МЕТОДИЧНІ МОДУЛІ

  КНИГИ. СПИСОК ЗА ПІВРІЧЧЯ
  КНИГИ МІСЯЦЯ
  СТАТТІ МІСЯЦЯ

ПЕРЕДПЛАТА ПЕРІОДИКИ. СПИСОК
ЦІННІ ТА РІДКІСНІ ВИДАННЯ
ВІННИЧЧИНА В БД ЕК
БІОГРАФІЇ
МЕДІАРЕСУРСИ

АВТОРЕФЕРАТИ ТА ДИСЕРТАЦІЇ
ПРАЦІ ВИКЛАДАЧІВ

ЕЛЕКТРОННІ РЕСУРСИ







БІБЛІОТЕКА ВІННИЦЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМ. М. КОЦЮБИНСЬКОГО




















Бібліотека формує короткі біографічні дані про персоналій, життя яких пов'язано з Поділлям
(на основі власної біографічної бази даних "Індивідуальні автори"). Окремі біографії доповнено матеріалами мережі Інтернет. Бібогафії сортовано за абеткою.

Ми включаємо до довідника біографії лише окремих викладачів ВДПУ, т. я. бібліотека випускає щорічник "Ювіляри ВДПУ" (див. "Повнотекстовий архів видань бібліотеки", доступ через відповідний банер)

А Б В Г Д Е Є Ж З  І  К Л М Н
О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Вільний пошук в довіднику: CTRL + F


А

Альтман Натан Ісаєвич (1889-1970 рр.)


Народився в м. Вінниця. Російський живописець, графік, скульптор, майстер портрета, художник театру, заслужений художник РРФСР (1968). Навчався в Одеському художньому училищі (1902-1907). Удосконалював художню майстерність у Парижі, в приватній художній студії (1910-1911), зазнав впливу новітніх мистецьких стилів, особливо французького кубізму. 1912 р. перебрався до Петербурга. Був одним із засновників «Єврейського товариства розвитку мистецтв».
Після більшовицького перевороту у жовтні 1917 р. став на бік нової влади, брав участь у декоруванні нових революційних свят у Петрограді та Москві, створив декілька портретів Леніна, серед них і його погруддя в цілком реалістичній манері (бронза, 1920).
Ілюстрував «Петербурзькі новели» М. В. Гоголя, «Старий Заповіт, дитячі книжки.
У 1912 р. у Вінниці вийшло два випуски графічних робіт «Вінниця у шаржах». Брав участь у створенні кінофільму «Єврейське щастя» за сценарієм Шолом-Алейхема. За пропозицією Альтмана, натурні зйомки проходили у Вінниці, тоді в районі єврейської бідноти – Єрусалимці. Почав працювати як театральний художник. 1928 р.
Альтман відбув із Державним єврейським театром на гастролі у Західну Європу, залишився у Парижі, де перебував до 1935 р. Повернувся до СРСР, де застав період сталінських чисток кадрів і репресій. Відійшов від створення картин і займався графікою, проектами створення поштових марок та книжковою графікою. Формалістичні твори Альтмана стали незатребуваними на тлі придушеного цензурою радянського мистецтва.

Андрієнко Михайло Васильович (1934-1996 рр.)

Народився в с. Данилки Немирівського р-ну. Фахівець із садівництва, доктор сільськогосподарських наук (1993), професор (1994), члена-кореспондент УААН (1995), заслужений діяча наук УРСР (1970). 1962 р. закінчив Уманський сільськогосподарський інститут, відтоді працював головним агрономом, директором науково-дослідного господарства цього ж закладу. З 1969 р. – головний агроном УНДІ садівництва, заступник директора Подільської дослідної станції садівництва. Протягом 1979-1986 рр. – заступник директора, директор Інституту садівництва УААН, водночас генеральний директор об’єднання «Сад-еліта». Очолював кафедру плодівництва Національного аграрного університету (1994-1996). Наукові дослідження: вирощування високоякісного посадкового матеріалу та впровадження нових сучасних технологій у садівництво; вивчення і впровадження у виробництво малопоширених плодових та ягідних культур. Керівник авторського колективу тритомника «Помологія» (К., 1992, 1995, 1997). Отримав Державну премію у галузі науки і техніки УРСР (1988), премію ім. Л. Симиренка НАН України (1992)

Антонець Микита Степанович

1915-1966 рр. Народився в с. Животівка Оратівського р-ну. Герой Радянського Союзу (1943). На фронті - з червня 1941 р. Закінчивши короткотермінові курси молодших офіцерів, повернувся на фронт. Відзначився в бою біля с. Вовна Шосткинського району на Сумщині 12 березня 1943 р. Майже беззбройний підбив танк противника, а потім, незважаючи на важке поранення, зумів вийти з оточення. Після демобілізації з 1945 р. жив і працював у рідному селі. Нагороджений бойовими медалями, орденом Леніна. На батьківщині Героя встановлено бюст

Артинов Григорій Григорович

(1860-1919). Народився в м. Ніжин на Чернігівщині. батько його був вихідцем з ніжинських греків. Закінчивши реальне училище в Кронштадті, а потім Санкт-Петербурзьке училище цивільних інженерів.
У Вінниці оселився у вересні 1899. Перший вінницький архітектор (1900 -1919), цивільний інженер, генерал-лейтенант будівельної комісії на службі військового відомства (до 1914). Всього, за даними архітектора та краєзнавця Людмили Денисової, у місті Вінниці збереглося 30 будинків, створених за проектами Григорія Артинова. З'ясовано, що перший міський архітектор брав участь у будівництві 39-ти об'єктів міста, хоча і ця цифра не є остаточною.
Сьогоднішнє архітектурне обличчя міста досить важко уявити без таких споруд, як готель "Україна" (колишній готель "Савой", будівля 1912 р.), міський театр (1910 р., частково перебудовувався у 1948 р.), Свято-Воскресенська церква (1910 р.), приміщення 2-ї школи (1900 р., колишня жіноча міністерська гімназія), Вінницька товарна універсальна біржа і Торгово-промислова палата (1911 р., колишня міська Дума), будинок судових установ (1911р., колишнє приміщення окружного суду та міської управи), магазин "Лікарські рослини" на вулиці Соборній (будинок Райхера) тощо.

Чимало зробив архітектор Артинов і при новій українській владі у місті Вінниці, ставлячи на службу людям свої багатющі знання та досвід. Зокрема, у вересні 1919 р. він разом з групою однодумців розробляє проект "Товариства добробуту м. Вінниці". До його завдань входили: "правильне забудування міста, упорядкування каналізації, розширення водопровідної сітки, використання енергії Буга, улаштування скотобоєнь та інші".
За радянської влади ім'я Артинова, попри всі його заслуги перед містом, вінничанам було мало відоме. Принаймні, у радянські часи про нього згадували хіба що його колеги-архітектори. Тепер же про Григорія Артинова справедливо кажуть, що це людина, "якій судилося змінити обличчя міста". На честь архітектора перейменована одна з центральних вулиць Вінниці.

Атлантов Володимир Миколайович (1924-2000 рр.).



Картина "Опалений ранок 41"
Народився в с. Пиків Калинівського р-ну. Український художник, член СХУ (1960). Учасник Другої світової війни. Навчався у Львівському художньому інституті (1947-1951) та Київському художньому інституті (1953). Працював інструктором відділу ЦК КПУ (1955-1963); відповідальним секретарем Спілки художників України (1963-1969), генеральним директором ВО охорони пам’яток культури (1973-1975), головним художником Художньо-конструкторського бюро (1975-1977). Працював у жанрах пейзажу і портрета. Значне місце у творчості посідає тема війни

Б

Бабенко Арсен Гнатович (1920-1973 рр. )

Народився в с. Шкуринці, тепер Вінницького р-ну. Історик, архівіст, краєзнавець. Учителював, працював в архівних установах області. Доклав чимало зусиль для активізації науково-дослідної й видавничої діяльності Державного архіву області, сприяв розгортанню краєзнавчої роботи на Вінниччині. Він – один з авторів-упорядників ряду грунтовних краєзнавчих видань. Зробив значний внесок у виявлення та опрацювання архівних документів для тому «Історія міст і сіл Української РСР. Вінницька область».

Бабій Борис Мусійович (1914–1993 рр.)

Народився в с. с. Гурівці, нині Козятинського р-ну. Правознавець, вчений-юрист, доктор юридичних наук (1964), професор (1966), академік АН України (1972), заслужений діяч наук України. Трудова діяльність почалася з посади літпрацівника, згодом відповідального секретаря Козятинської районної газети «Колективна праця» (1932), з часом на цих посадах у районній газеті «Прикордонна зірка» в м. Могилів-Подільський (1934-1935). Закінчив Всеукраїнський комуністичний інститут журналістики (1934), юридичний факультет Київського університету (1940). Від 1940 р. – служба в Радянській Армії на військово-прокурорських посадах, займався викладацькою діяльністю. Протягом 1949-1969 рр. – учений секретар, старший науковий співробітник, завідуючий відділом і заступник завідуючого сектору держави і права АН України. З 1969 до 1974 рр. – заступник директора і завідуючий відділом, директор інституту держави і права АН України (1974-1988). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1981)

Балибердін Володимир Іванович ((1954 р.н.)

Народився в м. Гнівань Тиврівського р-ну. Ювелір, народний майстер декоративно-ужиткового мистецтва (1972), члена СХУ (1987). Близько 40 років працює в галузі декоративно-ужиткового мистецтва (ювелірне мистецтво). Основні твори митця: гребінь «Ранок» (1986), гарнітури – «Весілля» (1986), «Зоряне небо» (2002); кулони – «Птах кохання», «Дорога додому» (2000-2002), Камея «Легенда» (2005) та ін. В. Балибердін – учасник численних виставок, пленерів, мистецьких акцій як в Україні, так і за кордоном. Його твори зберігаються у Музеї історичних коштовностей України, Севастопольському художньому музеї, музеї м. Руднік (Польща) та у приватних колекціях

Барабан Леонід Іванович (1929 р.н.)

Народився в с. Кривохижинці, нині Мурованокуриловецького р-ну. Літературознавець, критик, мистецтвознавець, кандидат мистецтвознавства (1968). У 1956 р. закінчив філологічний факультет Чернівецького університету. Працював відповідальним секретарем ряду районних газет. Упродовж 1959-1962 pp. навчався в аспірантурі ІМФЕ ім. М. Рильського АН УРСР за спеціальністю театральне мистецтво. Після захисту дисертації працював у цьому ж інституті на різних посадах. З 1989 р. поєднує наукову роботу з педагогічною як доцент Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Друкується з 1955 р. Основне коло наукових досліджень – історія розвитку української драматургії і театру XIX і XX ст., в т. ч. на Поділлі, творчість видатних діячів культури, літературно-мистецькі традиції Поділля тощо; видав кілька книг, присвячених цим темам. У різних збірниках та журналах опублікував низку досліджень

Барановський Христофор Антонович

(1874-1941 рр.). Народився в м. Немирів. Державний, кооперативний діяч, банкір, професор, громадський діяч. Закінчив Університет св. Володимира у Києві. 1905 р. заснував власне кредитне товариство, яке 1907 р. реорганізовано у Кооперативний кредитний банк. Протягом 1911-1917 рр. – голова правління Київського Союзбанку, що в цей період став визнаним фінансовим закладом. 1918 р. організував центральну фінансову інституцію української кооперації «Українбанк» і очолював до 1920 його правління. 1919 р. Всеукраїнський кооперативний видавничий союз надрукував окремою брошурою біографічний нарис Х. А. Барановського «Доброзичливе відношення», присвячений 25-річчю його фахової та громадської діяльності. З 25.05. до 15.10.1920 р. – Народний міністр фінансів УНР в уряді В. Прокоповича у Кам’янці-Подільському. Після поразки національно-визвольної боротьби українського народу переїхав із урядом УНР до Польщі. В еміграції довгий час жив у Франції, пізніше у Бразилії, очолював представництва всіх українських кооперативних спілок за кордоном, Загально-українське товариство. економістів, співпрацював у кооперативних виданнях.

Безкоровайний Іван Іванович

1925 р. н. Народився в с. Красне Тиврівського р-ну. Пошуковець-дослідник, краєзнавець. Учасник Другої світової війни, один з найвідоміших в країні її дослідників, активно займається пошуками безвісти загиблих солдатів під час оборонних та визвольних боїв 1941-1944 рр. на території Тиврівського району. За 30 років своєї діяльності (з 1979 р.) пошуковець встановив понад 3 тисячі імен та братські поховання із 6370 загиблими військовополоненими у Гніванському концтаборі. До 1995 року їх доля була невідомою, вони вважалися такими, що пропали безвісти. Ініціював встановлення обеліска загиблим пілотам на полі бою біля с. Красне та створення у м. Гнівані Тиврівського району «Алеї пам’яті» загиблим воїнам.

Безуглий Іван Оксенович

1925-1995 р. р. Народився в с. Чумаки П’ятихатського р-ну Дніпропетровської обл. Український історик, архівіст. В 1953-1995 рр. жив і працював у Вінниці. Досліджував історію антифашистського і партизанського руху на Вінниччині 1941-1944 рр. Автор документальної повісті «Тайны Верфольфа» (1962, 1996) та у співавторстві з М. Рябим роману «Облава на озброєного вовка» (1986)

Бень Анатолій Борисович

1959 р.н. Народився в с. Скала Оратівського р-ну. Письменник, журналіст, заслужений журналіст України (2009). 1981 р. закінчив Вінницький ДПІ ім. М. Островського. 1981-1982 — кореспондент Оратівської районної газети. 1982-1983 — служба в армії, редакція газети ПрикВОкр. «Боевая слава». 1983-1984 — кореспондент Оратівської районної газети. 1984-1989 — кореспондент, старший кореспондент, завідуючий відділом обласної молодіжної газети, м. Вінниця. 1989-1990 — кореспондент, завідуючий відділом, газета «Молодь України», м. Київ. З 1990 — спецкор з прав людини, оглядач парламентського відділу газети Верховної Ради України «Голос України». З 1999 — київський оглядач газети українців Північної Америки «Міст». З 2007 — помічник Голови Верховного Суду України, начальник управління забезпечення видавничої діяльності Верховного Суду України. Висунутий кандидатом у народні депутати України на парламентських виборах у 1998 році, виборчий округ № 15, Вінницька область. Розробляв теми голодомору 1933, сталінських репресій, війни в Афганістані. Автор і ведучий рубрики «ЗАКОНоДАВець» (тема боротьби з корупцією й «білокомірцевою» мафією). Автор книжкової серії «Правди і суду!» – книги: «Правди і суду!» (Р., 1998), «Корозія влади» (К., 1999), «Володимир Следнєв: Кучма, Мафія і Я» (К., 2002). Співавтор всеукраїнського збірника «Дзвони пам’яті» (К., 1991). Організував у Вінниці одне з перших в Україні товариство «Меморіал». Один із організаторів «Народного фронту» на Вінниччині. Автор ряду книг політичної тематики. Член СЖУ (1984), НСПУ (2003).

Білозерова Луїза Олександрівна

1941-2015 р. р. Народилася в м. Оренбург, Росія. Журналістка, публіцист, краєзнавець, член СЖУ. Луїза Олександрівна була королевою нарису з 60-х до 90-х років минулого сторіччя. Дуже яскрава постать своєї епохи. Мала міцний, майже чоловічий характер. Після аварії на Чорнобильській АЕС одразу ж поїхала в зону писати звідти матеріали. ЇЇ статті передруковували по всьому Союзі і в країнах соціалістичного табору. Разом з чоловіком, Миколою Павловичем, вона працювала у "Вінницькій правді", а потім — у "Правді України". Автор ряду путівників про Вінницю, науково-публіцистичної книги «Цей загадковий «Вервольф»: історія, наукові розвідки, таємниці розгадані та адресовані у майбутнє».

Білоконний Петро Григорович

(1939 р. н.). Народився в с. Велика Вулига Тиврівського р-ну. Економіст, доктор економічних наук (1997), професор (1999), академік. Від 1969 р. - на державній службі, був головою Вінницького міського комітету народного контролю; від 1987 р. працював у Вінницькому технічному університеті на різних посадах, зокрема деканом факультету перепідготовки кадрів. З його ініціативи, у Вінниці 1993 р. створено фінансово-економічний університет, який сьогодні є членом Асоціації вищих закладів освіти України недержавної форми власності. Ректор університету П. Г. Білоконний особисто і в співавторстві видав 18 навчально-методичних рекомендацій, 9 навчальних посібників. Під його керівництвом в університеті було захищено 23 кандидатські та 5 докторських дисертацій з економіки, педагогіки, математики і права. Депутат Вінницької міської ради чотирьох скликань. Має численні нагороди

Богун Іван

Іван Богун — полковник Вінницький (худ. Микола Бондар).

(р. н. невідомий - 1664 р.). Український військовий і державний діяч, козацький полководець часу Хмельниччини, полковник подільський, згодом — кальницький і паволоцький. За даними польського дослідника Еуґенюша Лятача, був сином Федора — дрібного шляхтича, державця містечка Бубнева (тепер село Бубнівська Слобідка, Золотоніський район). Рід Івана Богуна, як припускалося у наукових дослідженнях, козацько-шляхетського походження. У книзі «Малороссійский гербовник» (автори В. Лукомський, В. Модзалевський) описано герб роду Богунів. Також твір вказує, що полковник мав сина Григорія та онука Леонтія. Вони були військовими товаришами. Протягом 40-х років XVII століття Богун вів звичайне для реєстрового козака життя. З початком у 1648 році Визвольної війни українського народу Богун став одним із сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького і, згідно з «Реєстром Війська Запорізького 1649 року», значився серед козаків Чигиринського полку, в його сотні був записаний «кадровий резерв» Хмельницького як прості козаки (зокрема серед них Михайло Криса, який був серед заручників у поляків в битві під Жовтими водами). В 1650 року, за добрі організаторські здібності та військовий талант Богуна призначили кальницьким полковником. В 1651 році Богун вів бої на Брацлавщині проти загонів М. Калиновського та С. Лянцкоронського. У боях під Вінницею в березні 1651 року Богун вперше найбільш масштабно проявив свої здібності воєначальника. Залишивши частину свого війська у місті, Богун з рештою вирушив на зустріч польському магнату Лянцкоронському з добірною шляхетською кіннотою. Після нетривалої сутички козаки в удаваній паніці почали відступати до укріпленого по той бік Бугу монастиря, таким чином заманивши в ході бою польську кінноту на Південний Буг, де крилаті гусари потрапили до завчасно підготованої пастки (козаки перед боєм прорубали в кризі ополонки, притрусивши їх сіном та прикрили снігом, щоб не було видно). Сам Лянцкоронський ледве врятувався від такої смерті. Гетьмана польного та магната Лянцкоронського звинувачували в загибелі багатьох знатних магнатів, полеглих під Вінницею. В подальшому, переслідуючи польські загони, полк Богуна брав участь у штурмі Кам'янця-Подільського (29 квітня — 1 травня 1651 року), а в середині травня його козаки оволоділи Корцем.
Іван Богун — полковник Вінницький (худ. Микола Бондар).Відіграв значну роль у битві під Берестечком влітку 1651 року. В березні 1653 року загони Богуна виступили проти армії Стефана Чарнецького, який, захопивши Липовець, Погребище та інші міста, рухався вглиб України. Маючи значно менші військові сили, вінницький полковник відступає углиб Брацлавщини під Монастирище. 21 березня поляки обложили місто і почали штурм, проте захопити його вони не спромоглися. На другий день Чернецький зробив відчайдушну спробу взяти його, але при цьому сам дістає тяжке поранення. Богун, скориставшись ситуацією, непомітно вивів частину козаків, з міста; половині наказав переодягнутися в татарський одяг і наступати, а сам з іншою половиною вдарив у тил ворога. Поляки, впевнені, що надійшло підкріплення, починали в паніці тікати. Про цю поразку один з літописців написав, що польське військо тут «велику шкоду і сором свій побачило і пізнало». 1653 року Богун разом із Тимошем Хмельницьким водив козацькі полки в похід на Молдовою, де було розгромлено армію Георгіци та його союзників. Після загибелі в Сучаві Тимоша (5 листопада 1653 року), Богун повернувся з військом в Україну.
У битві під Жванцем Б. Хмельницький оточив військо Яна Казимира, що не полишав сподівання підкорити українські землі. У цей вирішальний момент кримський хан зрадив козаків і вступив в договір з польським королем, тим самим врятувавши його. Відносини між Гетьманщиною і Річчю Посполитою починали регулюватися згідно зі Зборівським договором 1649 р. За це король дозволив татарам під час повернення до Криму грабувати та брати у полон українське населення. І.Богун отримав наказ не допустити цього і покарати зрадників. Літописець Величко описує, як вінницький полковник на чолі десятитисячного козацького війська розгромив татар, які розділилися невеликими загонами для взяття ясиру. Їх втрати становили близько 8 тисяч воїнів, 2 тисячі було взято у полон.
В кінці 1653 року та протягом 1654–1655 років кальницький полковник практично безперервно вів бойові дії проти коронної армії та татарських загонів на Брацлавщині та Уманщині. 1655 року Богун вписав ще одну героїчну сторінку в історії визвольної війни, керуючи обороною Умані, яку не вдалось взяти полякам. У 1655 році Польща робить ще одну спробу оволоділи українськими землями. Польське військо оточило Богуна в містечку Охматів та кинулося навперейми Хмельницькому та полкові росіян, яким командував воєвода Шереметєв. Перевага була на боці поляків — вони відтіснили українців і росіян від Охматова, проте ті, оговтавшись, почали відновлювати втрачені позиції. Ось так, з перемінним успіхом тривала битва. А доля цієї битви вкотре вирішилась Богуном. Знаний майстер прориву, він зумів вийти з облоги. А на ранок поляки, що рушили на Хмельницького з подивом зауважили: його військо побільшало і завзято гріється, ладнаючи бруствери із … замерзлих на полі бою. Після смерті Б. Хмельницького (27 липня 1657 року) Іван Богун певний час підтримував курс Івана Виговського та Юрія Хмельницького на унезалежнення від Москви української зовнішньої та внутрішньої політики, але й крен в інший бік вказаних гетьманів — на зближення із Польщею чи Туреччиною теж викликав спротив кальницького полковника. Зокрема, Богун відмовився підписувати укладений Виговським Гадяцький договір (6 вересня 1658 року) і разом з І. Сірком очолив народне повстання, метою якого було усунення гетьмана від влади. 1662 року кальницький полковник Богун був ув'язнений поляками і відправлений до Мальборка. Але на початку 1663 року він був звільнений Яном II Казимиром в обмін на участь у поході на Лівобережну Україну. Але згодом Богуна звинуватили у зносинах з московитами та урядом Івана Брюховецького і розстріляли поблизу Новгород-Сіверського 17 лютого 1664 року, за іншою версією — зі звичайної помсти за завдані ним поразки. Похований під Новгород-Сіверським.

Бойко Іван Никифорович

(1910-1975 рр.) Військовий діяч. Народився 24 листопада 1910 року в селі Жорніще (нині Іллінецкого району Вінницької області, Україна). В Червоній/Радянській Армії з 1930 року. В 1936 році закінчив Ульянівську бронетанкову школу, в 1939 році - бронетанкові курси. Учасник боїв на річці Халхин-гол в 1939 році. Під час Великої Вітчизняної Війни з жовтня 1941 року в діючій армії. Воював у складі прославленої першої танкової армії (першої гвардійської танкової армії), під командуванням генерала Катукова М. Е. 69-й гвардійський танковий полк гвардії майора Бойка І. Н. відзначився в ході Житомирсько-Бердичівської операції військ першого Українського фронту, коли танкісти першої танкової армії 28 грудня 1943 року звільнили від гітлерівців місто Козятин Вінницької області. За уміле керівництво діями ввіреного полку, особисту мужність в боях за місто Козятин, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1944 року Бойку Івану Никифоровичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі "Золотая Звезда" (№ 2072). 1 лютого 1944 року Бойко І. Н. прийняв командування 64-ою гвардійською танковою бригадою, з якою дійшов з боями до Перемоги, завершивши війну в столиці гітлерівської Німеччини - Берліні. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1944 року за успішне командування 64-ою гвардійською танковою бригадою і героїзм, проявлений при форсуванні річок Дністер і Лозина і звільненні міста Черновіци (Чернівці), гвардії підполковник Бойко Іван Никифорович нагороджений другою медаллю "Золотая Звезда". Після війни полковник Бойко І. Н. командував танковим полком, був заступником командира корпусу. В 1948 році він закінчив Академічні курси при Військовій академії бронетанкових і механізованих військ. З 1956 року в запасі. Помер 12 травня 1975 року. Похований в столиці України - місті Києві, на Лук'янівському військовому кладовищі. Нагороджений 2 орденами Леніна, 3 орденами Червоного Прапора, орденами Суворова 2-го ступеня, Богдана Хмельницького 2-го ступеня, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, медалями, а також іноземним орденом.

Бондар Микола Пантелеймонович

1952 р. н. Народився в с. Люлинці Калинівського р-ну. Літературознавець, письменник. Випускник Вінницького педагогічного інституту. Деякий час працював у вінницькій пресі, був кореспондентом республіканської газети «Комсомольское знамя». Кандидат філологічних наук, провідний науковий співробітник, завідувач відділу української класичної літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Автор ряду наукових праць. Досліджує українську літературу 19 – поч. 20 ст., питання теорії літератури. Автор розділів про розвиток поезії в «Історії української літератури» у 2-х т. (т. 1, К., 1987), «Історії української літератури 19 ст.» у 3-х кн. (К., 97), упорядник і автор передмови вид. «Творів» В. Самійленка (К., 1990). У монографії «Поезія пошевченківської епохи: Система жанрів» (К., 1986) запропонував нові характеристики й оцінки оригінальних поезії пошевченківської доби, створив окремі розділи присвячені Л. Глібову, С. Руданському, Ю. Федьковичу, П. Грабовському. Серед наукових досліджень – нарис «Діалог з історичним часом: Формування нової української літератури»; розвідка «Перший жанровий зразок української художньої прози (Повість – “Микола Коваль” М. Венгера)»; «Нова українська література; низка статей про поетику і проблематику творчості Т. Шевченка. Надрукував низку поезій у ж. «Київ». Друкує лірику, оповідання, повісті, виступає як критик, перекладач. Член СПУ (1990)

Боржковський Олексій Васильович

1934 р. н. Народився в смт Брацлав Немирівького р-ну. Військовий лікар, лікар-отоларинголог вищої категорії, громадський діяч. Закінчив Вінницький медичний інститут (1959). Правнучатий племінник лікаря й поета Степана Руданського (1834-1873), він досліджує й популяризує його життєвий і творчий шлях. Учасник Днів С. Руданського в Криму (2006), щорічних Днів сатири й гумору Степана Руданського на Калинівщині (з 1984 р.), вечорів його пам’яті у Національній науковій медичній бібліотеці України (Київ), щорічних фестивалів української книжки у Феодосії (АРК). Лауреат літературно-мистецької премії ім. С. Руданського (2011). З ініціативи Олексія Васильовича, до 175-ї річниці від дня народження Степана Руданського, побачили світ конверт і марка з його зображенням. Автор численних краєзнавчих статей, серед яких чільне місце належить публікаціям про його славний рід. Звертаючись до вищих інстанцій, він клопочеться про перейменування центральної площі в м. Калинівка й присвоєння їй імені Степана Руданського, спорудження пам’ятників поету в Ялті та Калинівці, увічнення поетового невмирущого слова в академічному виданні його творів, присвоєння Кримському гуманітарному університету (м. Ялта) імені Степана Руданського

Борисюк Іван Іванович

1914-1944 рр. Народився в с. Селевинці Немирівського р-ну. Герой Радянського Союзу (1943). 1934-1938 pp. служив у Червоній Армії. Українець. Член КПРС з 1942. закінчив 4 класи. Працював головою колгоспу. В армії в 1934-38 і з 1941. З початком Великої Вітчизняної війни на фронті. Командир взводу (15 дивізія, 13 Армія, Центральний фронт). Молодший лейтенант Борисюк в боях на Курській дузі в селі Новий Хутір (Глазуновський район, Орловська обл.) відбив атаку 8 ворожих танків, підбивши 2 з них. 6 липня в селі Снава (Курська область) діючи в бойових порядках стрілецьких підрозділів, з відстані в 100-150 метрів його взвод знищив 11 машин, 6 з них Борисюк підбив особисто. Загинув в бою 28.7.1944г. в р. Хайнувка (Польща). В селі Кірово Неміровського району на честь Героя встановлена меморіальна дошка. Його ім'ям названа вулиця в селі Селевинці. Звання Героя Радянського Союзу присвоєне в 1943 р. Нагороджений орденом Леніна, Вітчизняної війни 2 ступеню.

