мови в Лазаревському інституті східних мов. 1876 — виходить антологія Т. Ланге «З далеких країв», де вміщені твори російської, української, польської, сербської та інших слов'янських літератур.
В одній з подорожей данець познайомився з Наталією Протопоповою, яка їхала на батьківщину в село Нападівку, що на Поділлі. У лютому 1883 — вона стала дружиною Т. Ланге.

1887 — Т. Ланге залишив викладацьку діяльність. Його призначили консулом Королівства Данії в Москві, яким він був до 1906 року. 1888 — Т. Ланге публікує переклад на данську мову «Слова про Ігорів похід», що нині вважається зразком класичного прочитання шедевру київськоруської літератури. 1890 — Т. Ланге дебютував в оригінальній художній прозі — видав книгу «Ескізи та фантазії».
Вийшовши у відставку, Т. Ланге жив у Нападівці в садибі своєї дружини Наталії Протопопової, де займався крім літературної праці, агрономією, ботанікою (навіть вирощував у теплиці цитрусові та ананаси).
Особливе місце серед перекладів Т. Ланге посідає українська народна творчість. Данець переклав рідною мовою 46 українських пісень. 26 з них були покладені на музику данськими композиторами. А дві: «Ой зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя» та «Ой не світи, місяченьку» стали данськими народними піснями.
Помер Тор Ланге 22 лютого 1915 в Нападівці і був похований у фамільному склепі Протопопових. Лише в 1920-их його прах родичі перевезли в Копенгаген.

Ланда Ганна Йосипівна

(1921-2000 рр.) Народилася в м. Вінниця. Український мистецтвознавець, культурно-освітня діячка. У повоєнний період вона, працюючи у Вінницькій обласній філармонії, була засновником просвітницької діяльності закладу, віддала цій роботі 35 років свого життя (1950–1985).
На її особистому творчому рахунку було 7 тисяч концертів на 144 теми.
25 років вона була членом художньої ради філармонії.
Нагороджена багатьма грамотами та медалями. Ганна Йосипівна закладала підвалини музичного абонемента школяра, який починався на базі Вінницького органного залу. Її життєве кредо: «З музики жити неможливо, треба жити нею».

Лапшина Ірина Миколаївна

(1961 р. н.) Народилася в м. Вінниця. Кандидат педагогічних наук (1992), професор кафедри дошкільної освіти ВДПУ ім. М. Коцюбинського. Відмінник освіти України (2006).
Автор понад 300 публікацій, 16 підручників з грифом Міністерства освіти і науки України, понад 20 навчальних посібників і робочих зошитів з грифом Міністерства освіти і науки України для вчителів та учнів початкової школи, студентів вищої школи.
Підготувала двох кандидатів педагогічних наук. Брала участь у робочих групах зі створення Державного стандарту початкової мовної освіти (2010–2011), навчальних програм початкової освіти (2012, 2016, 2018, 2019).
У 2017 році працювала в складі журі ІІІ етапу конкурсу «Учитель року – 2017» у номінації «Початкова освіта».
Нагороджена нагрудними знаками «Софія Русова» (2010), «За наукові та освітні досягнення» (2017) Міністерства освіти і науки України, також має відзнаки та почесні грамоти.

Ландвер Ян

(1826-1863 рр.) Народився в м. Прага. Чеський віолончеліст, диригент, композитор, педагог.
У 50-х рр. 19 ст. – викладач музики і керівник оркестру в маєтку Потоцького у м. Немирів. Перебував у колі демократично настроєної інтелігенції міста, що гуртувалася навколо Марковичів: письменниці Марії Олександрівни (Марко Вовчок) та її чоловіка, фольклориста Опанаса Васильовича Марковича. 1857 р. допомагав їм у підготовці та постановці вистави за п’єсою І. Котляревського «Наталка Полтавка»; готував музичне оформлення, оркестрував. Написав кілька пісень на подільські теми.

Ларіонов Павло Мусійович

(1939 р. н.) Народився в смт Літин. Журналіст, ветерана газети «Урядовий кур’єр», заслужений працівник культури України.
Закінчив Літинську школу № 1. Згодом поезії, репортажі і нариси про військові будні друкував у окружній газеті вже солдат. А звільнившись у запас, пішов здобувати фах на факультеті журналістики столичного університету.
Понад п’ятнадцять років свого життя був важливою невід’ємною ланкою «Урядового кур’єра»: трудився відповідальним секретарем і керував кореспондентською мережею. Вийшовши на заслужений відпочинок, активно дописує на теми освіти, культури та духовності. Один із псевдонімів автора - Лаврін Павленко.
За свою працю і громадську діяльність отримав чимало нагород, однак найвищою вважає повагу і пошану постійних читачів. Нині – спеціальний кореспондент, позаштатний керівник первинної організації НСЖУ. Відмінник народної освіти України. Нагороджений срібною медаллю А. С. Макаренка.

Левицький Анатолій Іванович

(1947 р. н.) Народився в с. Безводне Ямпільського р-ну. Культосвітній працівник.
Закінчив Вінницьке музичне училище (1965 р.), Харківський інститут культури за фахом «керівник оркестрового колективу» (1974 р.). У 27 років очолив Вінницьку обласну філармонію, якій віддав 23 роки свого життя. Працював начальником Вінницького міського управління культури. Протягом 1997-2008 рр. - на посаді начальника управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації. У квітні 2008 р. А. І. Левицький знову очолив колектив обласної філармонії.
Анатолій Іванович - кавалер орденів «За заслуги», «Знак Пошани», в Міжнародному академічному рейтингу «Золота фортуна» нагороджений Міністерством культури і мистецтв України Дипломом та медаллю «За вагомий внесок у розвиток культурно-просвітницької роботи, бібліотечної справи та аматорського мистецтва», володар премії «Людина року-2005» в номінації «Митець»; має звання «Заслужений працівник культури України» (1995 р.)

Левада Олександр Степанович

(1909-1995 рр.) (повне прізвище - Косяк-Левада). Народився в с. Кривчунка, тепер Жашківського р-ну Черкаської обл. Поет, драматург, прозаїк.
З 1935 по 1941 рік проживав у Вінниці, де, зокрема, навчався у Вінницькому педагогічному інституті.
Учасник Другої світової війни як кореспондент фронтових газет.
Автор низки п’єс, кіносценаріїв. В окремих його творах висвітлено події, пов’язані з Вінниччиною.
У 1936 заарештований за доносом, однак через рік звільнений. Учителював, був директром музею М. Коцюбинського у Вінниці, заст. міністра кінематографії (1951–53 рр.), культури (1953–55 рр.) УРСР, 1-м заступником голови Держкіно УРСР (1966–71 рр.). Дебютував повістю «Гомін лісів Таращанських» (1929 р.). Автор поеми «Микола Чернишевський» (1939 р.)

Автор збірки віршів «Поезія» (1941 р.), книги нарисів і памфлетів «Плач полонянок» (1943 р.), «Балканський щоденник; «Записки фронтового літератора» (1946 р.), роману «Південний захід» (1948–50 рр., спільно з Іваном Ле), «Березень–жовтень» (1975 р.), книги критики і публіцистики «Письменник і доба» (1976 р.), а також творів автобіографічного характеру – повістей «Повість про ранній ранок» (1979 р.) та «Ріки невпинна течія» (1984 р.), спогадів «Від серця до серця» (1986 р.), роману «Два кольори» (1990 р.), «Що з тобою сталось, Україно?» (1994 р.)
У 1971 році за сценарій до кінофільму «Родина Коцюбинських» письменник удостоєний Державної премії ім. Т. Г. Шевченка.

Лежнюк Петро Дем’янович

(1946 р.н.) Народився 23 лютого 1946 року в с. Дроздів Гощанського району Рівненської області в сім’ї мельника. Закінчив Львівський політехнічний університет. Доктор технічних наук (1996), професор, академік Академії наук вищої освіти України, заслужений діяч науки і техніки України (2015).
Завідувач кафедри електричних станцій та систем Вінницького національного технічного університету (ВНТУ), дійсний член Всесвітньої асоціації інженерів-електриків і електронників (ІЕЕЕ), депутат Вінницької міської ради 1990–1994 рр. Під його керівництвом підготовлено понад 30 кандидатів технічних наук. Опублікував 460 наукових робіт (з них – 14 монографій, 16 навчальних посібників), створив ряд принципово нових пристроїв та комплексів програм для ЕОМ.

Леонтович Микола Дмитрович

	(1877-1921 рр.) Народився в с. Монастирок, нині Немирівського р-ну. Український композитор, хоровий диригент, педагог, фольклорист. Початкову музичну освіту Леонтович здобув у батька, який грав на віолончелі, скрипці, гітарі та деякий час керував хором семінаристів. Мати навчила Миколу народних пісень. У 1887 році Леонтович вступив до Немирівської гімназії. У 1888 році, через брак коштів, батько переводить його до Шаргородського початкового духовного училища, де вихованці утримувалися на повному пансіоні. В училищі він опанував спів по нотах і міг вільно читати складні партії в церковних хорових творах. 1892 року Леонтович вступив до Подільської духовної семінарії в Кам'янці-Подільському, де вивчав теорію музики та хоровий спів, опанував скрипку, фортепіано, деякі духові інструменти, почав обробляти народні мелодії, беручи за взірець обробки М. Лисенка. У селі Чукові Брацлавського повіту Подільської губернії (нині Немирівського району Вінницької області) він організував самодіяльний симфонічний оркестр, який виконував українські мелодії та п'єси російських та українських композиторів. 1901 року він видав перший збірник пісень з Поділля. 1903 року вийшов другий збірник подільських пісень із посвятою Миколі Лисенкові.
З 1902 до 1904 рр. працював учителем церковно-вчительської школи у Вінниці. 1904 р. у Петербурзі склав екстерном екзамени й отримав свідоцтво регента. Восени 1904 року покинув Поділля і переїхав на Донбас, де влаштувався викладачем співу та музики у місцевій залізничній школі. Під час революції 1905 року Леонтович організував хор робітників, який виступав на мітингах. Діяльність Леонтовича привернула увагу поліції, й він змушений був повернутися на Поділля, у місто Тульчин, де викладав музику і спів у Тульчинському єпархіальному жіночому училищі для дочок сільських священиків. З 1909 року Леонтович навчається під керівництвом відомого теоретика музики Болеслава Яворського, якого він періодично відвідує у Москві та Києві. У той час створив багато хорових обробок, зокрема славнозвісний «Щедрик», а також «Піють півні», «Мала мати одну дочку», «Дударик», «Ой зійшла зоря» та ін. У Тульчині знайомиться з композитором Кирилом Стеценком. 1916 року із хором Київського університету виконує свою обробку «Щедрика», яка принесла йому великий успіх у київської публіки. З 1908 до 1919 рр. М. Леонтович викладав співи в Тульчинському єпархіальному училищі. Із встановленням Української Народної Республіки, Леонтович переїздить із Тульчина до Києва, де починає активну діяльність як диригент і композитор. Низку його творів включили до свого репертуару професійні та самодіяльні колективи України. На одному з концертів великий успіх мала «Легенда» Миколи Вороного (оригінальний твір Леонтовича). Після приходу більшовиків Леонтович працює деякий час у музичному комітеті при Народному комісаріаті освіти, викладає у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, разом з композитором і диригентом Г. Верьовкою працює у Народній консерваторії, на курсах дошкільного виховання, організовує кілька хорових гуртків. Загалом у його доробку близько 200 народних хорових творів. Палкі прихильники творчості композитора у 1922 р. заснували на Поділлі філію Музичного товариства ім. М. Леонтовича, його ім’я носила Вінницька хорова капела. За проектом скульптора Г. Н. Кальченко та архітектора А. Ф. Ігнатенка у Тульчині споруджено пам’ятник композитору. Під час захоплення Києва 31 серпня 1919 року денікінцями, які переслідували українську інтелігенцію, змушений утікати до Тульчина. Засновує першу в Тульчині музичну школу. 1919—1920 років працює над першим великим симфонічним твором — народно-фантастичною оперою «На русалчин Великдень» за однойменною казкою Б. Грінченка. Восени 1920 р. у Тульчині відбулися гастролі хорової капели під керівництвом К. Стеценка та Павла Тичини як другого диригента. Під час концертів капела виконувала твори Леонтовича. Понад двадцять років Микола Леонтович віддав роботі вчителя співів у школах різних міст: Тиврова, Вінниці, Гришиного (нині Покровська), Тульчина та Києва. Як композитор, він був ще й добре обізнаний зі станом викладання співів у школах, з художнім рівнем учнівських хорів. Чимало своїх сил він віддавав педагогічній праці в учительській семінарії, Музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка та на диригентських і театральних курсах, а ще на курсах працівників дошкільного виховання чи навіть у робітничих гуртках і школах. В останні місяці життя Леонтович закінчував оперу «На русалчин Великдень».
Вбитий в будинку свого батька в с. Марківка Гайсинського повіту. Вбивця - спвробітник ЧК Афанасій Грищенко, який пограбував будинок та застрелив композитора. Його ім’я носить Вінницьке училище культури і мистецтв. До дня народження композитора у Вінниці кожного року проходить фестиваль хорової музики «Асамблеї Леонтовича». Щорічно в грудні у його музеї-квартирі в Тульчині проводяться традиційні вечорниці.На вшанування пам’яті видатного земляка у Тульчині щорічно проводиться районне свято вокально-хорового мистецтва. Раз на 5 років у жовтні-грудні проходить обласне свято хорового мистецтва «Співає Поділля», яке присвячується пам’яті М. Д. Леонтовича. У Вінниці запроваджено новий мистецький проект – фестиваль хорової музики «Асамблеї Леонтовича». Традиційні вечорниці на пошану композитора щорічно у грудні проводяться в музеї-квартирі М. Леонтовича в Тульчині

Лисенко Володимир Григорович

(1939-2010 рр.) Народився в м. Вінниця. Журналіст, краєзнавець.
1963 р. закінчив КДУ ім. Тараса Шевченка. Працював у часописах Києва, регіональних ЗМІ - «Колос» (Погребище), «Комсомольське плем'я». Був головним редактором вінницької газети «Південний Буг». Трудився на обласному радіо (Вінниця), Художньому фонді України, Вінницькому театрі ляльок, Вінницькому облвиконкомі та інших організаціях.
Член НСЖУ. З 1988 р. працював на посадах секретаря, голови Вінницької обласної організації НСЖУ. Автор і упорядник кількох художньо-документальних книг. Лауреат сеукраїнського конкурсу «Золоте перо» (2008 р.). Нагороджений почесною грамотою Кабінету Міністрів України (2009 р.) У творчому доробку книги та публікації: "Шевченко на Поділлі", "Нові горизонти Анатолія Пачевського", "Герой України Анатолій Пачевський", "Вінниця журналістська: довідник".

Литвиненко-Вольгемут Марія Іванівна

(1892-1966 рр.) Українська співачка, педагог, народна артистка СРСР (1936 р.). Виступала в оперних театрах Петрограда (1914—1916 рр.), в Київському оперному театрі «Музична драма» (1919 р.), в оперних театрах Вінниці (1919—1922 рр.), Харкова (1923—1935 рр.) і знову Києва (1935—1953 рр.).
Мала сильний чистий голос, високорозвинену вокальну техніку. Її репертуар містив понад 70 оперних партій. Створила яскраві зразки, позначені національним колоритом: Оксана, Одарка («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Панночка, Наталка, Настя («Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба» Лисенка), «Катерина» Аркаса, українські народні пісні. Виконувала партії класичного репертуару. З 1944 р. — професор Київської консерваторії. Відзначена Державною премією СРСР (1946 р.), орденами. Відома як виконавиця українських народних пісень.

Ліспектор Кларісе

(1920-1977 рр.) Народилася в м. Чечельник, нині смт. Бразильська письменниця українського походження, журналістка, перекладачка. Покинула Чечельник у дуже ранньому віці. Родина Кларісе емігрувала до Бразилії у 1921 р., коли їй було лише два місяці. Після кількох переїздів сім’я в 1935 р. облаштувалася у Ріо-де-Жанейро. Тут Кларісе давала приватні уроки португальської мови. І так з життєвого досвіду «учитель-учень» народився її перший роман «Близько до дикого серця».
Під час Другої світової війни письменниця допомагала у військовому шпиталі бразильським воїнам. Разом із чоловіком-дипломатом вона довгий час жила за кордоном: у Європі (Італія, Швейцарія, Туреччина, Велика Британія) (1944–1949 рр.), США (1952–1959 рр.).

У її творчому доробку – 8 романів, 8 збірників оповідань, літературознавчі статті. Найвідоміші – збірник оповідань «Сімейні узи» та романи «Місто в облозі», «Яблука у темряві», «Близько до дикого серця», «Іноземний легіон».
Жителі Чечельника пам’ятають про свою талановиту землячку. 10 грудня 2002 р. на будинку, де народилася Кларісе, відкрито меморіальну дошку.

Літинський Генріх Ілліч

(1901-1985 рр.) Народився в м. Липовець. Композитор, педагог, професор, теоретик музики радянських часів, заслужений діяч мистецтв Татарської АРСР (1939), Якутської АРСР (1947), РРФСР (1957), Чуваської АРСР (1963), народний артист Якутської АРСР (1964) та Татарської АРСР (1964).
У 20-х рр. ХХ ст. працював у Вінниці.
У 1928 році з золотою медаллю закінчив Московську консерваторію по класу композиції М. Р. Глієра. Викладав в Московській консерваторії і в Музично-педагогічному інституті ім. Гнєсіних, в Казанській консерваторії.
У 1928–1945 роках працював переважно в камерно-інструментальних жанрах.
У 1947 році, спільно з Марком Жирковим написав перші якутські музично-сценічні твори: епіцну оперу «Нюрґун Боотур» та балет-казку «Польова квітка». В подальшому створив оригінальну музичну стилістику, що втілює особливості якутської пісенності без прямих фольклорних запозичень.
Серед його учнів композитори Т. М. Хренніков, Б. М. Терентьєв, Б. А. Мокроусов, А. Г. Арутюнян, А. А. Бабаджанян та ін.

Лойко Олексій Герасимович

(1939-2009 рр.) Народився в с. Городище Житомирського р-ну Житомирської обл. Історик, кандидат історичних наук (1971 р.), професор (2006 р.), краєзнавець.
Після закінчення школи в 1956 р. був призваний до лав радянської армії, а через три роки був демобілізованим і почав готуватися до вступу в університет. В 1966 р. успішно закінчив історичний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Він отримав диплом з відзнакою. Працював в Кривому Розі. У 1968 р. став аспіратом кафедри історії радянського суспільства історичного факультету своєї Alma-mater.
1 вересня 1971 р. починається вінницький період у житті Олексія Герасимовича, котрого «в зв'язку з закінченням аспірантури» направлено до Вінницького педагогічного інституту старшим викладачем кафедри історії КПРС. У Вінниці О. Г.

Лойко захищає кандидатську дисертацію. З відновленням історичного факультету в 1973 р. стає старшим викладачем кафедри історії СРСР, читає курси історії середніх віків і допоміжних історичних дисциплін, отримує наукове звання доцента у 1977 р. Здібного й активного викладача в 1978 р. призначено деканом історичного факультету, на цій посаді він працює до 1988 р., згодом обраний завідувачем кафедри історії СРСР і УРСР. Пізніше з розпадом СРСР виокремлюється окрема кафедра історії України і він стає її завідувачем.
За сумлінну працю на освітянській ниві 1977 р. О. Г. Лойко удостоєний почесного звання «Відмінник освіти», нагороджений Почесною грамотою Міністерства освіти України (1999 р.), урядовою медаллю Петра Могили (2000 р.), а 26 березня 1997 року вчена Рада інституту присвоює Олексію Герасимовичу вчене звання професора.

Лонжинський Маріан

(1869-1966 рр.) Народився в с. Шипинки Барського р-ну. Лікар, доктор медичних наук (1901 р.), мемуарист.
Закінчив медичний факультет Університету св. Володимира (1893, Київ). У січні 1894 р. розпочав лікарську практику в Сатанові на Поділлі. Упродовж 1904-1916 рр. – асистент у хірургічній клініці Університету св. Володимира під керівництвом професорів Л. Малиновського (директор клініки) й Ф. Борнгаупта, а також працював на швидкій допомозі. У 1918-1920-х рр. брав участь у боротьбі з епідемією тифу на Поділлі. На схилі років видав свої спогади «Сто років без малого. Спогади лікаря з 1869-1956 років» (Варшава, 1961), де в кількох розділах дав описи Поділля і Київщини

Лотоцький Олександр Гнатович

(1870-1939 рр.) Народився в с. Бронниця, тепер Могилів-Подільського р-ну. Історик церкви і церковного права, економіст, письменник, громадський і державний діяч. Навчався у повітових школах Шаргорода, Тульчина, мешкав у с. Білоусівка, нині Тульчинського району. У 1900-1917 рр. — урядовець державного контролю у Києві та Санкт-Петербурзі. Секретар благодійного товариства видання загальнокорисних і дешевих книг. Член Товариства Українських Поступовців. У 1917 р. — один з організаторів Української Національної Ради у Петрограді, російський губерніальний комісар Буковини та Покуття. Восени 1917 р. — генеральний писар Генерального Секретаріату України. Співзасновник видавництва «Вік», ініціатор повного видання «Кобзаря» 1907 р. та рішення Російської Академії наук «Об отмене стеснения малорусского печатного слова» 1910 р.

На початку 1918 — Державний контролер УНР. В другій половині жовтня 1918 в результаті реорганізації Ради міністрів й включення до нового кабінету Ф. Лизогуба «групи національно свідомих діячів», міністром ісповідань став Олександр Гнатович Лотоцький. Був послом уряду Директорії у Туреччині. У 1927–1930 рр. — міністр внутрішніх справ уряду УНР в екзилі. У 1929–1939 роках викладав історію слов'янських і румунської Православних Церков на Студіумі православного богослов’я Варшавського університету. Засновник і директор Українського Наукового Інституту у Варшаві (1930–1938 рр.) Друкувався у варшавському двомісячнику «Sprawy Narodowosciowe», журналах «Przeglad Wspolczesny», «Elpis», «Тризуб», «Записки НТШ», «Духовна Бесіда» та інших. Видав книгу нарисів «Враження подорожі на Поділля».

Лук Ілля Григорович

(1959 р. н.) Народився в с. Гнатків Томашпільського р-ну. Майстер з різьби по дереву. Працюючи теслею у рідному селі, ще з 1981 р. почав серйозно займатися різьбярством, хоча любов до майстрування з дерева виявилася ще в дитинстві. Працює у техніці сухої виїмки і рельєфної різьби по дереву. У своїй творчості використовує традиційну орнаментику різьби Поділля і Прикарпаття. 1987 р. роботи А. Лукіянчина були високо оцінені на обласній виставці народного мистецтва у Вінниці. З тих пір він став постійним учасником обласних виставок та оглядів. Його твори неодноразово виставлялися у Києві на ВДНГ.
Останніми роками виготовив понад півтора десятка іконостасів для новозбудованих храмів. Вироби А. Лукіянчина замовляють для виставок і продажу художні фонди Києва, Львова, Кишинева, Сімферополя та ін.
А. Лукіянчин – член Асоціації майстрів народної творчості і ремесел (з 1989 р.). 1992 р. йому присвоєно звання «Майстер народного мистецтва України».

Лукіянчин Анатолій Миколайович

Лук’яненко Антін

(1891-1974 рр.) Народився в с. Велика Бурімка Золотоніського повіту Полтавської губернії. Лікар-психіатр, громадський діяч.
Закінчив фельдшерську школу у Полтаві (1911). Працював фельдшером у Золотоніському земстві. У роки 1-ї світової війни був військовим лікарем.
Від 1917 перебував у Дубно ( Рівненська обл.), брав участь в українському громадському житті, відкривав школи для неписьменних вояків-українців та їхніх дітей. Від 1918 – у Києві, де навчався на природничому ф-ті Університету, закінчив медичний ін-т (1926). Співав у хорі К. Стеценка

1932–1933 рр. під час Голодомору створив у Вінницькій психіатричній лікарні спеціальний «авітамінозний» відділ для лікування виснажених голодом пацієнтів, який надав допомогу понад 6 тисячам пацієнтів. У 1941 р. очолив Вінницьку психіатричну лікарню, у 1942 р. став доцентом кафедри психіатрії Вінницького медичного інституту, пізніше – професором та завідувачем кафедри. Після закриття медінституту німецькою окупаційною владою (1943) продовжував працювати головним лікарем у психіатричній лікарні. Був також консультантом з неврології в експертній комісії, читав лекції в медичному технікумі. Один з організаторів перепоховання близько 10 тисяч жертв комуністичного терору.
В 1943 переїхав до Львова, до 1944 був професором психіатрії Державних медико-природничих фахових курсів. Згодом мешкав поблbpe м. Криниця (нині Криниця-Здруй, Польща), де займався лікарською практикою.
Від 1945 – у Німеччині, створив філію еміграційного Українського Червоного хреста, відкрив амбулаторію для українських біженців; був професором анатомії та мікробіології Ветиренарно-зоотехнічного технікуму, очолював кафедру анатомії тварин Укрського технічно-господарського ін-ту в Мюнхені.
В 1948 переїхав до Рочдейла (Англія), консультував хворих земляків.

Луцишин Олексій Григорович

(1922-2001 рр.) Народився в с. Крищинці Тульчинського р-ну. Учасник 2-ї світ. війни. Працював у Вінниці: від 1955 – на виробництві; від 1975 – у відділы Художнього фонду УРСР.
Самобутній гончар, заслужений майсетр народної творчості України (1988), член Національної спілки майстрів народного мистецтва.
Виготовляв ужитковий посуд, традиційну подільську іграшку, комини, декоративні вази, фігурні посудини, куманці, декоративні тарелі, супниці, оригінальні скульптурні композиції, кумедні скульптурки людей, тварин. Деякі роботи зберігаються у Вінниціькому та Тульчинському краєзнавчих музеях, Вінницькому художньому музеї.
На вшанування пам'яті митця у Вінниці 2005 р. в будинку, де він проживав на Старому місті (вул. І. Кожедуба, 11), відкрито музей гончарного мистецтва його імені. Тут проводяться обласні пленери гончарів, щорічні обласні фестивалі-ярмарки народної творчості.

Лучко Андрій Йосипович

(1937-2009 рр.) Фахівець бібліотечної справи. Його першим місцем роботи стала бібліотека с. Великий Чернятин Калинівського району Вінницької області. Після закінчення Харківського бібліотечного інституту Андрій Йосипович працював у Вінницькій ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва головним бібліотекарем по координації, згодом, завідуючим науково-методичним відділом обласної книгозбірні, був заступником начальника Вінницького обласного управління культури. З 12 березня 1974 р. повертається у бібліотеку вже на посаду директора, яку очолював чверть століття, аж до виходу на пенсію (1999 р.).
За його керівництва діяльність бібліотеки наповнилася новим змістом, вона займала в багатьох напрямках передові позиції як в Україні, так і за її межами. Сам же директор, людина віддана справі, небайдужа до її проблем, зробив вагомий внесок не лише у розвиток обласної бібліотеки, а й бібліотечної галузі Вінниччини. Він – автор багатьох публіцистичних статей, науково-методичних та бібліографічних матеріалів, ряду фундаментальних праць за фахом. Заслужений працівник культури України.

Любченко Аркадій Панасович

(1899-1945 рр.) Народився 7 березня 1899 року у селі Старий Животів Липовецького повіту Київської губернії (нині село Новоживотів, Оратівського району Вінницької області).
Закінчив церковнопарафіальну школу, потім гімназію. Протягом 1921—1922 років служив у Червоній армії. З 1923 року перебуває у Харкові де займається літературною діяльністю: стає членом літературного об'єднання «Гарту», одним із фундаторів ВАПЛІТЕ, членом Пролітфронту, друкується у журналах «Червоний шлях», «Життя й революція», «Вапліте».
Прихід письменника в українську літературу припадає на першу половину 20-х рр. ХХ ст. У 1924 р. вийшли перші його прозові твори "Гордійко", "Зяма", які були помічені критикою і відразу принесли авторові успіх. У 1926 році виходить перша прозова збірка А. Любченка "Буремна путь". Ранні новели й оповідання А. Любченка ("Гордійко", "Зяма", "Тихій хутір", "№ 2002", "Чужі", "Із темного передпокою") загалом є сюжетними творами з елементами експериментаторства, вони репрезентують здебільшого навколореволюційну тематику, хоча трапляються й переповідання анекдотів — данина авторському захопленню "сюжетною" прозою.

У Харкові мешкав у будинку «Слово», у Києві — в будинку письменників Роліт.
У 1933 році разом із Миколою Хвильовим мандрував селами України і бачив голодних людей. З 1941 року, у окупованому німцями Харкові, був редактором газети «Нова Україна». У 1942 переїхав до Києва. Розчарований і хворий лікувався в клініці у Києві, переїхав до Львова і там був заарештований гестапівцями. З в'язниці вийшов тяжко хворим.
З 1944 року — в еміграції у Німеччині. Помер після операції 25 лютого 1945 року, похований у місті Бад-Кіссінген (Німеччина)

Люля Ігор Іванович

(1951 р. н.) Народився в м. Вінниця. Лікар-стоматолог, заслужений лікар України. Закінчив Київський медичний інститут (1973), працював стоматологом у Вінницькій міській стоматологічній поліклініці (1975–1979), зав. стоматологічним відділенням 2-ї міської лікарні (1979–1981).
З 1981 р. – головний лікар обласної стоматологічної поліклініки та головний стоматолог області. З 1997 р. поліклініка стала відкритим акціонерним товариством. Запровадження ринкових механізмів допомогло не лише вижити в ті скрутні часи, а й значно покращити стоматологічну допомогу пацієнтам, вона була піднята на рівень європейських стандартів.
Люля І. І. – член правління Асоціації стоматологів України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2005) та Почесною відзнакою «Орден Святої Аполлонії» (2019).

М

МА МЕ МИ МІ МО МУ

Мазаракій Андрій Валер’янович

(20.12.1853, м. Кишинів – 26.11.1919, м. Вінниця) – перший вінницький видавець, культурний діяч. У 1906 р. заснував першу в місті газету «Винницкая газета» (виходила 4 місяці). Як театральний оглядач та музичний критик, співпрацював з багатьма вінницькими часописами, зокрема «Юго- Западный край», «Свободный голос», «Слово Подоліи», «Шлях». Керував вінницьким театральним симфонічним оркестром, сприяв створенню у Вінниці Товариства любителів мистецтва (28.03.1917), був заступником його голови. 26 листопада 1919 року помер у Вінниці від висипного тифу. За спогадами сучасників Андрій Валер’янович Мазаракій був високоосвіченою, відданою музиці людиною, яка «пізнала успіх, славу, радість життя». Останні роки свого життя він провів у Вінниці, своєю натхненною працею збагативши музичне і культурне життя міста, залишивши по собі творчий спадок та чудову бібліотеку.

Мазний Володимир Іванович

(1935 р. н.) Народився в с. Джупинівка, тепер Іллінецького р-ну. Літературознавець, перекладач.
Працював редактором видавництва «Наукова думка» (1963-1995 рр.). Об’єктом його наукових інтересів є питання історії української літератури ІІ половини ХІХ ст.
Записував діалекти на Чорнобильщині для 1-го т. «Атласу української мови» (К., 1984 р.). Редактор, упорядник, автор коментарів видання творів Т. Шевченка, Марка Вовчка, С. Руданського, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, І. Микитенка та ін.
За його редакцією вийшли антології «Тарас Шевченко. “Заповіт” мовами народів світу» (1964 р.) та «Іван Франко. “Каменярі” мовами народів світу» (1983), більшість книжок 8-том. «Історії української літератури».

Маковійчук Іван Михайлович

(1930-1991 рр.). Народився в с. Новоселиця-Літинська, нині с. Новоселиця Літинського р-ну. Журналіст, поет, історик, доктор історичних наук (1985 р.). Закінчив Вінницьке педагогічне училище. Учителював, працював редактором районних та обласних газет на Вінниччині. Виявляв інтерес до народних звичаїв і обрядів.
З 1975 р. – старший наук. співробітник, зав. відділу сучасної історії Ін-ту історії АН УРСР. 1985 р. захистив докторську дисертацію.
Автор понад 150 наук. праць, з них 11 монографій та брошур, присвячених дослідженню ролі засобів масової інформації в суспільному розвитку, історії індустріалізації та колективізації, історичних і культурних зв'язків України з іншими республіками СРСР.

Малицький Федір Михайлович

(1900-1988 рр.) Народився в с. Долгобичів на Холмщині.
Під час першої світової війни разом із батьком виїхав до Росії, працював на Тульському патронному заводі.
Закінчив Білоцерківську педагогічну школу та Київський інститут народної освіти, по закінченні навчання вчителював на Бершадщині — у селі Краснопілка, та на Кубані.
Перша книжка віршів «Холмщина» вийшла 1927 року; виступає також як прозаїк. Автор багатьох поетичних збірок. На Вінниччині написав повість «Бистрий Буг», ряд нарисів.
Належав до творчої організації «Плуг» Був репресований (1933 р.), реабілітований (1959 р.)
Член СПУ (1959 р.).

Малінін Володимир Володимирович

(1970 р. н.). Народився в м. Вінниця. Педагог.
Випускник Вінницького державного педагогічного інституту (1993 р.). По закінченні вишу працював у Вінницькій ЗОШ № 20.
З 2002 р. по 2011 р. очолював міське комунальне підприємство – інформа-ційнотелевізійне агентство «ВІТА».
Був директором закладу культури «Вінницька міська централізована бібліотечна система» (2011–2013 рр.).
З 2013 по жовтень 2019 року – директор КЗ «Загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів № 20 Вінницької міської ради».
Бере активну участь у громадському житті міста. Депутат Вінницької міської ради 4–7 скликань.

Мамикіна Людмила Михайлівна

(1947 р. н.) Народилася 14 січня 1947 р. в м. Львів.
Закінчила Харківський інститут мистецтв ім. І. Котляревського (акторський факультет).
1972–1984 рр. — актриса Сумського театру драми і музичної комедії ім. М. Щепкіна.
З 1984 — артистка драми Вінницького обласного українського академічного музично-драматичного театру ім. M. К. Садовського, заслужена артистка Української УPCP (1981 р.).

Людмила Михайлівна володіє внутрішньою силою виконання, про що свідчать її роботи: Садоф’єва - «Поговір» Салинського, Дуенья — «Дуенья» Шерідана, Тетяна — «Суєта» І. Карпенка-Карого, Мірабелла — «Циганський барон» Й. Штрауса, баронеса — «Сільва» І. Кальмана, Чураїха — «Маруся Чурай» Л. Костенко, Памела — «Дорога Памела» Дж. Патріка, Тадрахова — «Мораль пані Дульської» Г. Запольської, няня — «Дядя Ваня» А. Чехова, Пруденсія — «Дім Бернарди Альби» Ф. Г. Лорки, Єгорівна — «Осіння мелодія» В. Селезньова, Шанель — «Вісім люблячих жінок» Р. Тома, Ганна — «Я б тобі небо прихилив…» за І. Карпенком-Карим.

Маремпольський Василь Феодосійович

(1927-2000 рр.) Народився в с. Маркуші Хмільницького, р-ну. Український поет, вчений-літературознавець.
У серпні 1942 р. примусово вивезений до Німеччини, був в'язнем концтаборів на окупованому німцями англійському острові Джерсі (протока Ла-Манш) та Західної Франції. Учасник французького антифашистського руху.
У 1950 р. закінчив Бердичівський учительський, а в 1952 р. – Запорізький державний педагогічний ін-т (мовно-літературний факультет, заочно).
Працював журналістом. У 1950-1952 роках - вчителем української мови та літератури, у одній з Білоцерківських шкіл. Пізніше доцентом кафедри української літератури Запорізького державного ун-ту.
Автор поетичних збірок «Запоріжжя – славен край» (1956 р.), «Заводська сторона» (1962 р.), «Кетяг калини» (1998 р.), збірки віршів для дітей «Хліб від зайця» (1962 р.), а також документальної повісті «Сповідь джерсійського в’язня» (1998 р.)

Марко Вовчок (Вілінська Марія Олександрівна)

(1833-1907 рр.). Народилася 22 грудня 1833 в с. Єкатериновка на Орловщині. Видатна українська письменниця революційно-демократичного напрямку.
В 1845-1848 роках виховувалася в приватному пансіоні в Харкові. Протягом 1847—1850 pp. виховувала дітей тітки К. Мардовіної в Орлі, брала участь у літературних вечорах, зустріла майбутнього чоловіка, фольклориста та етнографа Опанаса Марковича, який був засланий в Орел за участь у Кирило-Мефодіївському братстві.
В 1851-1858 роках жила в Чернігові, Києві, Немирові, потім переїхала до Петербурга, де познайомилася з Т. Г. Шевченком та іншими діячами української і російської культури.
У 1856 р. Марія Олександрівна розпочала літературну діяльність, взяла псевдонім Марко Вовчок. Наступного року в Петербурзі П. Куліш видав «Народні оповідання» — першу книгу Марка Вовчка.

