Б І Б Л І О Г Р А Ф І Я |
А Р Х І В В И С Т А В О К |
Актор - щось менше, ніж чоловік; |
Могутній талант, |
Марія Заньковецька була окрасою національної сцени, зіркою у театральному просторі на зламі XIX-XX ст. Вона увійшла в історію театру як видатна українська трагедійна актриса, що у створюваних сценічних образах уособлювала символ української жінки. Марія Заньковецька – людина високого інтелекту і культури, натура невичерпного темпераменту й життєвого оптимізму, виняткової пам’яті, спостережливості, працездатності. Жінка незвичайної краси і чарівності. Легендарна актриса прожила сповнене страждань і випробувань життя. Однак у створюваних нею сценічних образах, яку б трагедію вона не грала, – завжди відчувалося оптимістичне начало, адже Заньковецька побудувала свою особисту і творчу долю на любові – до театру, до своїх героїнь, до Миколи Садовського, до України |
"Мій дебют на українській сцені був у Єлизаветграді… Я виступила в "Наталці Полтавці". Я хвилювалася у першій дії, не чула свого голосу, коли співала "Віють вітри". За кулісами я від хвилювання впала і пам'ятаю, як заметушилися усі навколо мене, Михалча (лікар) підніс мені краплі, Карпенко-Карий - вина. У другій дії я вже оволоділа собою і твердо вела свою роль" | Актрисі часто пропонували перейти до російського театру. І одного разу, коли 1898 р. у Петербурзі О. С. Суворін – редактор газети «Новое время», драматург і театральний критик, керівник театру Літературно-драматичного товариства – у присутності публіки знову звернувся до неї з таким проханням, вона відповіла: "Наша Україна надто бідна, щоб її можна було покинути. Я надто люблю її, мою Україну, її театр, щоб прийняти вашу пропозицію." |
"Можете собі уявити, |
Де йшла вона – там сходили троянди, |
З юних років Марія виступала в аматорських виставах і концертах, дуже любила імпровізувати.
Під час навчання вчитель словесності Микола Вербицький на своїх уроках, часто застосовував ігрові та театралізовані елементи, доручав обдарованій пансіонерці Марії читати монолог Антігони з трагедії Софокла. Він подарував їй «Кобзар» Тараса Шевченка, отриманий свого часу від самого поета. То був пророчий дарунок – актриса продовжила розпочату Кобзарем тему зображення життя української жінки. М. Заньковецьку в майбутньому наречуть "духовною дочкою" великого Шевченка.
Першу роль дівчинки-сирітки з казки "Донька Кащея" дав їй сам Леонід Іванович Глібов, знаменитий байкар, що тоді очолював драматичний гурток Чернігівського пансіону.
Дівчина робить перші кроки на аматорській сцені у Ніжині, дебютує в «Наталці Полтавці» І. Котляревського, виступає в російських водевілях. Панночка Марія всіх вражала особливою артистичністю. Пізніше вона згадувала, що ще в дитячі роки їй особливо запам'яталося, як плакала сільська наймичка – «я поклялась, що піду на сцену і розповім про ті сльози».
У Чернігові Марія Адасовська вперше побачила гру професійних акторів, які ставили п’єсу І. Котляревського «Наталка-Полтавка». Незабутнє враження справив на неї чудовий виконавець трагедійних і мелодраматичних ролей – відомий актор М.К. Милославський.
1896 р. в Одесі оперою «Пікова дама» диригував П. І. Чайковський. Українські актори на чолі з Марією Костянтинівною подарували йому вінок живих квітів із написом на стрічці: «Смертні - безсмертному». Через деякий час Петро Ілліч мав змогу побачити Марію Костянтинівну в ролі Софії з п’єси І. Карпенка-Карого. Після спектаклю великий композитор урочисто вручив їй вінок. На ньому було написано: «Марії Костянтинівні Заньковецькій – безсмертній – від смертного». | «М. К. Заньковецька, цей велетень і талант, розгорнула перед публікою дивні риси простоти і мистецтва. Уперше в житті своїм ситий, блискуче одягнений салон побачив дійсне мужицьке життя. Життя того мужика, якого він бачив тільки з вікна вагона, в якому досі вбачав робочу тварину…. Перед ним стояло обідране, забите життям дівча-наймичка. І, незважаючи на дрантя, яким покрито її тіло, вся її істота дихала божественною чистотою і повним любові й муки гарячим серцем"
К. Станіславський |
Як відомо, батько Марії, поміщик Костянтин Костянтинович Адасовський, був категорично проти театральної кар'єри дочки. Проте, дізнавшись про успіх дочки на Петербурзькій сцені, приїхав особисто побачити її гру. Марія грала в "Наймичці". Зал був переповнений, але Маруся грала лише для одного чоловіка - для "папеньки". Після спектаклю він знайшов за кулісами свою дочку, обняв її і твердо сказав: "Дійсно, твоє покликання - сцена".