Бортняк Анатолій Агафонович

(1938-2009 рр.). Народився 27 квітня 1938 року в с. Олександрівці Тростянецького району. Український поет. Автор понад тридцяти книг ліричних поезій, біблійних переспівів, книг для дітей, літературних пародій, сатиричних мініатюр та публіцистики. Член Спілки письменників України та колишнього Радянського Союзу з 1965 року. Воєнне й повоєнне дитинство Бортняка проминуло в селі Жабокричі Крижопільського району, закінчив філологічний факультет Одеського держуніверситету. Працював журналістом, 13 років очолював Вінницьку письменницьку організацію.
Основні книги: «Мелодія», «Немирівське шосе» (1965), «Добро» (1969), «Довголіття», «Серце дня» (1972), «Полустанок» (1973), «Право»(1975), «Внесок» (1976), «Батькове вогнище» (1979), «Адреса» (1987), «Поки дихаю, поки живу…» (1989), «Синоніми до України» (1993), «Журавель у небі» (1996), «Коли б я жив тоді на світі» (1998), «Важке щастя» 2003). Окремі його твори перекладені багатьма мовами. Лауреат декількох літературних премій (імені Михайла Коцюбинського, Володимира Сосюри, Степана Руданського, Степана Олійника, Олександра Копиленка, Олекси Гірника, «Срібний Еней» та інших), лауреат міжнародної премії з сатири і гумору у Філадельфії (США). Нагороджений кількома орденами, медалями та грамотою Верховної Ради України.

Борщевський Василь Митрофанович

(1909-1993 рр.). Народився в с. Новоселівка, Пологівського р-ну Запорізької обл. Педагог, кандидат філологічних наук (з 1955), професор (з 1965), літературознавець, краєзнавець, громадський діяч. Учасник Другої світової війни. Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Коцюбинського (1993, посмертно). Протягом 1966-1979 рр., очолюючи на громадських засадах Вінницьку обласну організацію Українського Товариства охорони пам’яток історії та культури, зробив значний внесок у розвиток літературного й історичного краєзнавства на Вінниччині, охорони, збереження і популяризації пам’яток історії та культури краю. Один із організаторів ряду обласних, міжрегіональних та республіканських конференцій, присвячених творчості українських письменників. В. М. Борщевський – співавтор та упорядник краєзнавчих збірників: «Літературно-мистецька Вінниччина» (1969), «Краса України – Поділля» (1972), «У дорозі молодій і вічній. Спогади про Миколу Трублаїні» (1977) та ін.

Бранько Ярослав Андрійович

1935 р. н. Народився на руднику ім. Чубаря, Широківського району, Дніпропетровської області. Економіст, краєзнавець, пошуковець-дослідник У 1953 році закінчив середню школу. Згодом — Одеський статистичний технікум і Одеський кредитно-економічний інститут. Працював у Вінницькому облстатуправлінні (1960–1963 рр.), планово-економічному відділі Подільського раднаргоспу (1963–1966 рр.), з 1966 р. — на Вінницькому хімзаводі: старшим економістом, заступником начальника відділу праці, начальником планово-економічного відділу. Ярослав Андрійович активно захоплюється краєзнавством. Він учасник багатьох регіональних історико-краєзнавчих конференцій. Систематично виступає із краєзнавчими розвідками в обласній пресі.
Основна сфера досліджень — Велика Вітчизняна війна 1941–1945 рр. на Поділлі. Голова Вінницької обласної організації пошуковців-дослідників, член Вінницької обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури та Українського фонду пошуку «Пам'ять», член редколегії видання «Реабілітовані історією. Вінницька область». Науковий співробітник Вінницького обласного краєзнавчого музею. Був ведучим рубрики в обласній газеті «Пульсуючі джерела». З 1979 року Бранько Ярослав Андрійович бере участь у пошуково-дослідницькій роботі по встановленню імен воїнів, котрі загинули під час оборонних та визвольних боїв за Вінницю і область. Встановив понад 1150 невідомих імен. Як член редколегії брав активну участь у підготовці та виданні 9-томного видання «Книга Пам'яті України. Вінницька область». Член Національної спілки краєзнавців України. Наказом начальника Військового меморіального центру Збройних Сил Російської Федерації нагороджений нагрудним знаком «За активний пошук» (2005 р.). Радою ветеранів України Я. А. Браньку присвоєно звання почесного пошуковця

Брик Олексій Григорович

1935 р. н. Народився в с. Кузьминці Гайсинського р-ну Вінницької обл. Письменник. Юнацькі роки минули в місті Гайсині. Закінчив два вищі навчальні заклади. За фахом – філолог та психолог. Друкувався в газеті «Вінницька правда». Нині проживає на Чернігівщині. Працював учителем, директором школи у смт Михайло-Коцюбинське на Чернігівщині. Відмінник народної освіти. Відзначений державними нагородами й літературними преміями: зокрема Олексій Григорович - лауреат премій «Смарагдова ліра», обласної літературної імені Михайла Коцюбинського та Леоніда Глібова, семиразовий лауреат обласного конкурсу «Краща книга року», нагороджений медаллю Національної спілки письменників України. В романі «Всі хочуть жити» (2000) показав трагедію Голокосту в Україні.

Буняковський Віктор Якович

1804-1889 рр. Народився в м. Бар Вінницької обл. Видатний український математик, доктора математики (1825), один з провідних математиків Росії у другій чверті ХІХ ст. Після навчання у Парижі (1820-1826) – професор різних вищих шкіл у Петербурзі. Академік (з 1830) і віце-президент (1864-1889) Петербурзької АН. Автор понад 100 праць із математичних дисциплін та застосування їх у таких галузях, як демографія, статистика, страхова справа тощо. У математичному аналізі досі велике значення має відкриття Буняковським 1859 р. нерівності, названої його іменем. Відомий Буняковський і як автор навчальних посібників з елементарної математики, зокрема «Арифметики», яка тривалий час була зразком для інших авторів. Учений-земляк розробив «Лексикон чистої і прикладної математики», що мало велике значення для математичної освіти і усталення наукової термінології в Росії. Винайшов планіметр, пантограф, прилад для додавання квадратів. Заслуги В. Я. Буняковського високо оцінені його сучасниками та нащадками. Він був почесним членом усіх російських університетів і багатьох наукових товариств. На честь п’ятдесятиріччя його докторського ювілею була викарбувана пам’ятна медаль. Президія Петербурзької АН у пам’ять про вченого встановила премію ім. В. Я. Буняковського, яку кожних три роки присуджували молодим ученим за кращі наукові публікації в галузі математики.

Бураго Сергій Борисович

1945-2000 р. р. Народився в м. Ташкент. Мовознавець, літературознавець, доктор філологічних наук. Закінчив Вінницький педагогічний інститут (1966), де до 1968 р. викладав англійську мову. Автор наукових праць з питань теорії літератури, віршознавства, історії російської літератури та культурології. Окремими виданнями вийшли дослідження: «Александр Блок. Очерк жизни и творчества» (1981), «Музыка поэтической речи» (1986), «Мелодия стиха: (Мир. Человек. Язык. Поэзия)» (1999)

В

Валько Іван Васильович

1930-2003 р. р. Народився в с. Зарудинці Немирівського р-ну. Письменник, журналіст, вчений, доктор філософських наук (1982), професор, краєзнавець. Закінчив Київський ун-т (1954). Працював у газетах «Вечірній Київ» (1952–56), «Робітнича газета» (1956–73); старшим викладачем ВПШ при ЦК КПУ (Київ, 1973–76). У системі НАНУ: 1976–86 – керівник Центру наукової інформації, 1986–97 – провідний науковий співробітник Ін-ту філософії. Одночасно викладав у Київському (1969–86) та Вінницькому аграрних (1986–87) ун-тах. 1997–99 – проф. Державної академії керівних кадрів, культури і мистецтв; 1999–2003 – головний н. с. Національної академії СБУ. Автор документальної повісті «Куди летиш, журавлику?» (К., 1971; перекл. рос. та нім. мовами), історико-філософського роману «Вогонь на себе» (К., 1995). Обидві книжки присвячені подіям 2-ї світової війни в Україні.

Венгрженовський Сергій Олександрович

1844-1913 р.н. Народився поблизу Могилів-Подільського в с. Могильна, нині у межах м. Гайсина. Історик, етнограф, фольклорист, краєзнавець, член Подільського історико-археологічного товариства (з 1890). Закінчив Подільську духовну семінарію, був вільним слухачем історико-філологічного факультету Одеського університету. З 1887 р. працював у Подільському акцизному відомстві (до 1902 р. у м. Гайсин, з 1903 р. – у с. Могильна Гайсинського повіту). Досліджував побут, звичаї, вірування, народну медицину, фольклор Поділля, деякі проблеми минулого України, релігієзнавство. Публікував статті та розвідки в «Киевской старине», «Подольских епархиальных ведомостях», «Одесском вестнике». Серед його праць – «Исторический очерк унии в (19(07).10. 1844, за ін. даними, 1850 – 08. 10(26.09).1913)., «Еще кое-что о Кармалюке» (1886), «Свадьба Тимоша Хмельницкого» (1887), «Авантюра XVI века» (1893), «Языческий обычай в Брацлавщине “гоныты шуляка”» (1895). Один із перших звернув увагу на виявлення національних традицій у вишиванках, ткацтві та писанках подолян. Передав протягом 1890-1910 pp. багато книг, речей, колекцію фольклорно-етнографічних матеріалів Кам’янець-Подільському історичному музею. Пісні надсилав композитору М. Лисенку. Опублікував 20 робіт

Верещагін Федір Григорович

1910-1996 рр. Народився 17 травня 1910 р. у м. Миколаєві. Театральний діяч, Почесний громадянин Вінниці, український режисер, народний артист СРСР. Вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. У червні 1941 року закінчив режисерський факультет Київського театрального інституту і одразу пішов на фронт. Брав участь у бойових діях. У 1943 році на Сталінградському фронті керував фронтовим театром. Творчу діяльність розпочав у Вінниці. У 1944 році Федір Григорович був направлений у звільнену від фашистів Вінницю директором театру. 1945-1948 рр. працював в Ізмаїльському драматичному театрі. Протягом 1948-1986 рр. - директор, художній керівник, головний режисер Вінницького музично-драматичного театру ім. М. К. Садовського.

Винокурова Фаїна Аврамівна

1947 р. н. Народилася в м. Вінниця. Вчений-історик, архівіст, краєзнавець. В 1973 р. закінчила Московський історико-архівний інститут. Працює заступником директора Державного архіву Вінницької області. Заслужений працівник культури України. Автор понад 50 наукових публікацій. Серед них: «Вінницька область. Катастрофа (Шоа) і Опір: свідчення євреїв-в’язнів концтаборів і гетто, учасників партизанського руху і підпільної боротьби» (1994), «Голод 1932-1933, 1946-1947 рр. Вінницька область: документи і матеріали» (1998), «Євреї Вінниччини в період Другої світової війни: маловідомі документи та нові інтерпретації» (2000) та ін. Член НСЖУ.

Вітковський Іван Петрович

1914-1996 рр. Народився в с. Борівка Чернівецького р-ну, Вінницької обл. Герой Радянського Союзу (1945). До війни закінчив Одеське військове авіаційне училище (1938). Учасник Великої Вітчизняної війни з лютого 1943 р. Воював на Кавказькому, Північно-Західному, Брянському, 1-му та 2-му Прибалтійських, 1-му та 3-му Білоруських фронтах. До кінця війни здійснив 357 бойових вильотів, у 148 повітряних боях збив 22 літаки противника, за що був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Після війни продовжив службу в Радянській Армії. 1950 р. у званні полковника звільнився в запас. Мешкав у Києві. 1959 р. закінчив Київський університет. Працював директором школи. Нагороджений бойовими орденами та медалями

Власійчук Дмитро Іванович

1937 р.н. Народився в с. Малятинці Кіцманського р-ну Чернівецької обл. Український художник, корифей подільської витинанки, винахідник технології у жанрі флористики на оксамиті. По закінченні Вижницького художнього училища (1963) пов’язав життя і творчість з Поділлям, зокрема з м. Хмільник, працюючи у Хмільницькій ЗСШ № 1 викладачем відділу образотворчого мистецтва Хмільницької школи естетичного виховання. Удостоєний почесного звання «Відмінник народної освіти». У доробку майстра – 2000 унікальних виробів, які експонувалися на майже 100 персональних виставках. Його витинанки ілюструються в книгах, зокрема в кіноповісті Василя Остапова «Та понесу з України». Роботи майстра знаходяться у Вінницькому обласному художньому музеї, Могилів-Подільському будинку народної творчості, картинній галереї Вінницького політехнічного університету, приватних колекціях в Польщі, Румунії, Англії, США та Канаді. На батьківщині майстра в с. Малятинці Чернівецької області створена кімната-музей. Член Спілки майстрів народного мистецтва України. Більше інформації: http://www.ukrvytynanka.com.ua/UA/vinnitska-obl/159-vlasyichuk-ukr.html

Волошенюк Іван Степанович

(1938 р.н.). Народився 3 липня 1938 р. в с. Ометинці Немирівського району Вінницької області. Прозаїк. Закінчив Іллінецький сільськогосподарський технікум (1956). Працював агрономом у с. Вільшанці Шацького району на Волині. Тоді ж почав друкуватися у районній газеті. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. 14 років працював на Вінницькому обласному радіо, потім у газетах «Вінницька правда», «Сільські вісті», «Дорога. Транспорт. Пішохід!» (ДТП). З 1996 р. — у газеті «Вінниччина», завідуючий відділом публіцистики і культури редакції «Вінниччина». Нагороджений орденом і медаллю. Заслужений журналіст України. Автор книжок прози «Літо приємних зустрічей», «Барвінок холоду не чує». «Ви чуєте, журавлі?», «Дорога через тишу», «Алло! Пришліть кореспондента», «Немирівська трагедія», «Два ангели на двох велосипедах», «І Крим, і Рим, і мідні труби», «Котилося літо». Лауреат премій імені П. Женюка та імені М. Коцюбинського.

Г

Газінський Віталій Іванович

1945 р. н. Народився в с. Сербинівка Старокостянтинівського р-ну Хмельницької обл. Хорового диригент, композитор, професор. В 1984 р. Віталієм Газінським було засновано камерний хор «Вінниця». З 1993 р. колектив має статус міського і працює на професійній основі. Сьогодні камерний хор «Вінниця» – один із кращих колективів нашої країни. За роки свого існування хоровий колектив гідно представляв хорове мистецтво України та досяг великих успіхів у творчій діяльності. Багаторазовий володар Гран-Прі та лауреат найпрестижніших міжнародних конкурсів і фестивалів. Академічний міський камерний хор «Вінниця» визнавався одним із найкращих хорів нашої держави за підсумками звітів майстрів мистецтв та народної творчості у 1993, 1999, 2001 та 2010 рр. За цей час підготовлено та виконано близько 500 творів вітчизняної та зарубіжної класики, обробок українських народних пісень, сучасних хорових композицій. Він є постійним учасником загальнодержавних та загальноміських свят. Щорічно хор дає близько 60 концертів як на Вінниччині, так і в різних куточках нашої держави та за її межами. У вересні 2008 р. міському камерному хору «Вінниця» було надано статус «Академічний». Керівник ряду музичних колективів Вінниці, народний артист України (1994). З 1971 р. мешкає у Вінниці. Почесний громадянин міста (2008).

Гай-Головко Олекса Нестерович(Головко)

1910-2006 рр. Народився в с. Писарівка, тепер Кодимського р-ну Одеської обл. Український поет, прозаїк, журналіст, перекладач, літературознавець, громадський діяч. Навчався і працював на Вінниччині (Гайсинський, Шаргородський райони), у Ленінграді, Харкові. Наприкінці Другої світової війни О. Гай-Головко перебував у Австрії, потім у таборах для «переміщених осіб» у Німеччині. У 1948 р. виїхав до Англії, з 1949 р. проживав у Канаді. На Заході здобула популярність його книга «Поєдинок з дияволом» (1950), видана й англійською мовою (1986).
Для творчого стилю письменника властиві: збереження національних традицій письма; простота, ясність і межова щирість інтонації; «полум’яний патріотизм», позбавлений патетики, підкреслений сподвижницьким життям самого письменника. Перекладає з англійської, упорядкував антологію «Українські письменники в Канаді: У 2 т.

Ганицький Тадей Денисович

1844-1937 рр. Народився в с. Чемериси Волоські, нині с. Журавлівка Барського р-ну. Український і польський музикант, педагог, композитор, диригент, музичний критик. Протягом 1857-1860 pp. навчався в Одеській, а 1860-1863 pp. – у Кам’янець-Подільській чоловічій гімназії. 1872 р. закінчив Віденську консерваторію по класу скрипки, 1876 р. – Берлінську академію музики (королівську вищу школу). 1877 р. виступав як соліст у концертному турне в Німеччині. Т. Ганицький – автор симфонічних творів, зокрема поеми на честь 10-річчя Жовтневої революції, скрипкових п’єс (вальси, мазурки та ін.), обробок для скрипки і фортепіано творів Л. Бетховена, Г. Генделя, Й. Гайдна, Я. Мендельсона та ін., пісень і романсів («Степ» та ін.), обробок українських народних пісень («Ой, на горі та женці жнуть» та ін.). Він склав низку навчально-методичних розробок для скрипалів, піаністів, написав декілька музично-теоретичних праць і критичних статей (зокрема, про виступи хору «Думка», скрипаля М. Ерденка та ін.). Серед його учнів – польський композитор Б. Войтонович, музикознавець Л. Ентеліс та ін.

Гембицький Тит Гаврилович

(1842-1908 рр. Народився в с. Люлинці, нині с. Вишнівка Погребищанського р-ну. Український та польський актор, режисер, історик театру. У 1859–1869 роках грав у польсько-російсько-українських трупах на Правобережжі. В 1869 році переїхав до Галичини. Працював у Руському народному театрі у Львові (1869–1905; 1889–1900 — директор), в українських та польських трупах. У 1873-1883 і 1885-1889 роках виступав у трупах Омеляна Бачинського, з якими не раз гастролював на Тернопільщині. Автор дослідження «Історія заснування і розвою русько-народного театру в Галичині» (1904).

Гнатюк Ніна Юхимівна

(1947 р.н. ). Народилась у с. Безводному, нині Чернівецького р-ну. Поетеса. Вірші почала писати ще в школі. Перший вірш надруковано в 1961 р., він був присвячений Т. Г. Шевченко. Закінчила Вінницький педагогічний інститут. Проживала на Вінничині. З 1991р. в Києві. Працювала на журналістській роботі, в Секретаріаті Верховної Ради, відповідальним секретарем НСПУ, вела на Українському радіо радіожурнал «Кобзар». Авторка збірок поезій «Пелюстка грому», «Прощання з березнем», «Посіяла жито», «Час колосіння», «Дякую долі», «Шовковиця», «Поки люблю і вірю», «Поміж небес і трав». Лауреат премій імені М. Трублаїні, імені М. Островського, імені П. Желюка, імені Т. Мельничука, імені П. Тичини. Нагороджена орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Член Вінницької обласної організації Спілки письменників України. Член Національної спілки письменників України. Активістка Всеукраїнського жіночого товариства ім. О. Теліги. Заступник голови Вінницького земляцтва в Києві.

Гнисюк Микола Володимирович

(1944-2007 рр.). Нар в с. Перекоринці, Мурованокуриловецького р-ну. Український фотограф, заслуженого діяча мистецтв РФ, який входить у сотню найкращих фотографів світу. Вперше він зацікавився фотографією у 14 років, ще навчаючись у школі. Закінчив Ризьке музичне училище. 1967 р., переїхавши до Москви, витримав конкурс до найпопулярнішого в той час журналу «Советский экран», був автором близько 650 його обкладинок. М. В. Гнисюк був першим радянським фотографом, якого американська Кіноакадемія запросила на 60-й ювілейний вечір вручення премії «Оскар». Лауреат багатьох міжнародних виставок. Роберт де Ніро відкривав його персональну виставку в Лос-Анджелесі. Працював на картинах таких відомих кінематографістів, як Г. Панфілов, М. Міхалков, Е. Рязанов, А. Кончаловський, Е. Клімов, Г. Данелія. Серед його друзів були М. Мастроянні та М. Форман. З Р. Редфордом та його дітьми Микола мандрував по Росії як сімейний фотограф. У 2011 р. вперше в Україні, у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї, відбулося відкриття персональної виставки нашого земляка «Серце у кадрі». Його дружина Надія Майданська передала Вінницькому обласному краєзнавчому музею 65 експонатів. Сьогодні ім’я митця занесено в англійську енциклопедію «Сучасна фотографія», куди вміщено дані про кращих фотографів світу.

Годований Євгеній Федорович

(1949 р. н.). Народився в с. Зеленянка, Крижопільського р-ну. Педагог, історик, кандидат історичних наук (2007), перекладач, поет, краєзнавець, дослідник. Закінчив історичний факультет Одеського університету ім. І. Мечнікова (1972). Самотужки вивчив польську, інші слов’янські, угорську, німецьку, італійську мови. Викладав із перервами історію та іноземну мову у Крижопільській СЗШ № 1 І-ІІІ ст., Шарапанівській ЗОШ, Крикливецькій ЗОШ. Отримав звання вчителя року Вінницької області 1993 р. 1977 р. був призначений на посаду перекладача уповноваженого уряду СРСР у справі перебування Північної групи радянських військ у Польщі, де працював до 1980 р. У 1999-2004 рр. – викладач історії Рівненського інституту слов’янознавства. З 2004 р. – методист Заболотненського ВПУ № 31 (Крижопільський р-н). За активну діяльність, пов’язану з дослідженням історії Польщі, йому надана «Карта поляка». Автор багатьох книг і статей, присвячених дослідженню Крижопільського краю, остання з яких «Долинами Марківки та Вільшанки: історичні долі людей та поселень західного Крижопілля» (2011)

Головко Олег Федотович

(1940 р. н.) Народився в с. Рахни Собові, нині Рахни Гайсинського р-ну. Український та російський поет. Закінчив Томський електромеханічний інститут залізничного транспорту (1962). Працював інженером на залізниці, заступником начальника Першої дистанції сигналізації і зв’язку Південної залізниці у м. Кременчук, на будівництві БАМу. З 1980 р. – знову в Кременчуці. Автор збірок «Над Томью-рекой» (1961), «Мои друзья», «Радио на сосне» (1963), «Стежка до рідної хати» (1968), «Поїзди надії» (1984), «Музыка стальная» (1987), «Прощання з рідною хатою» (1991), «Струны тайги», «Гаптовані рушники» та ін. Широковідомий як дитячий письменник. Видав збірки віршів для дітей: «Йшла коза-дереза», «Пливе щука з Кременчука», «Нерозумний песик»

Гончар Анатолій Григорович

1941 р. н. Народився в с. Селище, Літинського р-ну. Журналіст, письменник, краєзнавець, член НСЖУ, заслужений журналіст України (2000). Як військовий кореспондент А. Г. Гончар перебував у гарячих точках Афганістану. Досліджує тему участі вінничан у бойових діях в неоголошеній афганській війні, військових конфліктах в інших країнах, у миротворчих операціях особливого складу Збройних сил України. Автор книг «Чорний тюльпан», «Авіатори», «Повірка, або «Афганці» Вінниці», «Ми пройшли Афган», «Вінничани – воїни-інтернаціоналісти, воїни-миротворці». Постійно публікується в регіональній пресі.

Гончарук Євген Гнатович

(1930-2004 рр.) Народився в с. Великий Острожок, нині Хмільницького р-ну Вінницької обл. Український вчений-гігієніст, доктор медичних наук (1968), професор (1969), академік, заслужений діяч науки і техніки УРСР (1990), двічі лауреат Державної премії України у галузі науки і техніки (1997, 2002). Був почесним ректором Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця. На стінах корпусу санітарно-гігієнічного факультету Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця та будинку, в якому мешкав Є. Г. Гончарук, відкрито меморіальні дошки. Євген Гончарук – автор понад 500 наукових праць, в тому числі 45 монографій і підручників, 15 авторських свідоцтв на винаходи і патенти, більш ніж 200 гігієнічних нормативних і методичних документів. Автор теорії і методології гігієнічного нормування екзогенних хімічних речовин у ґрунті. Дослідив механізм гострого отруєння людини пестицидами на сільськогосподарських полях та запропонував профілактичні заходи його попередження. Нагороджений орденами та іншими відзнаками, зокрема золотою медаллю ім. А. Швейцера Польської академії медицини (1997).