Протягом 1860—1867 pp. письменниця перебувала за кордоном (Франція, Німеччина, Швейцарія, Італія). Зустрічалась з провідними письменниками, ученими, культурними діячами. Перебуваючи (з 1859 року) у Парижі, барала активну участь у літературному житті Франції.
Після 1867 року Марко Вовчок повернулася з-за кордону, займалася перекладацькою, журналістською і видавничою діяльністю.
У 1860 р. у журналі «Отечественные записки» з’явилась повість Марка Вовчка «Інститутка» з присвятою Т. Г. Шевченку в перекладі І. Тургенева. У 1861 —1862 pp. були опублікувані повість «Три долі», другий том «Народних оповідань».
У 1867 р. Марко Вовчок повернулась і жила в Петербурзі, писала російською мовою («Живая душа», «Записки причетника», «Сельская идиллия»), багато перекладала. Після погіршення стану здоров’я, в зв’язку з посиленням переслідувань царської цензури разом з другим чоловіком Михайлом Лобачем-Жученком (О. Маркович помер) у 1878 р. письменниця назавжди виїхала з Петербурга, багато переїжджала, поки не оселилась на Богуславщині, де прожила майже сім років.
28 липня 1907р. Марко Вовчок померла в Нальчику на Кавказі, там і похована.

Маркович Дмитро Васильович

(1848-1920 рр.) Український громадський і державний діяч, правник, письменник.
Народився 7 листопада 1848 в Полтаві. Дитинство провів у селі Локотки Глухівського повіту.
Навчання почав у Новгород-Сіверській гімназії.
1862 року сім'я переїхала до Вологди («волею судеб», як писав Маркович), де він продовжив навчання в гімназії. Деякий час був вільним слухачем медичного факультету Київського університету.
1868 року Марковичу вдається вступити до Новоросійського університету (факультет права) в Одесі.
З 1873 року працював судовим слідчим суддею в Україні, Бессарабії і у Варшаві. З початку 1900-х рр. жив на Волині.
Літературну діяльність розпочав на межі 1870—1880 років оповіданнями російською мовою (псевдоніми Волиняк, Гайдабура, Марківчанин, Оленин). Перше з українських оповідань — «Невдалиця» — написав 1883 року. Це період активної українофільської діяльності з Олександром і Софією Русовими, Феофаном Василевським, Олександром Волошиновим.
З початку 1885 року переїжджає до Херсону, працює на посаді помічника губернського прокурора.
Автор збірника оповідань «По степах та хуторах» (1898, 1908 рр.), а в 1918-19 побачили світ «Твори» (т. 1-2, 1918-19 рр.).
Під час революційних подій 1905 року Маркович брав участь у діяльності конституційно-демократичної партії, навіть впливав на вибори в місті Острозі.
1913 переїхав до Вінниці, з 1915 року він працював у справі об'єднання усіх кредитних та ощадно-позичкових товариств Поділля в єдиний губернський центр «Подільський Союз кредитових та ощадно-позичкових товариств» під скороченою назвою «Подільський Союз-Банк». 1 листопада 1915 року Марковича обрано головою правління. Був членом Товариства Українських Поступовців.
З 1917 редагував у Вінниці тижневик «Подільська Воля».
В період Української Центральної Ради — з 29 квітня 1918 генеральний прокурор, за Гетьманату з липня — член сенату. З 13 лютого по квітень 1919 був міністром юстиції УНР в уряді Сергія Остапенка.
Помер у Вінниці.

Маркушевський Петро Трохимович

(1919-2001 рр.) Народився у м. Літин Вінницької області. Філолог, кандидат філологічних наук, доцент.
Закінчив Літинську середню школу. У 1937 р. вступив на філологічний факультет Одеського державного університету.
Воював на фронтах Другої світової війни з серпня 1941 р.
У 1941-1942 рр. навчався у Краснодарському військовому артилерійському училищі. Після закінчення училища воював на Південно-Західному, Південно-Східному (Сталінградському), 3-му та 2-му Українських фронтах. Командував батареєю 140-го мінометного полку 23-ї окремої мінометної Запорізької бригади 62-ї армії. Учасник форсування Дніпра, Дунаю, Дністра, Сіверського Донця, боїв під Сталінградом. Звільняв Україну, Молдову, Румунію, Болгарію, Югославію, Угорщину, Австрію.
Демобілізований у званні капітана у 1946 р. Після війни викладав українську літературу в Житомирському педагогічному інституті. Працював у Одеському учительському інституті, Ізмаїльському педагогічному інституті. Доцент кафедри української літератури філологічного факультету Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова.

Досліджував роль Шевченкового слова в боротьбі радянського народу проти німецько-фашистських загарбників під час Другої світової війни. У 70-х – 80-х рр. ХХ ст. працював над етнографічним проектом, метою якого було виявлення, збирання і фіксування фольклору у різних областях України.
Нагороджений орденами: Олександра Невського (1944 рр.), Вітчизняної війни І ст. (1944 рр.), Червоної Зірки (1943 р.), медаллю «За оборону Сталінграда» (1942 р.).

Матвійчук Микола Филимонович

(1904-1993 рр.) Народився в с. Ольгопіль, тепер Чечельницького р-ну. Літературознавець, доктор філологічних наук (1962 р.), професор (1969 р.), відмінник народної освіти України.
Закінчив 2 факультети (колективізації та педагогічний) Київського кооперативного інституту (1930 р.), Літературний інститут ім. О. М. Горького у Москві (1937 р.).
До війни працював у музеї О. М. Горького, в Інституті світової літератури О. М. Горького АН СРСР.
Учасник Другої світової війни.
У повоєнні роки – завідувач Львівським відділом Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії, старший науковий співробітник інституту суспільних наук, водночас працював у Дрогобицькому педагогічному інституті. Досліджував творчість М. Горького у контексті української літератури і фольклору.

Матковський Володимир Михайлович

(1936-2010 рр.) Народився в с. Ольгопіль, нині Чечельницького р-ну. Український актор, заслужений артист України (1972 р.), народний артист України (1987 р.)
Після школи працював в Ольгопільському районному будинку культури інструктором-методистом.
По закінченні акторського факультету Київського інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (1959 р.) – артист Вінницького обласного муздрамтеатру ім. М. Садовського, якому віддав понад 50 років свого життя.
За ці роки йому вдалось створити більше 100 переконливих і яскравих образів у музичних та драматичних виставах. Він майстерно зіграв Виборного з «Наталки Полтавки», Карася із «Запорожця за Дунаєм», Остапа Палія з «Катерини», Менделя Крика з «Биндюжника і короля», Зупана з «Циганського барона», Дулітла з «Моєї чарівної леді», Філіппа з «Баядери». Від природи Володимир Матковський мав приємний тембр, соковитий баритон й сильний виразний розмовний голос. В операх та оперетах виконував сольні партії.
Нагороджений багатьма державними нагородами.

Медражевський Афанасій Теофілович

(1941 р. н. ) Народився в с. Баланівка Бершадського р-ну. Хоровий диригент, заслужений працівник культури України (1997). Лауреат премій ім. М. Трублаїні та М. Леонтовича.
Закінчив у 1964 році Вінницький педагогічний інститут, а в 1969 – Вінницьке музичне училище (клас професора Мархлевського А.Ц.). В 1976 році закінчив Одеську консерваторію (клас професора Ліознова Т.С.).
З 1970 року керує народною хоровою капелою «Надбужанка». Під його керівництвом «Надбужанка» досягає найвищого професійного рівня.

Понад 25 років керує Народним аматорським хором «Дзвін» (м. Вінниця). З 1977 року працює в Вінницькому коледжі культури та мистецтв ім. М. Леонтовича.

Мекк Надія Філаретівна (Фроловська)

(1831-1894 рр.) Російська меценатка, власниця маєтків у м. Браїлів (нині смт) та с. Сьомаки, нині Жмеринського району. Донька смоленського поміщика Филарета Фроловського. Мати - Анастасія Дмитровна Потьомкіна.
Здобула домашню, але досить різнобічну освіту. З ранніх років захоплювалася музикою, вчилася грати на фортепіано.
У 16 років була видана заміж за 28-річного дворянина Карла Федоровича фон Мекка, інженера шляхів сполучення державної служби, балтійського німця з міста Рига. Відомий підприємець, Карл фон Мекк сприяв будівництву залізниць у Російській імперії, що пов'язували Москву з південними районами країни. Серед проектів Карла фон Мекк — залізнична лінія Курськ — Київ. Гілка Москва - Рязань дала можливість родині фон Мекк стати практично монополістами з постачання збіжжя з південних районів.

Це сприяло значному збагаченню родини, що отримала мільйонні прибутки.
Подолянка Н. Ф. фон Мекк своєю безкорисливою допомогою, по суті, врятувала для Росії і всього світу російського композитора П. І. Чайковського. Вона щорічно виплачувала йому субсидію в розмірі шести тисяч карбованців. У її маєтках на Вінниччині упродовж 1878-1888 рр. композитор періодично жив і працював, написав низку прекрасних музичних творів, зокрема оперу «Орлеанська діва», Симфонію № 4, ряд романсів, серед яких – шедевр «Средь шумного бала» та ін. Проте через загадкові обставини композитор і його благодійниця жодного разу не зустрілися особисто.
На вшанування пам’яті композитора та його меценатки в Браїлові 1979 р. створено музей.
Щорічно у травні на Вінниччині проводиться Міжнародний музичний фестиваль ім. П. І. Чайковського та Н. Ф. фон Мекк.

Мельник Віктор Іванович

	(1958 р. н.). Поет, перекладач, прозаїк, літературознавець. Народився 5 жовтня 1958 року в с. Краснопілка Уманського району на Черкащині. У 1975 році закінчив десятирічку і приїхав до Вінниці, де вступив на радіотехнічний факультет політехнічного інституту. Після 1-го курсу залишив навчання і вступив на віділення української мови і літератури філологічного факультету Вінницького педагогічного інституту. На початку 1978 року був покликаний на військову службу, яку проходив неподалік від Горького, а потім на Далекому Сході. У 1980 році звільнився в запас і поїхав у Магаданську область, де працював до кінця року в геологорозвідувальній експедиції.
З початку 1981 року повертається до Вінниці, працює в Коло-Михайлівській восьмирічній школі, Вінницькому районному будинку піонерів, редакції газети "Колгоспна зоря", обласній бібліотеці ім. Тімірязєва, на радіоламповому заводі. У 1984 році закінчує навчання в педагогічному інституті. З 1986 року працює кореспондентом обласної газети "Комсомольське плем'я" (згодом "Панорама") та в ін. обласних і центральних газетах. З лютого 2004 року - власний кореспондент газети "Україна молода" у Вінницькій області. Співзасновник і редактор літературно-художнього журналу «Згар» (2000–2003). У 2004–2010 рр. — власний кореспондент газети «Україна молода» у Вінницькій області. У 2012 р. - заступник редактора газети "Українська доля", прес-секретар Дніпровського екологічного прокурора, старший науковий співробітник Книжкової палати України ім. Федорова. У 2014 р. - старший науковий співробітник Вінницького обласного краєзнавчого музею. У 2015 р. - заступник головного редактора газети "Літературна Україна".
З грудня 2014 р. - секретар Національної спілки письменників України з регіональної політики, з вересня 2016 р. - перший заступник голови Національної спілки письменників України. У 2016 р. - редактор Радіокомпанії "Місто над Бугом". Перші вірші опублікував 1975 року в газеті "Уманська зоря". Публікувався в періодиці. Перша книжка "Просто вірші" вийшла в хмельницькому видавництві "Доля" в 1991 р. Наступні: "Вишуки" (Хмельницький, 1992 р.), "Кнопки для крісел: Пародії. Квазіпародії. Епіграми" (Хмельницький, 1994 р.), "Браття во хвості. Літ. пародії" (Київ, 1997 р.), "Вибрані ночі. Інтимна лірика" (Вінниця, 1999 р.). Опублікував низку літературно-критичних статей, видав літературознавчу книжку "Тор Ланге. Життя і творчість" (Вінниця, 2001 р.). Автор перекладів з англійської, німецької, шведської, данської, чеської, польської мов. Окремим виданням у його перекладі з англійської вийшла книга Джона Фаулза "Арістос" (Вінниця, 2003 р.)

Мельник Павло Федорович

(1930-2000 рр.) Народився в с. Куна Гайсинського р-ну. Агроном, краєзнавець.
Протягом 1964-1997 рр. працював заступником директора Юзефо-Миколаївського цукрокомбінату (Козятинський р-н).
Активно займався краєзнавчою діяльністю. Особливий інтерес проявляв до історії Поділля часів Київської Русі, монголо-татарської навали. Підготував до друку грунтовне дослідження про населені пункти Козятинського району «На споконвічних перехрестях: Замість малої хрестоматії з краєзнавства».

Мельника Павло Степанович

(1881-1961 рр.) Народився в с. Балин Літинського р-ну. Вчитель, талановитий художника, музикант, організатор першого у Літинському районі жіночого духового оркестру, селекціонер.
Закінчив духовну семінарію, музичну школу по класу скрипки. Воював, був писарем у генштабі, а потім комендантом у місті Львові. Досконало володів кількома іноземними мовами: німецькою, англійською, французькою, польською, латинською.
Все життя збирав Павло Степанович різні музичні інструменти, дарував їх своїм учням. Безграмотних дітей і дорослих навчав музиці. Хори Павла Степановича виборювали завжди перші місця у районі і області. Більшість музикантів у оркестрі були дівчата, а тому й назвали його жіночим.
Захоплювався він ще й садівництвом та городництвом. Тричі їздив у Тамбовську область до Мічуріна за виноградними чубуками, живцями малини. Вирощував понад 20 сортів винограду, 15 сортів картоплі, багато сортів золотистої смородини, абрикосів, персиків, інших культур. Під час голодомору Мельник врятував односельчан – збирав насіння картоплі і дітей навчив це робити. А потім весною його посіяли і зібрали урожай, врятувавши від смерті дітей і дорослих. До 1951 р. Павло Степанович вчителював у Вінниковецькій школі, потім вийшов на пенсію, але справи своєї не покидав.
Детальніше за посиланням https://www.lityn-administratsia.gov.ua/index.php/1144-kalendar-znamennikh-i-pam-yatnikh-dat-litinshchini

Мерзляков Вячеслав Іванович

(1885-1974 рр.) Народився в м. Пермь. Український співак, музикознавець, педагог, громадський діяч, заслужений вчитель України (1960 р.).
Закінчив Музично-драматичну школу М. Лисенка. Завдяки клопотанню Миколи Віталійовича Лисенка, В'ячеслав Мерзляков як бідний юнак, мав можливість вчитися безоплатно. 1911 року одружився з іншою ученицею школи Лисенка Наталією Валеріанівною Костецькою. 1913 року у них народився син Ігор, майбутній відомий письменник.
Як співак мандрував з пересувною оперою, рідко навідуючись до Вінниці, де жила його сім'я: дружина Наталя з синами Ігорем і Андрієм.
Після 1924 року розлучився з дружиною і переїхав до Києва. Працював з Миколою Дмитровичем Леонтовичем у Головполітосвіті. Після загибелі композитора став членом Комітету його пам'яті і згодом членом Музичного товариства імені Миколи Леонтовича.
Значну частину свого життя він провів у Вінниці, активно працював в Обласному будинку народної творчості, музичних закладах міста.

Мигулько Віктор Васильович

(1924-1993 рр.) Народився в селищі Губник Тростянецького р-ну. Український художник театру і кіно, заслужений художник УРСР (1978 р.).
Закінчив 1953 р. ВДІК. З цього ж року почав працювати на Київській студії художніх кінофільмів.
Художник-постановних фільмів: «Іван Франко» (1956 р.), «Поштовий роман» (1970), «Народжена революцією» (10 серій, 1973-1977 рр.), «Коні не винні» (1984 р.), «Циганка Аза» (1987 р.), «Санаторійна зона» (1991 р.) та ряду живописних творів військової тематики.

Михайловський Борис Володимирович

(1946 р. н.) Народився в м. Ямпіль. Педагог, відмінник освіти УРСР (1987), заслужений працівник народної освіти України (1992).
Закінчив Чернівецький державний університет (1970). Учитель Ямпільської школи-інтернату, Ямпільської середньої школи № 1 (1970-1973). Директор Великокісницької середньої школи, Ямпільської середньої школи № 1 (1975-1978). Завідуючий відділом Ямпільського райкому КПУ (1978-1984). Завідуючий відділом освіти Ямпільського райвиконкому, начальник відділу освіти райдержадміністрації (1984-2000). Голова районної ради (1997-1998).
Завідуючий кабінетом школознавства Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників (2001-2002). Начальник відділу науки та координації діяльності вищих навчальних закладів, начальник відділу профтехосвіти, управління освіти і науки Вінницької облдержадміністрації (2002-2006). З 2006 року заступник директора з виробничих питань Вінницького будівельного технікуму.

Керівник розробки та впровадження програм для різновікових груп дошкільних закладів. Активно співпрацює з Інститутом психології Міністерства освіти і науки України. У 1986 році відкрито дві лабораторії професійної орієнтації школярів (с. Дзигівка, м. Ямпіль), а в 1988 році - районну психологічну службу при районному методичному кабінеті.
За участі Б.В. Михайловського спільно з Вінницьким обласним інститутом післядипломної освіти педагогічних працівників розроблено програми та в 1989 році відкрито районну загальноосвітню художньо-музичну школу (нині гімназія), у 1993 році - районну загальноосвітню сільськогосподарську школу з експериментальними класами з поглибленим вивченням окремих предметів, а також класами для обдарованих дітей. Загалом за роки діяльності Б.В. Михайловського відкрито 5 нових шкіл.

Михальчук Костянтин Петрович
(псевдоніми – К. М., М., Мих. К., Х-л, Пивовар, Українець, Хохол)

(1841-1914 рр.) Народився в с. Зозулинці, тепер Козятинського. р-ну. Український мовознавець, етнограф, громадський діяч. Член Київської Старої Громади, дійсний член НТШ у Львові, Українського Наукового Товариства у Києві, Історичного Товариства Нестора-Літописця. У своїй праці "Наречия, поднаречия и говоры Южной России («Труды» за ред. П. Чубинського. Т. 7) виступив основоположником української діалектології.
Уперше розробив класифікацію української мови на основі визначення мовних ознак її різновидів і описав їх, 1871 склав першу мапу діалектів. 1899 вперше створив програму для збирання українських діалектологічних матеріалів. Протистояв великодержавній концепції щодо великоросійського походження Київської Русі, за якою українська мова визнавалася лише наріччям російської, обґрунтував її самостійність і генезис, вплив на мови інших народів. Брав участь у підготовці «Російсько-українського словаря» і «Української граматики» Є. Тимченка, «Словаря української мови» за редакцією Б. Грінченка.
Автор багатьох праць з терену мовознавства (історичної фонетики й морфології, генези української мови та ін.). В етнографічних та мовознавчих працях К. П. Михальчука широко представлено подільський регіон.

Михальчук Микола Леонідович

(1949 р. н.) Народився в с. Голендри Калинівького р-ну. Художник, скульптор. Закін. Львівський ін-т прикладного та декоративного мистецтва (1976 р.). Працює в галузі декоративно-ужиткового мистецтва, різних техніках станкової скульптури. Різьбярству навчався в народного майстра С. М. Мельника.
Учасник обласних та всеукраїнських виставок (з 1982 р.). Твори митця зберігаються в музеях та у приватних вітчизняних і зарубіжних колекціях.

Мігрін Михайло Михайлович

(1941 р. н.) народився в м. Вінниця. Член НСХУ. Живописець, скульптор.
У 1974 р. закінчив Московське вище художньо-промислове училище (Строганівське), відділення монументально-декоративного живопису.
З 1988 р. – учасник обласних, республіканських та всесоюзних виставок. Мав персональні виставки.
Працює в галузі станкового живопису та скульптури.
Основні твори: «Скорбота» (1980), «Захист» (1980), «Їхав козак на війноньку» (1995), «Прощання» (1995), «Корабель» (2006), «Пам’ять» (2006), «Погляд» (2007). Член НСХУ (1992). Твори митця зберігаються в приватних вітчизняних та зарубіжних колекціях.

Міньківський Олександр Захарович

(1900-1979 рр.) Народився в с. Сніжна, нині Погребищанського р-ну. Хоровий диригент, педагог, професор Київської консерваторії (1965 р.), народного артиста СРСР (1960). У 1946-1974 рр. – художній керівник і головний диригент Капели бандуристів УРСР. Лауреат Шевченківської премії (1969 р.).
Із шести років учився в церковно-парафіяльній школі, де брав участь у хорі, оволодів грою на скрипці. З десятирічного віку вчився в Київському духовному училищі. За недовгий час став учасником великого дитячого симфонічного оркестру. Через рік навчання йому дали перше соло в концерті з творів Д. Бортнянського. Потім батьки віддали його у двокласну вчительську школу, де з його ініціативи учні створили інструментальний ансамбль.
Середню освіту здобув у Київській педагогічній школі у 1921 році. У ній в учительській семінарії він навчається співу та нотної грамоти у Кирила Стеценка, який дуже багато дав йому, як практик і методист, а О. Міньківський багато допомагав йому в керуванні семінарським хором. Згодом хором став керувати ще один відомий композитор М. Леонтович. О. Міньківський був старостою колективу, вчився робити гармонізації та обробки народних пісень.

Після закінчення в 1930 році диригенського факультету Київського музично-драматичного інституту імені М. Лисенка викладав у музичних та педагогічних закладах Києва.
В 1934–1941 роках — художній керівник і диригент хорової капели Українського радіокомітету. Був заступником диригента Українського народного хору.
У 1942–1944 роках — науковий співробітник АН УРСР, в 1946–1974 роках — художній керівник і головний диригент Капели бандуристів УРСР. Від 1951 року — викладач Київської консерваторії (від 1960 року — завідувач кафедри диригування, від 1965 року — професор). Автор музикознавчих статей та обробок народних пісень. Укладач збірки «Українські класичні хори» (1955).

Міхельсон Володимир Олександрович

(1860-1925 рр.) Народився в м. Тульчин, Подільської губернії (нині Вінницької області). Російський фізик і геофізик, метеоролог, один з основоположників вітчизняної актинометрії, професор. Учень О. Г. Столєтова
По закінченні курсу на фізико-математичному факультеті московського університету в 1883 р., був залишений при ньому, а в 1886 р. зарахований приват-доцентом. В 1887 р. відряджений за кордон. Отримавши ступінь доктора фізики в 1894 р., призначений професором московського сільськогосподарського інституту на кафедрі фізики і метеорології.
В 1895-1897 рр. Міхельсон організував «Середньоруську сільськогосподарсько-метеорологічну мережу». З 1895 р. редагує «Спостереження Метеорологічної Обсерваторії Московського Сільськогосподарського Інституту».
Створив ряд актинометричних приладів (льодяний піргеліометр, біметалічний Актинометр та ін). Займався також питаннями застосування метеорології в сільському господарстві.

Можайський Олександр Федорович

(1825–1890 рр.) Російський винахідник, один із засновників вітчизняної авіації. Народився в Роченсальме (сучасна Котка) в Фінляндії.
Спадковий моряк, у 28 років лейтенант Можайський у складі екіпажу фрегата «Діана» відправився в навколосвітнє плавання. За мужність Можайський був нагороджений орденом і медаллю: він успішно командував флотилією, що охороняла Амурський лиман. Талановитий моряк, художник, Можайський керував будівництвом одного з перших у Росії гвинтових кліперів.
Протягом 1869–1876 рр. жив і працював у с. Вороновиця, нині смт. Вінницького району. Саме тут він проводив випробування великих повітряних зміїв та дерев’яного планера, розробив проєкт літака-моноплана.

У 60-х рр. ХІХ ст. Можайський досліджував можливість створення літальної машини. На початку 80-х закінчив конструювання першого у світі літака.
В 1971 р. у Вороновиці відкрито Музей авіації ім. О. Ф. Можайського. З 1998 р. – це Музей історії авіації та космонавтики України. 1980 р. видатному винахіднику у Вороновиці споруджено пам’ятник, а 2010 р. до 185-ї річниці від дня народження встановлено пам’ятний знак. Експозиція музею розповідає про розвиток вітчизняного повітряного флоту, про перших авіаторів і їхні рекорди. Експонати відбивають велику роль авіації у Другій світовій війні, розповідають про перші кроки людства в космос, про талант винахідників і мужність льотчиків-випробувачів.

Мороз Захар Петрович

(1904-1958 рр.) Народився в м. Немирів. Український літературознавець, драматург, кандидат філологічних наук (1946 р.). Учасник Німецько-радянської війни. Закінчив Інститут червоної професури у Києві (1937 р.). Викладав у вишах, з 1947 р. був науковим співробітником Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР. Літературознавчі дослідження зосереджені в основному на проблемах розвитку української літератури та театру ХІХ ст., переважно творчості класиків української драматургії М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого.
Автор праць з історії української драматургії, п'єс («Звичайна дівчина», «Чудодійна сила», «Моряк і чорнобурка» та ін.)

Мосендз Леонід Маркович

(1897-1948 рр.) Поет, прозаїк, публіцист. Народився у Могилеві-Подільському, в сім'ї чиновника, грека за походженням.
У 1915 р. закінчив у Вінниці семінарію вчителів. У роки першої світової війни служив у царській армії. З 1917 р. перебував у війську УНРУ 1922 р. переїздить до Чехословаччини, де 1923—1924 рр. закінчив курс гімназії і вступив на хімічно-технологічний факультет Української Господарської Академії в Подєбрадах. Тут він товаришує з Є. Маланюком.
У 1928 р. отримує диплом інженера й залишається в академії на посаді асистента.
У 1931 р. отримує докторат технічних наук у м. Брно. У 1937—1938 рр. викладає в Державній академії в Сваляві на Закарпатті і бере активну участь у національному русі регіону.
Згодом переїздить до Братислави, а після 1945 р. — у м. Інсбрук (Західна Німеччина).

Зближається з Юрієм Кленом (Освальдом Бурггардом) і під спільним псевдонімом Порфирій Горопак видає збірку пародій «Дияволічні параболи» (1947 р.). Хворіючи на сухоти, 1948 р. поет помирає в м. Бльонав (Швейцарія) у пансіоні Моттекс над Женевським озером.
Його надрукована творчість налічує поетичну збірку «Зодіак» (1941 р.), три поеми — «Вічний корабель» (1940 р.), «Коніт-ферштан» (1945 р.), «Волинський рік» (1948 р.), три книги новелістики - «Засів» (1936 р.), «Людина покірна» (1937 р.), Відплата-» (1939 р.), роман про християн-неофітів «Пророк» (1960 р., виданий посмертно), дві книги публіцистики - «Штайн — ідея і характер» (1935), «Хвильовий — легенда і дійсність» (1948 р.).

Мулик Галина Тимофіївна

(1940 р. н.) Народилася в м. Тульчин. Педагог, відмінник народної освіти УРСР, заслужений вчитель України (1991 р.).
Закінчила факультет педагогіки та методики початкового навчання Вінницького державного педагогічного інституту ім. М. Островського.
Працювала вихователем, учителем в школі-інтернаті м. Тульчин Вінницької області, вчителем початкових класів Вінницької школи № 17, нині Фізико-математична гімназія № 17.
Учитель-методист, висококваліфікований педагог, творча особистість, відзначаєть¬ся ерудицією, має великий методичний досвід. За роки роботи створила власну творчу лабораторію, головним в якій є раціональна організація прискореного навчання, про-ведення пропедевтики без перевантаження учнів за рахунок продуманого планування програмового матеріалу за роками навчання.

З 1989 по 1995 рік брала участь в експерименті Міністерства освіти і науки України з організації роботи класів прискореного навчання (початкова ланка освіти – за 2 роки).
У 2003 році вийшов друком її збірник «Цікаві задачі».

Муляр Яків Леонтійович

(1924-1988 рр). Народився в с. Суботівка Могилів-Подільського р-ну. Український письменник, драматург, журналіст.
Другої світової війни.
У 1961 р. закінчив відділення журналістики Вищої партійної школи при ЦК КПУ.
Майже 20 років очолював відділ інформації в редакції газети «Вінницька правда».
Численні віршовані і прозові гуморески Я. Муляра друкувалися в журналах «Перець», «Дніпро», «Донбас», «Україна», у місцевій пресі, колективних збірниках. Він – автор книги гумору й сатири «Прутикові іменини» (1982 р.), п’єс – «Шукачі скарбів», «Резерви», «Дорога печатка» (усі три – 1962 р.) та інших. Писав ліричні поезії, виступав як літературний критик.
Лауреат обласної журналістської премії К. Гришина (1974 р.)

Муравський Павло Іванович

(1914 р.). Народився в с. Дмитрашківка, нині Піщанського р-ну. Український хоровий диригент, педагог, Герой України, народний артист України, професор Національної музичної академії ім. П. І.Чайковського, лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка та премії ім. В. І. Вернадського.
На все життя запам'ятав Павло вступний іспит у Київську музпрофшколу (невдовзі реорганізована в Київський музичний технікум), адже в приймальній комісії були такі видатні митці як Левко Ревуцький, Борис Лятошинський, Григорій Верьовка, Гліб Таранов.
Після закінчення технікуму у 1934 р. П. І. П. Муравський працював учителем музики в середній школі м. Чорнобиль і керував дитячими хорами.
У 1936 р., за наполяганням дядька Сергія Юхимовича, вступив на дириґентсько-хоровий факультет Київської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського, яку закінчив у червні 1941 року. Навчання поєднував з виконавською та педагогічною діяльністю: диригував самодіяльним хором заводу «Арсенал» (1938—40 рр.) та вокальним ансамблем Українського радіо (1940—41 рр.)
В роки німецько-радянської війни навчався в Військово-морському училищі протиповітряної оборони в Ленінграді (за день до блокади училище евакуювали до Енгельса — тепер Еліста) та керував хором училища (1941–1942 рр.)

У 1942–1943 роках лейтенант Муравський командував зенітним взводом Північної Тихоокеанської флотилії та керував полковим хором флотилії.
У 1943 р. старший лейтенант Муравський організував Червонофлотський ансамбль пісні й танцю Північної Тихоокеанської флотилії та був його художнім керівником і головним дириґентом до 1946 р.
У 1946 р., у зв'язку з захворюванням, П. Муравського перевели на Чорноморський флот, а невдовзі демобілізували.
З 1964 по 1969 рік Павло Муравський — художній керівник і головний дириґент Державної заслуженої академічної хорової капели «Думка», в цей період одержав звання народного артиста УРСР. На цей же період випало П. Муравському працювати з оперним співаком Борисом Гмирею. Спільно вони дали ряд концертів з творів української класики, особливо на вірші Т. Шевченка.

Н

НА НЕ НІ НО

Нагребецький Анатолій Никифорович

	(1945 р. н.) Народився в с. Плебанівка Шаргородського р-ну. Педагог, краєзнавець. В 1961 році закінчив середню школу і зразу ж розпочав свою педагогічну діяльність. Працював старшим піонервожатим Пасинківської та Носиківської восьмирічних шкіл, потім учителем математики та фізики Політанківської, а після демобілізації з радів Збройних сил - учителем математики та співів Івашковецької та Плебанівської середніх шкіл. Освіта неповна вища. Закінчив три курси загальнонаукового факультету Вінницького педагогічного інституту. Член Національної спілки журналістів України, член правління Вінницької обласної організації Всеукраїнської спілки краєзнавців, Центру дослідження історії Поділля, Інституту історії України при Кам’янець-Подільському національному університеті ім. Івана Огієнка, Почесний краєзнавцем України.
Автор ряду розгорнутих історико-етнографічних досліджень, присвячених історії населених пунктів, навчальних закладів, Голокосту на території Шаргородського району

Наніїв Павло Іванович

(1922-2001 рр.) Народився в Біла Ямпільського р-ну. Український прозаїк, поет.
Працював літпрацівником районної газети «Наддністрянський колективіст», згодом в обласних газетах «Більшовицька правда», «Чорноморська комуна», в республіканській газеті «Колгоспник України». Учасник Другої світової війни.
За те, що розповідав про Голодомор, його кидали у табори ГУЛАГу, забороняли жити в містах, майже все життя переслідували, а рукописи викрадали. Але він все одно писав.
Реабілітований у 1957 р.
Перші вірші опублікував у 1936 р. У періодиці часто друкувалися оповідання, нариси, гуморески, статті, рецензії. Окремо видав низку збірок лірики, повістей і оповідань.

Серед читачів найбільш відомі його історична повість «Тричі продана» (1969) та однойменний роман, який перевидавався кілька разів (1990, 1993, 1996 рр.). П. І. Наніїв – член НСПУ з 1997 р.

Нечиталюк Михайло Федорович

(1921-2010 рр.) Народився в с. Устя, тепер Бершадського р-ну. Літературознавець, критик.
Навчався в Київському університеті.
Учасник Великої Вітчизняної війни.
Доктор філологічних наук (1984 р.), професор (1985 р.) Львівського національного університету ім. І. Франка. М. Ф.
Основні дослідження: "Іван Франко про театр і драматургію" (1957 р.), "Буковинський кобзар" (1963 р., про Ю. Федьковича), "З народних ручаїв" (1970 р., про майстерність І. Франка-драматурга), "Публіцистика Івана Франка" (1972 р.), "Зброєю публіциста: Питання історії, проблематики, ідеологічної функції, майстерності публіцистики Івана Франка" (1981 р.)

Нечиталюк – автор десятка підручників з історії української журналістики. Він – співавтор видання «Українська журналістика в іменах» (Вип. 2), куди включено також відомості про вінницьких журналістів.

Ніщинський Петро Іванович

(1832-1896 рр.) Народився в с. Неменка, нині Іллінецького р-ну. Композитор, педагог, поет, перекладач.
В 1856 закінчив Афінський університет (філософський і богословський факультети), пізніше — здобув ступені магістра наук. Після повернення на батьківщину викладав російську і грецьку мови у навчальних закладах Петербурга (1857-60 рр.), Одеси (з 1860 рр.), Ананьєва (з 1855 р., тепер Одеська область), Бердянська (1888-90 рр.).
В 1875 р. створив на власний текст музичну картину «Вечорниці» як вставну сцену до драми «Назар Стодоля» Т. Шевченка, з якої широко відомий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля». Автор обробок українських народних історичних пісень, романсів, перших українських перекладів українською мовою творів Софокла, Гомера.
З 1880 жив у Ворошилівці (тепер Тиврівського району Вінницької області).

Щороку у Тиврівському районі проводиться районне пісенне свято, присвячене пам’яті видатного земляка. Раз у два роки проходить обласне мистецьке свято «Пісенні крила сивої зозулі», присвячене пам’яті П. І. Ніщинського.

Новаківський Олекса Харлампійович

(1872-1935 рр.). Народився в с. Слобода Ободівська (нині в межах с. Ободівка Тростянецького р-ну). Український живописець і педагог.
Мистецьку освіту здобув, навчаючись в Одесі (1888—1892 рр.) у художника-декоратора Ф. Клименка та у Краківській Академії красних мистецтв (1892—1900 рр.) у Л. Вичульського і Я. Станіславського. Живописна манера О. Новаківського сформувалась на творчому засвоєнні принципів імпресіонізму. Довгий час працював у с. Могила біля Кракова.
З 1913 жив у Львові, куди переїхав за допомогою митрополита А. Шептицького. Новаківський, крім творчої роботи, займався і педагогічною діяльністю: мав надзвичайно багато учнів (кілька десятків), проте жоден з них не перевершив самого Новаківського.

В 1923 р. заснував у Львові мистецьку школу, що стала відомим осередком малярської культури у Західній Україні. У 1924-25 рр. очолював факультет мистецтва Львівського (таємного) Українського Університету. Помер у Львові, похований на Личаківському кладовищі. У Львові відкрито художньо-меморіальний музей художника.
Твори: Краківський «Автопортрет», портрет дружини («Моя муза»), «Діти» (1905 рр.), «Коляда» (1907—1910 рр.), «Весна» (1909 рр.), «Автопортрет» (1911 р.), «Народне мистецтво» (панно — 1915-16 рр.), «Наука» (панно — 1915-16 рр.), «Весна в с. Могила», «Пробудження» (1912 р.), «Юрський собор» (1925 р.), «Музика» (1929 р.) та ін.

