| 
| 
|
|
|
|
|
«Писати треба так, як люди говорять» Іван Нечуй-Левицький |
«Іван Левицький – се великий артист зору, колосальне, всеобіймаюче око України» Іван Франко |
Народився 25 листопада 1838 року в м. Стеблеві Київської губернії, в сім’ї сільського священика. У 7 років віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі.
У 14 років вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. У семінарії захоплювався творами Т. Шевченка, О. Пушкіна та М. Гоголя.
Закінчивши семінарію деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем.
В 1861 році вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу.
1865 року закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії в гімназіях Каліша та Седлеця.
1869 року І. Левицький подорожує по Швейцарії, яка залишила в його творчості величезний слід.
У 1872 році у Львові вийшов перший том «Повістей Івана Нечуя». Літературна критика схвально зустріла появу творів письменника, визнавши талант автора.
Одночасно з педагогічною діяльністю починає писати.
З 1873 року працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів. Потрапляє під таємний нагляд жандармерії.
1885 року І. Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці.
Спілкувався з М. Старицьким, М. Кропивницьким, М. Лисенком.
Тут він пише історичні романи «Гетьман Іван Виговський і «Князь Єремія Вишневецький», повісті «Пропащі», «Над Чорним морем», «Поміж ворогами», «Не той став», багато оповідань («Афонський пройдисвіт», «Київські прохачі», кілька п’єс, десятки нарисів і літературно-критичних статей.
Автор численних науково-популярних нарисів переважно на історичні теми, публіцистичних, літературно-критичних і мовознавчих праць | «Українські гумористи й штукарі» (1890), «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906), «Сучасна часописна мова в Україні» (1907), «Граматика української мови» в 2-х ч (1914) та «Українська поезія» |
До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву.
До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 1918 року. Поховано його на Байковому кладовищі.
Окремі твори Нечуя-Левицького перекладені молдавською, німецькою, польською, російською, угорською та іншими мовами.
В 1968 р. у Стеблеві відкрито музей Нечуя-Левицького. Літературно-меморіальний музей І. С. Нечуя-Левицького міститься у відновленій пам'ятці історії – будинку, в якому мешкала родина І. Нечуя-Левицького. Поряд із приміщенням музею встановлено бронзове погруддя письменника. Починаючи від 1994 року Літературно-меморіальний музей І. С. Нечуя-Левицького є філіалом Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника.
На честь Івана Нечуя-Левицького названо вулиці в багатьох українських містах, у тому числі Києві, Львові, Чернівцях, Луганську, Черкасах, Харкові, Полтаві та ін.
У 1984 р. в Києві встановлено меморіальну дошку на фасаді будинку по вул. Володимирській, 42, де розміщувався літературно-мистецький клуб, в діяльності якого брав участь і Нечуй-Левицький, а також Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний та інші уславлені представники культурної еліти України.
З 1993 року щорічно за високохудожнє втілення творчості українського національного характеру присуджується літературно-мистецька премія імені Івана Нечуя-Левицького.
З 1991 року виконкомом міської ради міста Біла Церква за досягнення в галузі літератури, образотворчого мистецтва, виконавської діяльності та народних промислів присуджується щорічна премія імені І. С. Нечуя-Левицького.
У Києві в 2012 році був відкритий сад з п'єс Нечуя-Левицького та Старицького.
Іван Нечуй-Левицький збагатив українську літературу новими жанрами та образними засобами. Серед його творів – короткі оповідання, нариси, великі повісті й романи, побутові комедії, історичні драми, літературно-публіцистичні статті, театральні рецензії, історичні та мовознавчі праці.
Письменник активно цікавився розвитком українського мистецтва: театру, музики, живопису («З Кишинева», 1884 р.; «В концерті», 1887 р.; «Марія Заньковецька, українська артистка», 1893 р., та ін.).
Письменник щедро використав мовні багатства усної народної творчості та живої розмовної мови українського селянства, що увиразнило художнє слово творів.