Гриб Кузьма Кіндратович

1910-1997 рр. Народився в с. Верхівка, тепер Тростянецького р-ну. Український письменник. 1920 року комнезам направив малого Кузьму в сирітський будинок при Бессарабській комуні в с. Ободівка. Там він закінчив семирічку і виїхав до Вінниці, де влаштувався на підготовчі курси. Потім вступив до Вінницького інституту соціального виховання, де навчався разом з Михайлом Стельмахом. Після закінчення інституту, в 1933 році був направлений на роботу в Ново-Архангельську середню школу.
У вересні 1941 року, коли правобережна Україна була окупована гітлерівськими військами, організував з учнів технікуму підпільну патріотичну групу, яка згодом перетворилася в партизанський загін, що діяв у басейні річки Унави на Черкащині. Гриб особисто писав, друкував і розповсюджував серед населення листівки, відозви, заклики. У грудні 1943 року, в одному з боїв, з якими загін проривався з оточення назустріч Червоній Армії, Гриб був поранений і захоплений у полон. На допитах в Уманській тюрмі фашисти скалічили його і прирекли на смерть. Та завдяки щасливому випадку Грибові з шістьма бойовими побратимами вдалося втекти і перебратися до своїх. Після лікування К. Гриб написав і надіслав на адресу ЦК КП(б)У розширений звіт про діяльність свого загону на окупованій території. Той звіт засвідчили дванадцять райкомів партії, після чого він був затверджений Українським штабом партизанського руху (УШПР). Партизанам видали зарплатню, вручили бойові нагороди, а їхнього командира направили на роботу директором середньої школи № 133 м. Києва.
14 травня 1946 року його несподівано заарештували і без жодних пояснень кинули до одиночної камери внутрішньої тюрми. Слідство тривало рік. І хоча Гриб не визнав жодного із звинувачень. Гриб був засуджений на 15 років позбавлення волі із подальшою поразкою в правах і конфіскацією належного майна. Покарання відбував у Мордовських таборах Через два роки після смерті "вождя всіх трудящих" у зону прибула з Москви спеціальна комісія. Вона оперативно переглядала судово-слідчі справи і на підставі Указу Президії Верховної Ради Союзу РСР від 17 вересня 1955 року достроково амністувала тисячі й тисячі в'язнів. 18 жовтня 1955 року Гриб теж опинився на волі. А 18 лютого 1956 року військовий трибунал КВО скасував вирок від 17 травня за відсутністю складу злочину і реабілітував незаслужено поганьбленого партизанського командира.
Повернувшись на волю, Кузьма Гриб віддався літературній творчості. 1958 року вийшла друком його перша повість "Бойове завдання". Затим побачили світ повісті "Побратим" (1960), "Зрадливі кульбаби" (1961), "Климко" (1964), "Перший постріл" (1974), збірки оповідань "В зоряну ніч" (1970), "Партизанські таємниці" (1979), документальна оповідь "За Унавою - партизани" (1977) та ін. За збірку повістей "Назустріч юності" Кузьмі Грибу в 1986 році було присуджено літературну премію імені Лесі Українки. Автор низки книг повістей та оповідань для дітей. Лауреат премії ім. Лесі Українки (1986).Член СПУ (1962)

Григораш Дем'ян Семенович

(псевдонім: Д. Семенович, Дмитро Григоренко, Гр. Днестровец, Дністровець Г., С. Грицюк, С. Петренко). 1921-1992 рр. Народиався. в с. Слобода-Шлишковецька, нині Могилів-Подільського р-ну. Журналіст, літературознавець. Учасник радянсько-фінської та 2-ї світової воєн. Має бойові нагороди. Автор публіцистичних і поетичних творів, художніх перекладів, навчальних підручників і посібників, довідника «Журналістика у термінах і виразах» (Л., 1974). Кандидат філологічних наук (1958). Член СЖУ (1958). Автор довідника «Журналістика у термінах і виразах» (Л.,1974). Працював у Львові

Гринчук Олексій Вікторович

1910-2008 рр. Народився в с. Садова, нині Могилів-Подільського р-ну. Журналіст, прозаїк, учасник антифашистського підпілля. Член СЖУ. Перший лауреат обласної журналістської премії ім. К. Гришина. Почесний громадянин м. Могилева-Подільського

Гринюк Леонтій Назарович

1950 р. н. Народився в с. Матейків Барського р-ну. Український живописець, графік, майстер декоративно-ужиткового мистецтва, заслужений діяч мистецтв України. Працює в галузі класичного вітражу, станкового живопису, художнього скла. 1973 року закінчив Одеське державне художнє училище імені Митрофана Грекова (художнє оформлення). Педагоги: Л. Н. Любарська, А. Г. Черняєв. 1982 року закінчив Львівський державний інститут декоративного та прикладного мистецтва, відділення художнього скла. Педагоги: С. Л. Мартинюк, А. М. Соболев, С. Г. Коропчак. Учасник обласних, республіканських, міжнародних виставок з 1982 року. Персональні виставки: Вінниця — 1991 р., 1994 р 1995 р., 2000 р., 2005 р., 2006 р.; Львів — 1992 р., Тернопіль — 1992 р. Учасник живописних пленерів у Польщі, Кам'янці-Подільському, Немирові, Хмільнику, Вінниці, с. Грушівці, с. Селище, с. Степашках, Очакові, Криму, Пущі-Водиці. Голова Вінницької обласної організації Національної спілки художників України з 1997 року. Твори зберігаються у Музеї декоративно-ужиткового мистецтва України, м. Київ, музеї народної архітектури та побуту, м. Київ, Вінницькому обласному художньому музеї, галереї санаторію «Авангард», м. Немирова та приватних колекціях.

Громашевська Любов Леонтіївна

1922-2009 рр. Народилася. в с. Шендерівка, нині Могилів-Подільського р-ну. Вчений-біохімік. Доктор медичних наук (1961), професор (1963), заслужений діяч науки УРСР (1983), лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки (1987), лауреат премії ім. О. Палладіна НАНУ (2001), кавалер Ордена князя Ярослава Мудрого 5-го ступ. (1997). Закінчила Київський медичний інститут (1943). Від 1949 р. працювала в Інституті епідеміології та інфекційних хвороб АМНУ (Київ), була головним редактором журналу «Лабораторна діагностика». Наукові дослідження: біохімічні патологічні зрушення в організмі під впливом лікарських речовин, метаболічні процеси в організмі тощо

Гуцало Роман Андрійович

(1894-1938 рр.). Народився в с. Ситківці, нині Немирівського р-ну. Український прозаїк. Закінчив учительську школу, заочно – педагогічний інститут у Києві. Учителював у селах Коритця та Угловата Уманської округи, викладав українську мову та літературу в Монастирищенській СШ (Черкас. обл.), був літпрацівником в редакції монастирищенської райгазети «Шлях колгоспника». За доносом 1937 р., заарештований, і 11 квітня 1938 р. розстріляний як учасник міфічної «антирадянської української військово-повстанської армії». Було репресовано і його старшого сина Онохрея. Роман Андрійович почав друкуватися з 1924 р., спочатку в уманській газеті «Робітничо-селянська правда», потім у республіканських газетах та журналах. Автор таких оповідань: «Тетяна» (1925), «У глухому селі» (1925), «Висохлі сльози» (1926), «На вовків» (1927), «Золоті ґудзики» (1927), «Діти з левадів» (1927), «Біль» (1927). Повість «На цілині» 1930 р. вийшла окремою книжкою. Належав до письменницької організації «Плуг».

Д

Давидзон Яків Борисович

(27.02.1912, смт Муровані Курилівці – 26.01.1998, м. Вустер, США). Український фотомитець. Фотокореспондент з 1937 р. Працював у республіканській газеті «Колгоспник України», у фотохроніці РАТАУ. З перших днів Великої Вітчизняної війни – фотокореспондент газет Південно-Західного фронту. У 1942 р. був переправлений через лінію фронту до партизанів, знімав бойові операції партизанських з’єднань. По війні довгі роки працював фотокореспондентом газети «Радянська Україна» (пізніше «Демократична Україна»). Виконуючи відповідальні завдання редакції, ведучи власний творчий пошук, наш земляк мовою фотографії показав цілу епоху у житті народу, залишив нам живий, емоційний портрет свого сучасника. Заслуги Я. Б. Давидзона на газетній ниві були високо оцінені: йому присвоєні звання «Заслужений працівник культури УРСР», «Заслужений журналіст УРСР» (1987). Першим серед фотопубліцистів України став лауреатом Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1977). Автор фотоальбому: «Уходили в поход партизаны» (1975), нарисів «Орлята партизанских лесов» (1980, 1984, 1990), фотокниги «Незабываемое» (1982). Багато знімав українських кінематографістів. З 1994 р. мешкав у м. Вустері (США).

Дереч Дмитро Григорович

(1914-2007 рр.) Народився 24 вересня 1914 р. в м. Решетилівка Полтавської області. Прозаїк. Закінчив Харківський інститут механізації сільського господарства та Львівський університет. Учасник війни. Нагороджений орденами та медалями. Автор роману "Професор Жупанський", повістей "Крізь тенета", "Про хлопця звичайного", "Зелений хміль", "Світанкові роси", збірок оповідань "Ясні шляхи", "Трави пахнуть медом", "Дві зустрічі", п'єс "Старе добро не забувай", "Після довгої ночі", "Балада про Ярослава Галана", ряду перекладів. З 1953 р. — член Спілки письменників України та СРСР. Один з засновників і перший керівник Вінницької обласної організації НСПУ (1971–1974). Понад 30 років працював кореспондентом Українського радіо у Вінницькій області. З осені 1974 року — на пенсії, втім, продовжував співпрацювати з Бюро пропаганди художньої літератури, у редколегії з видання першого тому спогадів ветеранів війни «Вінниччина на Великій Вітчизняній», у редколегії газети «Вінницька правда»

Діденко Василь Іванович

(03.02.1937, м. Гуляйполе Запорізької обл. – 13.04.1990, Київ, перепохований у Гуляйполі). Український поет. З липня 1950 р. по березень 1958 р. його біографія була пов’язана з Вінниччиною: у Погребищенському районі проживали його батьки. Навчався у Погребищі. Закінчив Ширмівську середню школу (Погребищенський р-н), Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка (1959). Відтоді – на редакційній та літературній роботі. Як поет формувався в університетській літстудії імені В. Чумака. Член СПУ (1963). У своїх творах поет звеличував Вітчизну, людину-трудівника, оспівував героїчне минуле українського народу, його видатних синів і дочок. Автор текстів ряду пісень, зокрема, широко популярної «На долині туман». 13 квітня 1990 р. В. Діденко пішов із життя. Вже після поховання праху поета в Києві став відомий його лист – заповіт «Поховайте мене в Гуляйполі». 25 червня 1997 р. завдяки клопотанню близьких людей і численних цінителів його таланту, поет навічно переїхав до своїх земляків і оспіваного ним у віршах містечка. Сьогодні центральна районна бібліотека Гуляйполя носить його ім’я. На будинку, в якому поет народився і жив, відкрита меморіальна дошка.

Добровольський Аркадій Захарович

(1911-1967). Народився в с. Клекотина, нині Шаргородського р-ну. Український поет, перекладач, кіносценарист. 1930 року вступив до творчого об'єднання комсомольських письменників "Молодняк". Восени 1931 року А. Добровольський став студентом літературно-лінгвістичного факультету Київського інституту народної освіти, де провчився лише одну зиму. Деякий час завідував Будинком літераторів у Києві, опісля працював з великими перервами на Київській кіностудії художніх фільмів: редактором-консультантом, штатним сценаристом. 1936 року вступив до Всесоюзного інституту кінематографії. У цей період Добровольський написав кілька сценаріїв. Зокрема, написаний у співавторстві з Помєщиковим сценарій "Полюшко-поле" став основою відомого фільму "Трактористи" (1936). Підготував до друку збірки поезій "Квітнуть жита" і оповідань "Подільські аргонавти", проте видати не встиг. Молодший лейтенант держбезпеки Гольдфарб і сержант Лейбович 15 січня 1937 року заарештували А. Добровольського на квартирі у Помєщикова. Трус був проведений і в кімнаті гуртожитку, в якому письменник мешкав у Москві, його звинувачували у контрреволюційній націоналістичній та терористичній діяльності. На допитах, які вів слідчий Давидов, тільки під впливом "фізичних методів" визнав вину. Військовий трибунал Київського військового округу на судовому засіданні 10 квітня 1937 року виніс вирок: 7 років ув'язнення і 5 років поразки в політичних правах. Вирок вступив у силу 16 квітня 1937 року. Покарання відбував на "Дальбуді". Після відбуття строку військовий трибунал військ НКВС знову засудив його на 10 років позбавлення волі з наступною п'ятирічною поразкою в правах. Підставою став вірш "Мудрий кролик", в якому вбачали натяк на культ вождя. Після закінчення строку ув'язнення залишився на Колимі як вільнонайманий. У селищі Ягідне 8 червня 1957 року його знову заарештували. Звільнили 2 вересня 1958 року, коли прокуратура Магаданської області закрила його справу. Військова колегія Верховного суду СРСР 7 вересня 1957 року скасувала вирок 1937 року щодо А. Добровольського, а військовий трибунал Далекосхідного військового округу 4 грудня 1957 року анулював вирок 1944 року. На Україну А. Добровольський повернувся в 1959 році. Працював у сценарній майстерні Київської кіностудії імені О. П. Довженка. У співавторстві з Ліною Костенко написав кіносценарій "Перевірте свої годинники", відзначений премією на республіканському конкурсі. Перекладав художні твори з англійської (Д. Голсуорсі, А. Сілітоу), французької (Жорж Гові) для журналу "Всесвіт", редагував переклади з польської для видавництва "Радянський письменник". Помер 10 червня 1969 року.

Довбощук Олег Карпович

(1942 р. н.) Народився в с. Брицьке Липовецького р-ну. Живописець, графік, художник-оформлювач. В 1969 р. закінчив Московський заочний народний ун-т. Працював оформлювачем на підприємствах Вінниці, на творчій роботі. В його картинах переважають спокійні, врівноважені, чіткі тони; іноді з’являються яскраві колористичні образи та композиції. Картини і графічні зображення сповнені роздумів та метафоричності, витонченої пластики. Учасник республіканських, всесоюзних мистецьких виставок від 1974. Роботи зберігаються у Вінницькому краєзнавчому музеї, Музеї Вінницького політехнічного ун-ту.

Довгалюк Петро Микитович

(1904-1989 рр.) Народився в с. Гущинці Калинівського р-ну. Український літературознавець, кандидат філологічних наук (1959). 1934 р. закінчив Харківський інститут народної освіти. Учасник 2-ї світової війни, бойові нагороди. Перебував на педагогічній та журналістській роботі. Був редактором фотохроніки РАТАУ (1935-1939), директором видавництва мистецтв (1945-1949), працював в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (1949-1965) у Києві. Досліджував літературний процес на західноукраїнських землях та художній антиклерикальній літературі. Автор окремих розділів книг з історії української літератури (автор розділів у «Нарисах історії української радянської літератури» (1954), «Історії української літератури» (у 2-х т., 1957; 1988), «Історії української радянської літератури» (1964), зб. «Вогненне слово Кобзаря» (1984), статей у БСЭ, УЛЕ, УРЕ, укладач зібрання творів Я. Галана, С. Тудора, Леся Мартовича.

Дробаха Олександр Тимофійович

(1949 р. н.) Народився в с. Оратів Іллінецького р-ну. Художник, графік, члена НСХУ (1990). Закінчив Одеське художнє училище, Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1979). З 1979 р. проживає і працює у Кишиневі (Молдова). Створює батик, абстрактні композиції. Створює батики, абстрактні композиції. Для творчості характерні пошуки абсолютної адекватності зримого простору мальованої площини з тисячолітніми надбаннями цивілізації, ідеалу гармонії виражальних засобів і невловимого фантому історичних нашарувань свідомості через незнане як недосяжне, невловиме. Його роботи неодноразово експонувалися в Україні, Молдові, Росії, Польщі, Румунії, Австралії.

Дробчак Гурій Юхимович

(1930-2008 рр.). Народився в с. Джурин Шаргородського р-ну. Педагог, краєзнавець, журналіст. Закінчив Вінницький державний педагогічний інститут. Працював учителем, культпрацівником, на комсомольській, партійній роботі, директором Вінницького державного архіву. 34 роки був власним кореспондентом республіканської газети «Сільські вісті» у Вінницькій області. Заслужений журналіст України.

Дубравін Андрій Варламович

(1874-1954 рр.). Народився в м. Вінниця. Актор, режисер, художник театру, театральний діяч. Протягом 1891-1894 рр. – актор літнього театру Ц. Куриловича (Вінниця). 1903 р. заснував Товариство російсько-українських акторів. Гастролював Півднем України, організовував літні театри. Автор критичних статей у періодичному виданні «Театр и искусство». Ставив вистави і концерти на користь Червоного Хреста. Поставив п’єси «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Безталанна» І. Карпенка-Карого.

Дудкевич Дмитро Климентійович

(1937-2005 рр.). Народився в с. Кинашів Тульчинського р-ну. Журналіст, член НСЖУ, заслужений журналіст України. Трудову діяльність розпочав у 1955 р. літпрацівником, завідувачем відділу редакції тульчинської райгазети «Комуністичним шляхом» («Зоря комунізму»). Згодом кілька років був на комсомольській та партійній роботі. У 1962 р. повернувся на журналістську ниву, одночасно навчаючись на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, який закінчив 1968 р. Працював завідувачем відділу, заступником редактора обласної газети «Вінницька правда». Протягом 1991-2000 рр. очолював редакцію газети «Вінниччина». З 2002 р. був шеф-редактором, заступником головного редактора обласної газети «Подолія». Автор численних публікацій на краєзнавчу тематику.

Дятчук Валентина Володимирівна

(1941 р. н.). Народилася в с. Курашівці, тепер Мурованокуриловецького р-ну. Працювала в Інституті української мови НАНУ. Мовознавець, літературознавець, перекладач, кандидат філологічних наук (1989). Член Спілки театральних діячів України (1989). Редагувала й рецензувала термінологічні галузеві словники, брала участь у підготовці радіопередач з культури мови, в розробці теоретичних та методичних питань викладання мови в школі. Працює переважно в галузі лексикографії, досліджує мову творів українських письменників.

Є

Єльцова Вікторія Павлівна

(1947 р. н.) Народилася в с. Петрашівка Ямпільського р-ну. Українська поетеса, журналістка. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1977). Працювала в Ямполі редактором місцевого радіомовлення та газети «Ямпільські вісті».

Ж

Желюк Пилип Олексійович

(1904-1976 рр.) Народився в с. Тиманівка, Тульчинського р-ну. Фундатор колгоспного виробництва на Вінниччині, голова колгоспу с. Тиманівка, двічі Герой Соціалістичної Праці (1958, 1974 р.). Учасник Великої Вітчизняної війни. Майже півстоліття життя П. О. Желюк віддав рідній Тиманівці. З його ініціативи оновлюється село, зростає добробут селян. Було побудовано Будинок культури, кінотеатр, кафе, бібліотеку, середню школу, будинок «Книголюб» та ін. Саме П. О. Желюк є ініціатором створення в селі трьох народних музеїв – музею О. В. Суворова, художнього музею ім. Т. Г. Шевченка та музею історії села і колгоспу. Для виховання керівних кадрів на базі колгоспу створюється обласна школа, яка за роки існування зростила і випустила декілька сотень спеціалістів. Колгосп став опорним пунктом Київської сільськогосподарської академії з вивчення передових методів роботи господарства. П. Желюка неодноразово обирали депутатом Верховної Ради України, делегатом партійних з’їздів

Більше інформації : http://irp.vn.ua/index.php?page=7&action=52&k=6

Жилінський Євстафій

(1889-1954 р.р.) Народився в с. Куна Гайсинського повіту Подільської губернії, нині Гайсинського р-ну. Польський математик, магістр математичних наук (1914). Закінчив І Київську гімназію 1907 р., фізико-математичний факультет Київського університету св. Володимира (1911). 1916 р. мобілізований до російської армії. Закінчив військово-інженерну школу у Києві та електротехнічну в Петрограді (Санкт-Петербург). Працював на різних посадах у Польській університетській колегії, Українсько-му державному університеті та Київському політехнічному інституті, Львівському університеті (1919-1946). У травні 1946 р. виїхав до Польщі. Наукові дослідження присвячені питанням алгебри, теорії чисел та логіки. Його науковий доробок складає більше 20 наукових праць і 6 підручників.

Жмурко Іван Матвійович

(1914-1955 рр.) Народився в с. Степашки Гайсинського р-ну. Герой Радянського Союзу (1946). У Червоній Армії – з 1935 р. У 1938 р. закінчив Харківське військове піхотне училище, в 1939 р. – Харківське військове авіаційне училище штурманів. У 1939-1940 pp. – на радянсько-фінському фронті. Учасник Великої Вітчизняної війни з червня 1941 р., воював на Західному, Калінінському, Сталінградському, Донському, Північно-Кавказькому, 3-му Білоруському, 1-му та 2-му Прибалтійських, Ленінградському фронтах. Гвардії капітан. До квітня 1945 р. здійснив 206 бойових вильотів на бомбардування аеродромів, залізничних вузлів, скупчень військ противника. У 1949 р. закінчив Вищу офіцерську школу штурманів у Краснодарі. Нагороджений бойовими орденами та медалями. 4 серпня 1955 р. загинув під час виконання службових обов’язків.

Жупанов Олександр Борисович

(1954 р. н.). Головний лікар Вінницької обласної клінічної лікарні ім. М. І. Пирогова (з 2010), заслужений лікар України (2009), депутат Вінницької міської ради кількох скликань. Закінчив Вінницький державний медінститут ім. М.І. Пирогова у 1978 р. У період депутатської діяльності постійно опікується широким спектром проблем міста. Як заступник голови постійної комісії міської ради з питань планування, фінансів бюджету та соціально-економічного розвитку, О. Б. Жупанов сьогодні займає принципову позицію щодо наповнення міського бюджету, раціонального його використання.

Журба Галина Маврикіївна (Домбровська)

(1988-1979 рр.) Народилася 29 грудня 1888р. на Уманщині. Вихована в польській культурі, вже з юнацьких років нав'язала зв'язок з народом і повернулася до українства, що його віднайшла по лінії маминого роду Копистинських. Писати почала ще в батьківському домі. Двадцятирічною студенткою почала і друкуватись. Перша книга "З життя", що вийшла друком в 1908р. в Одесі. До цієї книжки увійшли три оповідання: "Солов'ї", "Черешні" та "Ясний день". Рецензії на це видання написали Іван Липа й Євген Чикаленко. Журба переїхала у Київ і тут почала друкуватися в передовому на той час літературному журналі "Українська хата". Видання "Української хати", в якому було надруковане оповідання Галини Журби "Коняка", підпало під цензуру. В 1919 р. вийшла друком друга збірка оповідань "Похід життя". В 1921 р. Поселилась на Волині, де присвятила час поширенню освіти між селянством, а далі переїхала до Львова, де продовжувала свою літературну діяльність. У Львові у видавництві "Батьківщина" були надруковані дві повісти "Зорі світ заповідають" (1933) і "Революція йде" (1937); за першу повість письменниця була нагороджена премією Товариства Письменників і Журналістів. Під час другої світової війни вийшов друком в Українському Видавництві сензаційний роман "Доктор Качіоні" (1943). Війна змусила письменницю емігрувати, й вона через Німеччину переїхала в Америку, де поселилась у Філядельфії. Тут, живучи дуже вбого, написала дві книжки, що стали головним здобутком її літературної праці; це автобіографічна розповідь "Далекий світ", що вийшла першим виданням в Буенос-Айресі в 1955 р., а другим в 1978 р. в Нью-Йорку, і роман на тлі історії "Тодір Сокір" (1967) як перша частина задуманої трилогії. Ці два романи виносять Галину Журбу на перше місце між еміграційними письменниками та увійдуть у класику української літератури. Галина Журба посвятила багато уваги організації ОУП "Слово", а ще активніше допомагала уможливити видання нашого письменницького збірника "Слово", для чого перевела і грошову збірку. Померла 9 квітня 1979 р. у Філадельфії.

З

Забаштанський Володимир Омелянович

(1940-2001 рр.). Народився у смт Браїлів Жмеринського району Вінницької області. Після закінчення школи він працював підручним кочегара, різноробом у радгоспі, у кар'єрах добував граніт. У віці 18 років внаслідок вибуху втратив зір і руки. Та Володимир не скорився недолі — почав писати вірші. Згодом він вступає на філологічний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Щодня до його жовтого корпусу Володю приводила дружина й передавала буквально з рук у руки однокурсникам. Сторонньому спостерігачеві й на думку не спадало, що за темними скельцями окулярів — незрячі очі, а замість рук — протези. Поезія стала сенсом його життя: зболене і ніжне серце народжує слова любові до людей, до рідної землі, слова, які стають на сторожі України, українського духу та моралі. Дебютна збірочка Володимира Забаштанського «Наказ каменярів», яка вийшла в 1960 році, сколихнула київську літературну спільноту: в Україні з'явився справжній поет. Земляки з Вінниччини не повірили, що отой хлопчина, котрий разом із ровесниками бігав босоніж браїлівськими стежками, став письменником. Та ще й закінчив університет з червоним дипломом. Володимир Забалканський — взірець чесності та відваги, чистоти й мужності в українському письменстві другої половини XX століття. Він був провидцем для багатьох зрячих. По ньому залишилися книжки віршів та спогади друзів. Саме в них Поет увічнив себе й свій час, щиро привітавши незалежність своєї Вітчизни, яку він самовіддано любив. З'являлися одна за одною книжки справжнього поета: «Віра в людину», «Крицею рядка», «Грані краплі», «Вага слова», «Запах далини», «Жага життя», «Мужністю завдячую тобі»... Тема тяжкої долі українців стала визначальною для нього. Чимало зробив В. Забаштанський і на перекладацькій ниві. Завдяки його старанням вийшли українською мовою книги письменників багатьох країн. За збірку «Запах далини» Володимира Омеляновича Забаштанського 1986 року удостоєно найвищої нагороди — Державної премії імені Тараса Шевченка, міжнародної премії фундації Антоновичів (1997, США). Член СПУ (1967).

Заблоцький Анатолій Петрович

(1941-1988 рр.) Народився в с. Майдан-Грузький, нині с. Вербівка Літинського р-ну. Журналіст, перекладач, прозаїк, члена СЖУ (1980). Працював методистом Вінницького обласного Будинку народної творчості. З 1966 р. - на журналістській роботі. Перекладав твори сучасних польських письменників. Написав цикл есе та науково-популярних нарисів для юнацтва. Чимало творів цього жанру опубліковані в періодичній пресі.

Заболотний Данило Кирилович

(1866-1929 рр.). Мікробіолог, епідеміолог, Президент АН УРСР (1928-1929). Народився в селі Чоботарка Подільської губернії. Закінчив Новоросійський (1891 р.) та Київський (1894 р.) університети. У 1889—1891 рр. працював на Одеській бактеріологічній станції, де вивчав мікроби снігу, опрацьовував питання імунізації ховрахів проти холери тощо. У 1894—1895 рр. працював лікарем у Подільській губернії, у 1895—1897 рр. — у Київському військовому шпиталі. У 1898—1928 рр. — професор Жіночого медичного інституту в Петербурзі, де організував першу в Росії кафедру бактеріології (1898 р.). Водночас у 1919—1923 рр. — ректор Одеського медичного інституту, в якому створив першу у світі кафедру епідеміології (1920 р.). У 1924—1928 рр. — професор Військово-медичної академії у Ленінграді. У 1928—1929 рр. — президент ВУАН, заснував Інститут мікробіології та епідеміології в Києві. Д. К.Заболотний опублікував понад 200 праць, присвячених головним чином вивченню трьох інфекційних хвороб — чуми, холери й сифілісу. У 1897 р. брав участь в експедиції з вивчення чуми в Індії, Аравії. В наступні роки керував експедиціями з вивчення спалахів чуми в Монголії, Китаї, на Забайкаллі, в Ірані, Аравії, Месопотамії, в Киргизьких степах, Поволжі, Туркестані, Шотландії, Маньчжурії та ін.