Норець Клавдія Євдокимівна

(1930-1995 рр.) Народилася в м. Київ.
Випускниця Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1952 р.)
Актриса Вінницького обласного музично-драматичного театру ім. М. Садовського (нині Вінницький обласний академічний український музично-драматичний театр ім. М. Садовського), заслужена артистка України (1980 р.), заслужена артистка Кабардино-Балкарії.
Створила на сцені Вінницький обласний академічний український музично-драматичний театр ім. М. Садовського понад 150 різнопланових образів, серед яких: Ярина («Сільська честь»), Марійка («Солдатська вдова»), Софія Марківна («Старик»), Гудула («Собор Паризької богоматері»), баба Настя («Сестри»), Софія Іванівна («Любов при свічках»), Текле («Ханума»).
Відзначена державними нагородами.

О

ОВ ОГ ОН ОС

Оводов Микола Васильович

(1864-1941 рр.) Народився в Воронезькій губернії, Росії. Лікар за фахом, колишній міський голова Вінниці.
Здобув медичну освіту в Університеті св. Володимира (Київ) та був направлений у Подільську губернію. 7 березня 1889 р. департамент Подільського губернського управління призначив М. Оводова ямпільським міським лікарем. У квітні наступного року Оводов був переведений на таку саму посаду до Вінниці. Крім того, в 1890 р. він став лікарем місцевого реального училища, а в 1897 р. був призначений консультантом з хірургічних хвороб при Вінницькій окружній психіатричній лікарні.
За боротьбу з холерою був нагороджений орденом св. Анни ІІІ ст. (1894 р.), також нагороджений орденами св. Станіслава ІІ ступеня (1897) і св. Анни ІІ ст. (1902 р.). Плідна професійна і громадська діяльність не залишилася непоміченою – у 1899 р. він був обраний міським головою на чотирирічний термін, пізніше неодноразово переобирався і займав цей пост до 8 березня 1917 р.

Саме під час головування Оводова відбувся значний поступ у розвитку Вінниці. Вагомими подіями у житті міста були спорудження приміщення Народного дому на Замості (1902 р.), Вінницької міської Гоголівської бібліотеки (1906 р.), міського театру (1910 р.), електростанції та встановлення перших електричних ліхтарів (1910 р.), першої черги водогону (1910-1911 рр.), будинку Міської Думи на Поштовій вулиці (1911 р.), готелю «Савой» (1912 р.), найоригінальнішою будівлею того часу, обладнаною центральним водяним опаленням та електричним ліфтом, відкриття трамвайного сполучення центру та Замостя (1912 р.), закладення міського парку, відкриття телефонної станції.
Протягом 1912-1916 рр. видавалась газета «Юго-Западный край» – орган Вінницької Міської Думи. М. В. Оводов пішов із життя в Одесі 1941 р., де працював лікарем.

Овчарук Анатолій Миколайович

(1941 р. н.) народився в с. Березівка Бершадського р-ну. Учений в галузі металургії.
Закінчив Дніпропетровський металургійний інститут (1968) за фахом інженер-металург. Відтоді й по сьогодні працює в ДМетІ (з 2000 р. — Національна металургійна академія України).
Автор 10 монографій, 250 наукових праць, винаходів та навчально-методичних розробок, у тому числі 107 авторських свідоцтв та патентів України, частину яких запроваджено у виробництво на феросплавних підприємствах Дніпропетровської і інших областей України.
Кандидат технічних наук (1976), старший науковий співробітник (1980), доктор технічних наук (1997), професор (1998), академік ВШ АНУ (2006).
Лауреат Державних премій України у галузі науки і техніки (1988, 1998), премії ім. Ярослава Мудрого (2006).
Постійно підтримує зв’язки із земляками.

Огороднік Василь Тимофійович

(1939-2011 рр.) Народився в с. Жабокричі Крижопільського р-ну. Культпрацівник, журналіст, письменник, краєзнавець.
Закінчив Московський державний інститут культури (1967 р.) та Київський університет ім. Тараса Шевченка (1972 р.). По закінченні інституту Василя Тимофійовича призначають завідуючим Тиврівською районною бібліотекою.
Майже 15 років він займав посаду відповідального секретаря районної організації Товариства охорони пам’яток історії і культури. У 1980-х рр. приїжджає до Оратова і працює в ЦРБ.
Краєзнавство, літературна творчість, журналістика – його покликання.

Минуле треба пам’ятати, щоб створити прекрасне майбутнє. Саме це висвітлюється у його 13 книгах: «Легендами овіяна земля», «Перлина Поділля», «Пам’ять серця», «З чистих джерел», «Неспокій», «Співці добра і краси», «Козацький шлях», «Поетичне сяйво історії», «В пошуках скарбів», «Крізь дзвін тисячоліть», «Нема миліш святого краю», «Абетка з історії Оратова», «Світ починається з любові», «Відлуння подвигу», «Дорогою ціною».
Свої краєзнавчі розвідки, літературознавчі праці постійно публікував у вінницьких ЗМІ.

Онопенко Василь Васильович

(1949 р. н.) Народився в с. Великі Крушлинці Вінницького р-ну. У 1969 закінчив Львівський електротехнікум зв'язку. У 1975 — Харківський юридичний інститут. Кандидат юридичних наук. Кандидатська дисертація — «Актуальні проблеми кодифікації цивільного законодавства суверенної України» (1994 р.). У 1975–1976 роках стажувався у Вінницькому та Літинському районному судах.
У 1976 році обраний народним суддею, очолював Літинський районний суд. У 1994 році очолив Партію прав людини. Після об'єднання ППЛ з СДПУ і Українською партією справедливості обраний головою Соціал-демократичної партії України, що з 1996 р. отримала назву Соціал-демократична партія України (об'єднана).

У 1991 році призначений заступником міністра юстиції України з питань законодавства. У жовтні 1992 р. став міністром юстиції України. Голова Верховного Суду України з 2 жовтня 2006 року по 29 вересня 2011 року. Заслужений юрист України (2005 р.), ромадсько-політичний діяч, народний депутат України III, IV, V скликань. Кавалер ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня (23 червня 2009 р.)

Осьмушко Володимир Тимофійович

(1951-2019 рр.) Народився в с. Попівці Барського р-ну – Фотохудожник, заслужений журналіст України (1995).
Після закінчення Вінницького педінституту вступив у Московський університет мистецтв.
Протягом 1977–2005 рр. – фотокореспондент газети «Комсомольське плем’я» («Панорама»), далі на такій же посаді в часописі «Вінниччина».
Друкувався в республіканській пресі.
Учасник та дипломант вітчизняних і міжнародних фотосалонів в Англії, Бразилії, Гонконгу, Польщі, Румунії, Сінгапурі.
Член Вінницького фотоклубу «Обрій». Член НСЖУ (1980), Спілки фотохудожників України. Лауреат творчих конкурсів.

П

ПА ПЕ ПИ ПІ ПЛ ПО ПР ПЧ

Падеревський Ігнацій Ян

	(1860-1941 рр.) Народився с. Курилівка, Подільської губернії (нині Хмільницький р-н) Польський піаніст, композитор, політичний і громадський діяч. Мати померла невдовзі після народження Ігнація і його разом із сестрою виховував батько. У 1863 році батько Ігнація брав участь в антиросійському повстанні, за що на рік був ув'язнений у Києві. Повернувшись з ув'язнення в 1865 році, батько вирішує переселитися з Поділля, оскільки була загроза репресій з боку влади. Сім'я приїжджає до села Судилків Шепетівському районі Хмельницької області, яке на той час було містом, де перебуває з 1865 по 1872 роки. У 1872—1878 роках навчався у Варшавському музичному інституті, по закінченню підробляв грою на вечірках, компонуванні та виконанні власних пісень, а також приватними уроками. У 1880 році він одружився на Антоніні Корсак, яка, однак, померла 1881 року, залишивши Ігнація з маленьким сином Альфредом. Того ж року Падеревський поїхав на стажування до Берліна.
Продовжити навчання у Відні під керівництвом Теодора Лешетицького. Працював у Страсбурзі. 1887 року Падеревський дебютував як піаніст, а 1888 року відбувся його перший великий концерт у Парижі. Там він познайомився і подружився з композитором Камілем Сен-Сансом. Пізніше деякий час він жив у Лондоні, де давав концерти, зокрема перед королевою Вікторією. Значний успіх мало його перше турне по США у 1891-1892 роках, де його називали найбільшим за всіх, метром, королем піаністів. 1899 року Падеревський оженився на Олені Гурській. Подружжя оселилися в селищі Моргес, неподалік Лозанни (Швейцарія), а також придбали маєток в Малопольському воєводстві. Наприкінці століття Падеревський створив свою єдину оперу, Манру, що була поставлена в 29 травня 1901 у Дрездені, а невдовзі — у Львові. 1902 року опера 9 разів була поставлена в Метрополітен опера, ставши єдиною оперою польського композитора, що була поставлена в цьому театрі. У 1922 році знову виїхав до США, де повернувся до концертної діяльності. Концертне турне принесло йому астрономічну на той час суму — 500 тис. доларів. Займався благодійністю, зокрема 1932 року виступ Падеревського на Медісон-сквер-гарден зібрав 16 тисяч глядачів, гроші від концерту він передав безробітним американським музикантам. У ці роки Падеревський отримав чимало почесних титулів, зокрема британський король Георг V надав йому титул лорда.	Рояль Падеровського
По смерті Пілсудського 1935 року Падеревський разом з Владиславом Сікорським став співзасновником організації Front Morges. Ця організація була опозиційно налаштована проти авторитаризму, головною її метою була демократизація польського життя, а Падеревський навіть розглядався як кандидат у президенти Польщі. З початком II світової війни Падеревський увійшов до екзильного уряду Польщі. Він був головою Національної ради Польської Республіки в Лондоні, яка замінила сейм у вигнанні. В 1940 році, попри погіршення стану здоров'я, виїхав до США, де його діяльність була спрямована на боротьбу за незалежність Польщі. Зокрема сприяв отриманню кредитів для польських збройних сил на Заході. Похований у Вашингтоні, США. З 90-х років ХІХ ст. його прізвище входило до найвідоміших світових енциклопедій. Нагороджений Орденом Почесного Легіону, Орденом Британської імперії, званням Доктора honoris causa університетів у Львові (1912), Кракові (1919) i Познані (1924), а також ряду американських закладів. Почесний громадянин м. Варшави. У 2011 році у парафіяльному костелі Пресвятої Трійці м. Хмільник було встановлено меморіальну дошку на честь Ігнація Яна Падеревського.

Павлюк Микола Артемович

(1901-1984 рр.) Народився в м. Гайсин. Український художник-живописець.
В 1930 р. закінчив Одеський художній інститут. Був членом АРМУ. Після закінчення інституту в 1930 році працював у Макіївці, потім викладав у Київському та Одеському художньому інститутах.
Під час Великої вітчизняної війни брав участь в обороні міста Одеси. Після війни приймав участь у відновленні та керував Одеським художнім училищем, читав у педінституті імені Ушинського та художньому училищі курси історії мистецтв, композиції, графіки.
Серед його учнів – К. Ломикін, В. Литвиненко, В. Філіпенко, Л. Яворський, О. Єрмоленко.
Писав жанрові композиції, пейзажі та натюрморти. Працював у галузі станкового живопису. Основні його твори – «Царська воля», «Котовський на чолі партизанського загону», «Над Одесою сходило сонце», «Колгоспний агроном» та інші.
Роботи митця зберігаються в музейних і приватних колекціях України. Член Союзу художників СРСР.

Падура Тимко (Томаш)

(1802-1871 рр.) Український і польський поет. Народився в м. Козятин. Нащадок дрібношляхетської родини, що відбилося на його світоглядi.
Вчився у парафіяльній школі в Іллінцях, Вінницькій гімназії. Як польський патріот наполягав на необхідності спільної боротьби поляків та українців за незалежність. Був співцем козаччини, популяризував український фольклор та музику.
Мав зв'язки з декабристами, перебував під слідством у їх справі, виступав проти монархічного ладу і кріпосницької системи.
Взяв участь у польському повстанні 1830-1831 рр. Після поразки повстання мешкав у своєму маєтку Махнівці біля Бердичева. Був вихователем синів Піюса Борейка з Пикова. Брав участь у панславістичному з'їзді в Празі (1848 р.) як делегат від Польщі.
Писав переважно українською мовою. Захоплювався українською усною поетичною творчістю, народною музикою, козацькою історією України. Найповнішим виданням українських і польських віршів поета є книга «Письма Тимка Падури» (1874 р., Львів).

Пастушенко Леонід Трохимович

(1936-2017 рр.) Народився 5 грудня 1936 року у селі Говори, тепер Віньковсцького району на Хмельниччині. Прозаїк, поет, публіцист, Член Національної спілки письменників України з 1970 року.
У 1958 році закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту.
Вперше надрукувався 1956 р. у “Вінницькій правді” з благословення письменників В. Юхимовича і М. Зарудного. Працював у редакціях газет «Вінницька правда», «Комсомольське плем'я», в обласному комітеті радіомовлення, власкором республіканських газет «Комсомольское знамя», «Радянська Україна», власкором газети «Демократична Україна» та політичним оглядачем газети «Подолія».
Автор книг оповідань та повістей «Троє проти одного» (1968 р.), «Полиновий трунок» (1970 р.), «Високо в небо» (1975 р.), «Голуби над райкомом» (1976 р.), «Лист до запитання» (1985 р.), романів «Точка Архімеда» (1978 р.), «Вічний хліб» (1986 р.), «Покута» (2000 р.), двотомного видання публіцистики про незалежну Україну «Чуєш, брате мій» (2005 р.)

Лауреат обласних літературних премій імені Миколи Трублаїні, Пилипа Желюка та Всеукраїнської — імені Ярослава Галана. Заслужений журналіст України.

Пачевський Анатолій Мартинович

(1939 р. н.) Народився в с. Борсків Тиврівського р-ну.
Закінчив Українську сільськогосподарську академію, факультет механізації (1960—1965 рр.), інженер-механік. Директор ПП «Радівське» (Калинівського р-ну).
Депутат обласної Ради, Герой України (2002 р.), заслужений раціоналізатор України, почесний академік НААН України, почесний академік Академії прав людини.
За сумлінну працю нагороджений орденом «Дружби народів» та медалями, неодноразово нагороджувався відзнаками «Відмінник раціоналізації та винахідництва» як України, так і СРСР; присвоєно звання «Кращий за професією»; має почесну відзнаку Міністерства культури і мистецтва України «За досягнення в розвитку культури і мистецтва».
Неодноразово відзначався громадськістю: орденом Міжнародного академічного рейтинга популярності «Золота фортуна» «За трудові досягнення» ІV ступеня, лауреат міжнародної премії Г. Сковороди, орденом «Івана Богуна», а також орденом святого рівноапостольного князя Володимира УПЦ МП.
Разом з дружиною виховали двох синів, які обрали батьківський шлях.

Петро Могила (метрополит)

(1956(1957?)-1647 рр.) Народився в у м. Сучава в Молдавському князівстві. Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі (1633—1647), екзарх Константинопольського патріарха. Архімандрит Києво-Печерського монастиря (з 1627).
Він народився в знатній сім'ї правителя Валахії і Молдавії, став блискучим офіцером, а потім найвідомішим і найбільш авторитетним київським митрополитом.
Великі заслуги П. Могили перед вітчизняною культурою й освітою, у тому числі Вінниччини. Завдяки його зусиллям та брацлавського підсудка Михайла Кропивницького у м. Вінниця, на основі братської школи при Вознесенському монастирі у 1638 р. відкрито православний колегіум – філію Києво-Могилянської колегії, нині Києво-Могилянської академії.

Водночас П. Могила підняв на якісно новий рівень викладання в церковнопарафіяльних школах, відкритих майже при кожному храмі. На середину XVII ст., за свідченнями іноземців, в Україні («країні козаків»), зокрема на Поділлі, практично всі чоловіки й більшість жінок були письменними. Церковний історик, єпископ Сильвестр Гаєвський сказав про П. Могилу: «Не просто український патріот, а велетень-патріот, що запліднив українську культуру на цілі віки вперед».

Перебийніс Петро Мусійович

(1937 р. н.). Народився 6 червня 1937 в с. Слобода Шаргородська Шаргородського району Вінницької області. Український поет, журналіст, громадський діяч.
Закінчив Шаргородський сільськогосподарський технікум (1952–1956 рр.), здобув фах агронома-рільника. Закінчив факультет журналістики Львівського університету (1959–1965 рр.)
Автор збірок: «Червоний акорд» (1971 р.), «Високі райдуги» (1973 р.), «Передчуття дороги» (1975 р.), «Ранкові сурми» (1976 р.), «Гроно вогню» (1977 р.), «Червоний колір» (1977 р.), «Небо твоє і земля» (1979 р.), «Майдан революції» (1980 р.), «Світловий рік» (1982 р.), «Третя спроба» (1983 р.), «Калиновый костер» (1984 р.), «Пісня пам'яті» (1984 р.), «Присягаю Дніпром!» (1985 р.), «Срібне весілля» (1986 ), «Дар Вітчизни» (1987 р.), «Точний час» (1990 р.), «На світанку роси» (1996 р.), «Княжа Лука» (1999 р.), «Чотири вежі» (у двох томах, 2004 р.), «Калинорва пісня» (2004 р., співавтор з М. Сафоновим), «Пшеничний годинник» (2005 р.), «Музыка грозы» (2007 р.). «Цивілізація дерев» (2011 р.).

Автор п'єси «Коридор, або Червоний морок» (1995 р.). Видано окремою книжкою під назвою «Коридор» (2009 р.).
Член Центральної ревізійної комісії Спілки письменників СРСР (1986—1991 рр.). Секретар правління Спілки письменників України (1987—1991 рр.) Депутат Київської міської ради народних депутатів (1986–1990 рр.). Голова журі щорічного Всеукраїнського літературного конкурсу школярів «Вірю в майбутнє твоє, Україно!» (з 1999 року). Член президії Національної спілки письменників України (з листопада 1981 року). Член Національної ради Конгресу української інтелігенції (з 1995 року). Володіє білоруською мовою.

Перепелюк Володимир Максимович

(1910–2000 рр.) Народився 1910 року у селі Боришківці нині Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Український кобзар, фольклорист, письменник. Довгий час жив і працював у смт Вороновиця, де й похований. Видатний український кобзар і бандурист, а також композитор, народний майстер і письменник.
Кобзарському мистецтву навчався у відомого кобзаря Єгора Мовчана. Перейнявши у нього любов до грі на бандурі, присвятив їй усе життя.
Протягом двадцяти шести років виступав солістом-бандуристом у Державному українському народному хорі під керуванням Григорія Верьовки. Володимир Перепелюк став автором багатьох відомих пісень і дум, які тепер часто називають народними.

У 70-х роках минулого століття Володимир Максимович Перепелюк вийшов на пенсію, повернувся до Вороновиці. Володимир Максимович дуже любив природу, ліс і тому іде працювати до лісництва. Хоч і був понад чверть століття артистом, але в душі назавжди лишався відданим землі. Ця робота надихала його на створення колекції «Геніальна художниця природа», яка нараховує 86 предметів зроблених руками майстра.

У 2001 році управлінням культури Вінницької обласної державної адміністрації та Вінницьким обласним центром народної творчості при підтримці Міністерства культури і мистецтв України та Національної спілки кобзарів України було започатковане обласне свято кобзарського мистецтва ім. Володимира Перепелюка «Струни вічності». Перший всеукраїнський фестиваль кобзарського мистецтва ім. Володимира Перепелюка «Струни вічності» відбувся 2003 року. Другий – 2005 року, і третій – 2010 року.

Печений Степан Хомич

(1930 р. н.) Народився в с. Джулинка Бершадського р-ну. Український скульптор, заслужений майстер народної творчості УРСР (1960 р.)
Майстерність скульптора опанував у 1948 році, хоча й не мав спеціальної художньої освіти.
Твори Степана Хомича були представлені на районних та республіканських виставках.
Основні твори: «Ланкова» (1952 р.), «Богдан Хмельницький» (1954 р.), «Колгоспниця» (1958 р.), «Орач», «Хліб і сіль» (1960 р., гіпс тонований), «Тарас Шевченко» (1965 р.), «Рідне поле» (1980 р.). Твори з кераміки: «На межі», «Суд козака», «Закохані», «Соловейко».
Роботи майстра зберігаються у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї.

Петльований Віталій Іванович

(1914-1989 рр.) Народився в м. Вінниця. Український прозаїк. Раннє дитинство минуло у Вінниці.
Учасник Другої світової війни.
Віталій Петльований почав рано писати вірші. А в 1935 році , працюючи на фабриці, він познайомився з видатним українським поетом Володимиром Сосюрою. І саме тоді за його рекомендацією відніс свої вірші в комсомольську газету «Ленінська Зміна». З цього ж року почав друкуватись.
У 1934—36 рр. навчався в Харківському педагогычному ін-ті.
Друкуватися почав 1935 р.
Окремими виданнями вийшли збірки нарисів та оповідань: «Бориславна» (1950 р.), «Каховський репортаж» (1953 р.) та ін.; повісті «Хотинці» (1949 р.), «Кремлівський патруль» (1969 р.), «Людина і хліб» (1971 р.), присвячені Вінниччині: «Посторонись Америко! З блокнотом по Вінниччині» (1960 р.), «У Шляховій» (1962 р.);
Автор романів «Сурми грають зорю» (1952 р.), «Дівчина з передмістя» (1955 р.), «Аміго» (1959 р.), «Та це ж весна!» (кн. 1-2, 1962-1965 рр.), «Сирена з мечем» (1972-1975 рр.).
Нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, іншими орденами та медалями.

Пирогов Микола Іванович

	(1810-1881) Український та російський хірург, засновник воєнно-польової хірургії, педагог. Народився 13 (25) листопада 1810 р. у Москві Був 13-тою дитиною в сім’ї. Батько Миколи працював скарбником. Підростаючим поколінням у родині займалася нянька та дівчина-кріпачка. Малий Микола з дитинства грав у "війнушку" та лікаря. З шести років почалося домашнє навчання зі студентами університету. У 12 років хлопчика віддали до приватного пансіону педагога В. С. Кряжева. У 14 років став студентом Московського медичного університету, через два роки одержав диплом, у 22 роки захистив докторську, був професором Дерптського університету. У 31 рік Микола Іванович одержав місце ректора Інституту практичної анатомії у Петербурзькій медико-хірургічній академії.
У 1842 р. Микола Іванович одружився з 21-річною Катериною Березіною. Вона подарувала чоловікові двох синів — Миколу та Володимира. Через три роки шлюбу Катерина померла через 20 днів після пологів від запалення мозку. Професор обожнював синів і дуже боявся, що мачуха не зможе їх полюбити. Якось на рауті у генеральші Козен Пирогов зустрів 19-річну баронесу Олександру фон Бістром, прихильницю його публікацій. Через 4 місяці вони обвінчалися. Олександра дуже кохала чоловіка, Микола та Володимир Пирогови звали її мамою.
Пирогов (єдиний у царській Росії!) чотири рази одержував Демидівську премію: у 1841 році – половинну, а у 1844, 1851, 1860 – повні, а престижна премія Павла Демидова становила 5 000 карб. асигнаціями або 1 428 карб. сріблом. Маючи світову славу, достаток, юну дружину, Микола Іванович 1854 року поїхав у Севастополь на Кримську війну. Там він створив перший у світі інститут сестер милосердя, вперше запровадив гіпсову пов’язку, а розроблені ним методи оперування в умовах бойових дій лягли в основу військово-польової хірургії. Після війни Пирогов звільнився з військової медичної служби.

У вересні 1856 р. року Миколу Івановича призначили попечителем навчального округу Одеси, де він активно сприяв відкриттю університету. І де б не був Пирогов, він проводив безплатну хірургічну діяльність, при цьому усі мали стояти в одній черзі. 11 жовтня 1859 року у Києві за допомогою Миколи Івановича було відкрито першу в царській Росії недільну школу для дорослих. У 1862 році Пирогов працював у Німеччині, де написав працю "Основи загальної військово-польової хірургії" на 1100 сторінок. Він переїхав до Вінниці, побудував у Вишні симпатичний будинок, аптеку, лікарню та сад екзотичних рослин, які вчений садив сам. Пирогов жив за чітким розпорядком: прокидався на світанку, робив довгу пішу прогулянку. Передчуваючи подих вічності, Пирогов запросив у гості свого учня Давида Виводцева, попросив виконати останню волю. 23 листопада 1881 р., коли вже стемніло, попросив винести себе на веранду, дивився на улюблену свою липову алею й чомусь уголос почав читати Пушкіна: "Дар напрасный, дар случайный. Жизнь, зачем ты мне дана?" Посміхнувся і сказав останні слова: "Нет! Жизнь, ты с целью мне дана!" Була 20 година 25 хвилин. Коли не стало знаменитого хірурга, Олександра Антонівна звернулася до Виводцева з проханням здійснити бальзамування чоловіка з дозволу Синоду. Вона побудувала у Вишнях дивовижний храм, що став мавзолеєм великому вченому.

Півошенко Іван Максимович

(1935-2003 рр.) Наодився в с. Косанове Гайсинського р-ну. Фізик-географ, еколог, краєзнавець, кандидат географічних наук.
Рятуючись від голоду, сім’я переїхала в 1934 р. до Вінниці, де Іван пішов до середньої школи № 3, яку успішно закінчив в 1955 р.
Двадцятирічним юнаком вступив до Одеського гідрометеорологічного інституту на спеціальність «метеорологія». Після закінчення інституту був направлений на роботу в м. Омськ (Західний Сибір).
З 1979 р. і до останнього дня, його життя та доля були пов’язані з природничо-географічним факультетом Вінницького державного педагогічного університету, де працював старшим викладачем кафедри фізичної географії (1980 р.), доцентом (1984 р.), зав. кафедрою (1993-2000 рр.), професором (2000-2003 рр.). Досліджував клімат і екологію Поділля, зокрема м. Вінниці та Вінницької області, історію метеорології краю. Опублікував більше 50 праць.

Піскун Раїса Петрівна

(1946 р. н.) Народилася в с. Пагурці Хмільницького р-ну в сім’ї вчителів. Випускниця Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка, у 1974 р. розпочала науково-педагогічну діяльність у Вінницькому медичному інституті імені М. І. Пирогова асистентом кафедри біохімії, згодом працювала асистентом та старшим викладачем кафедри гістології, а у 1980 р. захистила кандидатську дисертацію.
З 1993 р. Раїса Петрівна Піскун очолює кафедру медичної біології ВНМУ. Доктор біологічних наук, професор, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, заслужений працівник освіти України. Активно сприяє впровадженню інноваційних технологій у навчальний процес. Член спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських і докторських дисертацій, редакційної ради фахового журналу «Вісник Вінницького національного медичного університету».
Автор (співавтор) 30 методичних і навчальних посібників, збірників тестів і задач, 218 наукових статей

Пірус Тетяна Петрівна

	(1956 р. н.) Пірус Тетяна Петрівна народилася 7 квітня 1956 р. у м. Вінниці в родині робітників. Пращури по батьківській і материнській лінії вихідці із містечка Рахни-Лісові Ямпільського повіту Подільської губернії, про що свідчать документи 1812 р. Державного архіву Вінницької області. Пірус Тетяна у 1973 р. закінчила з золотою медаллю Вінницьку середню школу №1, у 1977 р. – з відзнакою історичний факультет Вінницького державного педагогічного інституту. У 1977–1979 рр. за державним розподілом працювала вчителем історії та суспільствознавства у Браїлівській середній школі Жмеринського району. З 1979 по 1982 рр. – викладач історії у Вінницькому педагогічному училищі. У травні 1982 р. вчена рада Вінницького державного педагогічного інституту рекомендувала Пірус Т.П. до вступу в аспірантуру. Після навчання в Українському науково-дослідному інституті педагогіки АН УРСР у м. Києві (1982–1986 рр.) була направлена до Вінницького державного педагогічного інституту. Працювала викладачем 25 років: асистентом, старшим викладачем кафедр історії СРСР та УРСР, історії України, етнології. У різні роки за сумісництвом викладала історію та авторські спецкурси з історії та народознавства у Вінницьких школах: 1, 3, 13, 23, 30, 32. 1991 р. закінчила спецфакультет Вінницького державного педагогічного інституту ім. М.Островського за спеціальністю перепідготовки: Психологія. Практична психологія в системі народної освіти. Працювала за сумісництвом психологом на телефоні довіри при Вінницькій міській раді.
З 2006 р. обіймає посаду завідувача навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля факультету історії етнології і права (до червня 2016 р. – інституту історії, етнології і права). Незалежний експерт з методики викладання історії. Автор понад 100 наукових публікацій, зокрема майже двох десятків – про село Рахни-Лісові Шаргородського району. У 2008 р. у співавторстві з доктором історичних наук Струкевичем О.К. та доктором історичних наук Романюком І.М. видала підручник для 8 класу з історії України із грифом МОН України. Розробила авторські програми для учнів шкіл, зокрема з історії стародавнього світу (5 клас); спецкурсу «Наш край» (7 клас); спецкурсу «Видатні постаті в історії Україні» (10 клас); спецкурсу Народознавство» (11 клас) та ін. Автор програм для студентів педагогічного університету: «Основи педагогічної майстерності», «Подільська писанка», «Народна іграшка», «Народна лялька», «Традиційне харчування українців».

Пірус Тетяна Петрівна – член Національної спілки майстрів народного мистецтва України (НСМНМУ), член Національної спілки журналістів України (НСЖУ), член Національної спілки краєзнавців України (НСКУ). У 1997 р. заснувала міське свято «Великодня писанка», яке за підтримки Вінницького обласного центру народної творчості набуло статусу обласного, а з 2007 р. – Всеукраїнського. Учасник багатьох обласних та всеукраїнських свят, делегат ІІ (Коломия, 2008), ІІІ (Космач, 2007), ІV (Космач, 2008) міжнародних з’їздів писанкарів. З 2007 р. досліджує подільську народну ляльку-іграшку. Має декілька публікацій з цієї проблеми. У 2016 р. надрукована книга доктора мистецтвознавства О.С. Найдена «Парадокс української ляльки», у якій виділено окремий розділ «Ляльки Поділля» та відзначено науковий пошук і здобутки Тетяни Пірус. Співорганізатор багатьох мистецьких заходів у м. Вінниці та Вінницькій області, куратор фестивалю «Котилася писаночка» у м. Кривий Ріг (2014). Під псевдонімом Зоряна Подолянка видала поетичні збірки «Присягаю» (Вінниця, 2004) та «Перейти за обрій» (Вінниця, 2015), книжечку для дітей «Дажбожа Україна» (Вінниця, 2008). Тетяна Петрівна активно співпрацює із засобами масової інформації. Чимало публікацій у пресі та телепередач присвячені творчим пошукам та здобуткам Т.П. Пірус.

Пічкур Дмитро Степанович

(1941-2018 рр.) Народився в с. Розсоховатка, тепер Катеринопільського р-ну Черкаської обл. Поет, журналіст.
Після закінчення Розсохуватської середньої школи (1959 р.) працював на будівництві Кременчуцького водосховища, служив у війську, будуючи ракетні майданчики на Уралі.
Закінчивши факультет журналістики Київського державного університету (1971 р.) З 1971 року працював на журналістській ниві Вінниччини. Понад тридцять років пропрацював у газеті «Вінницька правда», нині — «Вінниччина», де був завідуючим відділом і упорядником літературно-мистецької сторінки «Зоряна криниця», активно дописував до газети «Літературна Україна», був відповідальним секретарем Вінницької обласної письменницької організації, завідувачем Кабінету молодого автора ВОО НСПУ. Член НСПУ з 2000 року.

Автор 10 збірок віршів та прози: «Ще так до осені далеко» (1994 р.), «Журавлиний берег» (1997 р.), «Високосне літо» (1998 р.), «Пізній мед» (1999 р.), «Квіти для дружини» (2003 р.), «Скатертина на двох» (2005 р.), «За крок до обрію» (2006 р.), «Жорна» (2011 р.), «Підпалок» (2016 р.), «Ще буде тепло. Акварелі» (2017 р.); публікацій у періодиці, зокрема статей та спогадів про В. Стуса.
Окремі твори покладені на музику.

Плотянський Петро Трохимович

(1912-1997 рр.) Народився в с. Стражгород Теплицького району. Закінчив Теплицьку середню школу, автомобільний технікум у 1936 році. Працював інспектором державтоінспекції міста Георгіївськ Ставропольського краю. Закінчив Ростовське військово-артилерійське училище.
З червня 1941 року – учасник Великої Вітчизняної війни. Командував взводом, батареєю, ротою, іншими військовими підрозділами. Воював на Західному, Південному, Брянському, Північно-Кавказькому і Першому Українському фронтах. Звільняв від німецько-фашистських загарбників, зокрема, Умань. Відзначився в боях за м. Новоросійськ у квітні 1943 р.
У 1948 р. закінчив Ленінградську вищу офіцерську артилерійську школу і в званні капітана звільнився у запас. Проживав у м. Нальчик.
Удостоєний він ордена Леніна, двох орденів Вітчизняної війни І ступеня, багатьох медалей, звання Героя Радянського Союзу. .

Подільський Едуард Петрович

(1945 р. н.). Народився в с. Яблуновиця, нині Оратівського р-ну. Педагог, журналіст, краєзнавець, члена НСЖУ, заслужений журналіст України (2003 р.)
У 1969 р. закінчив філологічний факультет Донецького державного університету. Вчителював у школах Донецька та Київщини.
З 1972 р. мешкає у м. Погребище. Працював учителем місцевої середньої школи-інтернату. З 1977 р. – на журналістській роботі: кореспондент, завідувач відділу погребищенської районної газети «Колос», власний кореспондент обласних газет «Подолія», «Вінницькі відомості», «Панорама». Писав до різних періодичних видань: «Урядовий кур’єр», «Освіта», «Кримська світлиця» та ін. Автор понад 100 газетних публікацій краєзнавчої тематики.

Видав художньо-публіцистичні книги: «Калина солодка з морозів», «Океани затишку не люблять». Його передмови часто супроводжують поетичні збірки талановитих майстрів художнього слова Надросся. Е. Подільський – лауреат обласної журналістської премії ім. К. Гришина, а його портрет занесено на районну Алею бойової і трудової слави м. Погребище.

Подолинний Анатолій Мусійович


	(1940 р.н.). Народився в с. Шипинки Барського р-ну. Вчений літературознавець. Після навчання у Копайгородській середній школі закінчив сільськогосподарський технікум у Молдові, нетривалий час працював за фахом у колгоспі та радгоспі. Продовжив освіту у Вінницькому педагогічному інституті на філологічному факультеті (відділ української мови та літератури, німецької мови; 1961–1966 рр.) Учителював у с. Ялтушкові Барського району (1966–1971 рр.), працював методистом, вченим секретарем в обласній організації Товариства охорони пам'яток історії та культури УРСР. Від 1976 по 2012 рр. — на кафедрі української літератури в альма-матер. Кандидат філологічних наук з 1981 р. Дисертація — «Герой української радянської пригодницької повісті 30-х років і творчість Миколи Трублаїні». Від 1985 року — доцент, від 1998 по 2012 рр. — професор університету. Тривалий час був керівником студентської літературної студії «Червоні вітрила», згодом «Вітрила». Один з засновників і провідних діячів обласної організації Товариства української мови ім. Т. Шевченка, «Просвіти», учасник багатьох заходів у Вінниці та Києві, спрямованих на утвердження української державності, мови та культури.
Член правління Вінницької обласної Національної спілки краєзнавців України. Заслужений працівник культури України (2001 р.), відмінник освіти України (2004 р.). Лауреат літературно-мистецької премії «Кришталева вишня» (1998 р.), літературних премій імені Дмитра Нитченка (2003 р.), Михайла Коцюбинського (2004 р.), Євгена Гуцала (2007 р.), «Благовіст» (2011). Кавалер відзнаки «За заслуги перед Вінниччиною» (2015 р.) Член НСПУ (1999 р.).

Пойменов Федір Іванович

(1941-2021 рр.) Народився в с. Солдатське Великописарівського р-ну Сумської обл.
Здобув освіту у Полтавському музичному училищі та Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка
Викладач Вінницького фахового коледжу мистецтв ім. М. Д. Леонтовича, заслужений діяч мистецтв України (1999).
З 1977 р. по 1988 р. – керівник симфонічного оркестру.
З 2011 р. – диригент та керівник камерного оркестру коледжу.
Нагороджений почесними грамотами та дипломами Міністерства культури України.