Артистка створила блискучу галерею сценічних образів: знедолену, безталанну, багатостраждальну українську жінку, наймичку-кріпачку, оганьблену "покритку". Всі вони сповнені духом протесту проти тиранії і жорстокості. "Я люблю своїх убогеньких", - казала Марія Костянтинівна і ставала на захист покривджених, але улюблених героїнь.
Сама зовнішність актриси справляла незабутнє враження. Ось як її описував В. Василько у своїй книзі «Театру віддане життя»:
«Жінка середнього зросту, гарної статури, вся її постать трохи нахилена вперед, рухлива, пластично виразна, особливо руки. Не стільки красива, скільки чарівна, одухотворене бліде обличчя з високим чолом, рівний ніс із трохи розширеними ніздрями. Виразний чіткий малюнок вуст із опушеними вниз куточками. Рівні, високо підняті брови. Над усім обличчям панують великі, молоді, дуже красиві темно-карі очі».
Заньковецька була напрочуд гармонійна в драмі і комедії, їй оданоково доступні були природа трагедійного і комедійного.
У комедійних ролях М. Заньковецька захоплювала зал легким, природним гумором, дивовижною звабливістю її щирого сміху, якимось неймовірним фізичним здоров'ям, надзвичайною жвавістю рухів, грайливим словом, танцем.
Гримерка актриси нагадувала оранжерею прекрасних квітів. Ій дарували подарунки, писали листи. Ось фрагмент листа від великої княгині Єлизавети Федорівни: 'Милостива государиня Марія Костантинівна. Її Імператорська Величність за люб'язну вашу участь у спектаклі в Маріїнському театрі виражає щиру подяку, на знак якої має честь перепровадити Вам ім'ям її Високості брош, на пам'ять 25 січня 1887 року.'
З року в рік зростала майстерність Марії Костянтинівни як драматичної актриси. В її репертуарі більше 30 ролей на сцені. Це – переважно драматично-героїчні персонажі.
Вона „пережила” жіноче безталання:
Актриса створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом. Вона уславляла своєю грою звичайних простих людей, розкриваючи безмежність їхніх душ. Маючи чудовий голос – драматичне сопрано, незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні.
"Обручаю тебе, Маруся, зі сценою, |
"Ви питаєте, чи переживаю я, коли виходжу на сцену. |
27 жовтня 1882 року на сцені міського театру в Єлисаветграді (нині Кіровоград) Марко Кропивницький поставив драму І. Котляревського “Наталка Полтавка”. Дебют Марії Заньковецької на професійній сцені почався саме з головної ролі Наталки Полтавки. Далеко не кожна з найвідоміших світових актрис дебютувала з таким успіхом.
Так розпочалася історія професійного театру корифеїв, який досяг класичних вершин акторської та режисерської майстерності й набув світової слави.
Театр корифеїв – унікальне явище того часу! Засновниками його стала сім’я Тобілевичів – сузір’я видатних митців Миколаївщини: три брати, відомі під псевдонімами Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський і Панас Саксаганський, та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті.
Мистецтво корифеїв, серед яких Марія Заньковецька була яскравою зіркою, мало велике значення для формування українського національного театру, розвитку драматургії, створення школи сценічної майстерності для наступних поколінь українських митців.
Провідні актори театру корифеїв творили славу українського театру. К. Станіславський у 1911 році писав: “Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський – блискуча плеяда майстрів української сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва…”
Театр корифеїв мав величезний успіх не лише в Україні та Росії, але й у Молдові, Польщі, на Закавказзі. Величезна популярність митців, творчість яких була уособленням народного естетичного ідеалу вражала навіть прискіпливу Петербурзьку публіку.
У репертуарі корифеїв найбільший успіх мали п’єси з українського життя:
Особливу радість актрисі доставляла гра в дешевих виставах для простого люду. 'Прості люди, як діти, - казала вона, - вони вірять у правду всього того, що ми їм показували. Грати для них найвища для мене приємність'.
Протягом всього творчого життя Марія Костянтинівна була зразком для молодого покоління акторів з якими вона працювала в театрах О. З Суслова, Ф. П. Волика за участі М. Кропивницького, у театрі М. К. Садовського, в "Товаристві українських акторів".