Загрійчук Анатолій Леонідович

1951-2014 рр. Поет. Народився в м. Жмеринка Вінницької області. Закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту. Служив у війську, де отримав серйозну травму, що підірвала його здоров'я. Після того 18 років вчителював у Жмеринському районі, в селах Тарасівка та Зоринці. Займав посаду директора школи. Був викладачем школи та профтехучилища у смт Браїлові. Працював директором Жмеринського районного будинку творчості школярів і юнацтва, який також розташовувався у Браїлові. 1995 року прийняв сан священика Української православної церкви. Протоієрей (від 2004 р.). Служив на парафіях Шаргородського району (в с. Лозова та Писарівка). У 2000 р. був призначений настоятелем храму Покрови Пресвятої Богородиці с. Демидівка та храму святителя Василія Великого с. Могилівка Жмеринського району. Проповідник високодуховного людського життя, ініціатор багатьох виховних заходів у роботі з молоддю. Помер у Жмеринці. Похований на монастирському цвинтарі у Браїлові. Автор збірок поезій "Жарини", "Обличчя", "І я, о Господи, чернець", "Спіральна свічка у долонях", книжки для дітей "Різдвяне віконечко", прозових книжок "Дзвони по душі", "Довічні сорокоусти", "Подільські стожари".

Заєць Іван Іванович

(1921-2007 рр.) Народився в с. Рудька Царичанського р-ну Дніпропетровської обл. Молодому юнакові родом із села Зайцівка, що на Дніпропетровщині, довелося пройти тернистими фронтовими шляхами Великої Вітчизняної війни. У повоєнні роки займав Іван Іванович відповідальну посаду в органах військової контррозвідки в Австрії, на Байконурі, у 43-й Ракетній Армії. Був нагороджений орденами Великої Вітчизняної війни I ступеня, Червоного прапора, Богдана Хмельницького; 20 медалями, серед яких медалі імені теоретиків космонавтики Ю. В. Кондратюка та С. П. Корольова. З 1963 по 1977 рік Іван Іванович працював директором Вінницького обласного краєзнавчого музею. За роки роботи на цій посаді чимало було зроблено для розбудови музею. З ініціативи І. І. Зайця було добудовано 20 залів, відкрито не одну нову цікаву експозицію. У Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського Іван Іванович прийшов у 1973 році. Працював спочатку старшим викладачем, потім доцентом, а з 1988 року – професором кафедри історії слов’янських народів. Чотири десятиліття свого життя історик, професійний археолог, науковець, відомий вчений в галузі трипіллезнавства, керівник студентського наукового гуртка присвятив ВДПУ ім. М. Коцюбинського. Почесний працівник університету, він більше десяти років очолював Раду ветеранів навчального закладу. У науковому доробку професора І. І. Зайця понад 150 наукових праць. Це особистість талановита, творча, багатогранна. Іван Іванович навчив і виховав не одне покоління студентів, здійснив вагомий внесок у розвиток історичної науки. В його багатогранній діяльності гармонійно поєднались здібності досвідченого педагога, вмілого організатора й талановитого науковця.

Зборовський Іполит Чеславович

(1875-1937 рр.) Народився в с. Яланець, нині Бершадського р-ну. 1895–1900 навчався у художній школі в Одесі, стажувався у Мюнхені. 1904 зрікся дворянства, одружився на бідній батрачці та переїхав у с. Яланець Ольгопільського повіту Подільської губернії (нині Бершадський р-н Вінницької обл.), де 1909 став співзасновником першої споживчої спілки в Бершаді. 1912 – делегат Всеросійського з’їзду представників кредитних та ощадно-позичкових товариств у С.-Петербурзі. 1915 обраний членом правління та заступником голови Подільського кредитного союзу. Водночас активно займався культурно-освітньою діяльністю, власним коштом побудував у Яланці Український народний дім, колекціонував пам’ятки історії та культури, брав участь у археологічних розкопках В. Антоновича на Поділлі. 1916–17 входив до Союзу земств і міст, збирав пам’ятки мистецтвава і старовини Галичини й Буковини. 11 травня 1918 заарештований представниками австро-німецької влади і засуджений до розстрілу, однак як член УЦР відправлений до Лук’янівської в’язниці у Києві. Звільнений через 3 місяці завдяки зусиллям українських кооператорів. Після повалення гетьманату повернувся на Поділля, 1920 у Бершаді заснував Наукове т-во ім. В. Антоновича та краєзнавчий музей. Був його директором до 1922. У 1923 повернувся до Яланця. Організував комуну «Праця», побудував електростанцію. Після звільнення з посад за непролетарське походження та членство в УПСР, 1925 р., переїхав до Вінниці, працював секретарем інспекції відділення Укрсільбанку. У 1927 в Тульчині створив і очолив окружний краєзнавчий музей і краєзнавче товариство. 26 серпня 1929 заарештований у справі СВУ й висланий на 3 р. у м. Архангельськ (РФ). Після відбуття покарання жив і працював у Тульчині та Яланці. 4 серпня 1937 заарештований удруге, 8 серпня того ж року за звинуваченням у антирадянській агітації засуджений до розстрілу. Реабіліт. 1959.

Земляк Василь Сидорович (Вацлав Вацек)

(1923-1977). Народився 23 квітня 1923 в с. Конюшівка Липовецького району. Український письменник і кіносценарист чеського походження. Разом із поколінням письменників-фронтовиків прийшов іще молодий Василь Земляк в українську літературу 50-х років. Творчість Василя Земляка відразу привернула до себе увагу, а після появи «Лебединої зграї» (Дніпро. 1971. №№ 1—3) письменник на тривалий час став об'єктом дискусій про українську прозу 70-х років, хоча спершу критика була не вельми одностайною в оцінці цього роману. Та все ж разом із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей твір був відзначений 1978 p. Державною премією України ім. Т. Шевченка, витримав упродовж небагатьох років кілька видань. Як прозаїка непересічного В. Земляка помітили після появи друком двох його повістей — «Рідна сторона» (1956) та «Кам'яний Брід» (1957). Творче змужніння Василя Земляка як письменника, що вже мав власну тему й своєрідний стиль, засвідчили два наступні його твори — повісті «Гнівний Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський» (1966), які явили читачеві вже досвідченішого й сформованішого автора. Працюючи на Київській кіностудії ім. О. Довженка, він створює ряд сценаріїв, названих, утім, кіноповістями, — «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон» (1956—1963). Письменник відчуває смак до динамічного сюжету, до чітко вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при цьому не втрачає набутого раніш, тобто загалом не міняє вже вироблених манери мовлення й погляду на зображуваний світ. Та лише «Лебедина зграя» найпереконливіше засвідчила висхідний напрям його творчості й стала вінцем пошуків у галузі стилю та характерології, ввібравши в себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет цього роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Веселі Боковеньки», третя частина твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цілком здійснити задумане Землякові не судилося.

Зінченко Леонід Петрович

(1936 р. н.) Народився в с. Варварівка Карлівського р-ну Полтавської обл. Історик, краєзнавець, етнограф. Закінчив Вінницький педінститут (1959). Перебував на комсомсомольській (1959–65) і парт. (1966–78) роботі. 15 років очолював кафедру української і зарубіжної культури Вінницького державного педагогічного інституту. Брав участь у створенні в університеті народознавчого центру. Кандидат історичних наук (1978). Наукові дослідження: історія та краєзнавство Поділля, духовна культура, усна народна творчість, побут, звичаї та обряди подолян, історія християнства різних його напрямів. Автор нарисів «Нові традиції, свята та обряди на Вінниччині» (В., 1980); «Готуємо виконавців нових обрядів» (К., 1981), монографії «Небо релігії, або Сучасні нетрадиційні релігії» (2002), навч. посібників «Методичні матеріали до релігієзнавства» (2001), «Народна демонологія подолян» (2002), «Неорелігії» (2002; «Православ’я в Україні» (2003), «Християнство в Україні» (2006; 2-е вид. – «Християнство», 2007), «Історія християнства» (2009; усі – Вінниця). Брав участь в укладанні книги «Історія міст і сіл Української РСР. Вінницька область» (К., 1972). Автор понад 60 наукових праць, серед яких навчальні посібники: «Християнство», «Православ’я в Україні», «Новітні релігії в сучасній Україні».

Зоранчук Йосип Герасимович (Зорук)

(1889-1963 рр.). Народився в с. Котюжинці, Калинівського р-ну. Український педагог, прозаїк. Закінчив Житомирську гімназію. Мав дружні зв’язки з П. Тичиною, К. Поліщуком, Я. Савченком. 1918 р. повернувся до рідних Котюжинців та розпочав вчителювати. Автор ряду публікацій та критичних статей, які друкував у періодичній пресі. Окремим виданням вийшла новела «Vae victis» (1919). Під час Другої світової війни, за зв’язок із партизанами, був ув’язнений у фашистському концтаборі (1942-1945). Після війни жив біля молодшої дочки у с. Коло-Михайлівка, викладав у школі українську та німецьку мови.

Зуїха Явдоха (Явдоха Микитівна Сивак)

(1855-1935 рр.) Народилася в с. Кущинці, нині Гайсинсчького р-ну. Народна співачка, етнограф, носій українського фольклору. З її уст Г. Танцюра записав 1008 народних пісень, близько 400 прислів’їв та приказок, 156 казок, велику кількість загадок і етнографічних матеріалів. 825 кращих пісень увійшли до академічного видання «Пісні Явдохи Зуїхи» (1965), виданого за сприяння М. Рильського. Її ім’ям в с. Зятківці названо вулицю, встановлено пам’ятник «Народній пісні жити», де в образах Я. Зуїхи та Г. Танцюри уславлено хранителів народної мудрості для прийдешніх поколінь.

Й

Йолтуховський Микола Павлович

(1942 р. н.) Народився в с. Йолтухи, тепер с. Явтухи Деражнянського р-ну Хмельницької. обл. Педагог, краєзнавець. 1964 р. закінчив Вінницький державний педагогічний інститут. По закінченні вузу вчителював у Барському районі. Протягом 1980-2002 рр. працював на посаді заступника директора Барської ЗОШ І-ІІІ ст. № 4. Активний краєзнавець. Ініціатор створення районного краєзнавчого музею (1967) та краєзнавчого залу в ЗОШ № 4 (1991), автор герба і прапора Бару. Досліджує історію Східного Поділля. Має численні публікації краєзнавчої тематики, учасник багатьох науково-краєзнавчих конференцій.

І

Іванов Олександр Васильович

Народився в м. Кам'янець-Подільському. Український педагог, етнограф, фольклорист, перекладач, краєзнавець. Вчителював у містах Ямполі (1908), Могилеві-Подільському (до 1930 р.), де очолив місцевий музей, керував краєзнавчим товариством. Автор історико-краєзнавчих нарисів про цілий ряд сіл та містечок Могилівщини, описав пам’ятки культури у 88-ми подільських селах. Налагодив співпрацю з багатьма установами УАН: Етнографічною комісією, Інститутом географії та картографії, Комісією охорони пам’яток культури, Музеєм українських діячів мистецтва та науки, Кабінетом музичної пісенності та багатьма іншими установами. Під час перебування у Могилеві-Подільському родини Косачів тісно спілкувався з нею. Листувався з Оленою Пчілкою, яка на його прохання написала автобіографію, присвятив письменниці два вірші. Написав і переклав українською та російською мовами багато поетичних творів, проте друкувався рідко. Архів О. В. Іванова зберігається у спецфонді відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН під № 157.

Івашкевич Ярослав

(1894-1980 рр.). Польський письменник, перекладач і громадський діяч. Народився 10 лютого 1894 в селі Кальник, нині Іллінецького району Вінницької області. Дитинство провів у Єлисаветграді, у родині своїх родичів Шимановських. З 1909 року мешкав у Києві, навчався у 4-й гімназії. 1912–1918 роки навчався в Київському університеті (юридичний факультет) та консерваторії. 1918 року назавжди виїхав до Польщі. Автор поетичної збірки «Діонісій» (1922), роману «Честь і слава» (1956–1965), п'єси «Відбудова Блєндомиру» (1951), повістей «Панночка з Вілька», «Мати Йоанна від ангелів», «Дівчина і голуби». Перекладач поезій Т. Шевченка, М. Рильського. Після тривалої перерви відвідав Україну в 1958, 1964, 1974 та 1977 роках. Добре володів українською мовою.

Іщук Марія Іванівна

(1921 р. н.) Народилася в с. Івча Літинського р-ну. Педагог, літературознавець. Протягом 1964-1973 рр. працювала доцентом кафедри української літератури Вінницького педагогічного інституту. Як літературознавець найбільше уваги приділила дослідженню творчості М. М. Коцюбинського. Нині мешкає у Києві.

К

Камінський В'ячеслав Арсенович

(1869–1938 рр.). Народився в с. Косареве Дубенського повіту Волинської губернії, нині Млинівського р-ну Рівненської обл. Педагог, етнограф, краєзнавець. Збирав матеріали звичаєвого права на Волині, Поділлі, Чернігівщині та Дніпропетровщині, матеріали до нар. демонології. Автор публікацій про М. Ломоносова, М. Гоголя, П. Плетньова, П. Мельникова-Печерського, низки праць з діалектології, описів звичаїв та обрядів рідного села. У 1921-1922 рр. жив у Вінниці, очолював тут Подільську губернську комісію з охорони пам’яток давнини, мистецтв і природи. На подільському народному ґрунті опублікував два дослідження: «Матеріали для характеристики малоруських говорів Подільської губернії» (Живая старина. – 1902. – Вып. 1. – С. 74-96) і «Етнографічні матеріали, записані в с. Будках Вінницького повіту Подільської губернії» (Киевская старина. – Т. 92. – С. 20-31)

Каменюк Михайло Феодосійович


(1948 р.н.). Народився в с. Григорівка Могилів-Подільського району Вінницької обл. Український поет, публіцист, драматург, перекладач, громадський діяч. У 1966 р., закінчивши із золотою медаллю Григорівську середню школу, Михайло Каменюк вступив на філологічний факультет Вінницького державного педагогічного інституту ім. М. Островського (нині Вінницький державний педагогічний університет ім. Михайла Коцюбинського). Армійську службу проходив після інституту в м. Єреван (Вірменія) у військах протиповітряної оборони. Його перші поетичні проби з'явилися на сторінках «Наддністрянської правди» та міжзональної газети «Комсомольське плем'я», що виходила на чотири області. Він став активним учасником районного літоб'єднання разом із Ніною Гнатюк та Романом Лубківським. Працював кореспондентом, заввідділом сільського господарства у Літинській райгазеті «Радянське життя», спецкором відділу сільського господарства обласної газети «Вінницька правда», власкором республіканських газет «Молодь України» та «Комсомольское знамя», «Селянська правда», журналу «Україна», заступником редактора, редактором обласної газети «Комсомольське плем'я», заступником редактора журналу «Вінницький край», заввідділом журналу «Київ». Загалом його стаж у журналістиці — 45 років. На початку 1990-х років Михайло Каменюк — генеральний директор Вінницької державної телерадіокомпанії, де за його ініціативи відкривається цілодобовий телевізійний канал ВДТ-6, перше на Вінниччині молодіжне радіо прямого ефіру «Сьомий континент», молодіжний театр-студія «На Парижі». Він розробив і втілив у життя проекти обласної газети «Подолія», православної газети «Віра Брацлавщини», газети Фонду «Відродження нації» — «За Батьківщину», власної приватної газети «Правий берег» та Інтернет-журналу «Чорний шлях». Був автором і керівником творчої групи з написання і видання книги «Чотири вінницькі броди», присвяченої 75-річчю утворення Вінницької област. Автор поетичних збірок "Чотири струни", "Брати по вогню", "Дихання ріки", "Прямовисний вітер", "Чорнило для Геродота", "Спасівка", "Окільцьовані птахи", "Птах безодні. 100 поезій про кохання", "Місячна ніч в Григорівці", "Татуювання коня"; ліричної драми "Софія Потоцька"; перекладає з російської мови. Лауреат літературних премій імені А. Малишка, імені М. Коцюбинського, імені М. Трублаїні. Чотири рази, у 1986—1992, 1995—1997, 2008—2012 та з квітня 2014 р. Михайло Каменюк керував і керує зараз Вінницькою організацією Національної спілки письменників України, був радником голови Вінницької облдержадміністрації з питань культури та духовності,[4] заступником голови НСПУ (2012—2014). Заслужений працівник культури України. Член Національної спілки письменників України (із 1979 року) та Національної спілки журналістів України (із 1975 року).

Карпеко Володимир Кирилович

(1922-1993 рр.) Народився в м. Козятин Вінницької області. Російський поет, заслужений працівник культури Бурятії, лауреат премії ім.О.Фадєєва (1981), член Спілки письменників СРСР (1955). У 1957 р. закінчив літературний інститут ім. М. Горького в Москві. Друкувався в альманасі «Крим», журналах: «Огонек», «Смена», «Советский моряк», «Советская Украина». 1950 р. вийшла в світ перша книга «Широкая дорога», пізніше: «Алексей Большаков», «Про мальчика Петю», «Ещё про это» (1954). У наступні роки побачили світ ряд його віршованих збірок. Поет із задоволенням писав на замовлення слова пісень до кінофільмів тих часів – «Орлёнок», «Гори, моя звезда», «Страницы былого», «Голубая стрела», «Обгоняющая ветер», «Ч.П.», «Хроника пикирующего бомбардировщика». Проживаючи в Москві, постійно підтримував зв’язки із земляками

Квітка Климент Васильович

1880-1953 рр.) Народився в с. Хмелів, нині Сумської обл. Український музикознавець, фольклорист. Навчався у Музичному училищі Київського відділення Російського музичного товариства в Києві по класу фортепіано. Освіту К. Квітка продовжував у Київському університеті Святого Володимира (нині — Національний університет ім. Т. Шевченка), який закінчив 1902 року. З юних років почав збирати народні мелодії, з 1896 року, співпрацював з журналом «Київська старина» і вже у 1902 р. видав перший збірник народних пісень. У студентські роки він працював деякий час концертмейстером хору Київського університету. 1907 року К. Квітка одружився з Ларисою Петрівною Косач, видатною українською поетесою, знаною як Леся Українка, з якою прожив 6 років до її смерті у 1913. Чимало народних мелодій К. Квітка записав з її голосу. У 20-х рр. бував на Вінниччині. Деякий час жив і працював у м. Могилеві-Подільському та навколишніх селах

Кимак Леонід Борисович

1950 р. н. Народився в с. Городище, тепер Рівненського р-ну Рівненської обл.). Журналіст, літературознавець. Середню освіту здобув в Ялтушківській школі Барського району. Закінчив факультет журналістики Львівського університету ім. І. Франка (1973). Лауреат першого Всеукраїнського фестивалю журналістики „Віра. Надія. Любов” (1994). Працював у редакціях районних газет Вінниччини, на обласному радіо, з 1993 року – редактором газети Вінницького педагогічного інституту „Педагог”. Автор багатьох рецензій і критичних відгуків про творчість сучасних письменників. Вивчав життя і творчість Б. Антоненка-Давидовича. Автор багатьох краєзнавчих розвідок, нарисів, рецензій.

Клен Юрій (Освальд Бурггардт)


(1891-1947 рр.). Український поет, перекладач, літературний критик. Свої твори публікував під псевдонімом Юрій Клен. Народився 4 жовтня 1891, с. Сербинівка Волинської губернії, нині Старокостянтинівського р-ну Хмельницької обл., в родині німецького купця-колоніста Фрідріха Бурггардта та Каттіни Сідонії Тіль. Поет мав двоє хресних імен: Освальд і Екарт. Коли Освальду виповнилося п'ять років, родина переїхала до Немирова. Початкову школу закінчив у селищі Воронівка, де Бургардти жили кілька років після Немирова. Далі було навчання в Немирівській гімназії. Завершив середню освіту в Київській першій гімназії з золотою медаллю, звідки у 1911 році вступив до університету святого Володимира. В університеті одержав грунтовну філологічну освіту: вивчав англійську, німецьку та слов'янську філологію, історію літератури. Вже тоді захопився творчістю Рільке, перекладав російською його вірші. 3 початком Першої світової війни Освальда Бургардта депортовано до Архангельської губернії (с. Мар'їна гора). Повернувшись до Києва у 1918, закінчив у 1920 університет, вступив до аспірантури при дослідному інституті УАН. Викладав разом із М. Зеровим у соціально-економічному технікумі с. Баришівки. У Київському інституті народної освіти створив кафедру прикладного мистецтва (1930–1931), брав активну участь у роботі ВУАН. З 1931 року живе та працює в Німеччині, тісно співпрацює з поетами, що об'єднувались довкола «Вісника» Д. Донцова. У 1934 році за допомогою професорів Маєра і Чижевського влаштувався викладачем російської і української мови у Мюнстерському університеті. Там само написав і захистив німецькомовну докторську дисертацію «Головні мотиви творчості Леоніда Андрєєва» (1936). У роки Другої світової війни служив за перекладача при штабі 17-ї армії. З 1943 р. працює викладачем в Українському вільному університеті в Празі, по закінченні війни — коротко професором слов'янської філології Інсбрукського університету. Здобув третю премію Українського католицького союзу (трійця переможців – Галина Журба, Юрій Косач та Юрій Клен). Некролог на смерть Юрія Клена в журналі «Арка», листопад 1947. З травня 1947 року і до смерті працював головним редактором літературного журналу «Літаври» (виходив у Зальцбурзі, Австрія). За життя поета світ побачило п'ять чисел журналу. Помер Юрій Клен 30 жовтня 1947 року в німецькому Авгсбурзі.

Кодацька Лариса Феодосіївна

(1921-1995 рр.) Народилася в с. Остапківці, нині Немирівського р-ну. Український літературознавець. Все своє трудове життя пов’язала з Інститутом літератури ім. Тараса Шевченка. В колі її дослідницьких інтересів перебували життєвий та творчий шлях Великого Кобзаря. Досліджувала тексти Т. Шевченка. Упорядкувала книги «Листи до Т. Г. Шевченка. 1840–1861» (К., 1962). Брала участь у підготовці зібрання творів Т. Шевченка у 10-ти т. (т. 6, 1957) та 6-ти т. (т. 2, 6, 1963–64), І. Франка в 50-ти т. (т. 14, 1978), П. Тичини у 12-ти т. (т. 10, 1987; усі – Київ).

Колесник Степан Павлович

(1932 р. н.). Прозаїк. Колесник Степан Павлович народився 12 лютого 1932 р. в с. Мончинці Калинівського району на Вінниччині. Закінчив факультет журналістики Київського університету. Доцент. Працював на журналістській роботі, очолював Київську письменницьку організацію. Автор книжок нарисів та оповідань: "Медозбір", "Яблуневі кордони", "Доброкут", "Живу після смерті", "За Десною жито половіє", "На Севере жарко", "Довга кладка через літа", "Бунт середняків", "Обкрадені села", "Куди пливе ескадра". Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка.

Колесниченко Надія Миколаївна

Народилась 08.09.1949, в с. Григорівка Ширяєвського р-ну Одеської обл. Актриса, заслужена артистка України. У 1970 р. закінчила Київський національний університет театру, кіно та телебачення ім. І.Карпенка-Карого. У цьому ж році прийшла до Віницького обласного музично-драматичного театру ім. М. Садовського. За час роботи у театрі зіграла більше 70 ролей у п’єсах сучасного та класичного репертуару. Створені нею образи – глибоко психологічні, виразні, життєві. У її творчому доробку – і травестійні ролі у виставах для дітей («Пеппі Довгапанчоха», «Малюк і Карлсон», «Котигорошко»), і провідні ролі у виставах «Не судилось» – Катря, «Суєта» – Явдоха, «Майська ніч» – Галя, «Собор Паризької Богоматері» – Есмеральда, «Мораль пані Дульської» – Юліасевичева та багато інших. Найбільш виразними, позначеними глибоким проникненням в образ, емоційно хвилюючих, по-людському зворушливих можна згадати Варю («Діло, якому ти служиш» за Ю.Германом), Сашу («Живий труп» Л.Толстого), Асю («Втрачений горизонт» Г.Плоткіна), Онисю («Навала» Л.Леонова), Лідію Андріївну («Провінціалки» Я.Стельмаха), Глумову («Так виходять у люди» О.Островського)

Коновалюк Федір Зотикович

(1890-1984 рр. Народився в с. Калівка, нині с. Ягідне Мурованокуриловецького р-ну. Український художник. В 1991 р. на основі переданої ним колекції картин у Мурованокуриловецькому БК «Жовтень» була створена картинна галерея. Велика колекція картин митця подарована Вінницькому національному технічному університету

Корсовецький Орест Іванович

(1925-2000 рр.) Народився в с. Клембівка Ямпільського р-ну в учительській родині. Український поет, публіцист. Закінчив Немирівське педагогічне училище та Вінницький педагогічний інститут (1955). Учителював в Україні, на Вінниччині (1950–59) в Криму та на Чукотці. В останні роки жив у Криму. Учасник 2-ї світ. війни. Мав бойові нагороди. Автор збырок «Над слідом ведмежим намет» (К., 1989) і «Вітер часу» (В., 2006). Добірки його віршів опубліковані у колективному збірнику «Народження пісні» (1965) та в «Антології ХХ століття: Сто поетів Вінниччини за сто років» (2003; обидві – Київ). У поезії Корсовецького – життя, історія та культура народів Чукотки й Криму, природа цих країв, а також роздуми про рідне слово, долю України. У газеті «Кримська світлиця» друкував історичні, мовознавчі розвідки, культурол. статті, полем. нотатки. 2003 його ім’ям названо Центр. рай. б-ку в Чорноморському. Лауреат премії ім. І. Огієнка в галузі освіти (2000). Член СПУ (1990)

Детальніше про письменника: http://ukrlife.org/main/uacrim/korsov.html

Коряк Василь Мусійович

Народився 14.01.1942 в с. Ковалівка Немирівського р-ну. Педагог, поет-гуморист. Закінчив фізико-математичний факультет Вінницького педагогічного інституту (1964). Викладав у навчальних закладах Вінниччини: школах, Вінницькому торговельно-економічному інституті КНТЕУ, Вінницькому національному педагогічному університеті ім. Михайла Коцюбинського. З середини 80-х рр. минулого століття друкується в журналах «Перець», «Старт», альманахах «Горизонт», «Весела Січ», збірниках «Веселий ярмарок», «Чарка підвела». Автор книг сатири і гумору «Рай і пекло», «Сміх лікує всіх», «Шифрограми із курорту». Лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Степана Руданського (2000). Член Вінницької організації НСПУ (2004).