Наталія Іванівна Поклад (літературне ім’я Наталка Поклад)

(1951 р. н.) Народилася в с. Маньківка Бершадського р-ну. Українська поетеса, етнограф, публіцист, перекладач.
Закінчила Балтське педагогічне училище та філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.
Входила до першого правління Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка (1988 - 1991). Була серед тих, хто відроджував в Україні Союз українок.
Записала від своєї матері Галини Аксентіївни Чечельницької й видала фольклорне видання «Маньківське весілля» — древній весільний обряд на Поділлі. У співавторстві з М. П. Кононенком створила посібник з українознавства «Слово». Автор поетичних книжок: «Акценти», «День сповіді», «Обереги надії», «Ритуальний танець волі», «Горить свіча у чорних водах», «Молоде сонце», «Всупереч», «Всього-на-всього життя», «Хліби жертовні», «Це місто — наче Господа рука», «Німбом золотим», «Голос криці», «Поезії»; для дітей «Хрущикова наука», «Абетка», «Чарівні шовковиці», «Веселі віршики», «Ходить червень-чародій», «Ластівчин привіт», «На веселій вулиці».

Член СПУ (1988), НСЖУ (2011). Лауреат літературних премій ім. Є. Маланюка (1993), ім. М. Коцюбинського (1999), «Благовіст (2000), ім. Наталі Забіли, «Березоль» (2012).

Порик Василь Васильович

(1920-1944 рр.) Народився в с. Соломірка, нині с. Порик Хмільницького р-ну. Партизанські псевдоніми «Базиль», «лейтенант Громовий».
Закінчив сільськогосподарський технікум. У Червоній Армії з 1939 року. У 1941 році закінчив Харківське військове піхотне училище.
На початку Німецько-радянської війни лейтенант Василь Порик знаходився в складі 6-ї армії Південно-Західного фронту.
Влітку 1942 року В. Порик разом із сотнями інших військовополонених був відправлений у німецько-фашистський концтабір Бомон у провінції Артуа, департаменту Па-де-Кале (Франція). Не зломлений ворогами радянський офіцер, перебуваючи у концтаборі, брав активну участь в організації підпільного комітету і груп з підготовки втечі. Він установив зв’язок з учасниками руху Опору, і вирвався на волю. Після втечі з табору Василь Порик створив партизанський загін, що боровся з липня 1943 року проти фашистських окупантів у Північній Франції. В одному з боїв він був поранений, схоплений гестапівцями й запроторений до в’язниці фортеці Сен-Никез, але знову втік і продовжував боротьбу. У першій половині квітня 1944 року партизанами загону Василя Порика було висаджено два поїзди, знищені: колона гітлерівців — більш 200 солдатів і офіцерів, охорона табору Бомон, і звільнені усі в’язні.

З 1944 року В. Порик був членом Центрального комітету радянських військовополонених у Франції.
22 липня 1944 року під час виконання бойового завдання В. Порик потрапив у засідку в районі міста Аррас (Північно-Східна Франція) і був розстріляний гітлерівцями. Похований у французькому шахтарському селищі Енен-Льєтар.
Герой Радянського Союзу, кавалер найвищої французької нагороди – ордена Почесного легіону, Національний герой Франції. У рідному селі створено музей Героя Радянського Союзу В. В. Порика (1972 р.).

Пам'ятник на могилі Василя Порика в Енен-Бомоні

Постніков Володимир Михайлович

(1946 р. н.) Актор, заслужений артист України. Закінчив Харківський інститут мистецтв ім. І. Котляревського (1969 р.). В. М. Постніков працює у Вінницькому обласному академічному українському музично-драматичному театрі ім. М. Садовського. Створив близько 60 образів. Серед його робіт – Ленікс у трагедії У. Шекспіра «Макбет», Каленик у музичній комедії «Майська ніч», Вільям у мюзиклі Ю. Рибчинського «Як повернути чоловіка», Виборний у музичній комедії «Наталка Полтавка», Лісовик у міфі з прадавніх часів «Лісова пісня», лікар Співі у виставі «Політ над гніздом зозулі», батько в драмі «Я б тобі небо прихилив...» та ін.

Потоцький Болеслав Станіславович

(1805-1893 рр.) Народився в м. Тульчин. Син немирівського поміщика, мецената, просвітителя. Отримав домашнє виховання. Служив в Українському уланському полку, Департаменті державних маєтностей. В 1835 р. обіймав пост помічника попечителя Київського учбового округу. Переїхав у Немирів, який одержав у спадщину від матері (Софії Потоцької). Запросив у Немирів професора механіки і архітектури Ф. Меховича, за проєктами якого побудував палац, православну церкву, лютеранську кірху, чоловічу гімназію, англійські котеджі і швейцарські шале та ін.
За відкриття Немирівської гімназії (1838 р.) одержав чин камергера, а потім церемоніймейстера (1854), гофмейстера (1866 р.), обершенка (1874 р.), був нагороджений діамантовими знаками ордена св. Олександра Невського (1888 р.).

В 1888 р. на честь 50-річчя відкриття гімназії випущена пам’ятна медаль з профілем Б. Потоцького і його родовим гербом. У 1860 р. віддав Немирівські землі в посаг своїй дочці Марії Потоцькій (Строгановій). Останні роки жив у Петербурзі.

Потоцький Ян (Непомуцен)

(1761-1815 рр.) Народився в с. Пиків, нині Калинівського р-ну. Польський письменник, історик, сходознавець, етнограф і археолог, географ, соціолог, публіцист, редактор, видавець, бібліограф, політичний діяч.
У 1778 р. — брав участь як лейтенант кавалерії в Баварській війні. У 1779 р. — Потоцький відвідав Італію та Сицилію та затримався на Мальті, брав участь в морських походах Мальтійського ордену проти корсарів. У 1784 р. — Залишив військову службу і одружився.
8 квітня 1784 з Миргороду через землі Запорожців вирушив до Дніпровського лиману, щоб вже звідти вирушити в подорож до Стамбулу. Належав до числа енциклопедично освічених людей свого часу. Змолоду багато подорожував. Побував у Франції, Швейцарії, Італії, Іспанії, Голландії, Великій Британії, Мальті, Тунісі, Греції, Сербії, Марокко, Угорському королівстві, Єгипті, Османській імперії, Китаї, Монголії, а з 1797 року мандрував Російською імперією, зокрема по Сибіру, Кавказу.

З 1788 р. Потоцький переселився до Варшави в зв'язку з обранням його послом на соймі. На власні кошти Потоцький заснував в Варшаві друкарню, в якій видавав власні наукові праці з слов'янської історії. Першою виданою працею була «Подорож до Туреччини та Єгипту» (1788 р.) У наступному році він видав друге видання, з доданням щоденника подорожі до Голландії. У 1804-1805 рр. видав французькою мовою три книги, присвячені історії Волині, Поділля і Херсонщини, які поклали початок краєзнавчого вивчення цих регіонів.
1808-1809 рр. Потоцький перебував в своїх маєтках, а також Тульчині на Поділлі. Зиму він провів в Кременці, переважно працюючи в бібліотеці, саме тоді він надав бібліотеці багато своїх праць.
В 1810 Потоцький знову працює в Петербурзі, саме тоді він став членом Вченого товариства в Москві, Приятелів наук в Варшаві та Академії наук в Петербурзі. В цьому ж році він видав Атлас археологічний Росії європейської.
Після війни 1812 р. Потоцький до кінця життя перебував на Поділлі, Волині, Україні. Час до часу жив у Тульчині.
Почесний член Імператорської АН у Петербурзі. Перший за часом славіст.

Приймасюк Тетяна Євменівна

(1954 р. н.) Народилася в с. Брідок Теплицького р-ну. Майстер декоративно-ужиткового мистецтва (вишивальниця).
Закінчила Тульчинське культосвітнє училище (1974 р.) Працювала методистом Теплицького районного будинку культури, бібліографом-краєзнавцем районної централізованої бібліотечної системи (ЦБС).
Учасниця районних та обласних виставок. У доробку майстрині – понад три десятки вишитих портретів Тараса Шевченка, що зберігаються у приватних колекціях України, Росії, Канади, Німеччини, Великобританії.
Займається збором фольклору на Тепличчині. Автор поетичних збірок «Я тепло збираю по краплині» (2001 р.), «Молитва душі» (2002 р.), «Голос жінки» (2003 р.), «Комарик» (2007 р.) – дитяча книжечка. Співавтор, упорядник ряду колективних збірок поетів-тепличан.
Член НСПУ (2004 р.)

Присяжнюк Михайло Федорович

(1920-2009 рр.) Народився в с. Уладівка Літинського р-ну. Педагог, літературознавець, кандидат філологічних наук Вінницького державного педагогічного інституту (1954), професор (1979), краєзнавець.
Учасник Другої світової війни.
В 1957-1958 рр. очолював філологічний факультет Вінницького педінституту. Організував в інституті літературну студію «Червоні вітрила» (за однойменною романтичною повістю-казкою Олександра Гріна).
Автор близько 70 праць з проблем теорії та історії української літератури, методики викладання літератури, літературного краєзнавства. Співавтор видань «Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область» (К., 1972 р.), Вінницький державний педагогічний інститут: історичний нарис» (Вінниця, 1992 р)

Присяжнюк Настя Андріанівна

(1894-1987 рр.) Народилася в м. Погребище. Українська фольклористка, етнограф, краєзнавець, педагог.
Закінчила двокласну школу, працювала на цукроварні, потім в Одесі – на цукрозаводі та канатній фабриці.
Записувати фольклор почала з 1917 р.
У 20-ті роки Н. А. Присяжнюк, маючи зв’язок із Етнографічною комісією і Кабінетом музичної етнографії Академії наук України, розпочала систематичну фольклористичну роботу: записала погребищенське весілля з усіма обрядами і піснями (650 пісень), зібрала сотні пісень інших жанрів, працювала на ниві етнографії та краєзнавства. Усе зібране надсилала до Києва.
Коли її арештували напередодні Голодомору у 1932 році, жінка вже працювала аспіранткою в Київському університеті. На той час вінничанка познайомилася з відомими українськими поетами: Іваном Багряним і Матвієм Довгополюком. Обидва потрапили до лещат ГУЛАГу трохи пізніше за неї.

Значну кількість записів подільської фольклористки надруковано в кількох томах серії «Українська народна творчість». Головним підсумком її життя став збірник «Пісні Поділля» (1976 р.). Її записи є також у Державному архіві Вінницької області та обласному краєзнавчому музеї. Щорічно в Погребищенському районі проводиться свято фольклору «Світанки над Россю».

Пчілка Олена (Ольга Петрівна Драгоманова-Косач)

(1849-1930 рр.) Народилася в м. Гадяч, нині Полтавської області. Українська письменниця, фольклористка, етнограф, громадська діячка, член-кореспондент АН України (з 1927 p.).
В 1866 р. закінчила київський «Зразковий пансіон шляхетних дівиць».
Влітку 1868 р. разом з чоловіком Петром Антоновичем Косачом виїхали на Волинь, до місця його служби, у місто Новоград-Волинський, де займаючись етнографією, записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки народних вишивок. 25 лютого 1871 р. тут народилася дочка Лариса, яка ввійшла в українську та світову літературу як Леся Українка. Два сини й чотири дочки виростила сім'я Косачів.
Свій творчий шлях розпочала з перекладів поетичних творів Пушкіна і Лермонтова. 1876 р. вийшла друком у Києві її книжка «Український народний орнамент», яка принесла Олені Пчілці славу першого в Україні знавця цього виду народного мистецтва.

У 1906—1914 рр. — видавець журналу «Рідний Край» з додатком «Молода Україна» (1908—1914 рр.), «Газети Гадяцького земства» (1917—1919 рр.)
1920 р., за більшовиків, під час святкування дня народження Тараса Шевченка у Гадяцькій гімназії, Олена Пчілка огорнула погруддя поета національним синьо-жовтим стягом. За антибільшовицькі виступи заарештована в Гадячі.
Після звільнення з арешту виїхала в Могилів-Подільський, де перебувала до 1924 р. Займалася культурно-просвітницькою роботою, писала художні твори: п’єси, оповідання, вірші, переклади, спогади, збирала народні пісні, читала лекції з української мови та літератури на вчительських курсах. Опублікувала етнографічні дослідження на подільському матеріалі «Українські народні легенди останнього часу».
В останні роки жила в Києві, працюючи в комісіях УАН, членом-кореспондентом з 1925 р.

Р

РА РЕ РИ РО РУ РЯ

Рабенчук Володимир Семенович

(1944 р. н.) Народився в с. Зозів Липовецького р-ну. Поет, прозаїк, кінодраматург, журналіст, заслужений працівник культури України.
Закінчив Зозівську середню школу (1961 р.). Згодом закінчив факультет журналістики Львівського державного університету (1973 р.), юридичний факультет Національної академії державної податкової служби України (2001 р.).
Друкуватись розпочав під час служби в армії (1963—1966 рр.).
З 1966 р. працював журналістом у газетах «Нове життя» (Липовець), «Колгоспна зоря» у Вінниці (1970—1975 рр.), «Вінницька правда» (1982—1984 рр.), головним редактором редакції радіомовлення Вінницького радіотехнічного заводу (1976—1979 рр.), консультантом Вінницької обласної організації спілки письменників (1979—1985 рр.), головним редактором інформаційно-телевізійного агентства «ВІТА» (1995—1996 рр.).
Популяризував українське художнє слово на посаді кореспондента Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України у Вінницькій області (1985—1992 рр.).

Працював сценаристом і автором закадрових текстів на кіностудії «Укртелефільм» у Києві (1989—1996 рр.), обіймав посаду начальника відділу інформації та громадських зв'язків міської податкової інспекції у Вінниці (1997—2003 ), був головою Вінницької обласної організації НСПУ у 1992—1995 та 2005—2008 рр. Державний радник податкової служби другого рангу.
Член Національної спілки письменників України (1984), Національної спілки журналістів України (1970 р.)

Ратушна Лариса (Ляля) Степанівна

	(1921-1944 рр.) Народилася в смт Тиврів. Герой Радянського Союзу (посмертно), почесний громадянин Вінниці. Середню освіту здобувала у Вінниці. В родинному колі її називали Лялею. Травень 1938 року — Ляля їде в Москву і вступає в Московський державний університет імені Ломоносова, на механіко-математичний факультет. З перших днів війни просилася на фронт. Проте отримала відмову. Брала участь в охороні університетського корпусу, мала стаж донора, тобто здавала свою кров, брала участь у будівництві оборонних рубежів, рила протитанкові рови. Також вчилась на курсах медсестер. В вересні 1941 року Лариса вступає в Московське ополчення — 8-му Червонопресненську дивізію, де був сформований полк зі студентів, аспірантів, професорів університету загальною кількістю тисячу чоловік. Ляля була санінструктором. Але воювати їй довелось не довго. Вже в першому бою поблизу Наро-Фомінська дівчина потрапляє в полон. Після декількох невдалих спроб їй все ж таки вдається втекти з полону в листопаді 1941 року.
Майже два місяці йшла до взятої в облогу Вінниці. Дісталась міста в лютому 1942. Ратушна зв'язалась з підпільниками Вінниці через шкільного товариша І. Войцехівського. Ігор рекомендував Ларису підпільному центру і вона швидко влилась в ряди народних месників. Вона мала здібність підробляти фашистські документи. Ті, до яких Ляля приклала руку, витримували найпильнішу перевірку. Юна підпільниця була також розвідником. Частенько, за наказами, вона переносила до партизанських загонів зброю, шрифти, документи та листівки. Партизани звали її «зіронькою». Знання німецької мови дало можливість Ларисі ходити в табір радянських військовополонених. З її допомогою вдалося звільнити кілька людей. В липны 1942 року під час одного з важких моментів у житті вінницького підпілля (низка арештів і розстрілів) Ляля потрапляє в полон. Прямо із заводу по виготовленню свічок (там вона працювала на той час) дівчину було кинуто до в'язниці для суворих допитів, які Ляля мужньо витримала. Згодом Лариса була відправлена вдруге до концентраційного табору у Гнівані. Звільнитись вдалося лише у квітні 1943 року за допомогою підкупу вінницького німецького чиновника. І знову конспіративна квартира. Вона живе під псевдонімом Лукія Степко. Підпільний комітет доручив їй роздобути типографський шрифт. Ляля впоралась із завданням. Це дало змогу обладнати підпільну друкарню «Україна». Добре законспірована друкарня діяла до повного звільнення Вінниці. За цей час було надруковано і поширено близько 70 тисяч листівок. 19 березня 1944 року рука зрадника обірвала життя мужньої патріотки Лариси Ратушної. Поховали її на вінницькому кладовищі. Згодом останки Лялі Ратушної були перенесені до Парку Слави у сквері Козицького в центральній частині міста Вінниці. На честь Лялі Ратушної назавано теплохід, що ходить по Південному Бугу.

Рачук Микола Свиридович

(1941 р. н.) Народився в с. Вовчинець Козятинського р-ну. Український поет, прозаїк, літературознавець, перекладач.
Батько загинув на війні. Мати самотужки виховувала п’ятьох дітей. За словами поета, його мама – це перший усвідомлений спогад, який пов’язаний з пожежею, що знищила їхнє обійстя. Пам’ять зафіксувала безпорадну маму, яка ніби збожеволіла від горя і чи то посивіла, чи її вкрив попіл. Образ матері часто з’являється у поезії Миколи Рачука як один із проявів ностальгії за мріями, образами дитинства та узагальнення і втілення усіх нерозгаданих чи, швидше, забутих таємниць (приміром, тричастинна поема «Роса Поділля»).
1953 року родина у пошуках можливостей кращого заробітку переїхала до села Запорізьке на Дніпропетровщину. На Дніпропетровщині закінчив семирічку, працював у колгоспі. Уже тоді він не вписувався у середовище, заявивши про себе як дивак-бібліофіл. Шістдесяті роки стали поворотними в його долі.

Під час служби в армії на Черкащині протягом 1960–1963 років познайомився з Василем Симоненком. Саме він переконав Миколу Рачука, який на той момент написав кілька віршів російською мовою, що для нього органічніше було б творити українською. Перший вірш Миколи Рачука, написаний українською, «Осіннє кохання» – його опублікував Василь Симоненко. Поети були справжніми друзями. Звісно, що смерть Василя Симоненка стала для Миколи Рачука сильним потрясінням. За спогадами поета, саме на похороні Василя Симоненка він вперше побачив Івана Світличного, Аллу Горську.
1967 року Микола Рачук вступив на філологічний факультет Київського університету. На той час там вже була сформована «Київська школа», в яку Микола Рачук органічно увійшов зі своєю поезією.
З 1972 р. живе і працює в м. Чернівці. Перші вірші писав російською мовою. Василь Симоненко переконав перейти його на рідну мову. Видав низку збірок поезій: «Вишневий промінь», «Сіяч», «Сяйво дзеркального плоду», «Стослов», «Урочища». У 90-х роках очолив робочу групу «Зводу пам’яток історії та культури України. Чернівецька область». Детальніше: http://lsd.co.ua/mykola-rachuk-75/

Регушевський Євген Семенович

(1934 р. н.) Народився в с. Бджільна Теплицького р-ну. Український мовознавець, літературознавець, перекладач, доктор філологічних наук, професор (1989 р.). Заслужений працівник народної освіти України (1999 р.).
У 1955 р. закінчив історико-філологічний факультет ВДПІ ім. М. Островсського. Викладацьку діяльність розпочав після закінчення аспірантури 1958 р. у Рівненському педагогічному інституті викладачем, зав. кафедри української мови.
З 1963 р. працював на різних посадах у Бердичівському, Кіровоградському і Сімферопольському (тепер Таврійському національному університеті ім. В. Вернадського) педагогічних інститутах.
Друкується з 1958 р. Під його керівництвом захищено 8 кандидатських дисертацій. Опублікував понад 200 наукових і методичних праць, посібників для студентів, статей про мову творів К. Зиновієва, Т. Шевченка, Марка Вовчка, Лесі Українки, О. Гончара, понад 50 праць про мову І. Франка, з історії мовознавчої і літературознавчої термінології та фразеології. Співавтор кількох словників.

Речмедін Анатолій Петрович

(1939-1914 рр.) Народився в с. Плисків, нині Погребищанського р-ну). Літературознавець, журналіст, краєзнавець. В 1961 р. батько Анатолія загинув на війні, і його світосприйняття формувалося під впливом братів - Леоніда, Валентина і Івана, що залишили після себе багату літературну спадщину. Звідси і його інтерес до журналістики та літературної творчості, яким він присвятив усе життя.
Закінчив Київський державний університет ім. Тараса Шевченка.
Працював на різних посадах у редакціях регіональних районних газет, зокрема «Прапор Перемоги» (Калинівка), «Колос» (Погребище).
створив справжні духовні пам’ятники таким велетам пера, якими були Валентин Речмедін (його рідний дядько), Анатоль Олійник, Ольга Кобилянська, видавши про них цілу низку книг, зокрема «Сівач краси і добра: родовід, життя, творчість письменника Валентина Речмедіна» (2004 р.), «Братья Заянчковские: судьбы и книги. Художественно-документальные биографии. Статьи о литературе и поэзии» (2008 р.), «Кланяясь в пояс отчему краю. Русские писатели – уроженцы Подолья» (2009 р.) та ін.
Анатолій Речмедін був членом Спілки письменників Росії, лауреатом літературних премій ім. А. П. Чехова і А. С. Грибоєдова. Нагороджений Почесним дипломом та медаллю Московської письменницької організації «За вірне служіння вітчизняній літературі»

Риженко-Янковий Анатолій Олексійович

(1959 р. н.) Народився в с. Брідок Теплицького р-ну. Художник, майстер живопису.
Навчався у Ленінградському політехнікумі, з 1987 по 1994 рр. – у Московському державному академічному художньому інституті ім. В.Т. Сурикова (1994 р.)
Талановитий майстер пейзажу та графіки. Його картини побували на Міжнародній виставці глухих авторів у Софії (1981 р.), Вінниці, Кіровограді, Києві, Москві, у Рочестері (США 1993 р.), Чехії, Польщі, Італії. Вони експонуються у багатьох вітчизняних і зарубіжних музеях.
Прикрашають приватні колекції шанувальників живопису з Голландії, Білорусі, Молдови, Іспанії. Тематика картин – українське село, його люди, а також тема козацтва.

Романчишин Василь Григорович

(1960 р. н.) Народився в с. Березівка Могилів-Подільського р-ну, нині входить до Чернівецького р-ну.
Закінчив Тульчинське культурно-освітнє училище (1977) (нині Тульчинський коледж культури), диригентсько-хорове відділення Київського державного інституту культури (1981 р.), режисерський факультет Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв (2012 р.).
Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році.
Хормейстер, режисер, соліст-вокаліст, заслужений діяч мистецтв України (1999 р.), кандидат культурології (2013 р.), голова Київської обласної організації Національної всеукраїнської музичної спілки, секретар Асоціації діячів естрадного мистецтва України, доктор філософії (2013 р.), професор, ректор комунального закладу вищої освіти Київської обласної ради «Академія мистецтв імені Павла Чубинського» (з 2010 р.). з 2012 р. – доцент кафедри естрадного виконавства, з 2019 р. – професор кафедри режисури та аудіо-візуального мистецтва цього закладу вищої освіти.

В. Г. Романчишин — яскравий представник сучасного педагога, який успішно використовує досягнення педагогічної науки у своїй діяльності, а також, узагальнюючи власний педагогічний та життєвий досвід, намагається сказати своє вагоме слово у справі розвитку музичної педагогіки та культурології.
Постановами Кабінету міністрів України В. Г. Романчишина включено до складу наглядових рад Національного художнього музею України, Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав», Національної бібліотеки України для дітей, Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв.
Автор понад 30 наукових праць. Нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ ступеня (2009) і ІІ ступеня (2014). Відзначений багатьма почесними грамотами, подяками, медалями, серед них – Почесна відзнака Міністерства культури і мистецтв України «За багаторічну плідну працю в галузі культури» (2005, 2009 рр.), медаллю міжнародного рейтингу «Золота фортуна» «За великий вклад у підготовку кадрів культури та мистецтва» (2004 р.) та ін.

Романюк Іван Миронович

(1962 р. н.) Народився в с. Микулинці Вінницького р-ну.
Закінчив Вінницький державний педагогічний інститут у 1985 р. (нині Вінницький державний педагогічний університет ім. Михайла Коцюбинського) історичний факультет з відзнакою). Навчався у аспірантурі та докторантурі НПУ ім. Михайла Драгоманова/
З 1992 р. працює у Вінницькому державному педагогічному університеті ім. Михайла Коцюбинського.
У 1994 р. в Київському університеті ім. Т. Шевченка захистив кандидатську дисертацію «Сільськогосподарська кооперація в Україні 1921–1927 рр.», а в 2006 р. в Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича докторську дисертацію на тему «Соціально-економічні та культурні процеси в українському селі в 1950-ті – першій половині 60-х рр.».

Впродовж 2006–2016 рр. завідував кафедрою історії та культури України університету. Керівник виконання загальної колективної кафедральної теми «Поділля в контексті української історії». Романюк І. М. є членом двох спеціалізованих вчених Рад, заступником голови журі Всеукраїнських конкурсів учнівської творчості у номінації «Історія України і державотворення», членом журі МОН Всеукраїнських студентських і шкільних турнірів істориків. Він був членом експертної ради ВАК України з історичних наук.
Історик, доктор історичних наук (2006), професор (2006), завідувач кафедри історії України ВДПУ ім. М. Коцюбинського. Член-кореспондент Української академії історичних наук (2000), відмінник освіти України (2019), член Наукового Товариства Тараса Шевченка (НТШ) (Вінницький осередок) (2020).
Автор понад 430 наукових та навчально-методичних праць, серед яких: понад 10 монографій, 3 підручника для загальноосвітніх шкіл України, з грифом МОН України, більше 400 статей у наукових і фахових виданнях. Серед них монографії «Українське село у 50-ті-першій половині 60-х рр. ХХ ст.» (2005), «Смертю смерть подолали: Голодомор в Україні 1932–1933 рр.» (2003), «Історія України»: підруч. для 8 кл. загальноосвіт. навч. закл. (2008), «История Украины»: учеб. для 8 кл. общеобразовательных учеб. заведений (2008), «Свято-Троїцький Браїлівський жіночий монастир» (2009), «Повсякденне життя та соціальний статус вчительства України повоєнного періоду (1944 – друга половина 1950-х років)» (2015), співавтор колективних праць «Історія українського селянства» (2006, Т. 1, 2), «Вінниця. Історичний нарис» (2007), «Історія України»: підруч. для 11 кл. загальноосвіт. навч. закл. (2011), «Історичні джерела в українському інформаційному й освітньому просторі: верифікація та інтерпретація» (2018), член редакційних колегій низки фахових періодичних видань та збірників.

Руданський Степан Васильович

(1834-1873 рр.) Народився в с. Хомутинці, нині Калинівського р-ну в родині сільського священика. Український поет-класик, перекладач, фольклорист, громадський діяч.
Після початкової науки в дяка вчився у Шаргородській бурсі (1842–1849 рр.) та Подільській духовній семінарії у Кам'янці-Подільському (1849–1855 рр.).
В 1856 році Руданський приїздить до Петербурга та вступає до медико-хірургічної академії, відомої вже на той час як осередок передової науки і культури. Тут у 1850-1860-х роках працювали Сергій Боткін, Іван Сєченов та інші молоді передові вчені.
У Петербурзі Руданський зблизився з гуртком українських письменників, що готував журнал «Основа». Петербурзький період найплідніший у житті Руданського-поета. У цей час (1859 р.) він почав друкуватися. Визріває й кристалізується майстерність гумористичного й сатиричного вірша, наслідком чого було виникнення нового поетичного жанру в українській поезії — віршованої гуморески-співомовки, тематично різноманітної й стилістично своєрідної. Одночасно Руданський продовжував писати балади, ліричні вірші, віршовані казки й поеми, перекладав з російської та інших мов.

Після закінчення академії Руданський, оскільки мав захворювання легенів, одержав призначення працювати повітовим лікарем на південному узбережжі Криму, куди він і приїхав 1861 року. У 1861–1873 рр. Руданський працював міським лікарем в Ялті, а також лікарем у маєтках князя Воронцова. Він доклав багато зусиль для піднесення благоустрою міста, невтомно трудився як лікар і почесний мировий суддя Сімферопольсько-Ялтинської мирової округи, водночас цікавився археологією, етнографією, відновив розпочаті ще на Поділлі фольклорні заняття, продовжував поетичну творчість, головним чином, у галузі перекладу.
Знайомство з поетом і композитором Петром Ніщинським, художником Іваном Айвазовським, поетом та істориком Миколою Костомаровим, поетом Амвросієм Метлинським наклало відбиток на творчі заняття Руданського, підтримувало інтерес до живопису, старовини, народної творчості. Найбільше ж уваги в ялтинський період Руданський приділяв перекладам з античної та російської літератур
На Вінниччині щорічно проводяться заходи з вшанування пам’яті нашого славетного земляка. Починаючи з 1981 р., на його батьківщині, в с. Хомутинці, проходить щорічне районне свято сатири і гумору. Обласне свято ім. С. Руданського проводиться раз на два роки. Один раз на 5 років у м. Калинівка проходить Всеукраїнське літературно-мистецьке свято ім. С. Руданського.
1994 року засновано Всеукраїнську літературну премію його імені. З ініціативи відомого гумориста-сатирика А. Гарматюка в березні 1998 р. створено громадське творче об’єднання – Вінницький курінь гумористів ім. С. Руданського.

Руденко Марія Оксентіївна

(1915-2003 рр.) Народилася в с. Слобода-Яришівська, нині Могилів-Подільського р-ну. Фольклористка, етнограф, краєзнавець, педагог, майстриня народного живопису та витинання.
Передала в ІМФЕ АН України записи понад 1000 народних пісень, стільки ж прислів’їв і загадок, 200 казок та легенд, близько 200 повір’їв, чимало народних прикмет, голосінь, небилиць та ін.
Частина її фольклорних зібрань увійшла до книг «Ігри та пісні», «Колядки та щедрівки», «Весілля», «Народні оповідання» тощо.
Авторка ряду сценаріїв обрядових свят, зібрала 54 зразки народної вишивки, розмальовувала хати. Самобутня майстриня паперових витинанок, які були представлені на виставках в Україні та за її межами, відзначені нагородами. Учасниця всеукраїнських та обласних фольклористичних конференцій, ініціатор І Всеукраїнського свята витинанки (1993 р.).
Будинок Марії Руденко з численними фольклорно-етнографічними колекціями перетворено на народний музей. Заслужений працівник культури УРСР (1970 р.), лауреат премії імені П. Чубинського (1992 р.). На її честь Міжнародний центр малих планет при астрофізичному інституті США назвав відкриту кримським астрономом М. Черних зірку – «Горлиця».

Рябий Анатолій Степанович

(1946 р. н.) Народився в с. Глубче Крижопільського р-ну Вінницької обл.
Закінчив Одеський сільськогосподарський інститут.
Учений агроном, заслужений працівник сільського господарства, Директор Вінницької філії УІЕСР.
Основні напрями науково-дослідної діяльності - проведення комплексу польових і лабораторних досліджень з кваліфікаційної експертизи сортів рослин; ділянковий сортовий контроль насіння і садивного матеріалу; післяреєстраційне вивчення сортів рослин.
Володар титулів «Людина року-2004», почесний сортовипробувач. Нагороджений почесною грамотою Міністерства агрополітики України.

Рябий Мефодій Васильович

(1894–1974 рр.). Народився в с. Кукавка, нині Могилів-Подільського р-ну. Український фольклорист, етнограф, краєзнавець.
Учасник Першої світової війни. Працювати почав у рідному селі на різних посадах: рахівник, продавець, секретар сільради та ін.
З 20-х рр. захопився краєзнавством. Налагодив зв’язки з науковими установами Києва та Вінниці. Здійснив і передав етнографічній комісії ВУАН понад 300 записів народних пісень, багатьох обрядів. Мефодій Васильович записав думу «Івась Коновченко» (1927 р.), збирав прислів’я, приказки тощо.
Займався археологією, написав і опублікував історію свого села, писав статті про художника В. А. Тропініна, який свого часу перебував у Кукавці, виявив 5 його картин, склав каталог творів художника.
У 30-ті роки зазнав репресій. 1953 р. заснував у селі краєзнавчий музей.

Після Другої світової війни опублікував велику кількість літературно-краєзнавчих розвідок про перебування у Могилів-Подільському районі видатних діячів літератури, мистецтва, науки. Фольклорні записи Мефодія Рябого увійшли до збірок «Зацвіла калина» (1959 р.), «Народ про Кармалюка» (1961 р.), «Думи» (1974 р.), «Народні оповідання» (1983 р.)

Рябий Микола Олександрович

	(1938-2021 рр.) Народився в с. Заболотне Крижопільського р-ну. Прозаїк. Закінчив Київський гірничий технікум (1956 р.). Працював майстром на шахті, в кар'єрах Джуринського комбінату стінових матеріалів, що на Шаргородщині. У 60-ті роки перейшов на журналістську роботу. Друкувався у місцевій пресі, працював у Брацлаві в районній газеті «Шлях Ілліча». Після закінчення заочно факультету журналістики Київського університету (1967 р.) вдосконалював журналістський досвід в газетах «Комсомольське плем'я», «Вінницька правда», «Подолія». Автор ряду романів історичної тематики. Почав писати у шкільні роки: спочатку вірші, потім прозу.
Захоплювався малюванням. У творчому оточенні на початку журналістської кар'єри — дисидент-публіцист Олександр Гетьман, вже відомий тоді Григір Тютюнник, молоді письменники Тарас Мельничук, Роман Андріяшик, Роман Іваничук, Володимир Яворівський, колеги по роботі у молодіжних виданнях Леонід Пастушенко, Григорій Усач, Геннадій Шкляр, Михайло Каменюк та ін. У творчому доробку — понад 30 романів та повістей (у тому числі документальних, про людей праці — Марфу Бабенко, Пилипа Желюка, письменницю Галину Сіру), сотні публікацій у періодиці. Лауреат республіканської літературної премії ім. Михайла Коцюбинського (1994 р.). Лауреат колгоспної премії імені Двічі Героя Соціалістичної праці Пилипа Желюка, Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Коцюбинського (1994), літературної премії «Благовіст» (2007), премії імені Івана Богуна, літературної премії імені Михайла Стельмаха журналу «Вінницький край» (2017), премії імені Леоніда Гавриша (2019). Лауреат Міжнародного Академічного Рейтингу популярності «Золота Фортуна». Член СПУ (1976 р.). Член Національної спілки журналістів України. Проживає в Вінниці.

С

СА СВ СЕ СИ СІ СК СЛ СМ СО СТ СУ

Саблук Петро Трохимович

(1941 р. н.) Народився в с. Потоки Жмеринського р-ну. Доктор економічних наук (1990), професор (1992), академік УААН (1993), заслужений діяч науки і техніки України (1993), Герой України (2004).
Закінчив українську сільсько-господарську академію, факультет економіки та організації сільського господарства (1958—1963)
Опублікував понад 1000 наукових праць. Він автор і співавтор понад 300 монографій, брошур, рекомендацій. Під його керівництвом захищено 38 докторів і 59 кандидатів економічних наук, з яких 4 – дійсні члени (академіки) НААН, 3 – члени-кореспонденти НААН та 1 – іноземний член НААН.
Наш земляк сформував сучасну наукову школу економістів-аграрників ринкового спрямування. Один із організаторів і головний редактор міжнародного науково-виробничого журналу «Економіка АПК». Нагороджений орденами та медалями.

Савченко Ігор Андрійович

(1906-1950 рр.) Український кінорежисер, сценарист, театральний педагог. Народився 11 жовтня 1906 р. в Вінниці.
Тут учився в театральній школі Орди-Свєтлової та виступав у театрі. У 1925 організував молодіжний аґіттеатр «Червоний галстук» і з ним гастролював по Україні.
З 1926 учився в Ленінградському Інституті сценічних мистецтв.
З 1929 є головним режисером театрів робітничої молоді в Баку (з 1932 р.) та в Москві.
Перші фільми Савченко зняв у 1931–1932 роках на Бакинській кіностудії («Микита Іванович і соціалізм» та «Люди без рук»); на Московській кіностудії поставив звуковий фільм «Гармонь» (1934 р.), два молодіжні фільми «Випадкова зустріч» (1936 р.) і «Дума про козака Голоту» (1937 р.)
У 1939-41 рр. і з 1947 р. Савченко пов'язаний з Київською кіностудією; у період з 1944 по 1946 рр. — художній керівник кіностудії ім. М. Горького в Москві.
На Київській кіностудії поставив фільми: «Вершники» за твором Ю. Яновського (1939 р.), «Богдан Хмельницький» (1941 р.; за О. Корнійчуком), «Третій удар» і «Тарас Шевченко» (закінчили стрічку режисерові учні після його смерті у 1951 р., премійовано на міжнародному фестивалі в Чехословаччині, 1952 р.); «Партизани в степах України» (1942 р.; за О. Корнійчуком) та ін.