Вражали її простота, щирість і якась безмежна глибина почуттів. В антрактах спектаклів за її участю, вдячні шанувальники приходили дякувати актрисі за високу естетичну насолоду яку давала її гра.
Усе, що вона робила на сцені, було ніби просте і ясне, але за цією простотою ховалася наполеглива праця. Так, великого значення у роботі над образом Заньковецька надавала костюмам, які шилися за її особистими ескізами і повністю відповідали певній ролі. Наприклад, деталі до костюма циганки Ази – срібні монети, сережки, браслети – актриса знаходила у циган.
"Я кохалась в мистецтві, - любов до сцени стала моїм життям. Я не могла більше боротися зі своїм коханням і, порвавши зо всіма своїми, поступила на сцену" Вона заснувала у Ніжині театр під назвою «Українська група під керівництвом М. Заньковецької». | В 1922 році, разом з Саксаганським, Марія Заньковецька організувала Народний театр у Києві (він розмістився у приміщенні Троїцького народного дому), на базі якого було створено Театр ім. Заньковецької (тепер Львівський український драматичний театр ім. Марії Заньковецької). |
Марія Костянтинівна одухотворювала матеріал для своїх ролей, вдихала в них живу душу, вкладала частину свого серця. Це була життєва правда, але опоетизована, очищена генієм Заньковецької.
Спілкуючись з різними суспільними кругами, Марія Костянтинівна вивчала людей, любила людей, знала їхню психологію, мала звичку скрізь і завжди спостерігати і збирати матеріал для своєї творчості.
Серед її друзів були як творча інтелігенція, меценати, вчені, журналісти, адвокати, лікарі, службовці, так і прості робітники, селяни.
Вона вміла завойовувати серця людей, надихати їх на служіння мистецтву. Так, меценат Ф. П. Волик, великий прихильник таланту актриси, надав значну матеріальну допомогу на утримання трупи М. К. Садовського, під час гастролей трупи в Петербурзі, а з часом сформував власну трупу, в якій зіркою була Марія Костянтинівна.
Все своє життя боролась актриса за соціально значимий репертуар. Мистецтво Марії Заньковецької привертало інтерес до долі українського села, інтерес до України, її музики та мистецтва.
Марія Заньковецька ніколи не захоплювалась політикою, але для народного мистецтва і свого народу вона зробила те, чого не змогли досягнути найвідчайдушніші революціонерки.
Саме завдяки їй, вперше в історії Києва, на театральній сцені звучала українська мова. Для цього їй прийшлося витримати характер і довести київському громадянському губернаторові Льву Тамарі, що рідна мова і її акторська майстерність заслуговує права на визнання київської публіки.
До останніх днів свого життя видатна актриса цікавилася драматургією і розвитком вітчизняного театру, як дбайлива господиня завжди уболівала за його долю, жила його інтересами, раділа з успіхів, болісно переживала формалізм на сцені, відхід від реалістичного напрямку
„Кожний, хто тільки знає українську сцену, хто знає її діячів, той ніколи не забуде вашого імені, не забуде його й історія України. |
"Вогнем, жагою, пориванням |
Сучасники називали Заньковецьку «царицею української сцени», нащадки - «зорею української сцени». Велику актрису вважають продовжувачем традицій Тараса Шевченка, його духовною дочкою. Вона підняла на високий щабель духовну і моральну красу української жінки. Життєва правда зіграних нею героїнь вражала.
Талант М.К. Заньковецької був відомий не тільки на Україні, а й далеко за її межами. Єлисаветград, Полтава, Київ, Чернігів, Харків, Ростов-на-Дону, Житомир, Одеса, Петербург, Москва...
Про велич і неповторність хисту Заньковецької відгукувалися: Толстой і Чехов, Тичина і Рильський... Та хто міг залишитись байдужим до знедолених героїнь талановитої актриси. Вона жила і вірила в краще майбутнє рідного краю та в нове, вільне, національне мистецтво. Високо оцінив гру Марії Костянтинівни К. Станіславський: „Талант винятковий, свій, національний. Я б сказав – істинно народний”.