Косаківський Віктор Афанасійович

(31 січня 1962 ). Етнолог, археолог, мистецтвознавець, фольклорист, краєзнавець, старший викладач Старший викладач факультету історії етнології та права ВДПУ. ім. М. Коцюбинського, член Національної спілки краєзнавців України, дійсний член Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при Кам'янець-Подільському національному університеті ім. І. Огієнка, член Національної спілки народних майстрів України, член колегії управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації Народився 31 січня 1962 року в смт. Чечельник Чечельницького району Вінницької області. У 1988 році закінчив історичний факультет Вінницького державного педагогічного інституту імені Миколи Островського (спеціальність – вчитель історії та суспільствознавства). З 1988 по 2000 рік він працював у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї на посадах: молодший науковий працівник, науковий працівник, старший науковий працівник, завідувач сектору археології, завідувач сектору археології і етнографії, ведучий науковий працівник. Під час роботи в музеї створив ряд виставок: «Національна символіка Поділля» (1991-1993 рр.) в співавторстві з Ю. К. Савчуком, «Ремесла та промисли подолян» (1994-1997 рр.), «Живий вогонь» (1996 р.) – персональна виставка Заслуженого майстра народної творчості України гончара О. Г. Луцишина, «Килими Поділля» (1998 р.), «Народний одяг подолян» (2000 р.).
З жовтня 2000 року і до сьогодні Віктор Афанасійович – старший викладач Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Формував етнографічну колекцію та створював етнографічний музей при кафедрі (2000-2003). Також сформував Рукописний фонд студентських польових фольклорно-етнографічних досліджень. Викладає навчальні дисципліни: «Етнографія України», «Основи українського народознавства», «Етнографічне музеєзнавство», «Методика викладання Українознавства», «Етногеографія та краєзнавство», «Етнодемографія», «Етнопам’яткознавство», та спецкурс «Традиційний одяг подолян». Веде студентський етнографічний гурток, в якому навчає студентів різним видам народних ремесел. Віктор Афанасійович досліджує археологію (трипільську культуру, проводив археологічні розкопки у с. Буші (2007-2009 рр.), етнологію (ремесла і промисли подолян, народне мистецтво, народний одяг, звичаї та обряди), фольклор (пісенний, прозовий), історію і краєзнавство. Він автор 153 наукових праць з вище перелічених тем. Науковий редактор 9 збірників наукових праць та монографій. В. А. Косаківський написав дисертацію «Етнокультурна характеристика Південно-Східного Поділля в ХІХ – на початку ХХІ століття (на прикладі традиційно-побутової культури жителів містечка Чечельник)». Віктор Афанасійович має захоплення, він виготовляє деякі види народних ремесел: малюнок на склі, лозоплетіння, витинанка, писанка, глиняна іграшка.

Кочур Григорій Порфирович

(1908-1994 рр.) Народився в с. Феськівка Чернігівської області. Перекладач, теоретик перекладу, громадський діяч. Навчався в Київському інституті народної освіти, де його викладачами були професори С. Савченко, М. Калинович, Б. Якубський, С. Маслов, М. Зеров. Викладав у Тираспольському та Вінницькому педінститутах. 1943 разом з дружиною безпідставно заарештований, засуджений до каторжних робіт на шахтах системи ГУЛАГ м. Інта (Комі АРСР). Тут посів провідне місце в інтернаціональному гуртку інтелігенції, не припиняв творчої діяльності. Перекладав, писав вірші, вивчав із допомогою в'язнів нові мови, зокрема, естонську, латвійську, вірменську, грузинську, долучав до цього друзів. Після звільнення (1953) і реабілітації (1962) Кочур повернувся в Україну й оселився в м. Ірпінь, під Києвом. Найближчий соратник М. Рильського. Григорій Кочур був неформальним лідером українського перекладацького цеху. Його оселя в Ірпені була центром, де збиралася опозиційно налаштована творча інтелігенція. Усі ці роки Кочур багато і плідно працює, виховуючи нове покоління перекладачів. Його переклади охоплюють 26 століть, починаючи від Архілоха (давньогрецька поезія) і закінчуючи сучасними поетами, три континенти (Європа, Америка й Азія), близько 30-ти літератур. Він автор статей з теорії перекладів, кваліфікованих передмов до видань зарубіжних авторів, численних рецензій і спогадів. За другої хвилі репресій серед української інтелігенції, в 1973 р., Кочур був виключений зі Спілки письмеників України (СПУ). Був практично позбавлений можливости публікуватися. Тільки 1988 р. Г. Кочур відновлений в СПУ. 1989 видана невелика збірка його віршів «Інтинський зошит», його табірна поезія. 1991 р. виданий том вибраних перекладів «Друге відлуння». Г. Кочур — лауреат премії ім. М. Рильського за переклади і Державної премії ім Т.Шевченка за книгу «Друге відлуння». Тільки у 82-річному віці дістав можливість прийняти зарубіжні запрошення і виступити з доповідями на наукових конференціях у США (Іллінойський університет, 1991), у Польщі й Чехії (1992). Г. Кочур був дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, нагороджений медаллю НТШ ім. М. Грушевського. В Ірпені діє Літературний музей Григорія Кочура. У Львівському університеті 1998 р. відкрито кафедру перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура.

Коцюбинська Михайлина Хомівна

(1931-2011 рр.) Народилася 18 грудня 1931 р. у м. Вінниці. Племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського (донька його молодшого брата Хоми). Літературознавець. Закінчила філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Кандидат філологічних наук. Старший науковий співробітник Інституту літератури НАН України. Автор книжок "Образне слово в літературному творі", "Література як мистецтво слова", "Етюди про поетику Шевченка", "Зафіксоване і нетлінне: Роздуми про епістолярну творчість", "Мої обрії" у 2 томах; "Твори В. Стуса у 6 томах 9 книгах" (упорядкування, передмови, коментар); "Листи В. Чорновола" у 2-х кн., а також автор понад 250 друкованих праць. Лауреат премій імені Антоновичів, імені О. Білецького, імені В. Стуса, імені О. Теліги, імені М. Коцюбинського, Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка.

Коцюбинський Михайло Михайлович

(1864-1913 рр.). Видатний український письменник та громадський діяч. На нашому сайті створено добірку інформації про письменника. Доступ за посиланням:

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ

Кошиць Олександр Антонович

(1875-1944 рр.) Народився в с. Ромашки, нині Миронівського р-ну Київської обл. Український хоровий диригент, композитор, етнограф і письменник-мемуарист. Його ім’я значний час (з середини 1920-х і до 1960-х рр.) знаходилося під негласною забороною, як ім’я буржуазного націоналіста та емігранта, що продовжував нести антирадянську агітацію за допомогою народної пісні, якої не торкалася рука радянської цензури. Вперше О. Кошиць познайомився з Вінниччиною у 1914 р., під час гастролей театрального колективу М. Садовського, де він працював хормейстером. У вінницькому театрі він поставив опери «Утоплена», «Енеїда» та «Різдвяна ніч» М. Лисенка, «Роксолана» Д. Січинського, «Сільська честь» П. Масканьї, «Галька» С. Монюшко. На початку січня 1919 р. О. Кошиць спільно з К. Стеценком організував у Києві за дорученням С. Петлюри (02.01.1919) Українську республіканську капелу (з 1920 – Український республіканський хор). Створення колективу в подальшому тісно пов’язане з Поділлям, зокрема Вінницею, музичними діячами Вінниччини. У березні 1919 р. капела під керівництвом О. Кошиця була відряджена українським урядом для пропаганди національного музичного мистецтва за кордон. Після падіння УНР Кошиць уже не зміг повернутися з хором до України. З 1926 р. він жив у США і Канаді. Займався педагогічною діяльністю. О. Кошиць – автор мемуарів «Спогади» (1948) і «З піснею через світ» (1952). Помер і похований у Вінніпегу (Канада)

Кравець Микола Миколайович

(1928-2011 рр.) Народився в с. Бабичі Білгорайського повіту Люблінського воєводства (Холмщина). Шкільні знання Микола почав засвоювати з 1935 р., коли пішов навчатися спочатку у польську, згодом українську школу. Після її закінчення до 1944 р. навчався в Грубешівській українській учительській семінарії, яку створив колишній січовий стрілець П. Кривоносюк. Після вигнання німецьких військ радянською армією батько з родиною був депортований на Дніпропетровщину. Родина поселилася в м. Апостолове. У січні-липні 1945 р. юнак навчався у Нікопольському педагогічному училищі. Отримавши диплом учителя початкових класів, М. Кравець з вересня 1945 р. до серпня 1946 р. працював у початковій школі с. Нова Мар'янівка Апостолівського району. У вересні 1946 р М. Кравець вирушив на Волинь продовжувати здобувати освіту на історичному факультеті Луцького вчительського інституту, який закінчив з відзнакою у липні 1946 р. Впродовж року після закінчення інституту М. М. Кравець учителював у семиричній школі с. Галичани Берестечківського району на Волині. Водночас заочно навчався на історичному факультеті Львівського педагогічного інституту. У 1949—1952 рр. був учителем, згодом директором середньої школи у Берестечку. У 1952 р. вступив до аспірантури Інституту суспільних наук Академії наук УРСР у Львові. Його учителем став видатний український історик І. П. Крип'якевич. Там, у столиці Галичини, 24-річний Микола Кравець прилучився до наукової школи Михайла Грушевського в українській історіографії. Після двох років навчання в аспірантурі, замість визначених трьох, захистив у 1954 р. кандидатську дисертацію і один рік працював старшим викладачем на історичному факультеті Станіславського педагогічного інституту(нині Прикарпатського національного університету). У 1958 р. повернувся у Львівський університет, в якому очолив кафедру історії України.У 1975 р. М. М. Кравець прийняв пропозицію очолити кафедру загальної, тепер всесвітньої, історії на історичному факультеті Вінницького державного педагогічного інституту(нині державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського). У Вінниці М. Кравець почав видавати свої праці у формі методичних рекомендацій для студентів. Вчений залишається вченим повсюди, куди не заводить його доля. Його переїзд до Вінниці сприяв активізації краєзнавчих досліджень, що вилилось у продовженні традиції публікацій історичних праць у місті, перерваної наприкінці 1950-х років. Завдяки його ініціативі почалося проведення Вінницьких обласних історико-краєзнавчих конференцій, які знайшли своє продовження у випуску «Наукових записок Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія». До 2001 р. працював завідувачем кафедри всесвітньої історії, в 2001—2006 рр. — професором цієї кафедри. Дослідник історіографії, політичних рухів, соціального і економічного розвитку, культури України, політичної історії Франції, Німеччини, Польщі, доцент (1965), доктор історичних наук, професор (1968), почесний професор НаУКМА (1996).

Кривицький Олександр Олексійович (Кривіцький)

(1886-1946 рр.) Народився в с. Дзигівка, нині Ямпільського р-ну. Краєзнавець, член Ради Всеукраїнського етнографічного товариства (з 1928 р.), член-кореспондент науково-дослідного геологічного інституту АН України. Протягом багатьох років працював учителем у с. Озаринці Могилів-Подільського району. При школі створив геологічний музей, природничий гурток. Спільно з учнями збирав фольклор, описував народний побут, колекціонував зразки народного ужиткового мистецтва, надсилав матеріали до «Словника української мови» Б. Грінченка. В Озаринцях побувала Олена Пчілка, К. Квітка, О. Курило. Від 1928 р. – член Ради Всеукраїнського етнографічного товариства. 1931–33 – директор Могилів-Подільського гірничого технікуму. За звинуваченням у неблагонадійності висланий до м. Сталіно (нині Донецьк), де працював у педагогічному інститукті. 5 квітня 1938 заарештований, 1939 за звинуваченням в антирадянській діяльності засуджений. до 3-х р. ув’язнення у виправно-трудових таборах. Через хворобу справу переглянуто і 17 лютого 1940 Кривицького звільнено. Після звільнення повернувся в Озаринці.

Кривцун Надія Сергіївна

(1960 р. н.) Народилася в м. Вінниця. Прийшла до театру після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого у 1981 році. У вінницькому театрі 26 років. За цей час зіграла до 70 ролей у драматичних та музичних виставах, переважна більшість яких головні. Талановита, музично обдарована, емоційна, з гарними сценічними даними. Працелюбна, віддана акторській професії. Цікавими є такі її роботи: Арманда у булгаковській трагедії “Життя та смерть пана де Мольєра”, Стеха у шевченківській драмі “Назар Стодоля”, Галина у драмі М.Старицького ”Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці...”, Анна в п’єсі Л.Разумовської “Сестри”, Цейтл у п’єсі Г.Горіна “Поминальна молитва”, Моллі у психологічному детективі А.Крісті “Мишоловка”, Таня у драматичному етюді В.Селезньова «Осіння мелодія», Фея у драматичній історії В.Селезньова " Незакінчена історія". Гострохарактерні, емоційні й запальні її героїні у комедійних виставах: Луіса (“Дуенья” Р.Шерідан), Анеля (“Дами та гусари” О.Фредо,), Крістіна (“Крихітка” Ж.Летрез), Сона (“Ханума” А.Цагарелі), Марієтта (“Баядера” І.Кальман), Тессала (“Дім, у якому переночував бог” Г.Фігейреду), Зовиця ("Майська ніч" М.Гоголя, М.Лисенка), Дженні (“Потрібен брехун” Д.Псафас), Ганна Андріївна («Ревізор» М.Гоголь). Яскравими є її персонажі у драматичному етюді "Осіння мелодія" (Таня), у драматичній новелі "Незакінчена історія" (Фея), у фантазії на теми кохання "Ніч Святого Валентина" (Жінка). Лауреат Республіканського конкурсу читців ім. Т.Г. Шевченка (1989 р.). Удостоєна Подільської літературно-мистецької премії “Кришталева вишня” за 2006 рік.

Курашкевич Кирило Володимирович

1920-2010 р.р. Народився в смт Тростянець. Поет і прозаїк. Після закінчення семирічки Тростянецька районна газета рекомендує юнака до Харківського технікуму журналістики, де той вчиться і друкується у студентській газеті «Кадри преси», яку редагує Олесь Гончар. Навчався в Тульчинському учительському інституті. Працював у редакції газети «Червона Тульчинщина». В 1960-1974 рр. жив і працював у Вінниці, Перебував у витоків створення у 1971 р. Вінницької організації НСПУ. Очолював Вінницьке літературне об’єднання. Автор багатьох поетичних збірок, оповідань. У 1974 р. переїжджає до Миколаїва, де також керує літературним об'єднанням, обіймає посаду відповідального секретаря обласної організації книголюбів. Три роки життя пов'язані з містом Фастів Київської області. З 1984 р. живе у Києві де бере активну участь у культурно-мистецькому житті, будучи віце-президентом Української асоціації письменників-авторів художньо-соціальної літератури, від 1995 р. — членом Міжнародної Асоціації письменників-баталістів і мариністів та редколегії військової газети «На варті неба», головним редактором видавництва «Азимут-Україна». Почав писати вірші й друкуватися ще до війни. Але плідно взявся працювати у літературній царині з 1960 р. після звільнення у запас з військової служби. Автор понад двадцяти прозових і поетичних видань. Перша поетична збірка — «Весняні грози» (1961). Згодом одна за однією з'являються збірки «Чорнобривці» (1966), «Квітнева рань» (1967), «Калинове намисто» (1969), «Щедре літо» (1970), «Сонце у лютому» (1973), «Яблуневий світанок» (1977), «Зустріч у вересні» (1980), «Березнева заметіль» (1983), «Монолог» (1988), «Мій карий кінь» (1995), «Очима Водолія» (1998), «Вибране у 2-х томах» (2002), «Перехрестя» (2002), «Вдогін за весною» (2003).

Кутинський Михайло Іванович

1890-1974 рр. Народився в с. Зарубинці Черкаськоъ обл. Педагог, письменник, краєзнавець. Навчався (1900-1904) і працював (1909-1915) у м. Липовці, нині смт. Закінчив у Липовці двокласне училище, учителював, брав участь у першій світовій війні (з 1915 р.). Після 1917 закінчив Київську учительську семінарію, з 1920 по 1928 рік з перервами вчився в Київському інституті народної освіти. Улюблений його вчитель — прославлений письменник Микола Зеров. Під його впливом він зі студентами влаштовує у Києві гуртки української мови, починає писати. Перше його оповідання «Дні недавні» (1926 р.). За ці гуртки і оповідання він і відсидів 15 — років в таборах. Двічі репресований: 1936, 1949 рр. Підготував до видання «Некрополь України: довід. про місця поховання або смерті історичних і культурних діячів України від давнини до сучасності», який протягом 1990-2008 р. друкувався в журналі «Дніпро».

Л

Лазаренко Наталія Іванівна


Народилася 11 травня 1962 року у м. Вінниця. Навчалася у ЗОШ № 11. У 1983 році закінчила Вінницький державний педагогічний інститут імені М. Островського з дипломом з відзнакою. У 1983-1985 рр. працювала вчителем початкових класів у ЗОШ № 22 м. Вінниці. Закінчила аспірантуру Інституту педагогіки АПН України за спеціальністю 13.00.02 (методика навчання мовних дисциплін). Захистила кандидатську дисертацію “Формування у молодших школярів поняття про слово у взаємозв’язку його лексичних та граматичних значень” (1993). Науковий керівник – дійсний член АПН України, доктор педагогічних наук, професор М. С.Вашуленко. Вчене звання доцента присвоєно 1999 року. З 2004 року – декан факультету підготовки вчителів початкових класів. З 2007 року – директор інституту педагогіки і психології ВДПУ ім. М.Коцюбинського. У вересні 2015 року обрана ректором Вінницького державного педагогічного університет імені Михайла Коцюбинського. Відзнаки, нагороди: відмінник освіти України (2005), Почесна грамота МОН України (2010). Викладає дисципліни: методика викладання української мови в початковій школі, технології вивчення освітніх галузей початкової освіти. Коло наукових інтересів: теорія і методика формування у майбутніх учителів початкових класів професійної готовності до навчання морфології на комунікативних засадах.

Ландвер Ян

(1826-1863) Народився в м. Прага. Чеський віолончеліст, диригент, композитор, педагог. У 50-х рр. 19 ст. – викладач музики і керівник оркестру в маєтку Потоцького у м. Немирів. Перебував у колі демократично настроєної інтелігенції міста, що гуртувалася навколо Марковичів: письменниці Марії Олександрівни (Марко Вовчок) та її чоловіка, фольклориста Опанаса Васильовича Марковича. 1857 р. допомагав їм у підготовці та постановці вистави за п’єсою І. Котляревського «Наталка Полтавка»; готував музичне оформлення, оркестрував. Написав кілька пісень на подільські теми

Левицький Анатолій Іванович

(1947 р. н.) Народився в с. Безводне Ямпільського р-ну. Культосвітній працівник. Закінчив Вінницьке музичне училище (1965), Харківський інститут культури за фахом «керівник оркестрового колективу» (1974). У 27 років очолив Вінницьку обласну філармонію, якій віддав 23 роки свого життя. Працював начальником Вінницького міського управління культури. Протягом 1997-2008 рр. - на посаді начальника управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації. У квітні 2008 р. А.І.Левицький знову очолив колектив обласної філармонії. Анатолій Іванович - кавалер орденів «За заслуги», «Знак Пошани», в Міжнародному академічному рейтингу «Золота фортуна» нагороджений Міністерством культури і мистецтв України Дипломом та медаллю «За вагомий внесок у розвиток культурно-просвітницької роботи, бібліотечної справи та аматорського мистецтва», володар премії «Людина року-2005» в номінації «Митець»; має звання «Заслужений працівник культури України» (1995).

Леонтович Микола Дмитрович

(1877-1921 рр.) Народився в с. Монастирок, нині Немирівського р-ну. Український композитор, хоровий диригент, педагог, фольклорист. З 1902 до 1904 рр. працював учителем церковно-вчительської школи у Вінниці. 1904 р. у Петербурзі склав екстерном екзамени й отримав свідоцтво регента. З 1908 до 1919 рр. М. Леонтович викладав співи в Тульчинському єпархіальному училищі. Загалом у його доробку близько 200 народних хорових творів. Палкі прихильники творчості композитора у 1922 р. заснували на Поділлі філію Музичного товариства ім. М. Леонтовича, його ім’я носила Вінницька хорова капела. За проектом скульптора Г. Н. Кальченко та архітектора А. Ф. Ігнатенка у Тульчині споруджено пам’ятник композитору. Його ім’я носить Вінницьке училище культури і мистецтв. До дня народження композитора у Вінниці кожного року проходить фестиваль хорової музики «Асамблеї Леонтовича». Щорічно в грудні у його музеї-квартирі в Тульчині проводяться традиційні вечорниці.На вшанування пам’яті видатного земляка у Тульчині щорічно проводиться районне свято вокально-хорового мистецтва. Раз на 5 років у жовтні-грудні проходить обласне свято хорового мистецтва «Співає Поділля», яке присвячується пам’яті М.Д.Леонтовича. У Вінниці запроваджено новий мистецький проект – фестиваль хорової музики «Асамблеї Леонтовича». Традиційні вечорниці на пошану композитора щорічно у грудні проводяться в музеї-квартирі М.Леонтовича в Тульчині

Литвиненко-Вольгемут Марія Іванівна

(1892-1966 рр.). Українська співачка, педагог, народна артистка СРСР (1936). Виступала в оперних театрах Петрограда (1914—1916), в Київському оперному театрі «Музична драма» (1919), в оперних театрах Вінниці (1919—1922), Харкова (1923—1935) і знову Києва (1935—1953). Мала сильний чистий голос, високорозвинену вокальну техніку. Її репертуар містив понад 70 оперних партій. Створила яскраві зразки, позначені національним колоритом: Оксана, Одарка («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Панночка, Наталка, Настя («Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба» Лисенка), «Катерина» Аркаса, українські народні пісні. Виконувала партії класичного репертуару. З 1944 р. — професор Київської консерваторії. Відзначена Державною премією СРСР (1946), орденами. Відома як виконавиця українських народних пісень

Лонжинський Маріан

(1869-1966 рр. ). Народився в с. Шипинки Барськрго р-ну. Лікар, доктор медичних наук (1901), мемуарист. Закінчив медичний факультет Університету св. Володимира (1893, Київ). У січні 1894 р. розпочав лікарську практику в Сатанові на Поділлі. Упродовж 1904-1916 рр. – асистент у хірургічній клініці Університету св. Володимира під керівництвом професорів Л. Малиновського (директор клініки) й Ф. Борнгаупта, а також працював на швидкій допомозі. У 1918-1920-х рр. брав участь у боротьбі з епідемією тифу на Поділлі. На схилі років видав свої спогади «Сто років без малого. Спогади лікаря з 1869-1956 років» (Варшава, 1961), де в кількох розділах дав описи Поділля і Київщини

Лотоцький Олександр Гнатович

(1870-1939 рр.) Народився в с. Бронниця, тепер Могилів-Подільського р-ну. Історик церкви і церковного права, економіст, письменник, громадський і державний діяч. Навчався у повітових школах Шаргорода, Тульчина, мешкав у с. Білоусівка, нині Тульчинського району. У 1900-1917 рр. — урядовець державного контролю у Києві та Санкт-Петербурзі. Секретар благодійного товариства видання загальнокорисних і дешевих книг. Член Товариства Українських Поступовців. У 1917 — один з організаторів Української Національної Ради у Петрограді, російський губерніальний комісар Буковини та Покуття. Восени 1917 р. — генеральний писар Генерального Секретаріату України. Співзасновник видавництва «Вік», ініціатор повного видання «Кобзаря» 1907 р. та рішення Російської Академії наук «Об отмене стеснения малорусского печатного слова» 1910 р. На початку 1918 — Державний контролер УНР. В другій половині жовтня 1918 в результаті реорганізації Ради міністрів й включення до нового кабінету Ф. Лизогуба «групи національно свідомих діячів», міністром ісповідань став Олександр Гнатович Лотоцький. Був послом уряду Директорії у Туреччині. У 1927–1930 рр. — міністр внутрішніх справ уряду УНР в екзилі. У 1929–1939 роках викладав історію слов'янських і румунської Православних Церков на Студіумі православного богослов’я Варшавського університету. Засновник і директор Українського Наукового Інституту у Варшаві (1930–1938). Друкувався у варшавському двомісячнику «Sprawy Narodowosciowe», журналах «Przeglad Wspolczesny», «Elpis», «Тризуб», «Записки НТШ», «Духовна Бесіда» та інших. Видав книгу нарисів «Враження подорожі на Поділля»

Лукіянчин Анатолій Миколайович

(1959 р. н.). Народився в с. Гнатків Томашпільського р-ну. Майстер з різьби по дереву. Працюючи теслею у рідному селі, ще з 1981 р. почав серйозно займатися різьбярством, хоча любов до майстрування з дерева виявилася ще в дитинстві. Працює у техніці сухої виїмки і рельєфної різьби по дереву. У своїй творчості використовує традиційну орнаментику різьби Поділля і Прикарпаття. 1987 р. роботи А. Лукіянчина були високо оцінені на обласній виставці народного мистецтва у Вінниці. З тих пір він став постійним учасником обласних виставок та оглядів. Його твори неодноразово виставлялися у Києві на ВДНГ. Останніми роками виготовив понад півтора десятка іконостасів для новозбудованих храмів. Вироби А.Лукіянчина замовляють для виставок і продажу художні фонди Києва, Львова, Кишинева, Сімферополя та ін. А. Лукіянчин – член Асоціації майстрів народної творчості і ремесел (з 1989 р.). 1992 р. йому присвоєно звання «Майстер народного мистецтва України».

Луцишин Олексій Григорович

(1922-2001). Народився в с. Крищинці Тульчинського р-ну. Самобутній гончар, заслужений майсетр народної творчості України (1988), член Національної спілки майстрів народного мистецтва. На вшанування пам'яті митця у Вінниці 2005 р. в будинку, де він проживав на Старому місті (вул.І.Кожедуба, 11), відкрито музей гончарного мистецтва його імені. Тут проводяться обласні пленери гончарів, щорічні обласні фестивалі-ярмарки народної творчості.

Лучко Андрій Йосипович

(1937-2009рр.) Фахівець бібліотечної справи. Його першим місцем роботи стала бібліотека с. Великий Чернятин Калинівського району Вінницької області. Після закінчення Харківського бібліотечного інституту Андрій Йосипович працював у Вінницькій ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва головним бібліотекарем по координації, згодом, завідуючим науково-методичним відділом обласної книгозбірні, був заступником начальника Вінницького обласного управління культури. З 12 березня 1974 р. повертається у бібліотеку вже на посаду директора, яку очолював чверть століття, аж до виходу на пенсію (1999 р.). За його керівництва діяльність бібліотеки наповнилася новим змістом, вона займала в багатьох напрямках передові позиції як в Україні, так і за її межами. Сам же директор, людина віддана справі, небайдужа до її проблем, зробив вагомий внесок не лише у розвиток обласної бібліотеки, а й бібліотечної галузі Вінниччини. Він – автор багатьох публіцистичних статей, науково-методичних та бібліографічних матеріалів, ряду фундаментальних праць за фахом. Заслужений працівник культури України.

Любченко Аркадій Панасович

(1899-1945 рр.). Народився 7 березня 1899 року у селі Старий Животів Липовецького повіту Київської губернії (нині село Новоживотів, Оратівського району Вінницької області). Закінчив церковнопарафіальну школу, потім гімназію. Протягом 1921—1922 років служив у Червоній армії. З 1923 року перебуває у Харкові де займається літературною діяльністю: стає членом літературного об'єднання «Гарту», одним із фундаторів ВАПЛІТЕ, членом Пролітфронту, друкується у журналах «Червоний шлях», «Життя й революція», «Вапліте». Прихід письменника в українську літературу припадає на першу половину 20-х рр. ХХ ст. У 1924 р. вийшли перші його прозові твори "Гордійко", "Зяма", які були помічені критикою і відразу принесли авторові успіх. У 1926 році виходить перша прозова збірка А. Любченка "Буремна путь". Ранні новели й оповідання А. Любченка ("Гордійко", "Зяма", "Тихій хутір", "№ 2002", "Чужі", "Із темного передпокою") загалом є сюжетними творами з елементами експериментаторства, вони репрезентують здебільшого навколореволюційну тематику, хоча трапляються й переповідання анекдотів — данина авторському захопленню "сюжетною" прозою. У Харкові мешкав у будинку «Слово», у Києві — в будинку письменників Роліт. У 1933 році разом із Миколою Хвильовим мандрував селами України і бачив голодних людей. З 1941 року, у окупованому німцями Харкові, був редактором газети «Нова Україна». У 1942 переїхав до Києва. Розчарований і хворий лікувався в клініці у Києві, переїхав до Львова і там був заарештований гестапівцями. З в'язниці вийшов тяжко хворим. З 1944 року — в еміграції у Німеччині. Помер після операції 25 лютого 1945 року, похований у місті Бад-Кіссінген (Німеччина)

М

Мазний Володимир Іванович

(1935 р. н.) Народився в с. Джупинівка, тепер Іллінецького р-ну. Літературознавець, перекладач. Працював редактором видавництва «Наукова думка» (1963-1995). Об’єктом його наукових інтересів є питання історії української літератури ІІ половини ХІХ ст.