З 1946 року викладав у ВДІКу. Його учнями були відомі нині режисери: О. О. Алов, В. Н. Наумов, Г. С. Габай, Л. А. Файзієв, Ф.Є. Миронер, Ю. М. Озеров, С. І. Параджанов, М. М. Хуцієв, О. О. Коренєв, Ю. А. Закревський, Лев Іванов, Л. С. Данилов.
Помер від серцевого нападу на 44-му році життя. Похований в Москві на Новодівичому кладовищі. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора та медалями. Заслужений діяч мистецтв РРФСР (1944 р.). Лауреат трьох Сталінських премій (1942, 1949, 1952 рр. — посмертно)

Савчук Григорій Петрович

(1902-1983). Народився в с. Комарів Ворновицького району (нині Вінницький район) Подільської губернії. Учасник Громадянської, радянсько-польської та Великої Вітчизняної війн. Герой Радянського Союзу (1943). Військову кар'єру розпочав у 1919 році, воюючи на Україні проти Махна та Тютюнника. Після Громадянської війни навчався у низці військових навчальних закладів та обіймав різні командні посади. У 1942 році сформував і очолив 272-й стрілецький полк внутрішніх військ, який під його командуванням зіграв важливу роль у вересневих боях за Сталінград. Згодом, командуючи 288-м стрілецьким полком, відзначився під час форсування Дніпра та був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Брав участь у Каунаській, Варшавсько-Познанській та Берлінській операціях. Велику Вітчизняну війну завершив у Берліні на посаді заступника командира стрілецького корпусу.

Свидницький Анатолій Патрикійович

(1834-1871 рр.) Народився 13 вересня 1834 в с. Маньківцях на Поділлі в родині священика. Батько Патрикій Якович (1800-1870 рр.), розпочавши службу дячком, у 1836 р. одержав сан священника. Отець Патрикій був простою людиною, але любив книжку і зібрав чималу бібліотеку.
У 1843 р. Анатолій вступає до Крутянської духовної школи (бурси). Закінчив її у 1851 р., після чого вступає до Подільській духовній семінарії у Кам'янці-Подільському і, не закінчивши її, вступив (1856 р.) до Київського університету, на медичний факультет. Згодом перевівся на філологічний факультет, котрий через матеріальні труднощі не закінчив.
Згодом учитель у Миргороді (1860-62 рр.), акцизний чиновник у Козельці (1862-69 рр.). Працював у Козелецькому повітовому земстві. У 1863 році одружується з дочкою козелецького лікаря - Оленою Величківською.
28 березня 1869 року виходить у відставку і переїздить до Києва. Влаштовується на посаду помічника завідувача архіву Київського університету, де фактично виконує обов'язки вченого архіваріуса і за час 1869-1871 рр. науково описав багато архівних матеріалів. Ця робота була видана вже посмертно у 1879 році правлінням університету.
У вересні 1870 року подорожує до Кам'янця-Подільського у пошуках кращої роботи, але безрезультатно. Свидницький розпочав громадську працю як член таємного Харківсько-Київського студентського товариства, яке ставило своїм завданням боротьбу з царським режимом, ширило заборонену літературу, домагалося заснування недільних шкіл, тощо. Cвидницький був ініціатором заснування недільної школи на Подолі. У студентські роки починає писати. За життя була надрукована лише «Горлиця» (1860 р.), інші твори опублікував у 1901 р. І. Франко.
З низки етнографічних статей, написаних Свидницьким у 1860-62 рр., надрукована лише «Великдень у подолян» і статті, спрямовані проти сваволі царської адміністрації «Из Миргорода» (обидві в «Основі», 1861 р.). По закритті «Основи», коли не стало жодного українського журналу, Свидницький опублікував російською мовою ряд нарисів й оповідань у газеті «Киевлянин».

Головний твір Свидницького - роман «Люборацькі». Це хроніка (значною мірою автобіографічна) занепаду священичого роду Люборацьких у трьох поколіннях, на реалістично відтвореному тлі панування польських панів на Поділлі. Широке тематичне полотно твору дало підставу І. Франкові назвати його «першим реалістичним романом на побутовому тлі». Як змістом, так і мистецькою формою роман «Люборацькі» - посередня ланка між прозою Г. Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка та інших з одного боку - і пізнішою реалістично-побутовою епічною прозою Івана Нечуя-Левицького і Панаса Мирного з другого боку. Але на сучасну Свидницькому літературу роман впливу не мав, бо його опублікував лише 15 pоків по смерті автора І. Франко у «Зорі» (1886 р.). По цьому роман багато разів перевидавано до і за радянського часу. Найновіше видання творів Свидницького: «Твори» (1958 р.).
Докладна бібліографія видання творів Свидницького і літератури про нього в «Українські письменники. Біо-бібліографічний словник» (т. III, 1963). Помер у Києві 18 липня 1871 р.

Секрет Ганна Василівна

	(1949 р. н.) Народилася в с. Правилівка, Оратівського р-ну Вінницької обл. Ганна Секрет, заслужений журналіст України, лауреат літературної премії імені Степана Руданського, кавалер ордена княгині Ольги, засновник єдиного в Україні мистецького майданчика у сільській місцевості – «Театр на городі». Назву «Театр на городі» придумав один з героїв програми «Будьмо знайомі» вінницький письменник, заслужений журналіст України Іван Волошенюк.
З 1992 року. Працювала на обласному телебаченні. Авторка програми "Будьмо знайомі". Телебачення у Вінниці з’явилося тільки в лютому 1992 року. «Будьмо знайомі» була однією з перших програм. За час існування програми "Будьмо знайомі" в гостях у Ганни Секрет побували 2600 цікавих людей.
У 1999 році вийшла книга «Будьмо знайомі». У ній – розповіді про героїв телепрограм Ганни Секрет. Через два роки побачило світ ще одне цікаве видання пані Ганни – «Правилівські предебенції». Автор зібрала в ній цікаві з гумором історії, що їх чула від земляків. Книга удостоєна літературної премії імені Степана Руданського. "Взявши до рук незвичайні книги Ганни Секрет, ви поринете у прекрасний і до щему рідний світ традицій і звичаїв наших мудрих предків. Творчість Ганни Василівни Секрет - проекти, книги - це колосок культурної і духовної ниви нашої України, - пише Анастасія Коваленко."

Секретарьов Анатолій Михайлович

(1947 р. н.) Народився в м. Рівне. Педагог, математик, історик, музикант, краєзнавець.
Викладає математику в Вінницькому технічному університеті. Живе під Вінницею.
Пише вірші і пісні на двох мовах (російською та українською).
Анатолій настільки багатогранна творча особистість, що характеризувати його вірші просто як вірші було б неправильно. У його віршах за як би побутовим, приземленим, чи що, текстом ховаються не тільки лірика, а й філософія, етнографія, історія та багато чого ще. Його вірші - досить часто - тексти пісень. Коли слухаєш ці пісні в авторському чи іншому виконанні, то за досить короткий час, за ці всього лише кілька хвилин встигаєш відчути настрій, але, на жаль, не виходить осягнути всієї глибини тексту.

Досліджує польські історичні джерела XVIII—XIX ст., історію м. Вінниця, перекази та легенди Поділля.

Семенко Лариса Іванівна

(1960 р. н.) Народилася в с. Жабокричка Чечельницьк. р-ну. Історик, музеєзнавець, краєзнавець.
Закінчила Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка, історичний факультет.
Працювала в Погребищенському медичному училищі на посаді викладача суспільних наук. З 1985 р. по 1987 р. – учитель історії ЗОШ № 8 м. Бровари Київської області.
З 1987 р. працює у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї, спочатку на посаді наукового співробітника, потім – завідуючою сектором, а з січня 2002 р. – завідуюча науково-дослідницьким відділом новітньої історії.
Активно досліджує тематику Української революції, Голодомору та репресій, історію української культури 1920–1930-х рр., діяльність Подільських філій Музичного товариства ім. М. Д. Леонтовича, створення капели «Думка» (20–30-ті рр. ХХ ст.), життєвий і творчий шлях Гната Васильовича Яструбецького, адміністратора капели «Думка», товариша композитора М. Д. Леонтовича, подій Революції Гідності та АТО тощо.

Автор понад 50 наукових статей та 2 книг: «Їх поєднала пісня Леонтовича…» (2007 р.), «Вінниця у 1917 році. Революція в провінційному місті» (2009 р.). Виступає з тематичними лекціями, бере участь у роботі наукових конференцій. Нагороджена Почесною грамотою Верховної Ради України (2018 р.)

Синиця Іван Омелянович

(1910-1976 рр.) Народився в с. Корделівка Калинівського р-ну. Психолог і педагог, доктор психологічних наук.
Закінчив Вінницький інститут соціального виховання (1932 р.), Київський педагогічний інститут (1938 р.).
Учителював у школах м. Києва.
Учасник Другої світової війни. В повоєнні роки працював в НДІ психології Міністерства освіти Української РСР. Лабораторія психології навчання як окремий підрозділ Інституту психології була створена в 1960 році. Ініціатором створення лабораторії та першим її керівником був Іван Омелянович Синиця. Основним напрямком роботи лабораторії стала комплексна розробка генеральної теми української психологічної школи, очолюваної на той час Г. С. Костюком – співвідношення навчання, виховання і розвитку особистості.
Синиці належить близько 200 наукових праць про психологію мовлення і педагогічну майстерність, педагогічний такт учителя.
На його честь названо "Лабораторію психології навчання" Інституту психології АПН України.

Сікорський Яків Парфентійович

(1904-1980 рр.) Народився в в с. Джуринці, Немирівського р-ну. Український прозаїк.
Навчався у педагогічному технікумі м. Гайсин.
Учасник Другої світової війни. Учасник війни з серпня 1941 р. Старший лейтенант. Був помічником начальника штабу стрілецького полку на Кримському фронті, командиром взводу на армійських курсах командирів кулеметних рот (Північно-Кавказький фронт), начальником навчальної частини снайперської школи Харківського військового округу.
Закінчив Сімферопольський педагогічний інститут та аспірантуру при ньому. Героїці воєнного часу присвячено нариси, оповідання і повісті, опубліковані в періодичній пресі і які виходили окремими книгами. Автор збірок оповідань та повістей «Не ходи манівцями» (1963 р.), «Сувора пам’ять» (1973 р.) та інші. Член СПУ з 1959 р.

Сікало Іван Михайлович

(1909-1975 рр.) народився в с. Сосниця, тепер смт Чернігівської обл.
У 1945-1948 роках виступав на сцені Ізмаїльського музично-драматичного театру.
З 1948 року після об'єднання Ізмаїльського та Вінницького театрів, працював актором і режисером музично-драматичного театру ім. Н. Садовського в місті Вінниця (тепер Вінницький державний академічний музично-драматичний театр ім. Н. К. Садовського).
З 1950 р. займався режисурою. В 1960 році – народний артист Української РСР.
Створив понад 100 ролей. Сценічні образи створені В. Сікало насичені соковитим українським гумором. Граючи ролі сучасників, актор підкреслював багатство думки, енергію, сміливість і принциповість радянських людей. Грав у всіх п'єсах М. Зарудного: Самопал, Щупак («Веселка», «Мертвий бог», «Марина»). Помер Іван Михайлович в 1975 році.

Сіра Галина Степанівна

(1931-2016 рр.) Народилася с. Вільшанка, нині Чуднівського р-ну Житомирської обл. Агроном, поетеса, співачка, читець, виконавиця багатьох ролей у драматичних постановках, організатор культурно-мистецьких заходів. Заслужений працівник культури України (1985).
По закінченні Житомирського агротехнікуму працювала у Шаргородському та Барському районах Вінницької області агрономом, головним агрономом, керуючим відділу садівничих радгоспів.
У 1962 році очолила Ямпільський радгосп імені О.Суворова, який належав до системи “Укрсадвинтрест”. Незабаром стали вирощувати не лише вишні, черешні і яблуні, але й нові сорти абрикосів і вперше – персики! Нові сорти черешень давали ягоди розміром з райські яблука.
Успіху сприяла тісна співпраця з науковцями. Продукція відправлялась у Київ і Вінницю, Москву і Ленінград, на Далеку Північ і Урал.
У Великій Британії, у графстві Кент, вивчала досвід тамтешніх садоводів.

Сади, які були закладені і вирощені під керівництвом директора Сірої Галини Степанівни, простяглися на 500 га. За визначні успіхи у розвитку сільськогосподарського виробництва Г.С. Сіра удостоєна орденів “Знак пошани”, Жовтневої революції, ордену Леніна. Радгосп представлявся на ВДНГ УРСР, ВДНГ СРСР.
1977 року Г.С.Сіра на Першому Всесоюзному фестивалі самодіяльної художньої творчості у Москві нагороджена золотою медаллю, дипломом лауреата.
Друкуватися почала з 1955 р. Авторка кількох поетичних збірок: «Над колискою долі» (1982), «Вереснева весна» (1988), «Серця вічний неспокій» (2006), «Підкова на щастя» (2011); книги «Паростки у вічність» (2014). Низку її віршів покладено на ноти. Поетеса також писала музику до власних поезій, виступала як співачка.

Сіцинський Юхим Йосипович (Сіцінський, Січинський)

(1859-1937 рр.) Народився в с. Мазники Летичівського р-ну Хмельницької обл. Український історик, археолог, етнограф, мистецтвознавець, громадський діяч, поділлєзнавець, в т. ч. Вінниччини.
1870 року Юхим вступив до Кам'янецького духовного училища. Згодом закінчив Подільську духовну семінарію в Кам'янці-Подільському (1881 рік), 1885 — Київську духовну академію, здобувши ступінь кандидата богослів'я. Після закінчення навчання та одруження 1885 року Юхим Сіцінський переїхав у місто Бахмут, де викладав російську мову та закон Божий у місцевому духовному училищі.
1889 року родина Сіцінських переїздить до Кам'янця-Подільського. Юхим Сіцінський приймає священницький сан. Ініціює створення музею старожитностей, стає членом Подільського історико-статистичного комітету. 1895 року виходять з друку історичні праці — книги «Город Каменец Подольский. Историческое описание» та «Приходы и церкви Подольской епархии. Каменецкий уезд».

Протоієрей Кафедрального собору, учитель релігії (до 1918 р.), викладач Кам'янець-Подільського державного українського університету (1918—1920 рр.) й інституту народної освіти (1920—1926 рр.).
3 липня 1920 року в Кам'янці-Подільському РНМ УНР ухвалила призначення професора Василя Біднова та приват-доцента Євтима Сіцінського членами Ради міністерства ісповідань.
У 20-х рр. він був активним членом Кабінету вичування Поділля Вінницької філії Всенародної бібліотеки при ВУАН. Йому належить дослідження «Нариси з історії Поділля», видане у Вінниці 1926 р. під грифом Кабінету. Наукова спадщина Ю. Й. Сіцинського й сьогодні є актуальною для дослідників краю і потребує детального вивчення та популяризації.

Скалецький Родіон Андрійович

	(1899–1984 рр.) Народився в с. Михайлівка, нині Бершадського р-ну. Український композитор, хоровий диригент, фольклорист. Навчався в Одеському інституті народної освіти, де організував студентський хор. Потім працював учителем історії, мови і літератури та співів в трудшколах, профшколах, технікумах, робфаках і керував хорами. В 1924 році одружився з Н. Ф. Кільчевською, в 1926 році народилась донька Наталія. В Тульчині 7 років керував окружною співочою капелою ім. М. Леонтовича. Тут ним була складена перша збірка записаних, оброблених народних пісень, написано кілька власних творів.
У 1933 був респресований. Реабілітацією композитора, колишнього в'язня КДБ, займалися навіть працівники СБУ. Вони взялися з'ясувати десятиліттями замовчувані обставини вбивства Леонтовича і розповісти про долю колишнього в'язня КДБ № 13 Скалецького. Був організатором і керівником численних хорів на Вінниччині. З музичним світом обласного центру пов’язав майже 30 років свого життя. В Обласному будинку народної творчості керував секцією самодіяльних композиторів. З 1959 р. – працював відповідальним секретарем Вінницького відділення Музично-хорового товариства України. Автор майже 600 пісень, переважно хорових. На вшанування пам’яті митця у Бершаді щорічно проводиться свято вокально-хорового мистецтва, присвяченого Р. А. Скалецькому. Його іменем у Вінниці названо вулицю. З нагоди 112 – річниці з дня народження видатного фольклориста, педагога відбулося урочисте відкриття погруддя композитора. Захід проходив на території районного краєзнавчого музею та Бершадської дитячої музичної школи, яка із 2009 року носить ім’я славетного композитора.

Скляров Іван Григорович

(1919-1980 рр.) Народився в с. Щемилівка (тепер у межах м. Слов’янська) Донецької області.
Військовий, льотчик-винищувач, учасник бойових дій Другої світової війни з березня 1943 р. Герой Радянського Союзу. До кінця війни І. Г. Скляров здійснив понад 220 бойових вильотів, провів 46 повітряних боїв, особисто збив 26 літаків противника.
Після звільнення в запас мешкав у м. Козятин. За заслуги перед Батьківщиною і значний внесок в розвиток міста Козятина його ім’ям названа вулиця міста. Звання «Почесний громадянин міста Козятин» присвоєно в квітні 2005 року.

Скорський Микола Андрійович

(1920-2016 рр.) Народився в с. Юшківці, нині Оратівського р-ну. Письменник, літературознвець, кандидат філологічних наук, професор.
Закінчив Київський педінститут ім. М. Горького (нині Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова).
Учасник Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Інвалід війни. Нагороджений орденами та медалями в т. ч. орденом Вітчизняної війни другого ступеня "За відвагу і хоробрість".
Працював завідувачем кафедри української літератури Кам'янець-Подільського педагогічного інституту. Почесний професор Кам’янець-Подільского Національного Університету ім. Івана Огієнка.
Він автор біля 400 статей і рецензій з питань літератури і мистецтва. Лауреат премії Фонду Воляників-Швабінських Українського Вільного Університету в Нью-Йорку та премії ім. І. Огієнка (2003 р.) за книгу «Життя і творчість Тодося Осьмачки».
Член СПУ (1986 р.)

Скрипник Марія Василівна

	1956 р. н. Народилася в с. Киселів Кіцманського р-ну Чернівецької обл. Актриса, заслужена артисткаи України. Закінчила Харківський інститут мистецтв, 1980 p., за спеціальністю – актриса. Розпочала свою трудову діяльність у 1976 році керівником народного театру Глибокського районного Будинку культури Чернівецької області. З вересня 1976 року по червень 1980 рік - студентка Харківського інституту мистецтв, акторського відділення. В 1980 - 2000 рр. - актриса Вінницького обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Садовського. У 1999 році їй присвоєно почесне звання "Заслужена артистка України".
З 2000 - на посаді начальника управління культури міської ради, а в 2008-2015 рр. Марія Василівна обіймала посаду начальника управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації.
Вона була автором проектів та режисером-постановником великих мистецьких загальноміських заходів, таких як: День міста, "Вінничанин Року", "Покровитель культури", фестивалю "Ми за Україну духовну", дитячо-юнацького фестивалю народного танцю "Вінниця - 2004", дитячо-мистецького ярмарку "Моя люба Вінниця", регіонального фестивалю хорової музики ім. М. Д. Леонтовича тощо.
Марія Василівна ведуча творчих звітів Вінниччини на сцені Національного палацу «Україна» в м. Києві. З ініціативи Скрипник М. В започатковано стипендії заслуженим артистам обласного музично-драматичного театру ім. М. Садовського та обласного театру ляльок, стипендії ветеранам культури і мистецтва. За вагомий особистий внесок у розвиток конституційних засад української державності, багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм та з нагоди Дня Конституції України в 2007 році нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня

Скрипник Ігор Володимирович

(1940-2005 рр.) Народився в м. Жмеринка. Український математик, доктор фізико-математичних наук (1974 р.), професор (1977 р.), академік НАН України (1993 р.), заслужений діяч науки і техніки України (1998 р.).
Закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка в 1962 році. З 1967 р. працював в Інституті прикладної математики і механіки НАНУ (м. Донецьк), який очолював до 2005 р. Одночасно викладав у Донецькому університеті, де з 2000 р. до останнього дня свого життя був завідувачем кафедри диференціальних рівнянь математичного факультету. Зараз це факультет математики та інформаційних технологій ДонНУ ім. Василя Стуса у Вінниці.
Був відповідальним редактором збірника «Нелинейные граничные задачи» та «Українського математичного бюлетеня», членом редакційних колегій багатьох вітчизняних та зарубіжних журналів.

Серед учнів І. В. Скрипника 4 доктори і 20 кандидатів фізико-математичних наук. Автор понад 200 наукових робіт, зокрема монографій та збірників. Він засновник нового міжнародного журналу «Український математичний вісник» (2004 р.), був членом редакційних колегій багатьох наукових фахових журналів. Один із основних організаторів та учасників всесвітньо відомого міжнародного проєкту INTAS. Відзначений рядом орденів та нагород.

Слободянюк Михайло Васильович

(1914-1988 рр.) Народився в с. Липівка Томашпільського р-ну). Педагог, етнограф, фольклорист, літературознавець.
Закінчив учительські курси у Вінниці, 1938 р. – Харківський інститут журналістики.
У 1930-ті pp. учителював на Вінниччині, здійснював етнографічні дослідження зарубинецької і черняхівської археологічних культур на Поділлі, учасник етнографічних експедицій у Чернівецькій, Вінницькій областях (1940-1950 pp.)
У його працях «Міфологічні образи весни в піснях і обрядах східних слов’ян» (кандидатська дисертація, 1948 p.), «Інтереси М. М. Коцюбинського до народного побуту і народної творчості», «Національно-побутові особливості українського народу: етнографічний нарис» та інших використано фольклорно-етнографічні матеріали Подільського регіону

Слободянюк Василь Іванович

(1950 р. н.) Народився 2 квітня 1950 р. в с. Пазурці, Хмільницького району, Вінницької області.
В 1968 р. закінчив Івано-Франківське ПТУ №14 за фахом різьби по дереву.
Наприкінці 1970-х рр. розпочав активну виставкову діяльність на республіканському і загальнодержавному рівні. В 1992 р. закінчив графічне відділення Одеського педагогічного інституту ім. К. Ушинського.
В скульптурі, як і в живописі, художник органічно поєднує високу професійну культуру із наївністю світогляду, алегоричним образним мисленням, економним використанням засобів виразності, локальним колоритом і тематикою народної картини.
Василь Слободянюк звертається до універсальних образів - козака Мамая, матері з дитиною, вершника та ін. І хоча полотна майстра секулярні за змістом, їх сюжети і композиційні схеми глибоко вкорінені в іконописну традицію Вінничини останньої чверті 19 - початку 20 ст.

Смагло Григорій Кирилович

(1920-1995 рр.) Народився в с. Велика Вулига, нині Тиврівського р-ну.
Після закінчення Великовулизької сільської школи, навчався в Тульчинському бібліотечному технікумі (1939 р.) та Вінницькому педагогічному інституті (1954 р.).
Учасник Другої світової війни. З листопада 1939 по квітень 1941 рр. проходив строкову військову службу солдатом 279-го стрілецького полку, що базувався у м. Косові Станіславівської (нині – Івано-Франківської) обл. З початком вторгнення Німеччини та її сателітів в СРСР – у діючій армії, де пройшов шлях від рядового до гвардії сержанта, воював на Західному, Другому і Третьому Українських фронтах.
За виявлені мужність і героїзм нагороджений кількома бойовими орденами і медалями, у т. ч. орденами Слави ІІІ ступеня (листопад 1944 р.) і ІІ ступеня (лютий 1945 р.) за участь у наступальних боях у Закарпатті та на території Румунії і Угорщини, порятунок під сильним ворожим вогнем майже 20 поранених бійців, медаллю «За відвагу» (квітень 1945 р.) за відбиття контратак ворога і знищення 2-х ручних кулеметів з обслугою і 13 загарбників. 1985 р. отримав орден Вітчизняної війни ІІ ступеня.

Працював заступником директора з наукової роботи Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. К. А. Тімірязєва, якій він віддав понад 25 років свого життя (1956-1981 рр.) Зробив вагомий внесок у післявоєнну відбудову бібліотеки, становлення і розвиток її в статусі наукової.
За вклад у бібліотечну справу Вінниччини удостоєний медалі ім. Н. К. Крупської.

Смаровоз Володимир Іванович

(1939-2008 рр.) Народився в Женишківці Хмельницької обл. Український скульптор, заслужений художник України (2002 р.), члена НСХУ.
Працював у царині станкової та монументальної скульптури. Творив переважно на Вінниччині. Його рукам належать такі відомі роботи, як пам’ятник-бюст Лялі Ратушної, пам’ятники січовим стрільцям, загиблим міліціонерам. Загалом у доробку митця понад 60 творів монументальної, садово-паркової та 300 творів станкової скульптури.
Учасник та організатор - спільно з Вінницьким краєзнавчим музеєм - історико-мистецьких проектів «Січові стрільці» та «Шляхами соборності України від Козаччини до Помаранчевої революції».
2001 року з його ініціативи у Вінниці виникає творче об'єднання «Серпень». У 2007 та 2008 роках брав участь у Всеукраїнських скульптурних симпозіумах, організованих за підтримки Президента України. 2009 року на його вшанування у Вінниці відкрито пам'ятну дошку

Сметанський Микола Іванович

(1947-2013 рр.) Народився в с. Сокілець Немирівського р-ну.
З 1969 до 1973 р. навчався на філологічному факультеті Вінницького педагогічного інституту, який закінчив з відзнакою. З 1980 року – викладач Вінницького педагогічного інституту.
Упродовж 1981-1984 рр. навчався в цільовій аспірантурі Науково-дослідного інституту педагогіки АПН України. Дисертаційне дослідження "Діяльність учнівського самоврядування по формуванню в учнів бережливого ставлення до суспільної власності" успішно захистив у 1984 році.
У 1994 році захистив докторську дисертацію на тему "Формування соціальної відповідальності вчителя в системі "школа-вуз-школа"". У 1996 році присвоєно наукове звання професора кафедри педагогіки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського.
З 1987 по 2008 рр. працював на посаді завідувача кафедри педагогіки Вінницького державного педагогічного інституту, яка у 2007 році визнана Міністерством освіти і науки кращою кафедрою педагогіки України.

Нагороджений знаком "Відмінник освіти України", лауреат обласної премії в галузі педагогіки, Віце-президент Спілки творчих вчителів області "Слово". У 2008 році присвоєно звання "Почесний працівник університету".
Був головним редактором "Наукових записок. Серія: педагогіка і психологія". Багато років був головою і членом спеціалізованих Вчених рад із захисту кандидатських і докторських дисертацій у Хмельницькій національній академії прикордонних військ України, Тернопільському національному педагогічному університеті ім. В. Гнатюка. Був спеціалізованої Вченої ради Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського.
Читав лекції, а також приймав участь у наукових конференціях у вищій педагогічній школі м. Лодзь (Польща), а також в університеті ім. Казимира Великого м. Бигдоші. Науковий доробок складає більш ніж 120 публікацій, серед яких монографії, статті, методичні розробки. Коло наукових інтересів: атестація навчально-виховних закладів, оцінювання якості педагогічної діяльності, організація самовиховання учнівської та студентської молоді.

Смогоржевський Олександр Степанович

(1896-1969 рр.) Народився в с. Лісові Берлинці, нині Лісове Барського р-ну. Український математик, професор з 1938, доктор фізико-математичних наук з 1945. Заслужений діяч науки УРСР (1966).
У 1916 закінчив Немирівську гімназію. З 1918 по 1930 працював учителем у сільських школах Вінниччини. У 1929 закінчив Київський інститут народної освіти. З 1930 працював у Київському Політехнічному Інституті.
Смогоржевському належить понад 95 наукових праць. Із них 9 монографій та та підручники з основ геометрії для університетів та педагогічних інститутів, посібник "Теорія геометричних побудов у просторі Лобачевського", науково-популярні твори з математики. Основні праці Смогоржевського присвячені якісній і аналітичній теорії диференціальних рівнянь динаміки, математичній фізиці, неевклідовій геометрії (гіперболічна теорія ). Деякі праці переведі на англійську, японську, чеську, болгарську та інші мови.

Смолич Юрій Корнійович (Корнелійович)

(1900-1976 рр.) Народився в м. Умань Черкаської обл. Український письменник, громадський діяч.
По закінченні Жмеринської чоловічої гімназії (1913—1917 рр.) навчався в Київському комерційному інституті (1918 р.). Виступав актором у червоноармійському театрі-студії, театрах укрпрофсожу, наросвіти; пізніше — в Театрі імені Івана Франка (1922—1924 рр.).
В 1913-1922 рр. мешкав у Жмеринці, де й почав літературно-мистецьку діяльність.
Автор романів та повістей, у яких події нерідко відбуваються на Вінниччині.
З 1923 року жив у Харкові, працював інспектором театрів у Головполітпросвіті Наркомосу УСРР (1924—1928 рр.), театральним критиком у журналі «Нове мистецтво». Голова Харківської обласної організації СПРУ, зокрема й в евакуації в Алма-Аті (Казахстан).
З травня 1944 року жив у Києві. Член правління СП СРСР (1942—1976 рр.), заступник голови СПУ та член секретаріату правління СПУ (1944—1963 рр.) Член КПРС (1951 р.), кандидат у члени ЦК КПУ (1971 р.).
Працював кореспондентом газети «Известия» по УРСР (1946 р.), у Берліні як член Комітету за повернення на Батьківщину (1959 р.). Голова, а потім президент Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном «Україна» (1961—1976 рр.).
Голова правління СПУ (1971—1973 рр.), секретар правління СП СРСР (1971—1976 рр.). Делеґат з'їздів КПУ (1971, 1976 ), профспілок УРСР (1972 р.), депутат Верховної Ради УРСР кількох скликань.
Лауреат багатьох міжнародних, урядових республіканських і всесоюзних нагород. Мешкав у Києві, в будинку письменників Роліт, з 1956 р. — в будинку на вул. Заньковецької, 5/2, на фасаді якого йому встановлено пам’ятну дошку. Герой Соціалістичної Праці (1970 р.).

Совінський Леонард

(1831-1887 рр.) Народився в с. Березівка Літинського повіту. Польський поет, публіцист, перекладач. Навчався в повітовому училищі у Меджибізькій фортеці (1839-1841), потім у Житомирській гімназії. Закінчив історично-філологічний (1851) та медичний (1855) факультети Київського університету
Працював на Поділлі домашнім учителем. Літературну діяльність почав 1858 р. Писав вірші, поеми й драми на народні теми.
Ще за життя Кобзаря був одним з перших перекладачів і популяризаторів його творчості.
Автор праць «Студії над сучасною українською літературою» (1860), «Тарас Шевченко» (1861) з додатком перекладу «Гайдамаків». Він переклав «Наймичку», «Катерину» та багато ліричних віршів. За участь у Польському повстанні 1863–1864 був засланий до Курської губернії.

Сойфертіс Леонід (Веніамін) Володимирович

(1911–1996 рр.) Народився в м, Іллінці, тепер Вінницької обл. Радянський художник-графік, народний художник СРСР (1990), заслужений діяч мистецтв Росії, член-кореспондент Академії мистецтв СРСР.
В 1930 у переїхав до Москви. В 1934 році вступив в Спілку художників СРСР і став постійним співробітником журналу «Крокодил». Автор малюнків в радянській періодичній пресі.
У роки Другої Світової Війни — співробітник фронтової газети, учасник оборони Одеси, Севастополя. Закінчив війну в Берліні.
З 1960-х років працював ілюстратором, один з авторів малюнків в гумористичному журналі «Крокодил». в 1965 році створював малюнки до фільму «Вихори ворожі». Твори Л. В Сойфертіс знаходяться в Третьяковській галереї, Російському Музеї, ДМОМ ім. О. С. Пушкіна, Київській національній картинній галереї.

Сокур Михайло Іванович

(1946 р. н.) Народився в с. Мазурівка Тульчинського р-ну. Кандидат медичних наук (1993). Атестований на вищу кваліфікаційну категорію з організації охорони здоров'я та з психіатрії. Закінчив Вінницький медичний інститут 1975 р., працював лікарем у ВОПНЛ ім. академіка О. І. Ющенка. З 1977 р. – завідувач психіатричного відділення цієї лікарні. У 1986 р. розпочинав будівництво обласної психіатричної лікарні № 2. З 1988 до грудня 2018 р. був головним лікарем обласної психіатричної лікарні №2. Автор понад 30 друкованих праць.

Сорока Аркадій Васильович

(1921-2010 рр.) народився в м. Вінниця. Художник-живописець, заслужений художник України (1980), народний художник України (2009). Член СХУ (1967).
Учасник Другої світової війни, мав бойові нагороди. Митець працював у жанрі історико-тематичної картини, а також натюрморту, портрета та батальної діорами.
Його доробок налічує понад 500 творів. Серед основних – «М. Пирогов у хворого Некрасова» (1982), «В. Порик – національний герой Франції» (1985), «Останній сніг» (1988), «Свято Івана Купала» (1990).
Твори митця є в музеях Вінниччини, зокрема в Національному музеї-садибі М. І. Пирогова, Ямпільському художньому музеї, музеях Донецька, Івано-Франківська, Луганська, Тернополя, Хмельницького, Чернігова, а також у приватних галереях і колекціях за кордоном.

Сорочинська Людмила Валентинівна

(1960 р. н.) Народилася в м. Могилів-Подільський. Майстриня декоративно-ужиткового мистецтва, писанкарка, член Національної спілки художників України (2008 р.).
Після закінчення загальноосвітньої школи (1997 р.) розпочала трудову діяльність на приладобудівному заводі. 1988 р. закінчила Вижницьке училище прикладного мистецтва, здобувши фах художника-майстра художнього ткацтва.
З 1991 р. працює викладачем Могилів-Подільської художньої школи. 1995 р. – директор закладу.
Працює у жанрах живопису, ткацтва та батики. Учасниця міських, обласних та всеукраїнських виставок, Всеукраїнського свята «Українська витинанка».
Провела чотири персональних виставки в Могилеві-Подільському та Вінниці (2002–2008 рр.). Постійна учасниця виставок в ОЦНТ. Роботи майстрині є в приватних колекціях Ізраїлю, Німеччини, США.

Стаднюк Іван Фотійович

(1920-1994 рр.) Народився в с. Кордишівка, нині Вінницького р-ну. Російський письменник, лауреат Державної премії СРСР.
Навчався в Українському інституті журналістики і Московському поліграфічному інституті.
Учасник Другої Світової війни. Друкувався з 1940 р.
Автор творів: «Людина не здається» (повість, 1946-55), «Війна» (роман в 3-х книгах, 1967-80 рр.), «Москва, 41-й» (роман), «Меч над Москвою» (роман), «Перед наступом» (повість, 1949 р.), «Життя, а не служба» (розповідь, 1950 р.), «Сповідь сталініста» (мемуари), «Слідопити» (повість, 1951 р.), «Серце пам'ятає» (повість, 1952 р.), «Лейтенант Вернидуб» (розповідь, 1953 р.), «Плевели зла» (повість, 1957 р.), «Олена» (розповідь, 1962 р.), «Люди не ангели» (роман, 1960-65 рр.), «Люди зі зброєю» (повість), «Максим Перепелиця» (повість в оповіданнях).

Автор сценаріїв радянських фільмів: «Максим Перепелиця» (1955 р.), «Артист із Коханівки» (1961 р.), «Ключі від неба» (1965 р.), «Між високими хлібами» (1970 р.), «Дипломати мимоволі» (1978 р.), «Війна» (1990 р.)
Нагороджений орденами Великої Вітчизняної війни І і II ст., Червоної Зірки, медалями. Лауреат Державної премії СРСР. Був членом Спілки письменників Росії. Провідні теми творчості письменника: українське село і життя армії, зокрема періоду Другої світової війни. Перекладав з української.