Багато критиків вважали, що творчість Івана Нечуя-Левицького не тільки збагатила українську літературу, а й значно прискорила її розвиток. Його твори порівнювали з кращими творіннями Гоголя, Котляревського, Тургенєва, Бальзака, Золя.
Панас Мирний написав про І. Нечуя Левицького: «Слава нашому найпершому повістяреві, що своїми талановитими працями вивів на світ життя людей свого краю – від простої селянської хати і до високих хоромів…»
| Він є автором трьох романів «Хмари», «Над Чорним морем», «Князь Єремія Вишневецький» та п’яти повістей «Дві московки», «Рибалка Панас Круть», «Причепа», «Микола Джеря» та «Кайдашева сім’я» | За статистикою, Іван Нечуй-Левицький – один з найбільш читаємих українських прозаїків |
| Повість «Микола Джеря» є одним із визначних творів Нечуя-Левицького. Повість була написана 1876 року і присвячена українському композитору, диригенту і громадському діячу Миколі Лисенку | Вперше – вийшла друком в 1878 р. До нашого часу зберігся чорновий автограф повісті |
Повість – справжня перлина творчості письменника, опублікована у львівському журналі «Правда», в якій показано образ борця проти свавілля кріпосників. У цьому творі, як писав Іван Франко, письменник «розкрив історію всього українського селянства в тоту важку епоху, написану в однім широкім образі».
Перший варіант цього твору під назвою «Наймит Яріш Джеря» написаний у 1867-1873 рр., був загублений П. Кулішем, котрому автор передав рукопис за кордоном.
На вимогу цензури в перших публікаціях повісті знято ряд соціально гострих місць, які письменникові так і не вдалося поновити в наступних (прижиттєвих) виданнях.
Жанр: соціально-побутовий.
Тема твору: у повісті на прикладі життя кріпака Миколи та його сім’ї показано протистояння між покликанням людини до чогось високого та її буденними обов’язками, які це покликання руйнують.
Ідея твору: показати незламний дух народу.
Основна проблематика твору: поміщики – кріпаки, батьки – діти, духовне – матеріальне. Контраст між покликанням людини до чогось високого та її щоденним життям, яке руйнує такі прагнення.
Головний герой: Микола Джеря – молодий хлопець. Він волелюбний, енергійний, людина високої моралі, глибокого, щирого почуття. Джеря – добрий, уважний, ввічливий у відносинах із батьками, заробітчанами, скромний, здібний до музики й малярства.
«За Джериною хатою, під старою грушею, на зеленій траві спав молодий парубок, підклавши під голову білу свиту. Чорна смушева шапка скотилась з голови на траву. Парубок підклав одну руку під голову, а другу одкинув на траву. Чорне волосся на голові, чорні рівні брови дуже виразно блищали на білій свиті. Запалене лице було гарне, але дуже молоде. Червоний пояс обвивавсь, наче гадюка, кругом тонкого стану»
Він любить волю й бажає волі, він жадає жити як людина – працювати, кохати, ростити дітей. Він любить природу та життя. Але дійсність щоразу розбиває його надії. Він не може натішитись молодою коханою дружиною Немидорою – осавул жене його на панщину. Він не може натішитися з дитини – його дружину б'ють нагайкою: як посміла затриматися вдома після пологів! Його поле чекає на женця, а він повинен працювати на панщині. І ось зріє бунт. Жито сиплеться, а це означає найстрашніше – гине хліб, сім'я буде голодувати. Микола Джеря не виходить на панщину.
Цей вчинок не міг залишитися непокараним. Але Микола вже не може сприймати своє рабство як дане від Бога. Із товаришами він утікає від пана. На той час то був найпоширеніший протест проти панщини, бажання знайти іншу долю, щасливе життя. Але від рабства й залежності не втечеш. На цукроварні, куди наймається Джеря, умови ще жахливіші, ніж на панщині.