Маковійчук Іван Михайлович

(1930-1991 рр.). Народився в с. Новоселиця-Літинська, нині с. Новоселиця Літинського р-ну. Журналіст, поет, історик, доктор історичних наук (1985). Закінчив Вінницьке педагогычне училище. Учителював, працював редактором районних та обласних газет на Вінниччині. Виявляв інтерес до народних звичаїв і обрядів. З 1975 – старший наук. співробітник, зав. відділу сучасної історії Ін-ту історії АН УРСР. 1985 захистив докторську дисертацію. Автор понад 150 наук. праць, з них 11 монографій та брошур, присвячених дослідженню ролі засобів масової інформації в суспільному розвитку, історії індустріалізації та колективізації, історичних і культурних зв'язків України з іншими республіками СРСР.

Малицький Федор Михайлович

(1900-1988 рр.) Народився в с. Долгобичів на Холмщині. Закінчив Білоцерківську педагогічну школу та Київський інститут народної освіти. По закінченні навчання вчителював на Бершадщині — у селі Краснопілка, та на Кубані. Перша книжка віршів «Холмщина» вийшла 1927 року; виступає також як прозаїк. Належав до творчої організації «Плуг» Був репресований (1933), реабілітований (1959). Автор багатьох поетичних збірок. На Вінниччині написав повість «Бистрий Буг», ряд нарисів. Член СПУ (1959).

Марко Вовчок (Вілінська Марія Олександрівна)


(1833-1907 рр.). Народилася 22 грудня 1833 в с. Єкатериновка на Орловщині. Видатна українська письменниця революційно-демократичного напрямку. В 1845-1848 роках виховувалася в приватному пансіоні в Харкові. Протягом 1847—1850 pp. виховувала дітей тітки К. Мардовіної в Орлі, брала участь у літературних вечорах, зустріла майбутнього чоловіка, фольклориста та етнографа Опанаса Марковича, який був засланий в Орел за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. В 1851-1858 роках жила в Чернігові, Києві, Немирові, потім переїхала до Петербурга, де познайомилася з Т. Г. Шевченком та іншими діячами української і російської культури. У 1856 р. Марія Олександрівна розпочала літературну діяльність, взяла псевдонім Марко Вовчок. Наступного року в Петербурзі П. Куліш видав «Народні оповідання» — першу книгу Марка Вовчка. Протягом 1860—1867 pp. письменниця перебувала за кордоном (Франція, Німеччина, Швейцарія, Італія). Зустрічалась з провідними письменниками, ученими, культурними діячами. Перебуваючи (з 1859 року) у Парижі, барала активну участь у літературному житті Франції. Після 1867 року Марко Вовчок повернулася з-за кордону, займалася перекладацькою, журналістською і видавничою діяльністю. У 1860 р. у журналі «Отечественные записки» з’явилась повість Марка Вовчка «Інститутка» з присвятою Т. Г. Шевченку в перекладі І. Тургенева. У 1861 —1862 pp. були опублікувані повість «Три долі», другий том «Народних оповідань». У 1867р. Марко Вовчок повернулась і жила в Петербурзі, писала російською мовою («Живая душа», «Записки причетника», «Сельская идиллия»), багато перекладала. Після погіршення стану здоров’я, в зв’язку з посиленням переслідувань царської цензури разом з другим чоловіком Михайлом Лобачем-Жученком (О. Маркович помер) у 1878 р. письменниця назавжди виїхала з Петербурга, багато переїжджала, поки не оселилась на Богуславщині, де прожила майже сім років. 28 липня 1907р. Марко Вовчок померла в Нальчику на Кавказі, там і похована.

Маркович Дмитро Васильович


(1848-1920 рр.). Український громадський і державний діяч, правник, письменник.Народився 7 листопада 1848 в Полтаві. дитинство провів у селі Локотки Глухівського повіту, навчання почав у Новгород-Сіверській гімназії. 1862 року сім'я переїхала до Вологди («волею судеб», як писав Маркович), де він продовжив навчання в гімназії. Деякий час був вільним слухачем медичного факультету Київського університету. 1868 року Марковичу вдається вступити до Новоросійського університету (факультет права) в Одесі. З 1873 року працював судовим слідчим суддею в Україні, Бессарабії і у Варшаві. З початку 1900-х рр. жив на Волині. Літературну діяльність розпочав на межі 1870—1880 років оповіданнями російською мовою (псевдоніми Волиняк, Гайдабура, Марківчанин, Оленин). Перше з українських оповідань — «Невдалиця» — написав 1883 року. Це період активної українофільської діяльності з Олександром і Софією Русовими, Феофаном Василевським, Олександром Волошиновим. З початку 1885 року переїжджає до Херсону, працює на посаді помічника губернського прокурора. Автор збірника оповідань «По степах та хуторах» (1898, 1908), а в 1918-19 побачили світ «Твори» (т. 1-2, 1918-19). Під час революційних подій 1905 року Маркович брав участь у діяльності конституційно-демократичної партії, навіть впливав на вибори в місті Острозі. У 1913 переїхав до Вінниці, з 1915 року він працював у справі об'єднання усіх кредитних та ощадно-позичкових товариств Поділля в єдиний губернський центр «Подільський Союз кредитових та ощадно-позичкових товариств» під скороченою назвою «Подільський Союз-Банк». 1 листопада 1915 року Марковича обрано головою правління. Був членом Товариства Українських Поступовців, з 1917 редагував у Вінниці тижневик «Подільська Воля». В період Української Центральної Ради —з 29 квітня 1918 генеральний прокурор, за Гетьманату з липня — член сенату. З 13 лютого по квітень 1919 був міністром юстиції УНР в уряді Сергія Остапенка. Помер у Вінниці.

Маркушевський Петро Трохимович

(1919-2001 рр.) Народився 2 у м. Літин Вінницької області. Філолог, кандидат філологічних наук, доцент. Закінчив Літинську середню школу. У 1937 р. вступив на філологічний факультет Одеського державного університету. Воював на фронтах Другої світової війни з серпня 1941 р. У 1941-1942 рр. навчався у Краснодарському військовому артилерійському училищі. Після закінчення училища воював на Південно-Західному, Південно-Східному (Сталінградському), 3-му та 2-му Українських фронтах. Командував батареєю 140-го мінометного полку 23-ї окремої мінометної Запорізької бригади 62-ї армії. Учасник форсування Дніпра, Дунаю, Дністра, Сіверського Донця, боїв під Сталінградом. Звільняв Україну, Молдову, Румунію, Болгарію, Югославію, Угорщину, Австрію. Демобілізований у званні капітана у 1946 р. Після війни викладав українську літературу в Житомирському педагогічному інституті. Працював у Одеському учительському інституті, Ізмаїльському педагогічному інституті. Доцент кафедри української літератури філологічного факультету Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова. Досліджував роль Шевченкового слова в боротьбі радянського народу проти німецько-фашистських загарбників під час Другої світової війни. У 70-х – 80-х рр. ХХ ст. працював над етнографічним проектом, метою якого було виявлення, збирання і фіксування фольклору у різних областях України. Нагороджений орденами: Олександра Невського (1944), Вітчизняної війни І ст. (1944), Червоної Зірки (1943), медаллю «За оборону Сталінграда» (1942).

Матвійчук Микола Филимонович

(1904-1993 р.р.). Народився в с. Ольгопіль, тепер Чечельницького р-ну. Літературознавець, доктор філологічних наук (1962), професор (1969), відмінник народної освіти України. Закінчив 2 факультети (колективізації та педагогічний) Київського кооперативного інституту (1930), Літературний інститут ім. О. М. Горького у Москві (1937). До війни працював у музеї О. М. Горького, в Інституті світової літератури О. М. Горького АН СРСР. Учасник Другої світової війни. У повоєнні роки – завідувач Львівським відділом Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії, старший науковий співробітник інституту суспільних наук, водночас працював у Дрогобицькому педагогічному інституті. Досліджував творчість М. Горького у контексті української літератури і фольклору

Матковський Володимир Михайлович

(1936-2010 рр.) Народився в с. Ольгопіль, нині Чечельницького р-ну. Український актор, заслужений артист України (1972), народний артист України (1987). Після школи працював в Ольгопільському районному будинку культури інструктором-методистом. По закінченні акторського факультету Київського інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (1959) – артист Вінницького обласного муздрамтеатру ім. М. Садовського, якому віддав понад 50 років свого життя. За ці роки йому вдалось створити більше 100 переконливих і яскравих образів у музичних та драматичних виставах. Він майстерно зіграв Виборного з «Наталки Полтавки», Карася із «Запорожця за Дунаєм», Остапа Палія з «Катерини», Менделя Крика з «Биндюжника і короля», Зупана з «Циганського барона», Дулітла з «Моєї чарівної леді», Філіппа з «Баядери». Від природи Володимир Матковський мав приємний тембр, соковитий баритон й сильний виразний розмовний голос. В операх та оперетах виконував сольні партії. Нагороджений багатьма державними нагородами

Мекк Надія Філаретівна (Фроловська)

(1831-1894 рр.) Російська меценатка, власниця маєтків у м. Браїлів (нині смт) та с. Сьомаки, нині Жмеринського району. Донька смоленського поміщика Филарета Фроловського. Мати - Анастасія Дмитровна Потьомкіна. Здобула домашню, але досить різнобічну освіту. З ранніх років захоплювалася музикою, вчилася грати на фортепіано. У 16 років була видана заміж за 28-річного дворянина Карла Федоровича фон Мекка, інженера шляхів сполучення державної служби, балтійського німця з міста Рига. Відомий підприємець, Карл фон Мекк сприяв будівництву залізниць у Російській імперії, що пов'язували Москву з південними районами країни. Серед проектів Карла фон Мекк — залізнична лінія Курськ — Київ. Гілка Москва - Рязань дала можливість родині фон Мекк стати практично монополістами з постачання збіжжя з південних районів. Це сприяло значному збагаченню родини, що отримала мільйонні прибутки. Подолянка Н. Ф. фон Мекк своєю безкорисливою допомогою, по суті, врятувала для Росії і всього світу російського композитора П. І. Чайковського. Вона щорічно виплачувала йому субсидію в розмірі шести тисяч карбованців. У її маєтках на Вінниччині упродовж 1878-1888 рр. композитор періодично жив і працював, написав низку прекрасних музичних творів, зокрема оперу «Орлеанська діва», Симфонію № 4, ряд романсів, серед яких – шедевр «Средь шумного бала» та ін. Проте через загадкові обставини композитор і його благодійниця жодного разу не зустрілися особисто. На вшанування пам’яті композитора та його меценатки в Браїлові 1979 р. створено музей. Щорічно у травні на Вінниччині проводиться Міжнародний музичний фестиваль ім. П.І. Чайковського та Н.Ф. фон Мекк

Мельник Віктор Іванович

(1958 р. н.). Поет, перекладач, прозаїк, літературознавець. Народився 5 жовтня 1958 року в с. Краснопілка Уманського району на Черкащині. У 1975 році закінчив десятирічку і приїхав до Вінниці, де вступив на радіотехнічний факультет політехнічного інституту. Після 1-го курсу залишив навчання і вступив на віділення української мови і літератури філологічного факультету Вінницького педагогічного інституту. На початку 1978 року був покликаний на військову службу, яку проходив неподалік від Горького, а потім на Далекому Сході. У 1980 році звільнився в запас і поїхав у Магаданську область, де працював до кінця року в геологорозвідувальній експедиції. З початку 1981 року повертається до Вінниці, працює в КолоМихайлівській восьмирічній школі, Вінницькому районному будинку піонерів, редакції газети "Колгоспна зоря", обласній бібліотеці ім. Тімірязєва, на радіоламповому заводі. У 1984 році закінчує навчання в педагогічному інституті. З 1986 року працює кореспондентом обласної газети "Комсомольське плем'я" (згодом "Панорама") та в ін. обласних і центральних газетах. З лютого 2004 року - власний кореспондент газети "Україна молода" у Вінницькій області. Співзасновник і редактор літературно-художнього журналу «Згар» (2000–2003). У 2004–2010 рр. — власний кореспондент газети «Україна молода» у Вінницькій області.[5] У 2012 р. - заступник редактора газети "Українська доля", прес-секретар Дніпровського екологічного прокурора, старший науковий співробітник Книжкової палати України ім. Федорова. У 2014 р. - старший науковий співробітник Вінницького обласного краєзнавчого музею. У 2015 р. - заступник головного редактора газети "Літературна Україна". У 2016 р. - редактор Радіокомпанії "Місто над Бугом". З грудня 2014 р. - секретар Національної спілки письменників України з регіональної політики, з вересня 2016 р. - перший заступник голови Національної спілки письменників України. Перші вірші опублікував 1975 року в газеті "Уманська зоря". Публікувався в періодиці. Перша книжка "Просто вірші" вийшла в хмельницькому видавництві "Доля" в 1991 р. Наступні: "Вишуки" (Хмельницький, 1992), "Кнопки для крісел: Пародії. Квазіпародії. Епіграми" (Хмельницький, 1994), "Браття во хвості. Літ. пародії" (Київ, 1997), "Вибрані ночі. Інтимна лірика" (Вінниця, 1999). Опублікував низку літературно-критичних статей, видав літературознавчу книжку "Тор Ланге. Життя і творчість" (Вінниця, 2001). Автор перекладів з англійської, німецької, шведської, данської, чеської, польської мов. Окремим виданням у його перекладі з англійської вийшла книга Джона Фаулза "Арістос" (Вінниця, 2003).

Мельник Павло Федорович

(1930-2000 рр.) Народився в с. Куна Гайсинського р-ну. Агроном, краєзнавець. Протягом 1964-1997 рр. працював заступником директора Юзефо-Миколаївського цукрокомбінату (Козятинський р-н). Активно займався краєзнавчою діяльністю. Особливий інтерес проявляв до історії Поділля часів Київської Русі, монголо-татарської навали. Підготував до друку грунтовне дослідження про населені пункти Козятинського району «На споконвічних перехрестях: Замість малої хрестоматії з краєзнавства»

Мерзляков Вячеслав Іванович

(1885-1974 рр.) Народився в м. Пермь. Український співак, музикознавець, педагог, громадський діяч, заслужений вчитель України (1960). Значну частину свого життя він провів у Вінниці, активно працював в Обласному будинку народної творчості, музичних закладах міста.

Мигулько Віктор Васильович

(1924-1993 рр.) Народився в селищі Губник Тростянецького р-ну. Український художник театру і кіно, заслужений художник УРСР (1978). Закінчив 1953 р. ВДІК. З цього ж року – на Київській студії художніх кінофільмів. Художник-постановних фільмів: «Іван Франко» (1956), «Поштовий роман» (1970), «Народжена революцією» (10 серій, 1973-1977), «Коні не винні» (1984), «Циганка Аза» (1987), «Санаторійна зона» (1991) та ряду живописних творів військової тематики.

Михальчук Костянтин Петрович

(1841-1914 рр.) Народився в с. Зозулинці, тепер Козятинського. р-ну. Український мовознавець, етнограф, громадський діяч. Член Київської Старої Громади, дійсний член НТШ у Львові, Українського Наукового Товариства у Києві, Історичного Товариства Нестора-Літописця. У своїй праці "Наречия, поднаречия и говоры Южной России («Труды» за ред. П. Чубинського. Т. 7) виступив основоположником української діалектології. Автор багатьох праць з терену мовознавства (історичної фонетики й морфології, генези української мови та ін.). В етнографічних та мовознавчих працях К. П. Михальчука широко представлено подільський регіон

Міньківський Олександр Захарович

(1900-1979 рр.) Народився в с. Сніжна, нині Погребищанського р-ну. Хоровий диригент, педагог, професор Київської консерваторії (1965), народного артиста СРСР (1960). У 1946-1974 рр. – художній керівник і головний диригент Капели бандуристів УРСР. Лауреат Шевченківської премії (1969). Із шести років учився в церковно-парафіяльній школі, де брав участь у хорі, оволодів грою на скрипці. З десятирічного віку вчився в Київському духовному училищі. За недовгий час став учасником великого дитячого симфонічного оркестру. Через рік навчання йому дали перше соло в концерті з творів Д. Бортнянського. Потім батьки віддали його у двокласну вчительську школу, де з його ініціативи учні створили інструментальний ансамбль. Середню освіту здобув у Київській педагогічній школі у 1921 році. У ній в учительській семінарії він навчається співу та нотної грамоти у Кирила Стеценка, який дуже багато дав йому, як практик і методист, а О. Міньківський багато допомагав йому в керуванні семінарським хором. Згодом хором став керувати ще один відомий композитор М. Леонтович. У нього О. Міньківський був старостою колективу, вчився робити гармонізації та обробки народних пісень. Після закінчення в 1930 році диригенського факультету Київського музично-драматичного інституту імені М. Лисенка викладав у музичних та педагогічних закладах Києва. В 1934–1941 роках — художній керівник і диригент хорової капели Українського радіокомітету. Був заступником диригента Українського народного хору. У 1942–1944 роках — науковий співробітник АН УРСР, в 1946–1974 роках — художній керівник і головний диригент Капели бандуристів УРСР. Від 1951 року — викладач Київської консерваторії (від 1960 року — завідувач кафедри диригування, від 1965 року — професор). Автор музикознавчих статей та обробок народних пісень. Укладач збірки «Українські класичні хори» (1955).

Мороз Захар Петрович

(1904-1958 рр.). Народився в м. Немирів. Український літературознавець, драматург, кандидат філологічних наук (1946). Учасник Німецько-радянської війни. Закінчив Інститут червоної професури у Києві (1937). Викладав у вишах, з 1947 був науковим співробітником Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР. Літературознавчі дослідження зосереджені в основному на проблемах розвитку української літератури та театру ХІХ ст., переважно творчості класиків української драматургії М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого. Автор праць з історії української драматургії, п'єс («Звичайна дівчина», «Чудодійна сила», «Моряк і чорнобурка» та ін.).

Мосендз Леонід Маркович

(1897-1948 рр.). Поет, прозаїк, публіцист. Народився у Могилеві-Подільському, в сім'ї чиновника, грека за походженням. У 1915 р. закінчив у Вінниці семінарію вчителів. У роки першої світової війни служив у царській армії. З 1917 р. перебував у війську УНРУ 1922 р. переїздить до Чехословаччини, де 1923—1924 рр. закінчив курс гімназії і вступив на хімічно-технологічний факультет Української Господарської Академії в Подєбрадах. Тут він товаришує з Є. Маланюком. У 1928 р. отримує диплом інженера й залишається в академії на посаді асистента. У 1931 р. отримує докторат технічних наук у м. Брно. У 1937—1938рр. викладає в Державній академії в Сваляві на Закарпатті і бере активну участь у національному русі регіону. Згодом переїздить до Братислави, а після 1945 р. — у м. Інсбрук (Західна Німеччина). Зближається з Юрієм Кленом (Освальдом Бурггардом) і під спільним псевдонімом Порфирій Горопак видає збірку пародій «Дияволічні параболи» (1947). Хворіючи на сухоти, 1948 р. поет помирає в м. Бльонав (Швейцарія) у пансіоні Моттекс над Женевським озером. Його надрукована творчість налічує поетичну збірку «Зодіак» (1941), три поеми — «Вічний корабель» (1940), «Коніт-ферштан» (1945), «Волинський рік» (1948), три книги новелістики - «Засів» (1936), «Людина покірна» (1937), Відплата-» (1939), роман про християн-неофітів «Пророк» (1960, виданий посмертно), дві книги публіцистики - «Штайн — ідея і характер» (1935), «Хвильовий — легенда і дійсність» (1948).

Муляр Яків Леонтійович

(1924-1988 рр). Народився в с. Суботівка Могилів-Подільського р-ну. Український письменник, драматург, журналіст. Учасник Другої світової війни. У 1961 р. закінчив відділення журналістики Вищої партійної школи при ЦК КПУ. Майже 20 років очолював відділ інформації в редакції газети «Вінницька правда». Численні віршовані і прозові гуморески Я. Муляра друкувалися в журналах «Перець», «Дніпро», «Донбас», «Україна», у місцевій пресі, колективних збірниках. Він – автор книги гумору й сатири «Прутикові іменини» (1982), п’єс – «Шукачі скарбів», «Резерви», «Дорога печатка» (усі три – 1962) та інших. Писав ліричні поезії, виступав як літературний критик. Лауреат обласної журналістської премії К. Гришина (1974)

Муравський Павло Іванович

(1914 р.). Народився в с. Дмитрашківка, нині Піщанського р-ну. Український хоровий диригент, педагог, Герой України, народний артист України, професор Національної музичної академії ім. П. І.Чайковського, лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка та премії ім. В. І. Вернадського. На все життя запам'ятав Павло вступний іспит у Київську музпрофшколу (невдовзі реорганізована в Київський музичний технікум), адже в приймальній комісії були такі видатні митці як Левко Ревуцький, Борис Лятошинський, Григорій Верьовка, Гліб Таранов. Після закінчення технікуму у 1934 р. П. І. П. Муравський працював учителем музики в середній школі м. Чорнобиль і керував дитячими хорами. У 1936, за наполяганням дядька Сергія Юхимовича, вступив на дириґентсько-хоровий факультет Київської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського, яку закінчив у червні 1941 року. Навчання поєднував з виконавською та педагогічною діяльністю: диригував самодіяльним хором заводу «Арсенал» (1938—40) та вокальним ансамблем Українського радіо (1940—41). В роки німецько-радянської війни навчався в Військово-морському училищі протиповітряної оборони в Ленінграді (за день до блокади училище евакуювали до Енгельса — тепер Еліста) та керував хором училища (1941–1942). У 1942–1943 роках лейтенант Муравський командував зенітним взводом Північної Тихоокеанської флотилії та керував полковим хором флотилії. У 1943 р. старший лейтенант Муравський організував Червонофлотський ансамбль пісні й танцю Північної Тихоокеанської флотилії та був його художнім керівником і головним дириґентом до 1946 р. У 1946 р., у зв'язку з захворюванням, П. Муравського перевели на Чорноморський флот, а невдовзі демобілізували. З 1964 по 1969 рік Павло Муравський — художній керівник і головний дириґент Державної заслуженої академічної хорової капели «Думка», в цей період одержав звання народного артиста УРСР. На цей же період випало П. Муравському працювати з оперним співаком Борисом Гмирею. Спільно вони дали ряд концертів з творів української класики, особливо на вірші Т. Шевченка.

Н

Нагребецький Анатолій Никифорович

(1945 р. н.) Народився в с. Плебанівка Шаргородського р-ну. Педагог, краєзнавець. Член Національної спілки журналістів України, член правління Вінницької обласної організації Всеукраїнської спілки краєзнавців, Центру дослідження історії Поділля, Інституту історії України при Кам’янець-Подільському національному університеті ім. Івана Огієнка, Почесний краєзнавцем України. Автор ряду розгорнутих історико-етнографічних досліджень, присвячених історії населених пунктів, навчальних закладів, Голокосту на території Шаргородського району

Наніїв Павло Іванович

(1922-2001). Народився в Біла Ямпільського р-ну. Український прозаїк, поет. Працював літпрацівником районної газети «Наддністрянський колективіст», згодом в обласних газетах «Більшовицька правда», «Чорноморська комуна», в республіканській газеті «Колгоспник України».Учасник Другої світової війни. Безпідставно репресований по звинуваченню в антирадянській пропаганді й причетності до ОУН. Реабілітований у 1957 р. Перші вірші опублікував у 1936 р. У періодиці часто друкувалися оповідання, нариси, гуморески, статті, рецензії. Окремо видав низку збірок лірики, повістей і оповідань. Серед читачів найбільш відомі його історична повість «Тричі продана» (1969) та однойменний роман, який перевидавався кілька разів (1990, 1993, 1996). П.І.Наніїв – член НСПУ з 1997 р.

Нечиталюк Михайло Федорович

(1921-2010 рр.) Народився в с. Устя, тепер Бершадського р-ну. Доктор філологічних наук (1984), професор (1985) Львівського національного університету ім. І. Франка. М. Ф. Нечиталюк – автор десятка підручників з історії української журналістики, досліджень публіцистики Івана Франка. Він – співавтор видання «Українська журналістика в іменах» (Вип. 2), куди включено також відомості про вінницьких журналістів

Ніщинський Петро Іванович

(1832-1896 рр.) Народився в с. Неменка, нині Іллінецького р-ну. Композитор, педагог, поет, перекладач. 1875 р. створив на власний текст музичну картину «Вечорниці» як вставну сцену до драми «Назар Стодоля» Т. Шевченка, з якої широко відомий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля». Автор обробок українських народних історичних пісень, романсів, перших українських перекладів українською мовою творів Софокла, Гомера. Щороку у Тиврівському районі проводиться районне пісенне свято, присвячене пам’яті видатного земляка. Раз у два роки проходить обласне мистецьке свято «Пісенні крила сивої зозулі», присвячене пам’яті П. І. Ніщинського.