Старицький Михайло Петрович

	(1840-1904 рр). Народився в с. Кліщинці Золотоніського р-ну, тепер Черкаської обл. Класик української літератури, актор, режисер, театральний і громадсько-культурний діяч. Мати письменника, Настасія Захарівна, походила з родини Лисенків. 1851 року М. Старицький вступив до Полтавської гімназії. Невдовзі, на дванадцятому році життя, він втратив також матір і з того часу став виховуватися в сім’ї свого дядька по матері В. Лисенка – батька славетного українського композитора Миколи Лисенка. Здобувши середню освіту, М. Старицький та М. Лисенко в 1858 році вступають на фізико–математичний факультет харківського університету. В 1865 році він закінчує університет і деякий час працює в Київському історичному архіві, де не тільки вивчає минуле України, але й самотужки вдосконалює свої знання з англійської, німецької та французької мов. В 1668 році письменник продає одержану в спадщину землю на Полтавщині і на частину виручених коштів купує невеликий маєток у с. Карпівці на Поділлі, де й оселяється на деякий час з родиною. Але господарська діяльність цікавила його мало. Він і тут займається переважно літературними справами. Працює над собою, перекладає байки Крилова та казки Андерсена, створює чимало досконалих ліричних поезій, зокрема такі перлини, як «Думка» і «Виклик». У 1860-1880-х рр. життя письменника тісно пов’язане з Поділлям як власник невеликих маєтків у селах Садова і Карпівка Могилів-Подільського (1869-1885 рр.) і с. Кордишівка Брацлавського (1879-1889 рр.). На Поділлі збирав історико-етнографічні матеріали.
В 1871 році М. Старицький повертається до Києва на постійне життя і повністю віддається літературній та громадсько–культурній діяльності. В перекладі М. Старицького 1873 року виходять українською мовою «Казки Андерсена», в наступному році «Байки Крилова», у 1875 році – «Пісня про купця Калашникова» М. Лермонтова, а в 1876 році – «Сербські народні думи і пісні». Театру М. Старицький віддавав усі свої знання, уміння, громадський запал, організаторські здібності, а також кошти, які він мав, продавши маєток на Поділлі. Під керівництвом М. Старицького трупа виросла, змужніла і здобула славу, вистави вона давала на високому художньому рівні. Після гастролей у Москві і Петербурзі трупа М. Старицького мандрує кілька років на широких просторах Російської імперії.	Музей письменника на батьківщині, в с. Кліщинцях
Останні роки свого життя М. Старицький цілком присвятив літературній творчості, віддаючи їй свою енергію і талант. Він пише цілий ряд оригінальних поетичних, драматичних та прозових творів, які свідчать про подальше творче зростання письменника. З’являються зокрема поезії «До Миколи Лисенка», «Хайтеперарида в мене кобза сумна», «І ґвалт, і кров... справля сваволю сила», «Місто спить», «Барвій», «Занадто вже!», «На спомин Котляревського», п’єси «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», романи «Перед бурей», «Буря», «У пристани», «Разбойники», «Последние орлы», повісті «Облога Буші», «Заклятий скарб», «Червоний диявол», «Розсудили», «Безбатченко». В 1903 році він приступив до видання літературно – художнього альманаху «Нова рада», запросивши для участі в ньому багатьох українських письменників, зокрема М. Коцюбинського.

Стебельська Аріадна Арсенівна (Шум-Стебельська)

(1919-2002 рр.) Українська поетеса, прозаїк, науковець, літературний критик, мистецтвознавець, журналіст, маляр, скульптор. Народилася 23 серпня 1919 в Гнівані на Вінниччині.
Під час громадянської війни її родина переїхала до Кракова у Польщі, де майбутня поетеса навчалась в Академії мистецтв. Учителювала у середніх школах (Самбір, Яворів).
Після війни А. Шум з чоловіком і дітьми опинилася в Німеччині, де продовжувала займатися мистецтвом і почала працювати вихователькою молоді.
У 1949 р. емігрувала до Канади, де оселилась у Ванкувері, у 1954 році переїхала до Торонто. Закінчила відділ славістики Оттавського університету (1969 р.), педагогічний факультет Торонтського університету (1975 р.), захистила дисертацію «Шевченкова метафора» в Українському вільному університеті (Мюнхен). Працювала медсестрою, згодом у редакції «Гомону України», перекладачем.

Після закінчення вищої освіти в Канаді викладала в середніх школах, на курсах українознавства в Торонто. Письменниця викладала історію й теорію образотворчого мистецтва, художнє читання й сценічну гру, українську мову та літературу, французьку й німецьку мови.
Науково-творчий доробок А. Шум становить близько 40 наукових праць, 400 статей й есеїв, які друкувалися в українській пресі, зокрема у збірниках НТШ, в секції «Література і Мистецтво» газети «Гомін України», журналах «Естафета», «Визвольний Шлях» та інших. У них друкувалися і її поезії. Автор праці «Проповідництво Кирила Турівського» (1977 р.) та інших праць на літературні та мистецькі теми.
Серед письменників, чию творчість досліджувала Стебельська — Тарас Шевченко, Леся Українка.
Член Асоціації діячів української культури (АДУК). Член НТШ, Української Спілки Образотворчих Мистців, голова Торонтського відділу Асоціації діячів української культури.

Стельмах Михайло Панасович

	(1912-1983 рр.) Народився в с. Дяківці Літинського району. Видатний художник слова — поет і прозаїк, драматург і фольклорист, публіцист і кіносценарист. В 1928 р. М. Стельмах закінчив школу колгоспної молоді і вступив до Вінницького педагогічного технікуму імені Івана Франка, потім — на філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту. Після успішного закінчення у 1933 р. Інституту М. Стельмах учителював у школах рідного Поділля, Київщини, у селах Катюжанка та Літки. Серед перших опублікованих поетичних творів сільського учителя вірші «В рідних місцях» та «Весняне» (1938 р.). У 1940 р. Стельмаха прийняли до Спілки письменників України, а у 1941 р. вийшла у світ його перша збірка поезій «Добрий ранок», редактором якої був А. Малишко. Війна застала М. Стельмаха в Білорусії, під Полоцьком, де він служив рядовим артилеристом-зв’язківцем. Після важкого поранення в боях потрапив до госпіталю. Після тривалого лікування поет знову повернувся на фронт — пішов працювати спеціальним кореспондентом до газети «За честь Батьківщини» (Перший Український фронт). В роки війни М. Стельмах видав кілька збірок поезій: «За ясні зорі» (Уфа, 1942 р.), «Провесінь» (Воронеж, 1942 р.), обидві — за редакцією Максима Рильського. У багатьох поезіях цього часу відчутний фольклорний струмінь. В 1944 році в Москві вийшла збірка «Украине вольной жить!» (переклад Н. Кончаловської, вступна стаття А. Адаліс). У цьому ж 1944 році в Уфі з’явилася перша збірка оповідань Михайла Стельмаха — «Березовий сік». Фольклорна стихія образів та ліричність оповіді надають особливої принади кращим новелам Михайла Панасовича, серед яких — «Столяриха», «Галя», «Добрий вечір, мамо!» та інші. У післявоєнні роки письменник плідно працював у різних жанрах літератури — він писав вірші і романи, п’єси і кіносценарії, повісті і статті.
У 1949 році вийшов перший великий роман М. Стельмаха — «На нашій землі», який автор визначив як першу книгу роману-хроніки. У 1951 році він видає другу книгу цього роману — «Великі перелоги». Об’єднавши в один твір обидві частини, письменник дає назву романові «Велика рідня» (1951). За роман «Велика рідня» у 1951 році Михайло Стельмах був удостоєний звання лауреата Державної премії. У післявоєнні роки письменник видав кілька збірок поетичних творів: «Шляхи світання» (1948 р.), «Жито сили набирається» (1954 р.), «Поезії» (1958 р.), «Мак цвіте» (1968 р.) та ін. У 1952 році вийшла з друку його повість «Над Черемошем», а згодом — «Гуси-лебеді летять» (1964 р.) та «Щедрий вечір» (1967 р.). Характерними ознаками цих творів є поетизація, навіть ідеалізація простої людини, підкреслення незвичайного, титанічного в її вчинках, ліризм і експресія в змалюванні подій, емоційне переживання світу персонажами, змалювання найпіднесеніших моментів їхнього душевного буття, романтичний пафос і пильна увага до фольклорних образів і символів. Михайло Стельмах написав такі романи: «Кров людська — не водиця» (1957 р.), «Хліб і сіль» (1959 р.), «Правда і кривда» (1961 р.), «Дума про тебе» (1969 р.), «Чотири броди» (1961-1974). За роман «Чотири броди» в 1980 році — удостоєний Державної премії імені Т. Шевченка.
М. Стельмах написав кілька п’єс: «Золота метелиця», «На Івана Купала», «Дума про любов» «Зачарований вітряк», «Правда і Кривда», «Кум королю». Стельмах-драматург невіддільний від Стельмаха-кінодраматурга. Він — автор багатьох літературних сценаріїв. Михайло Стельмах створив сценарій документального кінофільму «Живи, Україно!», брав участь у створенні кінофільмів за своїми творами «Над Черемошем», «Кров людська — не водиця», «Дмитро Горицвіт». У 1978 році письменника було обрано дійсним членом Академії наук України. Він був науковим співробітником Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Степаненко Анатолій Гнатович

(1940-2003 рр.) Народився в с. Велика Бушинка Немирівського р-ну. Журналіст, історик, краєзнавець, кандидат історичних наук, заслужений журналіст України.
Закінчив Львівський державний ун-т, ф-т журналістики (1960-66 рр.). Стажувався в Академії суспільних наук при ЦК КПРС (1988 рр.). Співпрацює з газетами "Панорама" (м. Вінниця), "Хрещата долина" (м. Київ). В 1959 р. - літпрацівник, газета "Радянський патріот" (м. Немирів).
1963-64 рр. - заступник редактора, газета "За коммунизм" (Красноярський край).
1970-76 рр. - редактор, газета Комсомольське плем'я" (м. Вінниця).
1978-83 рр. - голова, Вінницького обласного комітету з телебачення і радіомовлення.

Спеціалізація - історія, краєзнавство. Досліджував соціально-політичні процеси 20-40-х рр. ХХ ст. та історію Подільського краю. Автор книг "Ладижинські етюди" (1972 р.), "Слово звитяжне" (1979 р.), "Навечно в памяти народной" (1979 р.), "Мандрівка в Ладижин" (1983 р.), "Вінницький краєзнавчий музей" (1984 р.), "Вінничина" (1985 р.), "Людина, яка мала мужність сказати "Ні" (1995 р.).
Член СЖУ (1965 р.) Заслужений журналіст України (1990 р.).

Степовий Олексій Пилипович

(1927 р. н.) Народився в с. Джулинка Бершадського р-ну. Самодіяльний художник. Батько був репресований. Десятирічний Альоша розпочав трудовий стаж — спершу в колгоспі біля сівалки, потім на інших неважких роботах. На колгоспному господарстві, працював до приходу радянських військ.
Степовому вже виповнилося сімнадцять років, тому восени 44–го його призвали на службу. Служив в військах МВС. Після короткого навчання отримав спеціальність кулеметника і служив на бронепоїзді. На німецький фронт не потрапив, а залишився в тилу, де війська МВС займались придушенням збройних рухів опору — спочатку в Україні, потім у Прибалтиці. Наприкінці 40–х років бронепоїзд розформували, і солдат опинився в Горьківській області — в частині, що займалася охороною важливих об’єктів.
Одноманітність служби викликала у хлопця нудьгу. Й Олексій узявся по–серйозному малювати, самотужки вдосконалюючи майстерність. Якось на обкладинці зошита з політзанять зобразив Сталіна. Товариш по парті уважно споглядав за процесом, а потім запитав: «Слухай, а ти свиню можеш намалювати?» «Звичайно, можу!» — Олексій швидким розчерком пера зобразив тварину. І навіть уваги не звернув, що зробив це на одному аркуші з портретом вождя. Не минуло й місяця, як він уже відповідав на запитання слідчого. Аби не зламатись у нелюдських табірних умовах, Степовий вирішує робити дві речі: методично вести щоденник і щодня малювати.

І протягом трьох із половиною років (а саме стільки часу тривало ув’язнення) він неухильно дотримувався вимог внутрішнього імперативу.
Тому коли в січні 1954 року йому повідомили, що справу переглянуто і строк істотно зменшено, він повіз у валізі додому чималий стосик зошитів, у яких фіксував будні ГУЛАГу впродовж усього перебування, а на додачу — колекцію малюнків на ту ж тему. Після повернення Степовий пробував подати документи до художнього інституту, але анкетна позначка «репресований» дорогу до вузу перекрила наглухо. Залишалось податися тільки на курси механізаторів, що він і зробив.
Його табірні малюнски схвалив О. І. Солженіцин. В "Архіпелазі ГУЛАзі" Солженіцин згадує про самодіяльного художника з Поділля. Після контактів з опальним письменником, який невдовзі виїхав за кордон, художника з Джулинки постійно тримали на оці «мистецтвознавці» з органів державної безпеки.
Із табірних малюнків, які Степовий передав до обласного художнього музею, було розгорнуто розлогу експозицію. Вони склали окрему іменну колекцію художника в музейному закладі. Його щоденникові записи теж чекають на оприлюднення — бершадський журналіст Федір Шевчук не пошкодував часу, аби перекласти їх на українську (оригінал — російською) і зробити мовне редагування. Можливо, що незабаром вони з’являться окремим виданням.

Сторожук Валентина Петрівна

	(1966 р. н.) Народилася 28 березня 1966 року в селі Білашки Погребищенського району Вінницької області. Поетеса, прозаїк. Закінчила Вінницький технікум громадського харчування (1984 р.) та філологічний факультет Вінницького державного педагогічного інституту ім. Островського. Багато років була науковим працівником Вінницького літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського, завідувачкою відділу Вінницького обласного центру народної творчості. Була науковим працівником Вінницького літературно-меморіального музею М. М. Коцюбинського (1990–2001 рр.). З 2010 року — заступник головного редактора журналу «Вінницький край». Живе в с. Сосонка Вінницького району Вінницької області. У своєму рідному селі Білашки Сторожук В. П. записала близько 500 прислів'їв і приказок, понад 200 повір'їв, весільний обряд, близько 300 пісень, 70 з яких вийшли окремим збірником «Червона калина, листячко зелене» (1992 р.).
Авторка поетичних збірок "Без тижня рік" (1990 р.), "Пам'ять Шипшини" (1998 р.), "Дивина" (2002 р.), "Сонцепоклонник: Поетичний вінок Михайлові Коцюбинському" (2002 р.), "Третя Пречиста" (2005 р.). У 2008 підготувала збірник «МЕД». Підготувала 4 книги для дітей. Член НСПУ з 1998 року.

Страшний Василь Іванович

	(1951-2010 рр.) Народився в с. Тарасівка Жмеринського р-ну. Поет, журналіст, член НСЖУ. По закінченні місцевої середньої школи продовжив навчання на українському відділені філологічного факультету Вінницького педагогічного інституту. Професійну журналістську діяльність розпочав у 1974 році кореспондентом Жмеринської міськрайонної газети "Нові горизонти". Пізніше обіймав посади завідувача відділом та заступника редактора. З 1979 року - власний кореспондент обласної газети "Вінницька правда" нині "Вінниччина". Автор книжок і безлічі публікацій про звичайних і хазяйновитих людей Козятинщини, особливо, трударів наших роздолих полів. Подолянин за походженням, був страшенно закоханий у свою землю, де зарита пуповина, а це село Тарасівка, що на Жмеринщині. «Моє село, моя Тарасівка. Моє цілюще джерело», - автор цих строф освідчувався в любові своїй рідній стороні. Він з величезною насолодою кохався у природі, у людях, що зростали разом з ним, і готовий був безкінечно, коли заходив до Музею історії міста Козятин, з ностальгічними нотками усіх їх по черзі згадувати. Припала до серця й снаги йому і Козятинщина.
Ночами, коли всі домочадці вже бачили сни, на аркуш паперу висипав свої словесні перли. Так з’являлися публікації, збірки авторських віршів, наукових праць, які пізніше систематизувалися і створювали збірки публіцистичних напрацювань автора «Ранений птах болю не чує», «Якби мої бабуся встали», поетична книга «Іду по осені». У нього був свій, притаманний лише йому стиль письма. Використовував поруч з літературною мовою і тарасівські діалекти, фрази, які вживали під час спілкування прості, звичайні селяни, люди від плуга та землі.
З 2002 року Лауреат обласної Журналістської премії ім. О. Гетьмана та автор книги публіцистики "Ранений птах болю не чує". Член Національної Спілки журналістів України. У своїх публікаціях він піднімає морально-етичні проблеми суспільного життя, духовних чеснот, красу і велич праці, долі простих людей. Помер Василь Іванович раптово в розквіті сил 8 червня 2010 року.

Стрельник Леонід Петрович

(1947-2017 рр.) Народився 4 лютого 1947 року в с. Оріхове Попаснянського району Луганської області. Поет, прозаїк.
Закінчив факультет поезії Літературного інституту ім. М. Горького (1976 р., Москва). Обирався відповідальним секретарем Луганської обласної організації НСПУ (1990 р.).
Автор 15 книг лірики, прози, критики, документалістики, у т. ч.: «На видноті» (1977 р.), «Дорога в квітень» (1980 р.), «Борозна» (1989 р.), «Дивовид» (1995 р.), «Летюча хатина» (1996 р.), «Слово о полку Ігоревім» (1997 р.), «Чарівна абетка» (1998 р.), «Де б не стрів калину» (2003 р.), «Зозуля» (2009 р.), «Нетанучі сніги» (2012 р.) та інших.
Лауреат луганських обласних літературних премій ім. Т. Шевченка, В. Сосюри, Б. Горбатова, М. Чернявського. Член НСПУ з 1979 р.

У зв’язку з війною на Сході України залишив рідну Луганщину і з 2015 р. проживав у м. Вінниця, де і помер 1 листопада 2017 р. Похований у с. Деребчин Шаргородського району.

Стрельбицький Михайло Петрович

(1949-2018 рр.) Поет, критик, літературознавець. Народився 3-го червня 1949-го року в с. Майдан-Вербецький Летичівського р-ну Хмельницької області.
Середню школу закінчив у с. Дяківці Літинського району Вінницької області. По закінченні філологічного факультету Одеського держуніверситету імені І. Мечникова. Служив у армії, навчався в аспірантурі того ж вузу, де у 1976 р. захистив кандидатську дисертацію "Сюжетика української повісті 1960-1970 рр." Викладав українську літературу.
З 1980 року - у Вінниці. Спершу на творчій роботі, а починаючивід 1991-го року, - на кафедрі культурології, мистецтв та дизайну Вінницького національного технічного університету.
Бере активну участь у суспільному житті, зокрема у діяльності товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, керує університетським літературним гуртком «Студентська муза», веде сторінку в газеті ВЗН «Імпульс», опікується «Клубом істинних шанувальників Тараса Шевченка», готує радіопрограми, проводить щорічні творчі фестивалі для студентства, ініціює публікацію у місцевій пресі критичних літературних розвідок, рецензій, спортознавчих есеїв.
У пресі видрукував понад 300 статтей з проблем художньої літератури. Окремими виданнями вийшли 14 збірок віршів та поем, а також монографічне дослідження творчості Олеся Гончара "Проза монументального історизму" (1988 р.).
Найпомітніші поетичні збірки: "Незрубай-дерево" (1976 р.), "Звертання" (1979 р.), "Три тополі" (1981 р.), Прощання з морем" (1983 р.), "Сторожовий вогонь" (1988 р.), "Версія Прометея" (1990 р.), "Під небом Коновалюка" (2000 р.), "Прощаючи вік XX" (2001 р.), "Гальчевський. Поема з героєм" (2002 р.), "Під небом Коновалюка. Книга 2".
Лауреат літературних премій: журналу "Дружба народов" за кращу публікацію року (1978 р.); Республіканської в галузі літературно-художньої критики ім. О. І. Білецького та імені М. М. Коцюбинського (1989 р.)
Член НСПУ з 1979 року.

Студецький Микола Миколайович
(літературні псевдоніми «Скеля», Микола Нива)

(1921-2002 рр.) Народився в с. Флорине, нині Бершадського р-ну. Український поет. Народився у сім’ї священика, рано осиротів.
Навчався у м. Гнівані.
У липні-вересні 1941 р. був серед народних ополченців Києва, потрапив у полон, був звільнений, працював у Вінниці, в тароремонтній майстерні.
Співав у церковному хорі Вінницького кафедрального собору. Восени 1943 р. потрапив до Західної Німеччини. Після закінчення війни опинився у таборі переміщених осіб в американській зоні окупації в Баварії (Аугсбурзі та Мюнхені). Невдовзі опинився за океаном, у Венесуелі.
Працював автослюсарем, вантажником, прибиральником, пральником білизни, сторожем, хористом венесуельського оперного театру. Часто доводилось ночувати просто неба, голодувати. Все це письменник описав у своїй повісті-спогадах "Під пальмами Венесуели ", що ввійшла до збірки поезій "Під чужим і рідним небом", виданої видавництвом «Дніпро» в 1989 р.

1956-1995 рр. жив і працював у Вінниці. Був репресований. Видав низку поетичних збірок, друкувався у місцевій періодиці. Окремі вірші перекладалися російською та кабардино-балкарською мовами. Член СПУ (1967 р.). Створював з колегами у лютому 1971 р. міжобласну письменницьку організацію Вінниччини та Хмельниччини. В кінці 1995 переїхав до Ірпеня на Київщину. Згодом оселяється у Будинку ветеранів сцени в Пущі-Водиці (Київ).

Стукан Віктор Євграфович

(1960 р. н.) Народився в с. Малий Митник Хмільницького р-ну. Художник, скульптор, меценат, заслужений художник України.
Художню діяльність Віктор Стукан розпочав в 1982 році після проходження строкової служби. Закінчивши Вінницькі художні курси та здобувши фахову освіту проживає і працює у Хмільнику.
У творчому доробку скульптора – 57 пам’ятників, у тому числі роботи монументального мистецтва, 6 пам’ятників Т. Г. Шевченку. Серед останніх напрацювань майстра є не лише пам’ятники, але й цілісні композиції.
Став переможцем конкурсу на виготовлення пам’ятника «Т. Г. Шевченко» в смт. Літин (2013 р.), переможець конкурсу на виготовлення пам’ятника «Ніколі та Пелагеї Терещенкам» у м. Глухів Сумської обл. (2014 р.).
До 23-ї річниці незалежності України 24 серпня 2014 р. на Першому національному каналі було названо три найкращі пам’ятники Т. Г. Шевченку, відтак пам’ятник у м. Хмільнику посів 3-тє міс-це із 1250 пам’ятників, які встановлені по всій Україні та за її межами. Став переможцем конкурсу на виготовлення пам’ятника «Героям АТО» у м. Білопілля Сумської обл.

Стус Василь Семенович

	(1938-1985 рр.) Народився 6 січня 1938 р. в селі Рахнівка на Вінниччині. Український поет, літературознавець, правозахисник. У 1939 році батьки — Семен Дем'янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей. У 1944—1954 роках Василь навчався у Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Закінчив філологічний факультет Донецького педінституту, вчителював, працював у газеті. 1963 р. Вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР у Києві, звідки його було відраховано за протести проти арештів у середовищі української інтелігенції. Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки проходив службу в армії на Уралі. В 1965 р. одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.
Під час навчання і служби почав писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке, переклав близько сотні їхніх творів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. В 1959 році в «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка. Належав до "шістдесятників" - опозиційно настроєних представників творчої молоді, які активно боролися за відродження національної культури, протестували проти реставрації сталінізму. Вершиною творчості В.Стуса стала збірка «Палімпсести». 1972 р. В. Стуса арештовано разом з іншими українськими правозахисниками та засуджено до п'яти років таборів і трьох років заслання. Перебуваючи в ув'язненні в Мордовії, продовжував творити поетичні твори, писав заяви-протести проти переслідувань інакодумців в СРСР. 1979 р. повернувся до Києва. Повернувшись восени 1979 року до Києва, приєднався до гельсінської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. Спочатку, з жовтня 1979 по січень 1980 року — формувальником II розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, після цього і до арешту — в цеху № 5 українського промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт», намазувальником затяжної кромки на конвеєрі.
У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Табірними наглядачами знищено збірку «Птах душі» з приблизно 300 віршами Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року, за передачу на волю зошита з віршами, на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що він, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер під час голодування в карцері 3 вересня 1985 р. Перша збірка Василя Стуса, надрукована в Україні після смерті поета – це “Дорога болю“. 19 листопада 1989 р. відбулось перепоховання праху Василя Стуса в Києві на Байковому цвинтарі.

Сухомовський Олександр Григорович

(1945-2020 рр.) Народився в м. Вінниця. Педагог. Заслужений працівник освіти України.
Розпочав трудову діяльність робітником агрегатного заводу з 1962 року, а у 1963 році був зарахований студентом Вінницького державного педагогічного інституту.
За 42 роки освітянської роботи працював директором сільської школи, вчителем, заступником директора з виховної роботи, заступником директора з навчально-виховної роботи, директором школи.
Директор загальноосвітньої школи І–ІІ ступенів-ліцей № 7. За 16 років роботи директором школи-ліцею Сухомовським О. Г. створено якісну навчально-виховну базу.

Сучасно обладнано 37 навчальних кабінетів, 2 компютерні класи, комп’ютерний центр, облаштовано ізостудію “Палітра”. Компютерна техніка впроваджена в управлінську діяльність. Сформовано високопрофесійний педагогічний колектив. У закладі розроблено раціональну систему підбору кадрів, стимулювання роботи всіх учасників навчально-виховного процесу.
Він – фіналіст програми «Партнери в освіті» (2003 р.), переможець міського конкурсу «Директор року» в номінації «Директор- новатор». У 2006 році Сухомовський О. Г. нагороджений знаком Міністерства освіти і науки України "Василь Сухомлинський" та удостоєний звання "Заслужений працівник освіти".
У 2004 році навчальний заклад визнаний переможцем акції "Народний бренд-2003" (корпорація "РІА") в номінації "Найкраща школа", а 2006 році школа-ліцей стала лауреатом конкурсу "100 кращих шкіл України" у номінації "Школа успіху".
Сухомовський О. Г. лауреат обласної педагогічної премії (2008), переможець Всеукраїнського конкурсу «Директор ХХІ століття» (2013).

Т

ТА ТЕ ТИ ТО ТР ТУ

Танцюра Гнат Трохимович

(1901-1962 рр.) Народився в с. Зятківці, нині Гайсинського р-ну. Фольклорист, етнограф, педагог, краєзнавець Поділля.
Закінчив Вінницький педагогічний інститут, учителював. З юнацьких років захопився збиранням фольклору. 40 років свого життя присвятив науковій діяльності: записував пісні, казки, прислів’я, приказки, твори дитячого фольклору. В 1950 р. він упорядкував і передав в ІМФЕ АН України 2385 пісень, близько 300 казок, 1536 прислів’їв та приказок, 615 загадок, 200 творів дитячого фольклору, чимало інших матеріалів, зібраних на Вінниччині.

У наступні роки фонд його записів значно поповнився.
Автор друкованих праць: «Жіноча доля в народних піснях» (1930 р.), «Записки збирача фольклору», «Цвіте калинонька». Найбільш плідною була праця вченого з народною співачкою Явдохою Зуїхою. Гнат Танцюра підготував збірник «Пісні Явдохи Зуїхи», в якому подано 925 найкращих зразків із репертуару співачки. Він автор великої і цінної фольклористично-етнографічної праці Весілля в селі Зятківцях (1997 р.)
У Гайсинському районі щорічно проводиться обласне свято фольклору ім. Г. Танцюри. З 2001 р. кожні 5 років, у червні, – Всеукраїнський фестиваль-конкурс автентичних колективів на приз Г. Танцюри.

Татчин Сергій Олександрович

	Сергій Татчин народився в м. Вінниця. Художник і поет. Велику частину дитинства проводив у бабусі з дідусем в Немирівському районі, село Ометинці, тому знає добре життя як у місті, так і поза його межами. Але село то не просте, бо з нього вийшли і інші великі люди, такі як: Петро Маркович Кошка, що відомий як Матрос Кошка (з Кримської війни, був оперований Миколою Пироговим). Також з Ометинців був відомий журналіст Іван Волошанюк. Закінчив ф-т вжиткового мистецтва Московської держ. текстильної академії. Займається живописом, дизайном, художнім оформленням поліграфічних видань. Автор 5 збірок лірики: «Дзен.UA» (2013), «Семисвічник» (2016), «Пташка» (2016), «Вінницька абетка» (2017), «#епістолярніхроніки» (у співавт., 2017); публікацій у колективних виданнях, періодиці та мережі Інтернет. Член НСПУ.
Лауреат ряду літературно-мистецьких премій: Літературно-мистецька премія «Кришталева вишня» (2013—2014); Літературна премія імені Михайла Стельмаха журналу «Вінницький край» (2016); Всеукраїнська літературна премія імені Михайла Коцюбинського (2017) за збірку вибраної лірики «Пташка»; Літературна премія імені Анатолія Бортняка (2018) за збірку «Вінницька абетка». Учасник низки літературних фестивалів та видавничих форумів.

Тарнашинська Людмила Броніславівна

(1952 р. н.) Народилася в с. Тучин-2 Тучинського. р-ну Рівненської обл. Письменниця, літературознавець, журналістка, доктор філософії (Мюнхен, УВУ, 1996 р.), доктор філологічних наук (2014 р.), член НСЖУ, НСПУ (1996 р.).
У Немирові закінчила середню школу, жила на Вінниччині (Томашпіль, Ямпіль, Немирів). У 1969—1972 роках працювала кореспондентом немирівської райгазети.
З 1973 року живе й працює в Києві. Працює в Інституті літератури НАН України ім. Т. Г. Шевченка, відділ української літератури ХХ століття та сучасного літературного процесу. Керівник наукового Центру дослідження проблематики українського шістдесятництва Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.

Тарновсьий Микола Юхимович

(1919-2002 рр.) Народився в с. Олександрівка, нині Тростянецького р-ну. Український прозаїк.
Закінчив Тульчинський педагогічний технікум та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М. Горького. До 1941 р. вчителював.
Учасник Другої світової війни. Брав участь у обороні Москви й битві на Курській дузі. Був двічі поранений і восени 1944 р. звільнений з армії за станом здоров'я.
Після демобілізації працював у редакціях газет «Вінницька правда», «Закарпатська правда», журналу «Жовтень».
У 60–70 рр. ХХ ст. мешкав у Вінниці, згодом у Львові. Нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня і медалями.

Автор романів «Шляхами братів» (1950 р.), «Ранок над Ужем» (1952 р.), «На перевалі» (1953 р.), «Крутогора» (1957 р.), «День починається неспокійно» (1963 р.), «Вирок» (1965 р.); повістей: «Незримий горизонт» (1962 р.), «Квіти на морозі» (1966 р.), «За рідним порогом» (1967 р.), «Про що співає жайворонок» (для дітей, 1961 р.), «Дев'ятий вал» (1970 р.), «Взаємність» (1972 р.), «Високосний день» (1973 р.), «Пороги» (1976 р.), «Відкриваю любов» (1978 р.), «Золоті верби» (1979 р.); збірок оповідань «Галя» (1954 р.), «Як на довгій ниві» (1958 р.).
Член НСПУ з 1951 р.

Тарноградський Валер'ян Петрович

(1880-1945 рр.) Народився в с. Уланів Хмільницького р-ну. Український та російський поет, журналіст, педагог.
Навчався в Кам'янець-Подільській гімназії. Через чотири роки його виключили через «неявку на заняття». Надалі Тарноградський поповнював знання самоосвітою і 1898 року склав іспит на народного вчителя. Тоді ж почав працювати в сільських школах Літинського повіту.
Тривалий час жив і працював у Вінниці, де його застала війна. Дописував до газети «Вінницькі вісті», що виходила в місті під час німецької окупації.
Видав поетичні збірки: «Барвінковий цвіт», «Одинокие грезы», «Боянові струни».
Свідок розкопок у Вінниці могил з останками жертв НКВС, відгукнувся на цю подію віршем, який став приводом для його арешту 16.07.1944 р. за «антирадянську діяльність». Загинув у таборах Іркутської області. Реабілітований 1992 р.

Тарапата Іван Кузьмович

(1920-1995 рр.) Народився в с. Перевіз Полтавської обл. Український актор, народний артист УРСР (1978 р.).
Учасник Другої світової війни.
Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва (1949 р.).
Протягом 1949–1995 рр. працював у Вінницькому обласному музично-драматичному театрі ім. М. Садовського.
Ролі: Гонта («Гайдамаки» за Т. Шевченком), Микола («Сільська честь» І. Карпенка-Карого), Арсен («Вірність» М. Зарудного), Нещасливцев («Ліс» О. Островського), Боцман («Оптимістична трагедія» В. Вишневського), Гатинь («Вій, вітерець!» Я. Райніса).
Знявся у фільмах «Кров людська – не водиця» (1960 р.), «Женці» (1979 р.), «Господи, прости нас грішних» (1992 р.) та ін.

Тарнорудов Михайло Єгорович

(1860-1935 рр.) Народився в м. Тростянець (нині смт Вінницької обл.) у бідній селянській родині.
Батьки його того ж року померли від холери. Грудну дитину взяла одинока сусідка, виростила Михайла, віддала вчитися. На жаль, коли Михайлу було 14 років, вона померла. Хлопець знову став сиротою, безпритульним. Та йому щастило на зустріч з добрими людьми. Через рік обідраним, босим у Харкові його підібрало бездітне подружжя. Названий батько хлопця викладав у реальному училищі грецьку мову і латинь. Після смерті названого батька займався репетиторством. Важко жилося юнакові, але потяг до знань все переміг.
З відзнакою закінчив реальне училище з додатковим річним хімічним відділенням і поступив до Харківського ветеринарного інституту, який закінчив з відзнакою у 1886 році.
Молодий ветеринарний лікар одержує призначення на роботу в село Турки Балашовського повіту Саратовської губернії. Його лікарська робота розпочалася в період небезпечної, важкої і виснажливої боротьби з чумою великої рогатої худоби у Саратовській та Симбірській губерніях.

М. Тарнорудов першим у Росії став робити тваринам щеплення проти чуми, сибірської язви і при запаленні легенів. Після Жовтневої революції наукові праці М. Є. Тарнорудова одержали відповідну державну оцінку і підтримку. Були створені всі умови для подальшої дослідницької роботи, вироблення препарату детрит.
У 1922 р. Михайло Єгорович став застосовувати штучне осіменіння тварин. М. Є. Тарнорудов не тільки творчо працював, він постійно вів пропаганду ветеринарних знань серед населення, виступав з лекціями, бесідами, щиро допомагав молодим спеціалістам.
1932 року Михайлу Єгоровичу Тарнорудову присвоєно високе звання – Герой Соціалістичної Праці.
Помер видатний вчений-бактеріолог, наш земляк Михайло Єгорович Тарнорудов у 1932 році. За заповітом вченого всі його інструменти і бібліотека були передані ветеринарній амбулаторії міста Курмиша (РФ), де він провів більшу частину свого життя.

Тельнюк Станіслав Володимирович

(1935-1990 рр.) Народився в с. Іскрівка Запорізької обл. Український прозаїк, поет, критик, перекладач, автора понад 30 художніх творів, лауреата багатьох літературних премій.
В 1957-1962 рр. жив і працював у Могилеві-Подільському.
В 1954 році закінчив Переяслав-Хмельницьке педагогічне училище; в 1959 році — Київський університет.
В 1962–1966 роках працював у редакції газети «Літературна Україна», далі відповідальний секретар Комісії критики та теорії літератури Спілки письменників України.
Друкувався з 1952. Видав 8 збірок поезій, зокрема «Леґенда про будні» (1963 р.), «Залізняки» (1966 р.), «Опівнічне» (1972 р.), «Робота» (1976 р.), «Мить» (1985 р.); повісті «Туди, де сонце сходить» (1967 р.), «Грає синє море» (1971 р.); літературно-критичний нарис «Червоних сонць протуберанці» (1968 р.); працював також як перекладач, перекладав з 15 мов (зокрема з кількох тюркських мов).

У 1976–1977 роках працював на будівництві Байкало-Амурської магістралі.
Лауреат Республіканської комсомольської премії імені Миколи Островського за 1984 рік. Співініціатор і співзасновник масового політичного об'єднання «Народного руху України за перебудову». Одна з вулиць Могилева-Подільського носить ім’я письменника.

Тимошенко Володимир Андрійович

(1952 р. н.) Народився в с. Конатківці Шаргородського р-ну. Учений-юрист, професор (2004 р.), доктор юридичних наук (2006 р.), генерал-лейтенант.
У 1975 р. закінчив Вінницький державний педагогічний інститут. Докторська дисертація «Формування системи національної та міжнародної протидії сучасному наркобізнесу» (2006 р.).
Протягом 1979-1984 рр. працював молодшим оперуповноваженим, уповноваженим, старшим оперуповноваженим УКДБ по Вінницькій області.
З 1984 р. мешкає і працює у Києві. Служив в органах СБУ. Один із засновників і керівників підрозділів боротьби з корупцією та організованою злочинністю, зокрема з незаконним обігом наркотиків.
Брав участь у законотворчій діяльності з питань контролю за наркотиками. Очолював Національну академію СБУ, обіймав посади першого заступника голови СБУ та керівника Антитерористичного центру при СБУ, Уповноваженого Президента України з питань контролю за діяльністю Служби безпеки України.