...Давньогрецькі літературні джерела засвідчують: сім еллінських міст сперечалися про те, що Гомер їхній. Щось подібне відбувається і навколо імені Заньковецької, позаяк її вважають своєю на теренах Бессарабії і в Санкт-Петербурзі, у Львові й Києві, а харків'яни і зіньківчани чемно заперечують: "Ні, вона - наша..." | Мистецтвознавці ставили Заньковецьку на рівень світових театральних зірок: італійки Елеонори Дузе, француженки Сари Бернар і росіянки Віри Комісаржевської. І не дивно, що Леся Українка вважала М. Заньковецьку єдиною актрисою, здатною втілити її задум на сцені, зокрема, образ Люби Гощинської у п’єсі „Блакитна троянда”. Марії Заньковецькій, першій із українських акторів, присвоєно почесне звання Народної артистки України. |
15 січня 1908 р. відбулося урочисте святкування 25-річного ювілею сценічної діяльності М. Заньковецької. Привітання надіслали М. Грушевський, С. Єфремов. М. Коцюбинський, І. Франко, Ф. Красицький та інші.
В 1922 рр. Українська громадськість святкувала 40-річний ювілеї сценічної діяльності Марії Заньковецької. Адреси, привітання надійшли з усіх куточків України та з Росії. Її вшановували як творчу людину і як почесну українку.
У 1922 році молодь Київського Державного народного театру об'єдналась, щоб створити новий колектив. Вони запросили актрису піти до них. Але Заньковецька знайшла в собі сили відмовитись. Проте молода трупа стала називати себе "Театр імені Заньковецької". З часом трупа театру переїхала до Львова.
Будинок-музей Марії Заньковецкой був відкритий в 1960 році у Києві на другому поверсі будиночка по вулиці Великою Васильківською, 121, де доживала свої роки відома актриса. Експозицію музею склали документи, афіші, фотографії, сценічні костюми, особисто передані в 1923 році Марією Костянтинівною. Але, на жаль, будинок згорів. І лише завдяки самовідданості музейних співробітників удалося врятувати унікальні експонати.
Згодом будиночок знесли, але в 1982 році почалася робота по відтворенню музею, а в 1989 році будинок-музей Марії Заньковецкой відродився в реконструйованому приміщенні. Його будівництво велося точно відповідно до планів згорілої садиби.
У музеї розміщені матеріали про життя і творчість актриси, про її непрості взаємини з другим чоловіком, великим актором Н.Садовським, а також її меморіальна квартира і театральна вітальня.
В Маріїнському парку Києва встановлено статую актриси (скульптор Г. Кальченко).
Хочеться відмітити прекрасну експозицію присячену Марії Заньковецькій в музеї театрального, музичного та кіномистецтва України, що знаходиться на території Києво-Печерської Лаври.
І на Чернігівщині пам’ятають М. Заньковецьку. І не дивно, саме з Чернігівщиною пов'язаний незабутні моменти життя та творчості Марії Заньковецької.
Cтавши зіркою першої величини і заслуживши світове визнання, М. Заньковецька ніколи не цуралася і не забувала рідної землі, багато зробивши для становлення і розвитку театрального мистецтва Чернігівщини.
У 1888 році Марія Заньковецька вперше у ранзі професіональної актриси виступила на ніжинській сцені. На запрошення членів місцевого „Музично-драматичного товариства” (виникло у 1887 р.) Марія Костянтинівна разом із М. Садовським та Л. Манько зіграла у спектаклях „Наталка Полтавка” та „Кум-мірошник”, які пройшли з небаченим успіхом.
Починаючи з цього часу, життя і творчість актриси знову на довгі роки виявились пов’язані з Ніжином. У 1900 році разом з трупою М. Кропивницького вона побувала тут на гастролях. А у 1902 році оселилася в Ніжині, де купила невеликий будинок у Сучковому провулку (тепер вулиця М. Заньковецької). Тут, у Ніжині, зустріла початок революції 1905 року.
Її ім’ям названо вулицю у Ніжині. Встановлено пам’ятники – в с. Заньки (1964, скульптор Ю. Станецький) та Ніжині (1993, скульптор О. Скобликов). У Ніжинському краєзнавчому музеї демонструється експозиція, присвячена геніальній актрисі.
В 1964 році створено меморіальний музей в с. Заньки.
Згідно Постанови Верховної Ради України в 2014 році, на державному рівні відзначатиметься 160-річчя з дня народження Марії Заньковецької
Книги | Статті | Інтернет-джерела |
Книги | Праці викладачів | Медіа та електронні ресурси | Статті |
Для повернення до даного розділу - використовуйте вертикальну кнопку "Бібліографія"
Для повернення до початку документа - використовуєте стрілку
792С(С2)
А43 Акторська майстерність корифеїв : збірник матеріалів про український театр / упор. І. О. Волошин. – К. : Мистецтво, 1973. – 183 с.
| |
9У
К59 Козуля, Олесь.
| |
792У
М25
| |
792У
К78
|