О

Оводов Микола Васильович

(1864-1941 рр.). Народився в Воронезькій губернії, Росії. Лікар за фахом, колишній міський голова Вінниці. Здобув медичну освіту в Університеті св. Володимира (Київ) та був направлений у Подільську губернію. 7 березня 1889 р. департамент Подільського губернського управління призначив М. Оводова ямпільським міським лікарем. У квітні наступного року Оводов був переведений на таку саму посаду до Вінниці. Крім того, в 1890 р. він став лікарем місцевого реального училища, а в 1897 р. був призначений консультантом з хірургічних хвороб при Вінницькій окружній психіатричній лікарні. За боротьбу з холерою був нагороджений орденом св. Анни ІІІ ст. (1894), також нагороджений орденами св. Станіслава ІІ ступеня (1897) і св. Анни ІІ ст. (1902). Плідна професійна і громадська діяльність не залишилася непоміченою – у 1899 р. він був обраний міським головою на чотирирічний термін, пізніше неодноразово переобирався і займав цей пост до 8 березня 1917 р. Саме під час головування Оводова відбувся значний поступ у розвитку Вінниці. Вагомими подіями у житті міста були спорудження приміщення Народного дому на Замості (1902), Вінницької міської Гоголівської бібліотеки (1906), міського театру (1910), електростанції та встановлення перших електричних ліхтарів (1910), першої черги водогону (1910-1911), будинку Міської Думи на Поштовій вулиці (1911), готелю «Савой» (1912), найоригінальнішою будівлею того часу, обладнаною центральним водяним опаленням та електричним ліфтом, відкриття трамвайного сполучення центру та Замостя (1912), закладення міського парку, відкриття телефонної станції. Протягом 1912-1916 рр. видавалась газета «Юго-Западный край» – орган Вінницької Міської Думи. М.В. Оводов пішов із життя в Одесі 1941 р., де працював лікарем

Огороднік Василь Тимофійович

(1939-2011 рр.). Народився в с. Жабокричі Крижопільського р-ну. Культпрацівник, журналіст, письменник, краєзнавець. Закінчив Московський державний інститут культури (1967) та Київський університет ім. Тараса Шевченка (1972). По закінченні інституту Василя Тимофійовича призначають завідуючим Тиврівською районною бібліотекою. Майже 15 років він займав посаду відповідального секретаря районної організації Товариства охорони пам’яток історії і культури. У 1980-х рр. приїжджає до Оратова і працює в ЦРБ. Краєзнавство, літературна творчість, журналістика – його покликання. Минуле треба пам’ятати, щоб створити прекрасне майбутнє. Саме це висвітлюється у його 13 книгах: «Легендами овіяна земля», «Перлина Поділля», «Пам’ять серця», «З чистих джерел», «Неспокій», «Співці добра і краси», «Козацький шлях», «Поетичне сяйво історії», «В пошуках скарбів», «Крізь дзвін тисячоліть», «Нема миліш святого краю», «Абетка з історії Оратова», «Світ починається з любові», «Відлуння подвигу», «Дорогою ціною». Свої краєзнавчі розвідки, літературознавчі праці постійно публікував у вінницьких ЗМІ

П

Падура Тимко (Томаш)

(1802-1871 рр.) Український і польський поет. Народився в м. Козятин, похов. у с. Махнівці, поблизу м. Козятина. Вчився у парафіяльній школі в Іллінцях, Вінницькій гімназії. Мав зв'язки з декабристами, перебував під слідством у їх справі, виступав проти монархічного ладу і кріпосницької системи. Взяв участь у польському повстанні 1830-1831 рр. Писав переважно українською мовою. Захоплювався українською усною поетичною творчістю, народною музикою, козацькою історією України. Найповнішим виданням українських і польських віршів поета є книга «Письма Тимка Падури» (1874, Львів).

Пастушенко Леонід Трохимович

(1936 р.н.). Народився 5 грудня 1936 року у селі Говори, тепер Віньковсцького району на Хмельниччині. Прозаїк, поет, публіцист, Член Національної спілки письменників України з 1970 року. У 1958 році закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту. Вперше надрукувався 1956 р. у “Вінницькій правді” з благословення письменників В. Юхимовича і М. Зарудного. Працював у редакціях газет «Вінницька правда», «Комсомольське плем'я», в обласному комітеті радіомовлення, власкором республіканських газет «Комсомольское знамя», «Радянська Україна», власкором газети «Демократична Україна» та політичним оглядачем газети «Подолія». Автор книг оповідань та повістей «Троє проти одного» (1968), «Полиновий трунок» (1970), «Високо в небо» (1975), «Голуби над райкомом» (1976), «Лист до запитання» (1985), романів «Точка Архімеда» (1978), «Вічний хліб» (1986), «Покута» (2000), двотомного видання публіцистики про незалежну Україну «Чуєш, брате мій» (2005). Лауреат обласних літературних премій імені Миколи Трублаїні, Пилипа Желюка та Всеукраїнської — імені Ярослава Галана. Заслужений журналіст України.

Пачевський Анатолій Мартинович

1939 р.н. Народився в с. Борсків Тиврівського р-ну. Директор ПП «Радівське» (Калинівського р-ну), депутата обласної Ради, Героя України (2002), заслужений раціоналізатор України, почесний академік НААН України, почесний академік Академії прав людини/ За сумлінну працю нагороджений орденом «Дружби народів» та медалями, неодноразово нагороджувався відзнаками «Відмінник раціоналізації та винахідництва» як України, так і СРСР; присвоєно звання «Кращий за професією»; має почесну відзнаку Міністерства культури і мистецтва України «За досягнення в розвитку культури і мистецтва». Неодноразово відзначався громадськістю: орденом Міжнародного академічного рейтинга популярності «Золота фортуна» «За трудові досягнення» ІV ступеня, лауреат міжнародної премії Г. Сковороди, орденом «Івана Богуна», а також орденом святого рівноапостольного князя Володимира УПЦМП. Разом з дружиною виховали двох синів, які обрали батьківський шлях.

Перебийніс Петро Мусійович

(1937 р.н.). Народився 6 червня 1937 в с. Слобода Шаргородська Шаргородського району Вінницької області. Український поет, журналіст, громадський діяч. Закінчив Шаргородський сільськогосподарський технікум (навчався у 1952–1956 роках), здобув фах агронома-рільника. Закінчив факультет журналістики Львівського університету (навчався у 1959–1965 роках). Автор збірок: «Червоний акорд» (1971), «Високі райдуги» (1973), «Передчуття дороги» (1975), «Ранкові сурми» (1976), «Гроно вогню» (1977), «Червоний колір» (1977), «Небо твоє і земля» (1979), «Майдан революції» (1980), «Світловий рік» (1982), «Третя спроба» (1983), «Калиновый костер» (1984), «Пісня пам'яті» (1984), «Присягаю Дніпром!» (1985), «Срібне весілля» (1986), «Дар Вітчизни» (1987), «Точний час» (1990), «На світанку роси» (1996), «Княжа Лука» (1999), «Чотири вежі» (у двох томах, 2004), «Калинова пісня» (2004, співавтор з М. Сафоновим), «Пшеничний годинник» (2005), «Музыка грозы» (2007). «Цивілізація дерев» (2011). Автор п'єси «Коридор, або Червоний морок» (1995). Видано окремою книжкою під назвою «Коридор» (2009). Член Центральнлї ревізійної комісії Спілки письменників СРСР (червень 1986 — серпень 1991 року). Секретар правління Спілки письменників України (червень 1987 — травень 1991 року). Депутат Київської міської ради народних депутатів (у 1986–1990 роках). Голова журі щорічного Всеукраїнського літературного конкурсу школярів «Вірю в майбутнє твоє, Україно!» (з 1999 року). Член президії Національної спілки письменників України (з листопада 1981 року). Член Національної ради Конгресу української інтелігенції (з 1995 року). Володіє білоруською мовою

Перепелюк Володимир Максимович

(1910–2000). Народився с. Боришківці Хмельницької обл. Український кобзар, фольклорист, письменник. Довгий час жив і працював у смт Вороновиця, де й похований. На вшанування пам’яті В. О. Перепелюка тут раз у два роки проводиться обласне свято кобзарського мистецтва «Струни вічності», а кожні 5 років у Вінниці проходить за такою ж назвою Всеукраїнський фестиваль.

Петльований Віталій Іванович

(1914-1989 рр.). Народився в м. Вінниця. Український прозаїк. Раннє дитинство минуло у Вінниці. Учасник Другої світової війни. Друкуватися почав 1935 р. Окремими виданнями вийшли збірки нарисів та оповідань: «Бориславна» (1950), «Каховський репортаж» (1953) та ін.; повісті «Хотинці» (1949), «Кремлівський патруль» (1969), «Людина і хліб» (1971), присвячені Вінниччині: «Посторонись Америко! З блокнотом по Вінниччині» (1960), «У Шляховій» (1962); романи «Сурми грають зорю» (1952), «Дівчина з передмістя» (1955), «Аміго» (1959), «Та це ж весна!» (кн. 1-2, 1962-1965), «Сирена з мечем» (1972-1975). Нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, іншими орденами та медалями.

Пирогов Микола Іванович



(1810-1881) Український та російський хірург, засновник воєнно-польової хірургії, педагог. Народився 13 (25) листопада 1810 р. у Москві Був 13-тою дитиною в сім’ї. Батько Миколи працював скарбником. Підростаючим поколінням у родині займалася нянька та дівчина-кріпачка. Малий Микола з дитинства грав у "війнушку" та лікаря. З шести років почалося домашнє навчання зі студентами університету. У 12 років хлопчика віддали до приватного пансіону педагога В. С. Кряжева. У 14 років став студентом Московського медичного університету, через два роки одержав диплом, у 22 роки захистив докторську, був професором Дерптського університету. У 31 рік Микола Іванович одержав місце ректора Інституту практичної анатомії у Петербурзькій медико-хірургічній академії. У 1842 р. Микола Іванович одружився з 21-річною Катериною Березіною. Вона подарувала чоловікові двох синів — Миколу та Володимира. Через три роки шлюбу Катерина померла через 20 днів після пологів від запалення мозку. Професор обожнював синів і дуже боявся, що мачуха не зможе їх полюбити. Якось на рауті у генеральші Козен Пирогов зустрів 19-річну баронесу Олександру фон Бістром, прихильницю його публікацій. Через 4 місяці вони обвінчалися. Олександра дуже кохала чоловіка, Микола та Володимир Пирогови звали її мамою. Пирогов (єдиний у царській Росії!) чотири рази одержував Демидівську премію: у 1841 році – половинну, а у 1844, 1851, 1860 – повні, а престижна премія Павла Демидова становила 5 000 карб. асигнаціями або 1 428 карб. сріблом. Маючи світову славу, достаток, юну дружину, Микола Іванович 1854 року поїхав у Севастополь на Кримську війну. Там він створив перший у світі інститут сестер милосердя, вперше запровадив гіпсову пов’язку, а розроблені ним методи оперування в умовах бойових дій лягли в основу військово-польової хірургії. Після війни Пирогов звільнився з військової медичної служби. У вересні 1856 р. року Миколу Івановича призначили попечителем навчального округу Одеси, де він активно сприяв відкриттю університету. І де б не був Пирогов, він проводив безплатну хірургічну діяльність, при цьому усі мали стояти в одній черзі. 11 жовтня 1859 року у Києві за допомогою Миколи Івановича було відкрито першу в царській Росії недільну школу для дорослих. У 1862 році Пирогов працював у Німеччині, де написав працю "Основи загальної військово-польової хірургії" на 1100 сторінок. Він переїхав до Вінниці, побудував у Вишні симпатичний будинок, аптеку, лікарню та сад екзотичних рослин, які вчений садив сам. Пирогов жив за чітким розпорядком: прокидався на світанку, робив довгу пішу прогулянку. Передчуваючи подих вічності, Пирогов запросив у гості свого учня Давида Виводцева, попросив виконати останню волю. 23 листопада 1881 р., коли вже стемніло, попросив винести себе на веранду, дивився на улюблену свою липову алею й чомусь уголос почав читати Пушкіна: "Дар напрасный, дар случайный. Жизнь, зачем ты мне дана?" Посміхнувся і сказав останні слова: "Нет! Жизнь, ты с целью мне дана!" Була 20 година 25 хвилин. Коли не стало знаменитого хірурга, Олександра Антонівна звернулася до Виводцева з проханням здійснити бальзамування чоловіка з дозволу Синоду. Вона побудувала у Вишнях дивовижний храм, що став мавзолеєм великому вченому.

Півошенко Іван Максимович

1935-2003 рр. Наодився в с. Косанове Гайсинського р-ну. Рятуючись від голоду, сім’я переїхала в 1934 р. до Вінниці, де Іван пішов до середньої школи № 3, яку успішно закінчив в 1955 р. Двадцятирічним юнаком вступив до Одеського гідрометеорологічного інституту на спеціальність «метеорологія». Після закінчення інституту був направлений на роботу в м. Омськ (Західний Сибір). Фізик-географ, еколог, краєзнавець, кандидат географічних наук. З 1979 р. і до останнього дня, його життя та доля були пов’язані з природничо-географічним факультетом Вінницького державного педагогічного університету, де працював старшим викладачем кафедри фізичної географії (1980), доцентом (1984), зав. кафедрою (1993-2000), професором (2000-2003). Досліджував клімат і екологію Поділля, зокрема м. Вінниці та Вінницької області, історію метеорології краю. Опублікував більше 50 праць

Пічкур Дмитро Степанович

(24.04.1941 р.). Народився в с. Розсоховатка, тепер Катеринопільського р-ну Черкаської обл. Після закінчення Розсохуватської середньої школи (1959) працював на будівництві Кременчуцького водосховища, служив у війську, будуючи ракетні майданчики на Уралі. Закінчивши факультет журналістики Київського державного університету (1971). Понад тридцять років пропрацював у газеті «Вінницька правда», нині — «Вінниччина», де був завідуючим відділом і упорядником літературно-мистецької сторінки «Зоряна криниця», активно дописував до газети «Літературна Україна», був відповідальним секретарем Вінницької обласної письменницької організації, завідувачем Кабінету молодого автора ВОО НСПУ. Поет, журналіст. З 1971 року працював на журналістській ниві Вінниччини. Автор кількох поетичних збірок. Член НСПУ з 2000 року.

Подільський Едуард Петрович

(1945 р. н.). Народився в с. Яблуновиця, нині Оратівського р-ну. Педагог, журналіст, краєзнавець, члена НСЖУ, заслужений журналіст України (2003). У 1969 р. закінчив філологічний факультет Донецького державного університету. Вчителював у школах Донецька та Київщини. З 1972 р. мешкає у м. Погребище. Працював учителем місцевої середньої школи-інтернату. З 1977 р. – на журналістській роботі: кореспондент, завідувач відділу погребищенської районної газети «Колос», власний кореспондент обласних газет «Подолія», «Вінницькі відомості», «Панорама». Писав до різних періодичних видань: «Урядовий кур’єр», «Освіта», «Кримська світлиця» та ін. Автор понад 100 газетних публікацій краєзнавчої тематики. Видав художньо-публіцистичні книги: «Калина солодка з морозів», «Океани затишку не люблять». Його передмови часто супроводжують поетичні збірки талановитих майстрів художнього слова Надросся. Е. Подільський – лауреат обласної журналістської премії ім. К. Гришина, а його портрет занесено на районну Алею бойової і трудової слави

Подолинний Анатолій Мусійович

(1940 р.н.). Народився в с. Шипинки Барського р-ну. Вчений літературознавець. Після навчання у Копайгородській середній школі закінчив сільськогосподарський технікум у Молдові, нетривалий час працював за фахом у колгоспі та радгоспі. Продовжив освіту у Вінницькому педагогічному інституті на філологічному факультеті (відділ української мови та літератури, німецької мови; 1961–1966). Учителював у с. Ялтушкові Барського району (1966–1971), працював методистом, вченим секретарем в обласній організації Товариства охорони пам'яток історії та культури УРСР. Від 1976 по 2012 рр. — на кафедрі української літератури в альма-матер. Кандидат філологічних наук з 1981 р. Дисертація — «Герой української радянської пригодницької повісті 30-х років і творчість Миколи Трублаїні». Від 1985 року — доцент, від 1998 по 2012 рр. — професор університету. Тривалий час був керівником студентської літературної студії «Червоні вітрила», згодом «Вітрила». Один з засновників і провідних діячів обласної організації Товариства української мови ім. Т. Шевченка, «Просвіти», учасник багатьох заходів у Вінниці та Києві, спрямованих на утвердження української державності, мови та культури. Професор Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, письменник, фольклорист, краєзнавць. Член правління Вінницької обласної Національної спілки краєзнавців України. Заслужений працівник культури України (2001), відмінник освіти України (2004). Лауреат літературно-мистецької премії «Кришталева вишня» (1998), літературних премій імені Дмитра Нитченка (2003), Михайла Коцюбинського (2004), Євгена Гуцала (2007). Член НСПУ (1999)

Порик Василь Васильович

(1920-1944 рр.). Нар в с. Соломірка, нині с. Порик Хмільницького р-ну. Партизанські псевдоніми «Базиль», «лейтенант Громовий». Закінчив сільськогосподарський технікум. У Червоній Армії з 1939 року. У 1941 році закінчив Харківське військове піхотне училище. На початку Німецько-радянської війни лейтенант Василь Порик знаходився в складі 6-ї армії Південно-Західного фронту. Влітку 1942 року В. Порик разом із сотнями інших військовополонених був відправлений у німецько-фашистський концтабір Бомон у провінції Артуа, департаменту Па-де-Кале (Франція). Не зломлений ворогами радянський офіцер, перебуваючи у концтаборі, брав активну участь в організації підпільного комітету і груп з підготовки втечі. Він установив зв’язок з учасниками руху Опору, і вирвався на волю. Після втечі з табору Василь Порик створив партизанський загін, що боровся з липня 1943 року проти фашистських окупантів у Північній Франції. В одному з боїв він був поранений, схоплений гестапівцями й запроторений до в’язниці фортеці Сен-Никез, але знову втік і продовжував боротьбу. У першій половині квітня 1944 року партизанами загону Василя Порика було висаджено два поїзди, знищені: колона гітлерівців — більш 200 солдатів і офіцерів, охорона табору Бомон, і звільнені усі в’язні. З 1944 року В. Порик був членом Центрального комітету радянських військовополонених у Франції. 22 липня 1944 року під час виконання бойового завдання В. Порик потрапив у засідку в районі міста Аррас (Північно-Східна Франція) і був розстріляний гітлерівцями. Похований у французькому шахтарському селищі Енен-Льєтар. Герой Радянського Союзу, кавалер найвищої французької нагороди – ордена Почесного легіону, Національний герой Франції. Учасник французького руху опору. У рідному селі створено музей Героя Радянського Союзу В. В. Порика (1972).

Потоцький Ян (Непомуцен)

(1761-1815 рр.) Народився в с. Пиків, нині Калинівського р-ну. Польський письменник, історик, сходознавець, етнограф і археолог, географ, соціолог, публіцист, редактор, видавець, бібліограф, політичний діяч. У 1804-1805 рр. видав французькою мовою три книги, присвячені історії Волині, Поділля і Херсонщини, які поклали початок краєзнавчого вивчення цих регіонів. Почесний член Імператорської АН у Петербурзі. Перший за часом славіст.

Приймасюк Тетяна Євменівна

(1954 р. н.) Народилася в с. Брідок Теплицького р-ну). Майстер декоративно-ужиткового мистецтва (вишивальниця). Закінчила Тульчинське культосвітнє училище (1974). Працювала методистом Теплицького районного будинку культури, бібліографом-краєзнавцем районної централізованої бібліотечної системи (ЦБС). Учасниця районних та обласних виставок. У доробку майстрині – понад три десятки вишитих портретів Тараса Шевченка, що зберігаються у приватних колекціях України, Росії, Канади, Німеччини, Великобританії. Займається збором фольклору на Тепличчині. Автор поетичних збірок «Я тепло збираю по краплині» (2001), «Молитва душі» (2002), «Голос жінки» (2003), «Комарик» (2007) – дитяча книжечка. Співавтор, упорядник ряду колективних збірок поетів-тепличан. Член НСПУ (2004)

Присяжнюк Михайло Федорович

(1920-2009 рр.) Народився в с. Уладівка Літинського р-ну. Педагог, літературознавець, кандидат філологічних наук Вінницького державного педагогічного інституту (1954), професор (1979), краєзнавець. Учасник Другої світової війни. В 1957-1958 рр. очолював філологічний факультет Вінницького педінституту. Автор близько 70 праць з проблем теорії та історії української літератури, методики викладання літератури, літературного краєзнавства. Співавтор видань «Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область» (К., 1972), Вінницький державний педагогічний інститут: історичний нарис» (Вінниця, 1992)

Р

Регушевський Євген Семенович

(1934 р.н.). Народився в с. Бджільна Теплицького р-ну. Український мовознавець, літературознавець, перекладач, доктор філологічних наук, професор (1989). Заслужений працівник народної освіти України (1999). 1955 р. закінчив історико-філологічний факультет ВДПІ ім. М.Островсського. Викладацьку діяльність розпочав після закінчення аспірантури 1958 р. у Рівненському педагогічному інституті викладачем, зав. кафедри української мови. З 1963 р. працював на різних посадах у Бердичівському, Кіровоградському і Сімферопольському (тепер Таврійському національному університеті ім. В.Вернадського) педагогічних інститутах. Друкується з 1958 р. Під його керівництвом захищено 8 кандидатських дисертацій. Опублікував понад 200 наукових і методичних праць, посібників для студентів, статей про мову творів К.Зиновієва, Т.Шевченка, Марка Вовчка, Лесі Українки, О.Гончара, понад 50 праць про мову І.Франка, з історії мовознавчої і літературознавчої термінології та фразеології. Співавтор кількох словників

Риженко-Янковий Анатолій Олексійович

(1959 р. н.) Народився в с. Брідок Теплицького р-ну. Художник, майстер живопису. Навчався у Ленінградському політехнікумі, з 1987 по 1994 рр. – у Московському державному академічному художньому інституті ім. В.Т. Сурикова (1994). Талановитий майстер пейзажу та графіки. Його картини побували на Міжнародній виставці глухих авторів у Софії (1981), Вінниці, Кіровограді, Києві, Москві, у Рочестері (США 1993), Чехії, Польщі, Італії. Вони експонуються у багатьох вітчизняних і зарубіжних музеях, прикрашають приватні колекції шанувальників живопису з Голландії, Білорусі, Молдови, Іспанії. Тематика картин – українське село, його люди, а також тема козацтва

Рябий Мефодій Васильович

(02.07.1894 – 29.05.1974). Народився в с. Кукавка, нині Могилів-Подільського р-ну. Український фольклорист, етнограф, краєзнавець. Учасник Першої світової війни. Працювати почав у рідному селі на різних посадах: рахівник, продавець, секретар сільради та ін. З 20-х рр. захопився краєзнавством. Налагодив зв’язки з науковими установами Києва та Вінниці. Здійснив і передав етнографічній комісії ВУАН понад 300 записів народних пісень, багатьох обрядів. Мефодій Васильович записав думу «Івась Коновченко» (1927), збирав прислів’я, приказки тощо. Займався археологією, написав і опублікував історію свого села, писав статті про художника В.А.Тропініна, який свого часу перебував у Кукавці, виявив 5 його картин, склав каталог творів художника. У 30-ті роки зазнав репресій. 1953 р. заснував у селі краєзнавчий музей. Після Другої світової війни опублікував велику кількість літературно-краєзнавчих розвідок про перебування у Могилів-Подільському районі видатних діячів літератури, мистецтва, науки. Фольклорні записи Мефодія Рябого увійшли до збірок «Зацвіла калина» (1959), «Народ про Кармалюка» (1961), «Думи» (1974), «Народні оповідання» (1983).

Рябий Микола Олександрович

1938 р.н. Народився в с. Заболотне Крижопільського р-ну. Прозаїк. Закінчив Київський гірничий технікум (1956). Працював майстром на шахті, в кар'єрах Джуринського комбінату стінових матеріалів, що на Шаргородщині. У 60-ті роки перейшов на журналістську роботу. Друкувався у місцевій пресі, працював у Брацлаві в районній газеті «Шлях Ілліча». Після закінчення заочно факультету журналістики Київського університету (1967) вдосконалював журналістський досвід в газетах «Комсомольське плем'я», «Вінницька правда», «Подолія» Автор ряду романів історичної тематики. Почав писати у шкільні роки: спочатку вірші, потім прозу. Захоплювався малюванням. У творчому оточенні на початку журналістської кар'єри — дисидент-публіцист Олександр Гетьман, вже відомий тоді Григір Тютюнник, молоді письменники Тарас Мельничук, Роман Андріяшик, Роман Іваничук, Володимир Яворівський, колеги по роботі у молодіжних виданнях Леонід Пастушенко, Григорій Усач, Геннадій Шкляр, Михайло Каменюк та ін. У творчому доробку — понад 30 романів та повістей (у тому числі документальних, про людей праці — Марфу Бабенко, Пилипа Желюка, письменницю Галину Сіру), сотні публікацій у періодиці. Лауреат республіканської літературної премії ім. Михайла Коцюбинського (1994). Член СПУ (1976). Член Національної спілки журналістів України. Проживає в Вінниці.

С

Савченко Ігор Андрійович
(1906-1950 рр.). Український кінорежисер, сценарист, театральний педагог. Народився 11 жовтня 1906 в Вінниці. тут учився в театральній школі Орди-Свєтлової та виступав у театрі. У 1925 організував молодіжний аґіттеатр «Червоний галстук» і з ним гастролював по Україні. З 1926 учився в Ленінградському Інституті сценічних мистецтв. З 1929 є головним режисером театрів робітничої молоді в Баку (з 1932) та в Москві. Перші фільми Савченко зняв у 1931–1932 роках на Бакинській кіностудії («Микита Іванович і соціалізм» та «Люди без рук»); на Московській кіностудії поставив звуковий фільм «Гармонь» (1934), два молодіжні фільми «Випадкова зустріч» (1936) і «Дума про козака Голоту» (1937). У 1939-41 рр. і з 1947 Савченко пов'язаний з Київською кіностудією; у період з 1944 по 1946 — художній керівник кіностудії ім. М. Горького в Москві. На Київській кіностудії поставив фільми: «Вершники» за твором Ю. Яновського (1939), «Богдан Хмельницький» (1941; за О. Корнійчуком), «Третій удар» і «Тарас Шевченко» (закінчили стрічку режисерові учні після його смерті у 1951, премійовано на міжнародному фестивалі в Чехословаччині, 1952); «Партизани в степах України» (1942; за О. Корнійчуком) та ін. З 1946 року викладав у ВДІКу. Його учнями були відомі нині режисери: О. О. Алов, В. Н. Наумов, Г. С. Габай, Л. А. Файзієв, Ф.Є. Миронер, Ю. М. Озеров, С. І. Параджанов, М. М. Хуцієв, О. О. Коренєв, Ю. А. Закревський, Лев Іванов, Л. С. Данилов. Помер від серцевого нападу на 44-му році життя. Похований в Москві на Новодівичому кладовищі. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора та медалями. Заслужений діяч мистецтв РРФСР (1944). Лауреат трьох Сталінських премій (1942, 1949, 1952 — посмертно).