З 16 червня 2011 р. на посаді глави Державної служби України по контролю за наркотиками. З 2014 року — президент громадської організації «Інститут вивчення залежностей, проблем наркополітики та моніторингу наркоситуації» (є також співзасновником цієї організації разом з Володимиром Ященком, Анатолієм Щуровським та ін.)
Автор 5 монографій, 2 підручників, біля 50 наукових статей з проблем боротьби з наркобізнесом, корупцією, відмиванням грошей, тероризмом, транснаціональною організованою злочинністю. Нагороджений орденом «За заслуги» (1996 р.), багатьма медалями України, відмічений сертифікатами вдячності ОЕА США, Еквадору, Росії

Тимчук Віктор Мифодійович

(1936-2018 рр.) Народився в с. Курава, нині с. Дружелюбівка Калинівського р-ну. Український письменник.
Навчався у Вінницькій школі № 13, на факультеті української мови і літератури Вінницького педагогічного інституту (1967–1970 рр.)
Працював кореспондентом газети «Комсомольське плем'я», методистом обласного Будинку народної творчості, завідуючим відділом газети «Колгоспна зоря», завідуючим відділом Вінницького райвиконкому, інструктором Вінницької обласної ради профспілок.
Певний час працював інженером Миколаївського Південного турбінного заводу «Зоря», потім редактором газети «Інкогніто», старшим редактором Вінницької обласної редакційно-видавничої групи книги «Вінницький мартиролог» — пам'яті жертв політичних репресій на Вінниччині 20-50-х рр. ХХ ст., у прес-центрі Вінницького управління Служби безпеки України, редактором газети «Академія» Вінницького інституту економіки Тернопільської академії народного господарства.

Нині — відповідальний секретар літературно-мистецького журналу «Вінницький край».
Автор творів детективного жанру.
Лауреат обласних літературних премій ім. М. Трублаїні (1968 р.), М. Коцюбинського (1985 р.), М. Стельмаха (2008 р.).
Член СПУ (1974). Нагороджений почесними відзнаками НСЖУ та НСПУ, державними нагородами.

Тишецький Валентин Антонович

(1951 р. н.) Народився в смт Крижопіль. Художник, члена НСХУ.
Малюванням захоплювався з дитинства. В шкільні роки мріяв стати не художником, а письменником. Певний час сім'я Тишецьких проживала у Львові. У Львові Валентин закінчив підготовчі курси Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва.
В 1978 р. - закінчив Московське державне художнє училище, відділення декоративного оформлення. Можливо саме тому й вважає себе представником Московської школи живопису, елементи й традиції якої прагне передати у своїх полотнах.
Учасник обласних та республіканських виставок. Працює в галузі станкового монументального живопису.
Валентин Антонович - переможець конкурсу “Людина року” у номінації “Митець”.

Тобілевич Софія Віталіївна

(1860-1953 рр.) Народилася в с. Новоселиця, нині Жмеринського р-ну. Українська актриса, фольклористка, письменниця, дружина І. Карпенка-Карого. Рано залишилася без батька, а її вітчима Ю. Пілецького заслали на Сибір за участь у польському національному русі. Сім'я зовсім зубожіла. Софії довелося служити нянькою в багатих сім'ях.
Грамоту здобувала самотужки, початкові уроки та книги давав дядько Ян Сераковський. Пізніше в одній із родин, де працювала, познайомилася з діячкою польського національного руху, домашньою вчителькою Броніславою Сидорович.
Саме це знайомство допомогло в самоосвіті. Природна обдарованість та наполегливість дозволили Софії швидко опанувати шкільну програму, вивчити російську, німецьку та французьку мови, ознайомитися із класикою зарубіжної літератури, світовою історією. Напружена праця Софії Тобілевич у здобутті освіти дала їй можливість і самій перейти на педагогічну роботу. Разом із поміщицькою родиною, у якій працювала, вона 1883 року потрапила до Києва.

З 1880 працювала в аматорському хорі М. Лисенка та М. Старицького. Працювала в трупах М. Старицького, П. Саксаганського та М. Садовського, в Київському українському драматичному театрі ім. І. Франка.
У 1922–1923 рр. мешкала в Погребищі, де очолила аматорський театральний колектив. У с. Плисків (нині Погребищанськ. р-ну) записала понад 300 пісень та інших фольклорних творів, виданих у Кракові під назвою «Етнографічні матеріали з околиці Плискова Липовецького повіту» (1884 р.)
Залишила цінні спогади про історію українського театру «Мої стежки і зустрічі». Спогади С. В. Тобілевич — охоплюють період від початку 80-х років минулого століття до 50 рр. 20 ст. Вона протягом багатьох років працювала з найвидатнішими діячами української культури — Лисенком, Старицьким, Кропивницьким, Заньковецькою, братами Тобілевичами. Про їхню творчу роботу, про долю українського мистецтва у дожовтневий час і за Радянської влади і розповідає книга.

Травнева Світлана (Єлисеєва Світлана Миколаївна)

(1950 р. н.) Народилася в с. Неменка Іллінецьк. р-ну. Вчитель-методист, поетеса-піснярка, журналістка, члена НСЖУ (1996 р.)
Випускниця Вінницького педагогічного інституту ім. М. Островського (1978 р.)
Друкуватися почала в іллінецькій районній газеті ще в шкільні роки. С. Травнева – одна із співзасновників літературно-мистецького альманаху «Стожари», що виходить при Вінницькій обласній організації НСЖУ, а з 2003 р. – відповідальний редактор цього видання.
Вона – член правління Вінницького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, творчої спілки «Асоціація естрадних митців».

Видала низку поетичних збірок, аудіоальбом «Каштановий дощ» (2005 р.). Окремі вірші надруковано в колективних збірках, на шпальтах ЗМІ. На вірші С. Травневої композитори-подоляни написали понад 100 пісень.
Нагороджена почесним знаком НСЖУ (2005 р.), кавалер ордена «Зірка української журналістики», лауреат Подільської літературно-мистецької премії «Кришталева вишня», одеської літературної премії «Аркадійська осінь».

Трембецький Станіслав (Якович)

(1739-1812 рр.) Народився в Ястребніки (Сандомирські), Польща. Польський поет, перекладач. Представник класицизму і рококо, придворний поет останнього короля Речі Посполитої Станіслава Понятовського. Син багатого польского шляхтича
В 1753-57 рр. навчався в Краківській академії, після чого продовжив свою освіту в Парижі.
З 1802 р. проживав у Гранові (нині Гайсинського р-ну).
Був драматургом, і перекладачем. Перекладав Вергілія, Горація, Т. Тассо, Вольтера, Ж. Расіна.
Протягом 1804–1812 рр. мешкав у маєтку Потоцьких у Тульчині, де на самоті і провів останні роки життя. Тут він написав найвідоміший свій твір – поему «Софіївка» (1806 р.), у якому йдеться про знаменитий уманський парк та його власників Потоцьких. Її переклав К. Рилєєв (1821 р.), А. Міцкевич написав до неї коментарі (1822 р.)

Тростогон Михайло Ананійович

	(1920-2010 рр.) – культурно-освітній діяч Вінниччини 40-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст., викладач Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського (у 1946-1947 рр., 1962-2003 рр.) В 1753-57 рр. навчався в Краківській академії, після чого продовжив свою освіту в Парижі. Михайло Тростогон народився 5 листопада 1920 р. в багатодітній селянській родині в с. Ворошилівці Тиврівського району Вінницької області. Хлопчик змалечку привчався до роботи, з п’яти років пас худобу. Змалку Михайло наслухався народних пісень, казок, переказів. Особливо вразили його розповіді про легендарних козацьких ватажків Вороша і Шила, які захищали від турків і татар підступи до Вінниці. За їх іменами було названо рідне село . Це визначило його інтерес до літератури та мови, які стали його улюбленими предметами. 1936 р. закінчив семирічну школу, багато читав, іноді навіть при нічній свічці.
Другу майбутню професійну справу – німецьку мову – Михайло опановував за допомогою вчителів – етнічних німців. Це був німець, який залишився жити в селі з часів Першої світової війни та німкеня зі знанням семи мов – Юзефина Жилко, яка вийшла заміж за українця. Цінним подарунком – «Російсько-німецьким словником» під редакцією Шмідта [11] вона рекомендувала батькам Михайла далі вчити сина. Під час Голодомору 1932-1933 рр. родина Михайла змогла вижити лише завдяки батьку, який працював у Гніванському кар’єрі і отримував як робітник хлібний пайок. Про Голодомор М. Тростогон згадував у вірші «Липове листя, липовий цвіт»: Наступні роки свого життя Михайло Ананійович пов’язав з Вінницьким державним педагогічним інститутом. 2 листопада 1952 р. він був прийнятий на посаду старшого викладача кафедри російської і зарубіжної літератури, 1 вересня 1953 р. переведений на посаду асистента кафедри української мови. В серпні 1955 р., у зв’язку з скороченням навантаження залишив роботу в інституті. Вийшов на пенсію за віком у 1983 р., проте продовжував працювати. Кафедру іноземних мов М. А. Тростогон очолював до 1 липня 1987 р. Надалі Михайло Ананійович працював на посаді доцента кафедри до 2006 р. 26 грудня 2001 р. отримав звання професора Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського. 14 жовтня 2002 р. йому було присвоєне звання заслуженого працівника Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського.

Трублаїні (Трублаєвський) Микола Петрович

	(1907-1941 рр.) Народився 12 квітня 1907 року в селі Вільшанка, нині Крижопільского району Вінницької області. У 1915 почав навчання в Немирівській гімназії, але вже в п’ятому класі втік на фронт, бажаючи допомогти червоноармійцям. До фронту Микола не потрапив — впав з вагону поїзда і покалічив ноги. У вінницьких газетах (зокрема «Вісті ВУЦВК») почали з’являтися його дописи і кореспонденції про життя на селі. У 1925 році редакція газети «Червоний шлях» посилає М. Трублаїні на навчання на Всеукраїнські курси журналістики у Харкові. По закінченні курсів він працює в редакції харківської газети «Вісті». Узимку 1927 року Трублаїні як кореспондент «Вістей» вирушає на Далекий Схід, де проводить 2 місяці. Його кореспонденції «Листи з далекої подорожі», «Великим Сибірським шляхом» публікуються в газеті під псевдонімом Гнат Завірюха.
В 1930 році Трублаїні вирушає в експедицію на острів Врангеля в Арктиці, опановує професії кочегара, механіка, вантажника і влаштовується на судно котельним днювальним. За участь у цьому рейсі М.Трублаїні нагороджено медаллю. Враження від подорожі лягли в основу книг «До Арктики через тропіки», «Людина поспішає на поміч», ««Ф. Літке» — переможець криги». Згодом, у 1932 р., письменник знову відвідав Арктику як учасник експедиції на криголамах «Сибіряков» і «Русанов».

Багато книг Трублаїні описують життя на Півночі, зокрема перша його повість «Лахтак». Твори Трублаїні патріотичні, широко відомі пригодницькі повісті «Мандрівники», «Шхуна «Колумб»», науково-фантастичний роман «Глибинний шлях». З перших днів Другої Світової війни працює військовим кореспондентом фронтової газети «Знамя Родины». Восени 1941 року був смертельно поранений у бою під с. Козолугівкою Токмацького району. Помер письменник на 34 році життя — 5 жовтня 1941 р.

Турець Володимир Григорович

(1945-2012 рр.) Народився в с. Курилівці Жмеринського р-ну. Український співак (бас). Народний артист України (1988 р.).
З 1964 року – соліст Національного заслуженого академічного українського народного хору ім. Г. Верьовки.
У 1971 р. Закінчив Київську консерваторію (клас В. Козерацького). Будучи студентом консерваторії, отримує запрошення від Г. Верьовки працювати в Українському народному хорі.

37 років працював солістом уславленого Академічного українського народного хору ім. Г. Верьовки.
Проживав у м. Києві. Одружений, мав сина та двох онуків.
З 2000 — професор, викладач вокалу інституту музичного виховання Свінтокшиського університету ім. Яна Кохановського в м. Кельцах, Республіка Польща.
У репертуарі співака — класична музика, українські народні пісні, романси, твори О. Білаша, П. Майбороди, І. Шамо та інших, які стали улюбленими для багатьох слухачів не лише в Україні, а й за її межами.
Про творчий шлях співака знято телефільм «Таємниця любові» та музичний телефільм «Барви України». Записано декілька компакт-дисків: «Пісня для тебе…», «Рідна земле моя».
Лауреат літературно-мистецької премії ім. Д. Луценка "Осіннє золото".

У

УК УС УЩ

Українка Леся (Лариса Петрівна Косач-Квітка)

(1871-1913 рр.) Народилася в м. Новоград-Волинський Житомирської області. Українська письменниця, літературний критик, перекладачка, громадська діячка. Лесю Українку поєднували з Вінниччиною життєві та творчі зв’язки. У м. Могилів-Подільський мешкала її сестра Ісидора, яка разом з чоловіком Юрієм Борисовим викладала на педагогічних курсах. Поетеса кілька разів гостювала в них, навіть збиралася оселитися там (за її листовним свідченням, лікарі радили важко хворій жінці проживати «не далі на північ, як Могилів-Подільський»). Пізніше тут проживала й мати Лесі Українки – Олена Пчілка та її сестра Ольга. Під час короткочасних гостювань на Поділлі поетеса занотовувала враження від мальовничої природи, записувала зразки народнопісенної творчості. Вона створила один із найкрилатіших висловів про наш край: «Красо України, Подолля…»

Усач Григорій Давидович

	(1934 р. н.) Український і єврейський поет, прозаїк, драматург. Народився 14 вересня 1934 в м. Немирів, Вінницької область. Випускник Вінницького педагогічного інституту (1958 р.). Працював в обласній пресі. У 1993–1995 рр. вів радіопрограму обласного товариства єврейської мови і культури «Усі разом». 1997 р. виїхав до Ізраїлю, зберігши громадянство України. Часто приїздить до Вінниці. Дебютував у 1948 р. як російськомовний поет та незабаром перейшов на українську мову. Автор понад 30 видань у різних жанрах: має десятки збірок поезій та кілька повістей. Багато писав для дітей та молоді, у тому числі казки для лялькового театру. П'єси постійно знаходяться у репертуарі українських театрів ляльок. За його сценаріями знято мультфільми «Сонячний коровай», «Черевики», «Мій брат — страусятко» та ін.

Ряд творів перекладено болгарською, молдавською, польською, російською, чеською та ін. Перекладає з різних мов, зокрема, опанувавши іврит, твори ізраїльських поетів. Загальний наклад творів, виданих лише в Україні, налічує близько 2-х мільйонів примірників. Член Національної спілки журналістів України (1960 р.), Національної спілки письменників України (1974 р.)

Ущаповський Федір Іванович

	(1950 р. н.) Народився в с. Миролюбівка Піщанськ. р-ну. Художник, композитор, краєзнавець, заслужений працівник культури України (1992 р.). Від батька - коваля навчився як йти по життю, шукати трудову стежину, а від матері перейняв любов до землі та пісні. У материнських руках побачив перші квіти, що ожили на склі малюнком, і від неї почув пісень, яких співав дід у церковному хорі. Ще у шкільні роки грав в оркестрі, відтоді найулюбленішими музичними інструментами стануть балалайка, гітара та баян, але й з малювання оцінки були лише відмінні. Пізніше навчався в професійно – технічному училищі № 34 м. Ровеньки Луганської області за фахом столяр – тесляр. За направленням працював у Пiщанському районному будинку культури, де органiзував вокально-iнструментальний ансамбль «Лаври» та самодiяльний хор «Дiброва». Пiд його керiвництвом цi колективи стали лауреатами всеукраїнських та мiжнародних фестивалiв.
З 1970 р. постiйно брав участь в обласних виставках образотворчого мистецтва, мав персональні виставки. Картини художника зберiгаються в приватних колекцiях в Українi та за кордоном, зокрема в Канадi, Польщі, Швейцарії, Росiї. Поряд iз творчою роботою Федiр Іванович активно займається i громадською дiяльнiстю: вiн – голова Пiщанського районного вiддiлення Товариства зв’язкiв з українцями за межами України «Україна – Свiт».

Ф

ФІ

Філіповський Іван Митрофанович

(1909-1992 рр.). Народився в Орловській губернії, нині РФ. Бібліотечний працівник, Герой Радянського Союзу.
Колишній робфаківець, робітник Маріупольського металургійного заводу Донецької області.
І. М. Філіповський в 1933-1937 рh. навчався у Всеукраїнському інституті комуністичної освіти у м. Харків (тепер Державна академія культури) і за направленням був призначений на посаду директора Вінницької міської бібліотеки ім. Н. К. Крупської.
Учасник Другої світової війни. За мужність і відвагу, проявлені в останніх кровопролитних боях з 26 по 30 квітня 1945 р. у районі м. Барут під Берліном, був удостоєний звання Героя.
Повернувшись у Вінницю, він почав відбудовувати спалене фашистами приміщення обласної бібліотеки, якій присвятив 24 роки свого трудового життя. Під його керівництвом вона стала однією з найбільших і найкращих в Україні. 27 червня 2005 р. на її фасаді встановлено меморіальну дошку з написом «Бібліотеку підняв з руїн Герой Радянського Союзу І. М. Філіповський, який очолював її з 1952 по 1973 рр.».

Філонов Леонід Володимирович

( (1949-2018 рр.) Народився в с. Олександрівка Донецької області. Педагог, історик, журналіст, тележурналіст, краєзнавець, заслужений працівник культури України (2006 р.)
З 1990 р. працював у Вінницькому національному технічному університеті. Автор першої в Україні навчальної програми з курсу «Українська культура» для студентів вищих технічних навчальних закладів (1991 р.).
У його творчому доробку – кілька книг та понад 80 наукових та науково-популярних статей, присвячених краєзнавству. Л. В. Філонов – автор відеофільмів «Савой. Маємо за честь!», «Мури: крізь віки», «Ямпіль на Дністрі», «Мій Хмільник», «УПА: маловідомі сторінки», телефільмів «Історія родини Кульматицьких», «Богунова Вінниця», «Непокараний злочин». Очолював обласне відділення товариства «Просвіта». Редактор щотижневої телепрограми «Вінницький плин» (380 випусків). Редактор молодіжної телепрограми «Вважаю так», яка готувалася за участю студентів ВНТУ при кафедрі Культурології.

Лауреат Всеукраїнського телефестивалю «Україна диво-дивовижне» та дипломант Всеукраїнського телерадіофестивалю «Калинові острови». Сферою його наукових інтересів були краєзнавство, культура України. Опубліковано 80 наукових та науково-популярних статей, серед них: «Савой маємо за честь ...»; «Краєзнавець Отамановський» (журнал Вітчизна № 11, 1990 р.); «Місце Кривіцького у національному відродженні Вінниччини»; «Чи справді концепція культури?»; «Національна ідея і духовне відродження; «Яків Гальчевський і національно-визвольні змагання на Поділлі у 1920-25 роках».
Член НСЖУ.

Х

ХА ХО ХР

Хавлюк Павло Іванович

(15.06.1925 – 11.08.2001) – український археолог, краєзнавець, педагог, кандидат історичних наук.
З 1958 до 1961 рр. П.І. Хавлюк навчався в аспірантурі на кафедрі археології Ленінградського державного університету ім. А. Жданова, де під керівництвом М.І. Артамонова написав і захистив у 1962 р. кандидатську дисертацію «Антские поселения средней части Южного Побужья». Робота ґрунтувалася на матеріалах із близько 30 пам’яток, відкритих і досліджених автором. Майже протягом двох років після успішного захисту дисертації працював молодшим науковим співробітником відділу слов’янської археології ІА АН УРСР.
Подальша доля П.І. Хавлюка пов’язана з Вінницею. З 1963 р. і до смерті (11 серпня 2001 р.) працював старшим викладачем, а пізніше – доцентом історичного факультету педагогічного інституту ім. М. Островського (нині Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського). Тут він читав курси з археології та стародавньої історії, етнографії народів СРСР, історії первісного суспільства та середніх віків. Проводив постійні засідання археологічного гуртка, залучаючи до наукових досліджень здібних студентів. Під його керівництвом працював слов’янський загін археологічної експедиції інституту, на базі якої здійснювалася щорічна польова археологічна практика студентів). Також П.І. Хавлюк створив в інституті археологічний кабінет і лабораторію. Проте найважливіше місце в житті вченого займало археологічне вивчення Середнього Побужжя.

П.І. Хавлюк зробив вагомий внесок у дослідження трипільської культури Середнього Побужжя. Він відкрив і задокументував багато поселень цього регіону. На трьох з них (Вербівка І, Сорока, Уланівка) проведено археологічні дослідження. Саме завдяки розвідкам Павла Івановича відкрито унікальне поселення Кліщів, добре відоме фахівцям з трипільської культури завдяки пізнішим дослідженням і публікаціям І. І. Зайця.
Основним об’єктом археологічних досліджень П.І. Хавлюка були слов’янські старожитності Побужжя та Подністров’я. Тут відкрито та досліджено низку поселень (Мар’янівка, Носівці) та могильник зарубинецької культури (Рахни), матеріали з яких дали можливість дослідникам говорити про окрему групу пам’яток типу Рахни пізнього етапу існування культури.
Археолог займався вивченням черняхівських поселень (Гармаки) та могильників (Заячівка, Скитка) регіону; дослідив значну кількість пам’яток Антського союзу племен, археологічної пеньківської культури (Самчинці, Семенки, Коржівка) та городищ уличів (Сажки, Борисівка, Григорівці, Червоне). Більшість виявлених під час розкопок знахідок нині становлять слов’янську колекцію Вінницького обласного краєзнавчого музею, а незначна кількість матеріалів зберігається в археологічному кабінеті Інститут історії, етнології та права ВДПУ ім. М. Коцюбинського.
Археологічні відкриття та наукові дослідження Павла Івановича Хавлюка не втрачають своєї актуальності, свідченням чого є широке використання його напрацювань сучасниками , а речові пам’ятки, виявленні експедиціями під його керівництвом, експонуються в музеях.

Хандрос Борис Наумович

(1923-2006 рр.) Народився 25 грудня 1923 року в с. Озаринці, нині Могилів-Подільського р-ну в родині вчителя. Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка (1950). Журналіст, публіцист, кінодраматург, педагог, заслужений працівник культури України (2004). Відомий як дослідник теми Голодомору, висвітлював її на матеріалах Вінниччини, зокрема с. Озаринці й сусідніх сіл і містечок. Борис Хандрос – автор сценаріїв декількох документальних і науково-популярних фільмів про Голодомор, а також книги «Смертні листи». Ця книга – це сотні листів, написаних у 1932 році та адресованих партійному керівництву. У них – нерозуміння того, що відбувається, бажання виправити ситуацію, донести правду, описи катастрофи, яка наближалася. Листів із 1933 року фактично немає, майже всі вони були знищені режимом, який хотів приховати злочин. «Я на власному досвіді не раз переконувався, з якими труднощами правда про Голодомор пробивала собі дорогу крізь товщу часу, лукавого замовчення і підступних міфів, щоб відтепер назавжди залишитися пам'ятником по загублених і нагадуванням, пересторогою для живих».

Хоменко Борис Васильович

(1928-2011 рр.) Народився 20 травня 1928 року в с. Гутах Конотопського районну Сумської області. Критик, літературознавець, перекладач. Кандидат філологічних наук, професор. Член НСПУ з 2000 року.
Під час Другої світової війни брав участь у Вінницькому антинацистському підпіллі.
1953 року закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту. Учителював, був на видавничій роботі, з 1963 року - викладач кафедри української літератури педагогічного інституту (нині Вінницький педагогічний університет імені М. Коцюбинського).

Автор праць про творчість Т. Шевченка, Марка Вовчка, С. Руданського, М. Коцюбинського, М. Рильського, В. Сосюри, О. Довженка. Упорядник та спів-упорядник антологій одного вірша: "Тарас Шевченко "Заповіт": Мовами народів світу (К., 1989 р.), Йван Куратов "Менам муза": На языках народов мира и СССР" (Сиктивкар, 1989 р.), "Володимир Сосюра "Любіть Україну": Переклади мовами народів світу (К., 2003 р.).
Має урядові нагороди: орден Вітчизняної Війни 2 ст. та "За мужність", медалі. Лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Степана Руданського.

Хращевський Микола Михайлович

(1889-1955 рр.) Народився в м. Кам’янець-Подільський. Український літературознавець, мовознавець, краєзнавець Поділля.
У 20-х рр. минулого століття працював старшим бібліотекарем Вінницької філії Всенародної бібліотеки ВУАН, у Кабінеті виучування Поділля цієї філії.
Досліджував історію, особливості мови Поділля, життя і творчість письменників-подолян, зокрема С. Руданського, Д. Марковича, М. Коцюбинського, А. Свидницького.
Опублікував понад 50 праць. Автор окремих видань: «Михайло Коцюбинський під час свого навчання в Бару» (Вінниця, 1929 р.), «Вінницька державна друкарня ім. Леніна. Коротка історія та сучасний стан друкарства у Вінниці» (Вінниця, 1930 р.) та ін.
У післявоєнний час зазнав репресій. Відбув 10 років таборів, помер перед самим закінченням строку.

Ц

ЦВ ЦЕ

Цвігун Тетяна Омелянівна

(1951 р. н.) Народилася в с. Мелешків Гайсинського р-ну. Культосвітній працівник, фольклорист, автор ряду культурологічних проектів, що сприяють збереженню і розвитку культури Вінниччини, зокрема фольклорної спадщини.
Працює у Вінницькому обласному центрі народної творчості з 1975 року. На посаду директора Центру призначена у 1999 році. Має звання «Заслужений працівник культури України» 2001 р., кавалер ордену Княгині Ольги ІІІ ступеня. Активно займається краєзнавством, вивченням розвитку культури на Поділлі.
За результатами Всеукраїнської рейтингової програми «Портрети сучасниць» ім’я Т. О. Цвігун занесено в книгу «Портрети сучасниць» (2010 р.).
З 2013 року Т.О. Цвігун є членом експертної ради з питань нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури України. Вона брала участь у підготовці проекту Закону України про нематеріальну культурну спадщину.

У 2017 році за поданням Обласної Ради Т. О. Цвігун була відзначена цінним подарунком Верховної Ради України. В цьому ж році вона отримала медаль «За збереження національних традицій від Громадської організації «Всеукраїнське об’єднання громадян «Країна».
Нині в закладах культури системи Міністерства культури України налічувалося 455 (з них 105 дитячих), які носять почесне звання «народний (зразковий) аматорський». В 2011 році Т.О. Цвігун запровадила проведення обмінних творчих звітів, які дали позитивні результати в підвищенні виконавського рівня різножанрових колективів.

Цехмейструк Михайло Маркович

(1920-1976 рр.). Народився в смт Піщанка. Поет, прозаїк, перекладач.
Видав книги оповідань для дітей, переклади казок, романів.
Учасник Другої світової війни.
Автор твору "Пиріжки з картоплею" та ряду перекладів, серед яких "Капітан далекого плавання" (авт. Теодор Константін)

Ч

ЧА ЧЕ ЧО ЧУ

Чайковський Петро Ілліч

	(1840-1893 рр.) Народився в селищі при Камсько-Воткінському заводі Вятської губернії, тепер м. Воткінськ, Удмуртія (РФ). Російський композитор-класик. Походив з українського роду Чайок. Прадід композитора, Федір Опанасович Чайка (1695-1767 рр.), походив з-під Кременчука, у ранзі козацького сотника брав участь у битві під Полтавою й помер від ран. Його син, Петро, народжений на Полтавщині (дід композитора), навчаючись у Києво-Могилянській академії, прийняв прізвище Чайковський. Його ім’я тісно пов’язане з смт. Браїлів – легендарним містом в історії класичної музики. Саме тут під покровительством великої меценатки баронеси Надії фон Мекк розпочався шлях Чайковського до всесвітньої слави. Підтримуючи композитора, вона щорічно виплачувала йому субсидію в розмірі шести тисяч карбованців. Упродовж 1878–1888 рр. П. І. Чайковський періодично жив і працював у її маєтку в м. Браїлів (нині смт.) та с. Сьомаки (нині Жмеринського р-ну). Тут він створив низку своїх безсмертних творів, зокрема оперу «Орлеанська діва», Симфонію № 4, ряд романсів, серед яких – шедевр «Средь шумного бала» та ін.
На вшанування пам’яті композитора та його меценатки в Браїлові 1979 р. створено музей. У 1993 р. у Браїлові розпочалися музичні асамблеї, присвячені творчості геніального композитора. В обласному центрі щорічно в травні проходить Міжнародний музичний фестиваль ім. П. І. Чайковського та Н. Ф. фон Мекк.

Чалий Валерій Олексійович

(1970 р. н.) Народився в м. Вінниця. Український політик, дипломат, громадський і державний діяч, відомий в Україні та поза її межами експерт у галузі зовнішньої політики, європейської інтеграції України, міжнародних відносин та міжнародної безпеки.
Випускник Вінницького державного педагогічного інституту (1992 р.). У 1995 закінчив аспірантуру Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка (факультет міжнародного права).
Заступник Глави Адміністрації Президента України (2014–2015 рр.).

Надзвичайний і Повноважний Посол України у США (2015–2019 рр.). Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Тринідад і Тобаго за сумісництвом (2016–2019 рр.) Зараз відійшов від політичної діяльності.

Чебикін Андрій Володимирович

	(1946 р. н.) Народився в м. Гайсин. Педагог, художник-графік, ректор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА) (1989), професор (1985). Працює в галузі станкової і книжкової графіки, монументального мистецтва. 1970 — закінчив Київський державний художній інститут. З 1970 — розпочав педагогічну діяльність у Київському державному художньому інституті Народний художник України (1992), дійсний член (академік, 1996), президент Національної академії мистецтв України (1997), лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2007), премії ім. І. Огієнка (1996.), премії Ленінського комсомолу (1977). Голова комітету у справах премії ім. І. Огієнка. Член Національної спілки художників України. Зарубіжний член Академії мистецтв Узбекистану (2011). Член Національної комісії у справах ЮНЕСКО (2009). Сенатор Європейської академії природознавчих наук (2009). Почесний член Української академії архітектури (1998).
Нагороджений: Орденом “Зірка Сенатора” Європейської академії природознавчих наук (2009), орденами князя Ярослава Мудрого IV (2016) та V ступенів (2011), «За заслуги» І (2007), ІІ (2004), ІІІ (1997) ступенів, Почесною грамотою Верховної Ради України (2006), Золотою медаллю ім. М.Б. Грекова (1989), почесною відзнакою Київського міського голови «Знак Пошани» (2006), Золотою медаллю АМУ (2006), дипломом імені Георгія Якутовича (2010).

Черевичний Дмитро Степанович

(1924-1993 рр.) Народився в с. Ободівка, нині Тростянецького р-ну. Український поет, перекладач.
У 40-50-х рр. жив і працював на Вінниччині.
Після закінчення семирічки працював у колгоспі, потім у редакції Ободівської районної газети, у Дніпродзержинську на будівництві коксохімічного заводу, на Донбасі – на шахті.
Учасник Другої світової війни.
Свою творчу діяльність починав як гуморист, сатирик. Перші вірші друкувалися у районній та обласній газетах.
1957 р. переїхав у Крим.
Автор збірок гумористичних і сатиричних віршів: «Мій супутник» (1960 р.), «Душевний підхід» (1963 р.), лірики «Пісні напровесні» (1963 р.), «Хліб на столі» (1979 р.), «Обрії» (1984 р.), низки пісень. Перекладав з російської, білоруської, чуваської та інших мов.
Член СПУ з 1962 р.

Чернілевський Станіслав Болеславович

(1950 р. н.) Народився в с. Жван Мурованокуриловецьк. р-ну, у селянській родині. Український поет, кінорежисер сценарист, педагог (серед учнів — лауреат «Гран-прі» канського кінофестивалю Мирослав Слабошпицький) режисер кінодубляжів українською мовою. Заслужений діяч мистецтв України.
Дуже рано втратив батька, який був комбайнером. Вірші почав писати з четвертого класу. Середню освіту здобував у Тульчинському та Мурованокуриловецькому інтернатах. Вступив на філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка, з якого на передостанньому курсі був відрахований за «український націоналізм».
Закінчив Вінницький педагогічний інститут (1973 р.), працював учителем. Після першої, невдалої спроби вступити до Київського театрального інституту, працював монтувальником декорацій у Київському театрі російської драми імені Лесі Українки.
Вступив на факультет кінорежисури Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого, здобув фах кінорежисера. Працював на Київській кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка.

У 1984 р., за сприяння Миколи Вінграновського та Дмитра Павличка видає збірку поезій «Рушник землі».
Станіслав Чернілевський один з ініціаторів і організаторів перепоховання Василя Стуса. Про акцію перепоховання він зняв епопею-кінотриптих «Просвітлої дороги свічка чорна». Унікальний документальний матеріал цієї кінострічки ліг в основу багатьох наукових праць і досліджень про В. Стуса.
Зараз працює режисером і редактором на ТРК «Студія 1+1», зокрема відповідає за дубляжі українською мовою іноземних фільмів. Багато уваги приділяє студентам Київського національного університету театру, кіно й телебачення імені І. Карпенка-Карого.

Чесак Григорій Сергійович

(1922-1987 рр.) Народився в с. Шура-Бондурівська Гайсинського р-ну, Герой Радянського Союзу.
Закінчив гірничопромислове училище. Працював механіком на шахті в місті Макіївка.
У червні 1941 року був призваний у Червону Армію. Навесні 1943 року закінчив Орловське бронетанкової училище імені М. В. Фрунзе, евакуйоване на той час у Майкоп, і отримав призначення в формований 30-й Уральський добровольчий танковий корпус. Бойове хрещення молодий танкіст прийняв у липні 1943 року в боях на Курській дузі в складі 197-ї Свердловської танкової бригади.
Відзначився в боях за визволення Поділля. Його екіпаж О. Бухалов, Д. Курбатов, В. Овчінніков — було нагороджено орденами Леніна.

Чорна Зоя Зосимівна

(1932 р. н.) Народилася в с. Стіна Томашпільського р-ну. Відома фольклористка, етнограф, майстер народної творчості, ткаля, виконавиця народних пісень.
Зоя Зосимівна записала більше тисячі родинно-побутових, історичних, календарно-побутових пісень, які увійшли до золотого фонду національного мистецтва.
Однією з найцікавіших сторінок її творчості є запис та відтворення обрядів і звичаїв рідного села. Вона здійснила повний запис «Весілля в селі Стіна» та обрядів «Народини», «Хрестини», «Входини», «Святий вечір». Усе це записано її рукою у звичайному зошиті. Та вона не лише вивчала обряди, а й виносила їх на сцену, на люди.

У 1970 році cтворила фольклорно-етнографічний ансамбль «Русава». Першими учасниками були талановиті народні співачки Марія Гідрович та Василина Гончар.
Неможливо згадати і перерахувати всі його виступи, зокрема, відкриття Всесоюзної майстерні фольклорних колективів у Москві, Всесвітній фестиваль молоді та студентів у Києві, Всесоюзний фестиваль народної творчості у Великому Устюгу Вологодської області (1986 р.), телеконкурси «Сонячні кларнети» (1980, 1985 р.р.), Всесоюзний огляд художньої самодіяльності, присвячений 40-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні, Міжнародний фольклорний фестиваль у Москві (1988 р.), де ансамбль був нагороджений дипломом та бронзовою медаллю, З.З.Чорна – золотою.
Колектив став переможцем радіо-конкурсу «Золоті ключі» (1985 р.), брав участь у зйомках кінофільму «М. Коцюбинський» (1985 р.) та у телефільмі «Перлини душі народної», представляв Вінниччину на вечорі музичного фольклору «Народна музика Поділля» в Будинку композиторів в Києві.
На базі колективу була проведена Всеукраїнська фольклорно-етнографічна експедиція (2000 р.) за результатами якої видано книгу «Одвічна Русава» (2003 р.)
Заслужений працівник культури, нагороджена медаллю "За доблестный труд", медаллю "Ветеран праці", багатьма урядовими нагородами.