Жорстока дійсність кріпацтва, жахливі картини життя промислових найманців, темне, бідне, тваринне повсякденне життя – і на цьому тлі постають яскраві, світлі особистості, незламний дух українського селянина, здорова душа людини, яку можна вбити, але неможливо зігнути й примусити мекати, як вівцю.
Дуже яскраво й зворушливо змальовано також жінку кріпачку Нимидору, дружину Миколи. Гарна, чесна, працьовита людина, вона мала всі права на щастя, але в умовах кріпосницького гніту життя її було понівечено.
З любов'ю автор показує нам образ дочки Нимидори й Миколи – Любки. Це вродлива, сильна, працьовита дівчина. Навіть після заміжжя вона не покидає матір, продовжує піклуватися про неї, а коли повертається батько, якого вона стільки років не бачила, приймає його до себе. Микола одразу помітив, якою схожою вона була на матір: «... Така вона була схожа на Нимидору. В неї достоту були такі чорні брови, такі темні очі; тільки вид у неї був худіший...»
Крім головного героя, в повісті виведено й інших персонажів. Не тільки Микола протестує проти панського гніту. Разом із ним тікає від панщини з рідного села ще кілька кріпаків. Вербівські бурлаки – люди волелюбні, чесні, готові на самопожертву. Серед бурлак особливо відзначається щирістю почуттів, вірністю почуттів, вірністю товариству Петро Кавун.
Реалістично зображені в повісті такі визискувачі: пан Бжозовський, посесор Бродовський, панський прислужник – осавул. Усі вони прагнуть скористатися з праці кріпаків. Особливо жорстоким гнобителем був пан Бжозовський, від якого кріпаки втікали з рідного села.
Повість актуальна ідо наших днів. Вона багаторазово перевидавалась, в т ч. і за кордоном (Вініпег, Нью-Йорк). Серед останніх вітчизняних видань – 2020 р.
| «Небо – то якась здорова дивна книга, а зірки – то якісь дивні слова, та тільки він не має хисту їх прочитать». «Панське добро – то й наше добро, бо то наша праця, а земля Божа» | «Твоє ласкаве слово, твої карі очі чогось ніби стають мені за матір, за брата, за все, що було мені на світі найлюбіше, наймиліше» |
| «Місток висить високо над Россю, прикований залізяками до скель на обох берегах Росі. Під ним шумить і б’ється об каміння біла водяна хвиля» | Просто по Росі вгору видно високі скелисті покручені береги, а там далі над самою скелею, що зветься Спас, стоїть церква серед зеленого дерева, котру видно наче через кам’яні ворота» |
| Микола направив струни, повів смичком – і жалібна пісня розляглася по хаті. Він почав веселого козачка, а сам смичок знов повернув на жалібну думу. Мати слухала, слухала та й сама зажурилась | В неділю після вінчання йшла з церкви Нимидора в квітках, в стрічках, з вишиваним рушником у руці, весела й щаслива. Кругом неї вились дружки і співали весільних пісень |
| Нимидора встала, знайшла серпи, і вони обоє рушили на поле. Все поле жовтіло проти місяця, як удень. Нимидора кинулась на жито з серпом, як огонь на суху солому, і так працювала, так швидко жала, як огонь швидко їсть суху солому | Прийшов осавула й запер Джерю, Кавуна і ще чотири чоловіки в холодну на висідку. Посиділи вони взаперті день, а другого дня їх випустили, бо треба було панську пшеницю дожинать. Пішов Микола з чоловіками додому та, йдучи, нишком змовлявся з ними. Вони знали вдачу свого пана і постановили втікать з села на далекі сахарні |
З читацьких відгуків на повість «Микола Джеря»: «Хоч я люблю сучасну літературу набагато більше класичної, але твори цього українського автора читаю із задоволенням. Іван Нечуй-Левицький щиро любив свою країну і ця любов відчувається в кожному рядку. Мені повість сподобалася, вона невелика але життєва і показова, ось тільки залишає після себе гіркий присмак»
| 
| 
|
 |
 |
 |