Чорногуз Олег Федорович

(1936 р. н.) Народився в с. Янів, нині Іванів Калинівського р-ну. Український прозаїк, журналіст, заслужений діяч мистецтв України (1996), член НСЖУ (1960), НСПУ (1963).
Редактор журналів «Перець» та «ВУС». Автор численних книжок гумору та сатири.
Свою творчу діяльність він розпочав у редакціях районних газет на Вінниччині.
Лауреат премій імені Остапа Вишні, імені Івана Багряного, імені Євгена Плужника, імені Михайла Стельмаха (2006), імені Олеся Гончара родини Воскобійників, конкурсу «Коронація слова», лауреат Нобельської премії за сатиру і гумор, Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Коцюбинського (2011), Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Степана Руданського (2013). Лауреат відзнаки «Золотий письменник України» (2012).

Чорноморець Олександр Григорович

(1909-1975 рр.) Народився в с. Щурівці Гайсинького р-ну.
Закінчивши сільську школу працював на залізничній станції Жмеринка.
Працював на будівництвi Далекого Сходу в містi Комсомольськ-на-Амурі в 1934 році, вантажником в річковому порту, відкатчиком на лісопильному заводі.
Працював шляховим майстром в Ситківцях Вінницької області.
З липня 1941 р. воював на фронтах Другої світової війни. Герой Радянського Союзу (1943). Відзначився під час битви за Дніпро у вересні 1943 р.
З 1946 р. – в запасі. На початку 60-х сім’я Чорноморця переїхала до Гайсина, був директором радгоспу «Гайсинський». Останні роки життя пройшли в селі Кузьминці. Тут біля Будинку культури встановлено погруддя О. Чорноморця, а в селi Щурiвці одна з вулиць названа його іменем.

Чудний Валентин Павлович

(1930 р. н.) Народився в смт Вапнярка Томашпільського р-ну. Поет, прозаїк, публіцист, перекладач, громадський діяч. Кандидат історичних наук. Заслужений працівник культури України (1990 р.)
Очолював редакцію Політвидаву України, працював заступником редактора газети «Культура і життя» (1974-1991 рр.).
Автор низки збірок оповідань, поезії, повістей та публіцистичних видань. Серед яких: "Проба гарту : докум. повість"; "БАМ, сторінки великої будови"; "Крани над тайгою" та ін.
Член СПУ (1973 р.)

Ш

ШВ ШЕ ШИ ШК ШЛ ШО ШП ШТ ШУ

Шварцман Мойсей Фроїмович

(1911-1944 рр.) Народився в с. Курники Тиврівського р-ну. Закінчив Вінницький педагогічний інститут в 1936 році. Працював учителем, завідувачем райвно, завідувачем партійним кабінетом Тиврівського райкому партії.
У Червоній Армії з 1941 року. Затупник командира батальйону з політичної частини 1124М-го стрілецького полку (334-а стрілецька дивізія, 43-а армія, 1-й Прибалтійський фронт).
Герой Радянського Союзу. Відзначився в боях за визволення Білорусі, де й загинув.
У селі Василівка Тиврівського району ім'ям Героя названа вулиця, встановлено пам'ятний знак. У селищі міського типу Бешенковичи Вітебської області в честь його названа вулиця.

Шенк Галина Осіївна


(1939 р. н.) Народилася в м. Свердловськ, нині м. Єкатеринбург, РФ. Педагог. В 1946 р. переїхала із сім’єю в Немирів, де й закінчила середню школу. Навчалась у Львівському університеті ім. Івана Франка, а далі закінчила Київський університет ім. Тараса Шевченка. З дитинства цікавилась мистецтвом, малювала олівцем. У родині побутували гарні сімейні традиції, тому з раннього віку цікавилась історією свого роду і міста. З роками почала займатися цим систематично. Видала книгу з історії Немирова – «Немирів крізь віки» (2011 р.), «Нариси з історії Польщі. Поляки в Немирові» (2009 р.), «Власники Немирівського палацу» (початок ХVІІІ ст. – 1920 рік) (2011 р.). Довгий період часу була головою краєзнавчого клубу «Немирівська старовина». Викладач Немирівського будівельного технікуму. Завідує Немирівською картинною галереєю при клінічному санаторії «Авангард».

Шестопалюк Олекандр Васильович

	(1951-2020 рр.). Народився в м. Вінниця. Випускник Вінницького державного педагогічного інституту ім. М. Островського (1982 р.), Київського державного торговельно-економічного університету (1999 р.). Заступник директора з навчально-виробничої роботи Вінницького ПТУ № 4 (1983-1987 рр.) Директор Вінницького ПТУ № 11 (1987-1992 рр.). Заступник начальника управління освіти, начальник відділу професійно-технічної освіти (1992-1999 рр.), заступник голови (1999-2003 рр.) Вінницької обласної державної адміністрації. З 2003-2014 рр. ректор Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Кандидат педагогічних наук, професор. Відмінник освіти СРСР. Відмінник освіти України. Заслужений працівник освіти України (2007 р.). Нагороджений медаллю А. С. Макаренка. Автор (співавтор) близько 60 навчально-методичних посібників, серед яких: «Сучасні інформаційні технології та їхнє використання», навчальний посібник (2006 р.); «Сучасні інформаційні технології та їхнє використання», лабораторний практикум (2006 р.); «Сучасні інформаційні засоби навчання», навчальний посібник (2007 р.)
Наказом Міністерства освіти та науки України № 6 від 12.01.2015 Шестопалюка О. В. позбавлено вчених звань доцента та професора. Матеріали щодо фальсифікації документів щодо присвоєння вчених звань направлено до правоохоронних органів з метою перевірки та надання юридичної оцінки. Колегія суддів визнала протиправним та скасувала наказ Міністерства освіти і науки України № 6 від 12 січня 2015 року, яким затверджено рішення атестаційної колегії Міністерства освіти і науки України.
Проаналізувавши вимоги чинного законодавства, колегія суддів Вінницького окружного адміністративного суду дійшла висновку, що обов'язковою передумовою для прийняття рішення про позбавлення особи вчених звань професора і доцента є наявність відповідного клопотання вченої ради. Судом встановлено, що будь-яких клопотань вчених рад стосовно позбавлення Шестопалюка О. В. звання доцента кафедри психологічних і педагогічних дисциплін та професора, як того вимагають приписи Порядку присвоєння вченого звання професора і доцента, до Міністерства освіти і науки України не надходило. Окрім того, судом звернуто увагу на абз. 5 пункту 20 Порядку, яким передбачено десятирічний строк щодо розгляду питання про обґрунтованість рішення про присвоєння вченого звання професора і доцента. У ході судового розгляду встановлено, що Шестопалюку О. В. звання доцента кафедри психологічних і педагогічних дисциплін присвоєно 18 лютого 2003 року, а професора – 28 квітня 2004 року. Отже, оскаржувані рішення прийняті відповідачами після спливу десятирічного строку, встановленого законодавцем для перегляду рішення про присвоєння вченого звання.

Широцький Костянтин Віталійович (Шероцький) (псевдонім - К. Ладиженко)

(1886-1919 рр.) Народився в с. Вільшанка, нині Крижопільського р-ну. Український мистецтвознавець, етнограф, фольклорист, краєзнавець, професор (з 1917 р.).
Навчався в сільській церковнопарафіяльній школі в с. Вільшанка-Бершадська і Тульчинському духовному училищі (1986-1900 рр.); Подільській духовній семінарії (1900-1906 рр.), Кам'янецькій мистецько-промисловій школі В'ячеслава Розвадовського (1905-1906 рр.) і Новочеркаській духовній семінарії в Росії (1906 р.)
Вищу освіту здобув у Петербурзькому університеті (1906-1912 рр.) та Археологічному інституті (1910-1911 рр.).
Викладав історію українського мистецтва ХІІІ-ХV ст. на кафедрі історії мистецтва історико-філологічного факультету Українського народного університету в Києві (1917-1918 рр.).
Згодом йому запропонували посаду виконувача обов’язків екстраординарного професора на кафедрі історії українського мистецтва в Кам'янець-Подільському українському університеті, де він пропрацював два останні роки свого життя (1918-1919 рр.). Досліджував мистецтво, культуру, історію, побут, звичаї, фольклор України й Поділля ХІХ - поч. ХХ ст.

Шкляр Борис Соломонович

(1896-1961 рр.) Народився в м. Борисів Мінської губернії, Білорусь. Український лікар, вчений, педагог, професор Вінницького медінституту (1941), засновник терапевтичної школи.
Випускник медичного факультету Київського університету (1921). 1934-1941 рр. – засновник і завідувач кафедри пропедевтичної терапії Вінницького медичного інституту. Брав участь у забезпеченні евакуації цього навчального закладу (1941). У повоєнний період (1944-1961) тут і працював: зав. кафедрою пропедевтичної терапії (1944-1950), зав. кафедрою факультетської терапії (1950-1961).
Борис Соломонович – автор 67 наукових праць, низки монографій та навчальних посібників. Підручник «Діагностика внутрішніх хвороб» витримав 6 видань і дотепер залишається одним із найкращих для вивчення пропедевтики – основ клінічної грамотності кожного лікаря. Під керівництвом Б.С. Шкляра захищено 15 кандидатських та докторських дисертацій, виконано і надруковано понад 120 наукових праць. У м. Вінниця на будинку, де жив учений, встановлено меморіальну дошку його пам’яті.
Детальніше: https://www.vnmu.edu.ua/content/item/377

Шкляревський Георгій Якович

(1937 р. н.) Народився в м. Вінниця в родині службовця. Український кінорежисер, заслужений діяч мистецтв України (2002 р.)
Закінчив Львівський державний медичний інститут (1960 р.) і Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1967 р.). Працював у Львівському медінституті.
З 1967 р. - режисер «Укркінохроніки». Створив низку кінострічок, окремі з яких відзначені різними преміями.
З 1998 р. митець - викладач Інституту кіно і телебачення Київського національного університету культури і мистецтв.
Серед робіт серія документальних стрічок про Чорнобиль: «Тінь саркофагу» (1989 р., Приз німецьких профспілок в Оберхаузені, 1990 р.), «Таємничий діагноз» (1990 р.), «Зона тривоги нашої», «Чорнобиль — роки і долі» (1996 р., авт. сцен.), «Зона — десять років відчуження» (1996 р., Головний приз Міжнародного кінофестивалю «Бархатний сезон») та ін.
Член Національної спілки кінематографістів України.

Шлепаков Микола Степанович

(1898-1968 рр.) Народився в селі Моклочиха, тепер Маловишерського району Новгородської області. Брав участь у громадянській війні на боці червоних: був політпрацівником у дивізії Миколи Щорса.
З 1922 року працював в Україні в системі освіти.
У 1925 р. у Вінниці був створений Український педагогічний технікум ім. І. Франка. Директором призначено М. С. Шлепакова. У 1926 р. Український педтехнікум ім. І. Франка отримав статус вищого навчального закладу гуманітарного профілю.
1930 року закінчив Інститут червоної професури. Того ж року здобув звання професора й розпочав викладати філософію у вищих навчальних закладах Харкова — інституті комунального господарства та університеті. Під час війни, у 1941—1943 роках, працював в Об'єднаному українському державному університеті в Казахстані.
Від 1945 року викладав у Київському університеті, де був деканом філософського факультету, засновником і першим завідувачем кафедри історії філософії. Читав курс історії філософії, в останні роки — спеціальні курси з критики сучасної буржуазної філософії та соціології. Помер 1968 року. Похований в Києві.

Шостак-Орлова Ірина Едуардівна

(1960 р. н.) Народилася в м. Вінниця. Художник декоративно-ужиткового мистецтва, член НСХУ (2002).
Закінчила Львівський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва (1985). Працює в техніці батика, колажу, вишивки, експериментального текстилю, ручного ткацтва.
Протягом 1997–2001 рр. працювала у Вінницькій дитячій школі мистецтв. У 2001 р. заснувала дитячо-молодіжну організацію «Центр «Барви Поділля»».
Учасниця міських, обласних, всеукраїнських виставок, міжнародних пленерів, має персональні виставки.
Твори художниці зберігаються у Вінницькому обласному художньому музеї, музеях України, приватних колекціях України та зарубіжжя.

Шпак Тетяна Іванівна


(1947 р. н.) Народилася в с. Бубнівка Гайсинського р-ну). Народна майстриняв галузі гончарства, заслуженої майстрині народної творчості України (2005). Після закінчення медичного училища Тетяна Шпак розпочала трудовий шлях фельдшером на Кіровоградщині. Згодом повернулась у рідне село, працювала в медичному пункті. У 23 роки дівчина захопилась керамікою і у вільний час стала опановувати ази гончарного ремесла у знаменитої новоселівської майстрині Фросини Іванівни Міщенко. Гончарний круг, пластичність глини та бубнівський розпис зачарували, взяли в полон на все життя. Нині Тетяна Іванівна Шпак - знаменитий гончар, член Національної Спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений майстер народної творчості України. З 1988-го року вона очолює музей-садибу братів Герасименків у Новоселівці, в експозиції якого зібрані роботи новоселівських гончарів кінця XIX століття, вироби сучасних бубнівських гончарів, а також учасників Всеукраїнських і обласних семінарів-практикумів з народного гончарства «Бубнівська кераміка», які проводяться в Новоселівці.

Миски, тарелі, глечики і куманці Тетяни Іванівни Шпак вражають своєю неповторністю та оригінальністю. Майстриня дотримується славних традицій бубнівської школи, але водночас виробила свій стиль, що відрізняє її роботи від виробів інших гончарів. У 2003 році Тетяна Шпак стала лауреатом І премії Всеукраїнського конкурсу — огляду музеїв мистецтва та стипендіатом міжнародного фонду «Україна-3000». Як майстриня з художньої кераміки Тетяна Іванівна має понад 180 грамот та дипломів.

Шпортун Микола Федорович

(1936-2017 рp.) Народився в с. Пісочин Липовецького р-ну. Культуролог, організатор і діяч культури на Вінниччині, заслужений працівник культури України (1993).
Закінчив Харківський державний інститут культури в 1965 році. Основне становлення М.Ф. Шпортуна як керівника, господарника та організатора культурно-освітньої роботи відбулося саме на Немирівщині, де в 1972-2001 рр. він очолював районний відділ культури. За час його керівництва відбулося зміцнення матеріально-технічної бази закладів культури. Так, за його ініціативи та безпосередньої участі в Немирові були побудовані районний Будинок культури (1990 р.) та музей «Літературна Немирівщина» (1989 р.).
М. Ф. Шпортун опікувався спорудженням Будинків культури в селах Вовчок, Велика Бушинка, Джуринці, Стрільчинці, бібліотеки в с. Чуків. Зробив вагомий внесок у будівництво культурно-спортивного комплексу в с. Ковалівка. Особливу увагу він приділяв розвитку художньої самодіяльності в районі. Багатьом колективам були присвоєні почесні звання «народний» та «зразковий». Серед них – хоровий колектив, чоловічий та жіночий вокальні ансамблі районного Будинку культури, Ковалівський, Вишковецький фольклорні ансамблі, Ситковецький камерний хор та ін.
Після виходу на пенсію, до 2017 р. працював провідним спеціалістом Немирівського РБК.
Нагороджений медалями «За доблесну працю» (1970), «За трудову відзнаку» (1986). У 1982 р. нагороджений Знаком Міністерства культури СРСР та ЦК профспілки працівників культури «За досягнення в самодіяльній художній творчості».

Шпина Лазар Созонович

(1885-1964 рр.) Народився в с. Головчинці, нині с. Кармалюкове Жмеринського р-ну. Фольклорист, автор пісень.
Член СПУ (1939 р.). Найбільша добірка його текстів і мелодій до них представлена у колективному збірнику «Поети колгоспного села» (К.,1940 р.)

Штаєрман Ілля Якович

(1891-1962 рр.) Народився в м. Могилів-Подільський. Український математик і механік, професор (1924), доктор фізико-математичних наук (1930), член-кореспондент АН УРСР (1939).
1910 року закінчив Кам'янець-Подільську чоловічу гімназію. Вже під час навчання в гімназії Ілля проявив глибокий інтерес до математики. 1914 року Штаєрман закінчив Київський університет, 1918 року — Київський політехнічний інститут.
У 1918–1941 роках працював у Київському політехнічному інституті. Серед його студентів С. П. Корольов.
У 1920–1934 роках працював у Комісії прикладної математики АН УРСР, у 1934–1943 роках — в Інституті математики АН УРСР.
У 1942–1943 роках за сумісництвом працював в Уфимському авіаційному інституті (нині Уфимський державний авіаційний технічний університет) — професор, завідувач кафедри теоретичної механіки.

Від 1943 року працював у Московському інженерно-будівельному інституті.
Автор понад 90 праць з теорії пружності, прикладної математики та будівельної механіки.

Шубравський Василь Єфремович

(1920-1992 рр.) Народився в с. Слобода-Яришівська Могилів-Подільського р-ну. Український літературознавець, доктор філологічних наук. Досліджував життя і творчість Т. Г. Шевченка.
З 1950 р. – аспірант Інституту літератури ім. Т. Г.Шевченка АН України, а після закінчення навчання – його постійний співробітник. Досліджував життя і творчість Т. Г. Шевченка.
Автор праць з історії української л-ри 19 століття. У монографії «Драматургія Шевченка» (К., 1957, 1961 рр.) висвітлив історію написання Шевченкових п’єс, їхні тематичні, ідейні та жанровостилістичні особливості.
Василю Шубравському належать книжки «Шевченко і літератури народів СРСР» (К., 1964 р.), «Від Котляревського до Шевченка» (1976 р.), статті «Народність Шевченка» (1960 р.), «Відзиви на перші видання творів Шевченка» (1962 р.), «У боротьбі за Шевченка» (1966 р.), «Про п’ятдесятирічний досвід вивчення Шевченкової спадщини» (1967 р.), «Про здобутки радянського шевченкознавства», «Народність Шевченка в оцінці російських революційних демократів» (обидві — 1969 р.), «Марксистська дожовтнева критика про народність Шевченка» (1972 р.).

Шульга Ілля Гаврилович

(1921-1993 рр.)Народився в с. Верещаки Лисянського р-ну Черкаської обл. Історик, краєзнавець, доктор історичних наук, професор, заслужений працівник вищої школи України.
У 1972–1993 рр. жив і працював у Вінниці. З 1972 р. очолював кафедру історії, а з 1975 р. – кафедру історії СРСР у Вінницькому державному педагогічному інституті. В останні роки життя працював професором кафедри слов’янських народів у цьому ж виші.
Досліджував соціально-економічні аспекти розвитку України й Поділля ХVІІІ–ХІХ ст., історію подільського села, сталінських репресій, Голодомору на Вінниччині 20-х – початку 50-х рр. Автор понад 100 наукових праць, кількох монографій, численних статей у 10-томній «Історії України».
Ілля Гаврилович відомий як громадський діяч, брав активну участь у заходах вінницької «Просвіти» за утвердження самостійності та державності України.

Шунда Никифор Миколайович

	(1932-2017 рр.) Народився 12 лютого 1932 р. в с. Лютарівка Теофіпольського р-ну Хмельницької обл., в родині селян. У 1951 році Никифор Миколайович став студентом фізико-математичного факультету Вінницького державного педагогічного інституту імені М. Островського. В 1955 р. Закінчив Вінницький педінститут. Працював вчителем математики в Шаргородській середній школі. Продовжував педагогічну роботу завучем, учителем математики у Вінницькій школі № 18 робітничої молоді. З 1964 р. - в Вінницькому педінституті, пройшовши шлях від асистента до ректора. 1966 року Н. М. Шунда вступив до аспірантури столичного педагогічного інституту імені М. Горького і три роки готував кандидатську дисертацію на тему «Функція як основа сучасного викладання математики в школі». У 1997 році він блискуче захистив докторську дисертацію за двома спеціальностями в Інституті педагогіки і психології професійної освіти АПН України. Ректор Вінницького державного педагогічного університету (1976—2003 рр.)
Н. М. Шунда опублікував близько ста науково-методичних праць, серед них 18 монографій посібників. Широко використовувались у вищих навчальних педагогічних закладах та школах його посібники «Функції та їх графіки» (1976,1983 рр.), «Практикум з розв’язування задач з математики» (1975,1978,1988 рр. у співавторстві), «Збірник задач з алгебри для VІ-VІІ класів» (1987 р.), «Практикуми з математичного аналізу» (1993, 1995, у співавторстві з Томусяком А.А.), «Застосування похідної до розв’язування задач» (1999 р.) та ін.
Сам брав участь у спортивних змаганнях, тривалий час був членом збірної області з бігу на довгі дистанції, був рекордсменом області з бігу на 30 км, учасником естафети Олімпійського вогню у 1980 році. 1994 року Н. М. Шунда нагороджений сертифікатом Міжнародного Олімпійського комітету за активну роботу у розбудові Олімпійського руху в Україні. 2001 року генеральна дирекція Міжнародної кадрової академії, враховуючи багаторічні заслуги ректора університету, нагородила його медаллю «За заслуги в освіті». Астероїд 13906 Шунда (13906 Shunda) — астероїд головного поясу, відкритий 20 серпня 1977 року - названо на честь Никифора Миколайовича Шунди за значний внесок у розвиток університету

Щ

ЩЕ ЩИ

Щепілова Наталія Геннадіївна

(1961 р. н.) Народилася в м. Цілиноград (Казахстан).
Закінчила Київський державний інститут культури. Бібліотекар-краєзнавець, громадська діячка.
В 1995 р. на базі Літинської районної бібліотеки створила громадську культурно-наукову організацію «Подільський народний університет культури». Є головою Ради народного університету.
Проживає в с. Селище Літинського р-ну.

Щербань Петро Васильович

(1942-2018 рр.). Народився в с. Лукашівка. Поет-гуморист, член Вінницького куреня гумористів ім. Степана Руданського, лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. С. Руданського.

Щириця Юхим Онуфрійович (Щериця)

(1880-1919 рр.) Народився в с. Боровиця, нині Чигиринського р-ну Черкаської обл. Педагог, освітньо-культурний, громадский діяч на Поділлі, журналіст.
З 1914 р. мешкав у Вінниці, працював в учительському інституті, виконував обов’язки Подільського губернського комісара освіти.
Депутат Трудового конгресу України. Член Трудового Конгресу (січень 1918 р.), подільський губернський комісар освіти УНР (1917–1918 рр.), товариш міністра освіти (листопад 1918 року).
Діяч «Просвіти», в серпні 1918 сприяв переведенню чотирикласної освіти у Вінниці на державне забезпечення. Завідуючий відділом освіти України (прирівнюється до сучасного міністра) 5-26 грудня 1918 р.
Був першим редактором газети «Республіканські вісті», яка виходила у Вінниці. Після приходу більшовиків у червні 1919 року Ю. О. Щириця був заарештований чекістами та страчений у Києві.

Ю

ЮХ ЮЩ

Юхниця Євген Леонідович

Народився 14 квітня 1965 року у місті Жмеринка Вінницької області.
Український поет, сценарист, підприємець, митець слова з оригінальною творчою уявою, який посів на літературному полі України місце, на яке заслуговує. У 1982 році закінчив середню школу м. Жмеринки зі срібною медаллю. Був переможцем міських олімпіад з математики. З 7 класу — переможець юнацьких чемпіонатів з шахів у м. Жмеринці. У 1982 р. вступив до Харківського інституту залізничного транспорту. Після першого курсу був призваний до рядів збройних сил на 2 роки (1983–1985). У 1985 році Євген продовжив навчання у Київському інституті харчової промисловості. У 1987 році він перевівся до Київського інституту народного господарства імені Д. С. Коротченка, після успішного закінчення якого отримав спеціальність «Економіка промисловості». Вільно володіє українською, французькою мовами, розуміє та розмовляє англійською та німецькою. У 1994 створив всеукраїнську професійну бухгалтерську газету-консультацію «Все про бухгалтерський облік». У 1996 році ініціював створення дитячого міжнародного журналу «Пізнайко». З 1999 по 2001 навчався у Московському літературному інституті ім. Горького. У 2008 році допоміг редакції журналу «Дніпро» залишитися на плаву, ставши шеф-редактором.
Євген Леонідович Юхниця – лауреат літературно-художньої премії ім. Андрія Малишка та низки державних відзнак, Заслужений економіст України, автор численних публікацій у пресі та книг, серед яких поетична і драматургічна збірка «Жіночий бунт, або Нові герої»; поетична збірка «Сценами різноголосно»; поетична збірка «Мозаїка метафор – сюжети і характери». Працює у різних жанрах поетики. Виділяється короткими яскравими полотнами взаємовідносин, зрізів характерів і поведінки суспільної та особистої. Реально передає словом смаки, кольори, відчуття.

Збірка віршів "Поезія рішучої епохи" Євгена Юхниці запрошує читача поринути у сутність реалістичного світу сучасної людини, на яку впливають бурхливі події становлення посткомуністичної України. Автор без ідеологічної заанґажованості розкриває кілька рівнів буття: соціально-громадський, національно-історичний, побутовий та особистих переживань. Гуманістичні ідеали, пошук неперехідних цінностей людського духу – найістотніше в поезії Є. Юхниці.

Ющенко Олександр Іванович

(1869-1936 рр.) Народився в хуторі Водотеча поблизу Глухова Сумської обл. Український психіатр, академік НАН України.
По закінченні медичного факультету Харківського університету (1893 р.) проводив велику практичну і дослідницьку роботу в лабораторіях і клініках видатних діячів медичної науки П. І. Ковалевського, В. М. Бехтєрєва та І. П. Павлова.
В 1897 р. О. І. Ющенко переїжджає у Вінницю та влаштовується на роботу в окружній психіатричній лікарні на посаду молодшого ординатора. 1901 р. він виїжджає в Петербург.
Після революції вчений плідно працює в галузі психіатрії, активно займається педагогічною та громадською діяльністю. О. І. Ющенко написав близько 120 наукових праць. Був одним із засновників біохімічного напряму в психіатрії.
1929 р. одержує звання заслуженого діяча науки, а у 1934 р. його обирають дійсним членом Академії наук УРСР.
З нагоди 40-річного ювілею науково-лікарської, педагогічної та громадської діяльності академіка за клопотанням громадськості у 1934 р. Вінницькій обласній психоневрологічній лікарні було присвоєно ім’я Олександра Івановича Ющенка, яке вона носить і донині.

Я

ЯБ ЯВ ЯК ЯМ ЯН ЯС

Яблонський Вільгельм Мар’янович

Яблонський В. М. з учнями
(1889-1977 рр.) Народився в м. Чечельник. Педагог, музикант. Почав свою творчу кар'єру вихованцем полкового оркестру. 1912 р. закінчив Київське музичне училище. У 1918 році працював у Великому театрі. Грав у найкращих симфонічних та оперних оркестрах під керівництвом К. Дебюссі, О. Глазунова, М. Малько, О. Фріда, В. Ферреро, А. Пазовського, В. Дранішникова, Е. Клайбера. Творча діяльність Яблонського в Києві пов'язана також із оркестром Українського радіо, театром опери та балету ім. Т. Шевченка, педагогічним музичним училищем та Київським музично-драматичним інститутом ім. М. Лисенка, а з 1934 — з консерваторією. Професор Київської консерваторії (1935–1975 рр.), засновник української трубної школи, заслужений діяч мистецтв УРСР (1969 р.) Був одним із організаторів Київського симфонічного оркестру без диригента Персимфанс (1926–1930 рр.), у якому виконував партію першої труби.
Вже будучі в похилому віці В. М. Яблонський працював у Київській консерваторії як педагог-консультант. Його педагогічна діяльність і самовіданність стали взірцем для багатьох послідовників і подальших поколінь київської школи трубачів і виконавців на духових інструментах.

Яворівський Володимир Олександрович

	(1942 р. н.) Народився в с. Теклівка Крижопільського р-ну. Закінчив філолологычний ф-т Одеського ун-ту. Працював у редакції газет "Запорізька правда", "Прапор юності", "Ленінська молодь", на радіо в Запоріжжі, кіносценаристом Львівського телебачення, літературним консультантом, референтом СПУ. Депутат ВР. Один з засновників Народного руху України. Певний час очолював комісію з питань Чорнобильської катастрофи. Автор книг оповідань і повістей "А яблука падають...", "Гроно стиглого винограду", "З висоти вересня", книг публіцистики "Крила вигострені небом", "Тут, на землі", "І в морі пам'ятати джерело", "Право власного імені", романів "Ланцюгова реакція", "Оглянься в осені", "Автопортрет з уяви", "А тепер - іди", "Марія з полином в кінці століття", вибраних творів в 3-х томах "І засурмив янгол...".
За художньо-документальну повість "Вічні Кортеліси" відзначений Державною премією УСРС ім. Т. Г. Шевченка (1984 р.). Член СПУ з 1971 р. Голова СПУ (2001-2011 рр.)

Яворський Микола Йосипович

(1866-1900 рр.) Народився в с. Поташня, тепер Бершадського р-ну. Історик, краєзнавець, педагог, священник, член Подільського єпархіально-статистичного комітету. Досліджував історію церкви на Поділлі, різні аспекти історії краю, друкувався в «Подольских епархиальных ведомостях».

Яковенко Тетяна Василівна

	(1954 р. н.). Народилася 16 травня 1954 в с. Соболівка, Теплицького р-ну Вінницької обл. Поетеса, літературознавець, педагог. Після закінчення Соболівської середньої школи працювала робітницею на місцевому цукровому комбінаті, вчителювала у школах Теплицького району, була на комсомольській роботі. Закінчила в 1977 р. Вінницький педагогічни інститут. Учителювала. Закінчила аспірантуру при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук України. Кандидат філологічних наук (1987 р.). Доцент. З 1983 по 2012 рр. — викладач кафедри української літератури Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Сфера наукових зацікавлень — історія української літератури, перекладознавство та компаративістика. Понад десять років керувала обласною дитячою літературно-мистецькою студією «Мережка». З 1999 по 2012 — керівник літературно-мистецької студії при ВДПУ «Вітрила». З 2012 — керівник літературно-мистецької студії «Словоцвіт» Вінницького гуманітарно-педагогічного коледжу. Більше десяти років була членом приймальної комісії НСПУ.
Друкується з 1963 р. Авторка зб. віршів "Совість", "Любов вам до лиця", "Щоденна батьківщина", "Автопортрет з конваліями", "Передчуття трави" та ін.
Лауреат обласної премії ім. М. Трублаїн. Член Національної спілки письменників України (1988 р.). Заслужений працівник культури України (2004 р.). Відмінник освіти України (1992 р.)

Ямчинська Тамара Іванівна

(1962 р. н.) Кандидат філологічних наук (1997), доцент,
Шлях її професійного становлення певної мірою традиційний: з відзнакою закінчила Ужгородський державний університет, працювала у Житомирському педагогічному інституті викладачем.
З 1987 р. – у Вінницькому державному педагогічному університеті ім. Михайла Коцюбинського: 2005 р.-2015 рр. – директор Інституту іноземних мов (з 2016 факультет іноземних мов).
Т. І. Ямчинська є визнаним в Україні вченим та педагогом. Вона продовжує традиції факультету у міжнародному співробітництві, залучає до викладання на факультеті кваліфікованих фахівців з англо- та німецькомовних країн, залучає викладачів та студентів факультету до участі у національних та міжнародних конференціях і організаціях, як наприклад, Українське товариство з вивчення англійської мови USSE, Всеукраїнська асоціація американознавства, міжнародна організація IATEFL, міжнародна організація TESOL.
Т. І. Ямчинська є автором багатьох навчально-методичних посібників з практики мови та практичної граматики англійської мови.

Янко Тамара Федорівна

(1912-1988 рр.) Народилася в м. Жмеринка. Педагог, оперна співачка, народна артистка РРФСР (1977 р.)
Навчалася в Одеському музичному технікумі на вокальному відділенні. У 1934-1939 роках навчалася в МДК імені П. І. Чайковського по класу співу. У 1938-1977 роках солістка МАМТ імені К. С. Станіславського і В. І. Немировича-Данченка. Багато партій готувала під керівництвом Немировича-Данченка. Виступала з концертно-виконавською діяльністю.
З 1954 року викладала в ГІТІСі на кафедрі сольного співу. Доцент (1977 р.) Професор (1983 р.).
Перша виконавиця пісні М. І. Блантера і М. В. Ісаковського «Катюша».

Янченко Анатолій Якович

(1936 р. н.) Народився в м. Немирів. Український критик, прозаїк.
Учителював, працював у районних газетах Вінниччини: зав. відділом критики газети «Літературна Україна», зав. редакцією критики видавництва «Дніпро», заст. головного редактора журналу «Дніпро».
Автор кількох книг, серед яких: "Толока : оповідки, кіноповість, повість для дітей"; "Underdog : роман"; "Постріли в пісню : повість". Написав багато літературно-критичних статей, оглядів, рецензій.
Член СПУ (1978 р.)

Янченко Микола Олександрович

(1959 р. н.). Народився в с. Канава Тиврівського р-ну. Український естрадний співак і композитор, заслужений артист України (2007 р.)
Закінчивши Тульчинське культурно-освітнє училище, отримав фах режисера драматичного колективу.
Понад 20 років працював художнім керівником будинку культури у с. Моївка Чернівецького району. Куратор творчої молоді та натхненник створення різноманітних мистецьких проектів і музичних колективів, зокрема вокального дуету «Кохана, коханий».
Активну пісенну і композиторську діяльність розпочав 1993 р. Перша збірка пісень – «Моївське весілля».
Всього написано понад 100 пісень. Провідна тема музичних доробків – любов до рідної землі, пропаганда етнічної самобутності, джерел українства, одвічних людських цінностей – добра, віри, любові, поваги до батьків.

В народі особливо популярними стали його пісні: «Наливай, кума», «Дай Бог», «Перелаз». Чимало аудіоальбомів з’явилося завдяки співпраці з вінницькою фірмою «Мед».
Депутат Вінницької обласної Ради кількох скликань.
Член постійної комісії обласної Ради з питань культури, духовної та історичної спадщини.

Ясінський В'ячеслав Андрійович

(1957-2015 рр). Народився 31 січня 1957 р. в селі Чернівці Могилів-Подільського району Вінницької області.
В 1974 році закінчив Чернівецьку середню школу № 1. Був переможцем Республіканської математичної олімпіади школярів України (м. Дніпропетровськ, 1974 р.) та учасником Всесоюзної математичної олімпіади школярів (м. Єреван,1974 р.).
У 1975 р. вступив до Вінницького державного педінституту. У 1979 році закінчив інститут і був направлений на роботу в село Григорівка Могилів-Подільського району. Навчався заочно в аспірантурі Львівського політехнічного інституту.
У 1982 р. був зарахований на роботу у Вінницький державний педагогічний інститут на посаду асистента, а згодом на посаду старшого викладача факультету підготовки вчителів початкових класів.
З 1991 р. був переведений на посаду старшого викладача кафедри алгебри і методики викладання математики, з 2003 р. на посаді доцента цієї кафедри. З 1991 р. – член журі Всеукраїнської олімпіади юних математиків.

Нагороджений грамотами Міністерства освіти і науки України, двічі значком "Відмінник народної освіти України", Почесною Грамотою Асоціації навчальних закладів, Почесною Грамотою Вінницького державного педагогічного університету імені Коцюбинського з нагоді 50-річчя від дня народження. В травні 2000 року був визнаний "Людиною Року 2000" (м. Вінниця) за підготовку 4-разового призера Міжнародних математичних олімпіад.
За вагомий внесок у розвиток національної освіти указом Президента України В. А. Ясінському присвоєно почесне звання «Заслужений вчитель України».
Ясінський В. А. автор понад 40 друкованих робіт: навчально-методичних посібників та науково-методичних і методичних статей з різних питань методики викладання математики. Його роботи широко використовуються для підготовки юних математиків не тільки в Україні але і за її межами.

Видатні особистості Вінниччини. Інформації на сайтах:

Шановні користувачі бібліотеки. Звертаємо Вашу увагу на БД Авторитетний файл "Індивідуальних авторів (персоналій)"

База даних є інформаційно-біографічною і використовується при формуванні бібліографічних описів всіх типів видань бібліотеки (при введенні авторів). Крім того вона є самостійною БД, що включає коротку, а в окремих випадках детальну біографічну інформацію про персоналій.

В база даних створено короткі біографічні довідки про:

Членів Спілки письменників України
Письменників Вінниччини
Державних та історичних діячів України
Лауреатів Нобелівської премії
Лауреатів Шевченківської премії
Діячів науки та культури України та світу
Діячів освіти України та світу
Діячів 'Розстріляного відродження'
Короткі біографії, з переліком основних творів, поетів "Празької поетичної школи"

Окремі біографії включають фотоматеріали, бібліографію, списки творів.

ЕЛЕКТРОННІ РЕСУРСИ