Свидницький Анатолій Патрикійович



(1834-1871 рр.) Народився 13 вересня 1834 в с. Маньківцях на Поділлі в родині священика. Батько Патрикій Якович (1800-1870), розпочавши службу дячком, у 1836 р. одержав сан священника. Отець Патрикій був простою людиною, але любив книжку і зібрав чималу бібліотеку. У 1843 р. Анатолій вступає до Крутянської духовної школи (бурси). Закінчив її у 1851 р., після чого вступає до Подільській духовній семінарії у Кам'янці-Подільському і, не закінчивши її, вступив (1856) до Київського університету, на медичний факультет. Згодом перевівся на філологічний факультет, котрий через матеріальні труднощі не закінчив. Згодом учитель у Миргороді (1860-62), акцизний чиновник у Козельці (1862 - 69). Працював у Козелецькому повітовому земстві. У 1863 році одружується з дочкою козелецького лікаря - Оленою Величківською. 28 березня 1869 року виходить у відставку і переїздить до Києва. Влаштовується на посаду помічника завідувача архіву Київського університету, де фактично виконує обов'язки вченого архіваріуса і за час 1869-1871 науково описав багато архівних матеріалів. Ця робота була видана вже посмертно у 1879 році правлінням університету. У вересні 1870 року подорожує до Кам'янця-Подільського у пошуках кращої роботи, але безрезультатно. Свидницький розпочав громадську працю як член таємного Харківсько-Київського студентського товариства, яке ставило своїм завданням боротьбу з царським режимом, ширило заборонену літературу, домагалося заснування недільних шкіл, тощо. Cвидницький був ініціатором заснування недільної школи на Подолі. У студентські роки починає писати. За життя була надрукована лише «Горлиця» (1860), інші твори опублікував у 1901 І. Франко. З низки етнографічних статей, написаних Свидницьким у 1860-62, надрукована лише «Великдень у подолян» і статті, спрямовані проти сваволі царської адміністрації «Из Миргорода» (обидві в «Основі», 1861). По закритті «Основи», коли не стало жодного українського журналу, Свидницький опублікував російською мовою ряд нарисів й оповідань у газеті «Киевлянин». Головний твір Свидницького- роман «Люборацькі». Це хроніка (значною мірою автобіографічна) занепаду священичого роду Люборацьких у трьох поколіннях, на реалістично відтвореному тлі панування польських панів на Поділлі. Широке тематичне полотно твору дало підставу І. Франкові назвати його «першим реалістичним романом на побутовому тлі». Як змістом, так і мистецькою формою роман «Люборацькі» - посередня ланка між прозою Г. Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка та інших з одного боку - і пізнішою реалістично-побутовою епічною прозою Івана Нечуя-Левицького і Панаса Мирного з другого боку. Але на сучасну Свидницькому літературу роман впливу не мав, бо його опублікував лише 15 pоків по смерті автора І. Франко у «Зорі» (1886). По цьому роман багато разів перевидавано до і за радянського часу. Найновіше видання творів Свидницького: «Твори» (1958). Докладна бібліографія видання творів Свидницького і літератури про нього в «Українські письменники. Біо-бібліографічний словник» (т. III, 1963). Помер у Києві 18 липня 1871 р.

Синиця Іван Омелянович

(1910-1976 рр.) Народився в с.Корделівка Калинівського р-ну. Психолог і педагог, доктор психологічних наук. Закінчив Вінницький інститут соціального виховання (1932), Київський педагогічний інститут (1938). Учителював у школах м. Києва. Учасник Другої світової війни. В повоєнні роки працював в НДІ психології Міністерства освіти Української РСР. Синиці належить близько 200 наукових праць про психологію мовлення і педагогічну майстерність, педагогічний такт учителя

Сікорський Яків Парфентійович

(1904-1980 рр.). Народився в в с. Джуринці, Немирівського р-ну. Український прозаїк. Навчався у педагогічному технікумі м. Гайсин. Учасник Другої світової війни. Учасник війни з серпня 1941 р. Старший лейтенант. Був помічником начальника штабу стрілецького полку на Кримському фронті, командиром взводу на армійських курсах командирів кулеметних рот (Північно-Кавказький фронт), начальником навчальної частини снайперської школи Харківського військового округу. Закінчив Сімферопольський педагогічний інститут та аспірантуру при ньому. Героїці воєнного часу присвячено нариси, оповідання і повісті, опубліковані в періодичній пресі і які виходили окремими книгами. Автор збірок оповідань та повістей «Не ходи манівцями» (1963), «Сувора пам’ять» (1973) та інші. Член СПУ з 1959 р.

Сіцинський Юхим Йосипович (Сіцінський, Січинський)

(1859-1937 рр,) Народився в с. Мазники Летичівського р-ну Хмельницької обл. Український історик, археолог, етнограф, мистецтвознавець, громадський діяч, поділлєзнавець, в т. ч. Вінниччини. У 20-х рр. він був активним членом Кабінету вичування Поділля Вінницької філії Всенародної бібліотеки при ВУАН. Йому належить дослідження «Нариси з історії Поділля», видане у Вінниці 1926 р. під грифом Кабінету. Наукова спадщина Ю. Й. Сіцинського й сьогодні є актуальною для дослідників краю і потребує детального вивчення та популяризації

Скалецький Родіон Андрійович

(1899–1984) Народився в с. Михайлівка, нині Бершадського р-ну. Український композитор, хоровий диригент, фольклорист. Був організатором і керівником численних хорів на Вінниччині. З музичним світом обласного центру пов’язав майже 30 років свого життя. В Обласному будинку народної творчості керував секцією самодіяльних композиторів. З 1959 р. – відповідальний секретар Вінницького відділення Музично-хорового товариства України. Автор майже 600 пісень, переважно хорових. На вшанування пам’яті митця у Бершаді щорічно проводиться свято вокально-хорового мистецтва, присвяченого Р. А. Скалецькому. Його іменем у Вінниці названо вулицю

Скорський МиколА Андрійович

(1920-2016 рр.) Народився в с. Юшківці, нині Оратівського р-ну. Закынчив Київський педінститут ім. М. Горького. Письменник, літературознвець, кандидат філологічних наук, професор. Він автор біля 400 статей і рецензій з питань літератури і мистецтва. Учасник Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Інвалід війни. Нагороджений орденами та медалями в т. ч. орденом Вітчизняної війни другого ступеня "За відвагу і хоробрість". Лауреат премії Фонду Воляників-Швабінських Українського Вільного Університету в Нью-Йорку та премії ім. І. Огієнка (2003) за книгу «Життя і творчість Тодося Осьмачки». Член СПУ (1986)

Скрипник Марія Василівна


1956 р. н. Народилася в с. Киселів Кіцманського р-ну Чернівецької обл. Актриса, заслужена артисткаи України (1999). Закінчила Харківський інститут мистецтв, 1980 p., за спеціальністю – актриса. Розпочала свою трудову діяльність у 1976 році керівником народного театру Глибокського районного Будинку культури Чернівецької області. З вересня 1976 року по червень 1980 рік - студентка Харківського інституту мистецтв, акторського відділення. І980 - 2000 рр. - актриса Вінницького обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Садовського. У 1999 році їй присвоєно почесне звання „Заслужена артистка України". З 2000 вона на посаді начальника управління культури міської ради, а 2008-2015 рр. Марія Василівна обіймала посаду начальника управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації. Вона була автором проектів та режисером-постановником великих мистецьких загальноміських заходів, таких як: День міста, „Вінничанин Року", „Покровитель культури", фестивалю „Ми за Україну духовну", дитячо-юнацького фестивалю народного танцю „Вінниця - 2004", дитячо-мистецького ярмарку „Моя люба Вінниця", регіонального фестивалю хорової музики ім. М. Д. Леонтовича тощо. Марія Василівна ведуча творчих звітів Вінниччини на сцені Національного палацу «Україна» в м. Києві. З ініціативи Скрипник М. В започатковано стипендії заслуженим артистам обласного музично-драматичного театру ім. М. Садовського та обласного театру ляльок, стипендії ветеранам культури і мистецтва. За вагомий особистий внесок у розвиток конституційних засад української державності, багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм та з нагоди Дня Конституції України в 2007 році нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня

Слободянюк Михайло Васильович

(1914-1988 рр.). Народився в с. Липівка Томашпільського р-ну). Педагог, етнограф, фольклорист, літературознавець. Закінчив учительські курси у Вінниці, 1938 р. – Харківський інститут журналістики. У 1930-ті pp. учителював на Вінниччині, здійснював етнографічні дослідження зарубинецької і черняхівської археологічних культур на Поділлі, учасник етнографічних експедицій у Чернівецькій, Вінницькій областях (1940-1950 pp.). У його працях «Міфологічні образи весни в піснях і обрядах східних слов’ян» (кандидатська дисертація, 1948 p.), «Інтереси М. М. Коцюбинського до народного побуту і народної творчості», «Національно-побутові особливості українського народу: етнографічний нарис» та інших використано фольклорно-етнографічні матеріали Подільського регіону

Смагл Григорій Кирилович

(1920-1995 рр.) Народився в с. Велика Вулига, нині Тиврівського р-ну. Колишній заступник директора з наукової роботи Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. К. А. Тімірязєва, якій він віддав понад 25 років свого життя (1956-1981). Закінчив Тульчинський бібліотечний технікум (1939), Вінницький педагогічний інститут (1954). Учасник Другої світової війни. Нагороджений двома орденами Слави ІІ і ІІІ ступенів, орденами і медалями. Зробив вагомий внесок у післявоєнну відбудову бібліотеки, становлення і розвиток її в статусі наукової. За вклад у бібліотечну справу Вінниччини удостоєний медалі ім. Н. К. Крупської

Смолич Юрій Корнійович (Корнелійович)


(1900-1976 рр.) Народився в м. Умань Черкаської обл. країнський письменник, громадський діяч. По закінченні Жмеринської чоловічої гімназії (1913—1917) навчався в Київському комерційному інституті (1918). Виступав актором у червоноармійському театрі-студії, театрах укрпрофсожу, наросвіти; пізніше — в Театрі імені Івана Франка (1922—1924). В 1913-1922 рр. мешкав у Жмеринці, де й почав літературно-мистецьку діяльність. Автор романів та повістей, у яких події нерідко відбуваються на Вінниччині. З 1923 року жив у Харкові, працював інспектором театрів у Головполітпросвіті Наркомосу УСРР (1924—1928), театральним критиком у журналі «Нове мистецтво». Голова Харківської обласної організації СПРУ, зокрема й в евакуації в Алма-Аті (Казахстан). З травня 1944 року жив у Києві. Член правління СП СРСР (1942—1976), заступник голови СПУ та член секретаріату правління СПУ (1944—1963). Член КПРС (1951), кандидат у члени ЦК КПУ (1971). Працював кореспондентом газети «Известия» по УРСР (1946), у Берліні як член Комітету за повернення на Батьківщину (1959). Голова, а потім президент Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном «Україна» (1961—1976). Герой Соціалістичної Праці (1970). Голова правління СПУ (1971—1973), секретар правління СП СРСР (1971—1976). Делеґат з'їздів КПУ (1971, 1976), профспілок УРСР (1972), депутат Верховної Ради УРСР кількох скликань. Лауреат багатьох міжнародних, урядових республіканських і всесоюзних нагород. Мешкав у Києві, в будинку письменників Роліт, з 1956 р. — в будинку на вул. Заньковецької, 5/2, на фасаді якого йому встановлено пам’ятну дошку. Герой Соціалістичної Праці (1970).

Стаднюк Іван Фотійович

(1920-1994 рр.) Народився в с. Кордишівка, нині Вінницького р-ну. Російський письменник, лауреат Державної премії СРСР. Навчався в Українському інституті журналістики і Московському поліграфічному інституті. Учасник Другої Світової війни. Друкувався з 1940 р. Серед творів: «Людина не здається» (повість, 1946-55), «Війна» (роман в 3-х книгах, 1967-80), «Москва, 41-й» (роман), «Меч над Москвою» (роман), «Перед наступом» (повість, 1949), «Життя, а не служба» (розповідь, 1950), «Сповідь сталініста» (мемуари), «Слідопити» (повість, 1951), «Серце пам'ятає» (повість, 1952), «Лейтенант Вернидуб» (розповідь, 1953), «Плевели зла» (повість, 1957), «Олена» (розповідь, 1962), «Люди не ангели» (роман, 1960-65), «Люди зі зброєю» (повість), «Максим Перепелиця» (повість в оповіданнях). Автор сценаріїв радянських фільмів: «Максим Перепелиця» (1955), «Артист із Коханівки» (1961), «Ключі від неба» (1965), «Між високими хлібами» (1970), «Дипломати мимоволі» (1978, у співав.), «Війна» (1990, у співавт.). Нагороджений орденами Великої Вітчизняної війни І і II ст., Червоної Зірки, медалями. Лауреат Державної премії СРСР. Був членом Спілки письменників Росії. Провідні теми творчості письменника: українське село і життя армії, зокрема періоду Другої світової війни. Перекладав з української.

Старицький Михайло Петрович




Музей письменника на батьківщині, в с. Кліщинцях
(1840-1904 рр). Народився в с. Кліщинці Золотоніського р-ну, тепер Черкаської обл. Класик української літератури, актор, режисер, театральний і громадсько-культурний діяч. Мати письменника, Настасія Захарівна, походила з родини Лисенків. 1851 року М.Старицький вступив до Полтавської гімназії. Невдовзі, на дванадцятому році життя, він втратив також матір і з того часу став виховуватися в сім’ї свого дядька по матері В. Лисенка – батька славетного українського композитора Миколи Лисенка. Здобувши середню освіту, М.Старицький та М. Лисенко в 1858 році вступають на фізико – математичний факультет харківського університету. В 1865 році він закінчує університет і деякий час працює в Київському історичному архіві, де не тільки вивчає минуле України, але й самотужки вдосконалює свої знання з англійської, німецької та французької мов. В 1668 році письменник продає одержану в спадщину землю на Полтавщині і на частину виручених коштів купує невеликий маєток у с. Карпівці на Поділлі, де й оселяється на деякий час з родиною. Але господарська діяльність цікавила його мало. Він і тут займається переважно літературними справами. Працює над собою, перекладає байки Крилова та казки Андерсена, створює чимало досконалих ліричних поезій, зокрема такі перлини, як «Думка» і «Виклик». У 1860-1880-х рр. життя письменника тісно пов’язане з Поділлям як власник невеликих маєтків у селах Садова і Карпівка Могилів-Подільського (1869-1885) і с. Кордишівка Брацлавського (1879-1889 рр.). На Поділлі збирав історико-етнографічні матеріали.
В 1871 році М. Старицький повертається до Києва на постійне життя і повністю віддається літературній та громадсько–культурній діяльності. В перекладі М. Старицького 1873 року виходять українською мовою «Казки Андерсена», в наступному році «Байки Крилова», у 1875 році – «Пісня про купця Калашникова» М.Лермонтова, а в1876 році – «Сербські народні думи і пісні». Театру М. Старицький віддавав усі свої знання, уміння, громадський запал, організаторські здібності, а також кошти, які він мав, продавши маєток на Поділлі. Під керівництвом М. Старицького трупа виросла, змужніла і здобула славу, вистави вона давала на високому художньому рівні. Після гастролей у Москві і Петербурзі трупа М. Старицького мандрує кілька років на широких просторах Російської імперії. Останні роки свого життя М. Старицький цілком присвятив літературній творчості, віддаючи їй свою енергію і талант. Він пише цілий ряд оригінальних поетичних, драматичних та прозових творів, які свідчать про подальше творче зростання письменника. З’являються зокрема поезії «До Миколи Лисенка», «Хайтеперарида в мене кобза сумна», «І ґвалт, і кров... справля сваволю сила», «Місто спить», «Барвій», «Занадто вже!», «На спомин Котляревського», п’єси«Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», романи «Перед бурей», «Буря», «У пристани», «Разбойники», «Последниеорлы», повісті «Облога Буші», «Заклятий скарб», «Червоний диявол», «Розсудили», «Безбатченко». В 1903 році він приступив до видання літературно – художнього альманаху «Нова рада», запросивши для участі в ньому багатьох українських письменників, зокрема М. Коцюбинського.

Стебельська Аріадна Арсенівна (Шум-Стебельська)

(1919-2002 рр.). Українська поетеса, прозаїк, науковець, літературний критик, мистецтвознавець, журналіст, маляр, скульптор. Народилася 23 серпня 1919 в Гнівані на Вінниччині. . Під час громадянської війни її родина переїхала до Кракова у Польщі, де майбутня поетеса навчалась в Академії мистецтв. Учителювала у середніх школах (Самбір, Яворів). Після війни А. Шум з чоловіком і дітьми опинилася в Німеччині, де продовжувала займатися мистецтвом і почала працювати вихователькою молоді. У 1949 р. емігрувала до Канади, де оселилась у Ванкувері, у 1954 році переїхала до Торонто. Закінчила відділ славістики Оттавського університету (1969), педагогічний факультет Торонтського університету (1975), захистила дисертацію «Шевченкова метафора» в Українському вільному університеті (Мюнхен). Працювала медсестрою, згодом у редакції «Гомону України», перекладачем. Після закінчення вищої освіти в Канаді викладала в середніх школах, на курсах українознавства в Торонто. Письменниця викладала історію й теорію образотворчого мистецтва, художнє читання й сценічну гру, українську мову та літературу, французьку й німецьку мови. Науково-творчий доробок А. Шум становить близько 40 наукових праць, 400 статей й есеїв, які друкувалися в українській пресі, зокрема у збірниках НТШ, в секції «Література і Мистецтво» газети «Гомін України», журналах «Естафета», «Визвольний Шлях» та інших. У них друкувалися і її поезії. Автор праці «Проповідництво Кирила Турівського» (1977) та інших праць на літературні та мистецькі теми. Серед письменників, чию творчість досліджувала Стебельська, — Тарас Шевченко, Леся Українка. Член Асоціації діячів української культури (АДУК). Член НТШ, Української Спілки Образотворчих Мистців, голова Торонтського відділу Асоціації діячів української культури.

Стельмах Михайло Панасович



(1912-1983 рр.). Народився в с. у с. Дяківці Літинського району. Видатний художник слова — поет і прозаїк, драматург і фольклорист, публіцист і кіносценарист. В 1928 р. М. Стельмах закінчив школу колгоспної молоді і вступив до Вінницького педагогічного технікуму імені Івана Франка, потім — на філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту. Після успішного закінчення у 1933 р. Інституту М. Стельмах учителював у школах рідного Поділля, Київщини, у селах Катюжанка та Літки. Серед перших опублікованих поетичних творів сільського учителя вірші «В рідних місцях» та «Весняне» (1938). У 1940 р. Стельмаха прийняли до Спілки письменників України, а у 1941 р. вийшла у світ його перша збірка поезій «Добрий ранок», редактором якої був А. Малишко. Війна застала М. Стельмаха в Білорусії, під Полоцьком, де він служив рядовим артилеристом-зв’язківцем. Після важкого поранення в боях потрапив до госпіталю. Після тривалого лікування поет знову повернувся на фронт — пішов працювати спеціальним кореспондентом до газети «За честь Батьківщини» (Перший Український фронт). В роки війни М. Стельмах видав кілька збірок поезій: «За ясні зорі» (Уфа, 1942), «Провесінь» (Воронеж, 1942), обидві — за редакцією Максима Рильського. У багатьох поезіях цього часу відчутний фольклорний струмінь. В 1944 році в Москві вийшла збірка «Украине вольной жить!» (переклад Н. Кончаловської, вступна стаття А. Адаліс). У цьому ж 1944 році в Уфі з’явилася перша збірка оповідань Михайла Стельмаха — «Березовий сік». Фольклорна стихія образів та ліричність оповіді надають особливої принади кращим новелам Михайла Панасовича, серед яких — «Столяриха», «Галя», «Добрий вечір, мамо!» та інші. У післявоєнні роки письменник плідно працював у різних жанрах літератури — він писав вірші і романи, п’єси і кіносценарії, повісті і статті.
У 1949 році вийшов перший великий роман М.Стельмаха — «На нашій землі», який автор визначив як першу книгу роману-хроніки. У 1951 році він видає другу книгу цього роману — «Великі перелоги». Об’єднавши в один твір обидві частини, п исьменник дає назву романові «Велика рідня» (1951). За роман «Велика рідня» у 1951 році Михайло Стельмах був удостоєний звання лауреата Державної премії, а за роман «Чотири броди» в 1980 році — Державної премії імені Т. Шевченка. У післявоєнні роки письменник видав кілька збірок поетичних творів: «Шляхи світання» (1948), «Жито сили набирається» (1954), «Поезії» (1958), «Мак цвіте» (1968) та ін. У 1952 році вийшла з друку його повість «Над Черемошем», а згодом — «Гуси-лебеді летять» (1964) та «Щедрий вечір» (1967). Характерними ознаками цих творів є поетизація, навіть ідеалізація простої людини, підкреслення незвичайного, титанічного в її вчинках, ліризм і експресія в змалюванні подій, емоційне переживання світу персонажами, змалювання найпіднесеніших моментів їхнього душевного буття, романтичний пафос і пильна увага до фольклорних образів і символів. Михайло Стельмах написав такі романи: «Кров людська — не водиця» (1957), «Хліб і сіль» (1959), «Правда і кривда» (1961), «Дума про тебе» (1969), «Чотири броди» (1961-1974). М. Стельмах написав також кілька п’єс: «Золота метелиця», «На Івана Купала», «Дума про любов» «Зачарований вітряк», «Правда і Кривда», «Кум королю». Стельмах-драматург невіддільний від Стельмаха-кінодраматурга. Він — автор багатьох літературних сценаріїв. Михайло Стельмах створив сценарій документального кінофільму «Живи, Україно!», брав участь у створенні кінофільмів за своїми творами «Над Черемошем», «Кров людська — не водиця», «Дмитро Горицвіт». У 1978 році письменника було обрано дійсним членом Академії наук України. Він був науковим співробітником Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Степаненко Анатолій Гнатович

(1940-2003 рр.) Народився в с. Велика Бушинка Немирівського р-ну. Журналіст, історик, краєзнавець, кандидат історичних наук, заслужений журналіст України. Співпрацює з газетами "Панорама" (м.Вінниця), "Хрещата долина" (м.Київ). Закінчив Львівський державний ун-т, ф-т журналістики (1960-66). Стажувався в Академії суспільних наук при ЦК КПРС (1988). В 1959 - літпрацівник, газета "Радянський патріот" (м. Немирів). 1963-64 - заступник редактора, газета "За коммунизм" (Красноярський край). 1970-76 - редактор, газета Комсомольське плем'я" (м. Вінниця). 1978-83 - голова, Вінницького обласного комітету з телебачення і радіомовлення. Автор книг "Ладижинські етюди" (1972), "Слово звитяжне" (1979), "Навечно в памяти народной" (1979), "Мандрівка в Ладижин" (1983), "Вінницький краєзнавчий музей" (1984), "Вінничина" (1985), "Людина, яка мала мужність сказати "Ні" (1995). Член СЖУ (1965). Засл. журналіст України (1990). Спеціалізація - історія, краєзнавство. Досліджував соціально-політичні процеси 20-40-х рр. ХХ ст. та історію Подільського краю.

Страшний Василь Іванович

(1951 р. н.). Народився в с. Тарасівка Жмеринського р-ну. Поет, журналіст, член НСЖУ. По закінченні місцевої середньої школи продовжив навчання на українському відділені філологічного факультету Вінницького педагогічного інституту. Професійну журналістську діяльність розпочав у 1974 році кореспондентом Жмеринської міськрайонної газети “Нові горизонти”. Пізніше обіймав посади завідувача відділом та заступника редактора. З 1979 року - власний кореспондент обласної газети “Вінницька правда” нині “Вінниччина”. З 2002 року Лауреат обласної Журналістської премії ім. О. Гетьмана та автор книги публіцистики “Ранений птах болю не чує”. Член Національної Спілки журналістів України. Помер Василь Іванович раптово в розквіті сил 8 червня 2010 року. У своїх публікаціях він піднімає морально-етичні проблеми суспільного життя, духовних чеснот, красу і велич праці, долі простих людей

Сторожук Валентина Петрівна

(1966 р.н.). Народилася 28 березня 1966 року в селі Білашки Погребищенського району Вінницької області. Поетеса, прозаїк.Закінчила Вінницький технікум громадського харчування (1984) та філологічний факультет Вінницького державного педагогічного інституту ім. Островського. Багато років була науковим працівником Вінницького літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського, завідувачкою відділу Вінницького обласного центру народної творчості. Була науковим працівником Вінницького літературно-меморіального музею М. М. Коцюбинського (1990–2001). З 2010 року — заступник головного редактора журналу «Вінницький край». Живе в с. Сосонка Вінницького району Вінницької області. У своєму рідному селі Білашки Сторожук В. П. записала близько 500 прислів'їв і приказок, понад 200 повір'їв, весільний обряд, близько 300 пісень, 70 з яких вийшли окремим збірником «Червона калина, листячко зелене» (1992). Авторка поетичних збірок "Без тижня рік" (1990), "Пам'ять Шипшини" (1998), "Дивина" (2002), "Сонцепоклонник: Поетичний вінок Михайлові Коцюбинському" (2002), "Третя Пречиста" (2005). У 2008 пыдготувала збірник «МЕД». Підготувала 4 книги для дітей. Член НСПУ з 1998 року.

Стрельбицький Михайло Петрович


(1949 р. н.). Поет, критик, літературознавець. Народився 3-го червня 1949-го року в с. Майдан-Вербецький Летичівського р-ну Хмельницької області. Середню школу закінчив у с. Дяківці Літинського району Вінницької області. По закінченні філологічного факультету Одеського держуніверситету імені І. Мечникова служив у армії, навчався в аспірантурі того ж вузу, де у 1976 р. захистив кандидатську дисертацію "Сюжетика української повісті 1960-1970 р.р.". Викладав українську літературу. З 1980 року - у Вінниці. Спершу на творчій роботі, а починаючивід 1991-го року, - на кафедрі культурології, мистецтв та дизайну Вінницького національного технічного університету. Бере активну участь у суспільному житті, зокрема у діяльності товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, керує університетським літературним гуртком «Студентська муза», веде сторінку в газеті ВЗН «Імпульс», опікується «Клубом істинних шанувальників Тараса Шевченка», готує радіопрограми, проводить щорічні творчі фестивалі для студентства, ініціює публікацію у місцевій пресі критичних літературних розвідок, рецензій, спортознавчих есеїв. У пресі видрукував понад 300 статтей з проблем художньої літератури. Окремими виданнями вийшли 14 збірок віршів та поем, а також моногра-фічне дослідження творчості Олеся Гончара "Проза монументального історизму" (1988). Найпомітніші поетичні збірки: "Незрубай-дерево" (1976), "Звертання" (1979), "Три тополі" (1981), Прощання з морем" (1983), "Сторожовий вогонь" (1988), "Версія Прометея" (1990), "Під небом Коновалюка" (2000), "Прощаючи вік XX" (2001), "Гальчевський. Поема з героєм" (2002), "Під небом Коновалюка. Книга 2". Лауреат літературних премій: журналу "Дружба народов" за кращу публікацію року (1978); Республіканської в галузі літературно-художньої критики ім. О. І. Білецького та імені М. М. Коцюбинського (1989). Член НСПУ з 1979 року.

Студецький Микола Миколайович (літературний псевдонім «Скеля»)

(1921-2002 рр.). Народився в с. Флорине, нині Бершадського р-ну. Український поет. Народився у сім’ї священика, рано осиротів. Навчався у м. Гнівані. У липні-вересні 1941 р. був серед народних ополченців Києва, потрапив у полон, був звільнений, працював у Вінниці, в тароремонтній майстерні. Співав у церковному хорі Вінницького кафедрального собору. Восени 1943 р. потрапив до Західної Німеччини. Після закінчення війни опинився у таборі переміщених осіб в американській зоні окупації в Баварії (Аугсбурзі та Мюнхені). Невдовзі опинився за океаном, у Венесуелі. Працював автослюсарем, вантажником, прибиральником, пральником білизни, сторожем, хористом венесуельського оперного театру. Часто доводилось ночувати просто неба, голодувати. У своїй повісті-спогадах Під пальмами «Венесуели», що ввійшла до збірки поезій «Під чужим і рідним небом», виданої видавництвом «Дніпро» в 1989 р. 1956-1995 рр. жив і працював у Вінниці. Був репресований. Видав низку поетичних збірок, друкувався у місцевій періодиці. Окремі вірші перекладалися російською та кабардино-балкарською мовами. Член СПУ (1967). Створював з колегами у лютому 1971 р. міжобласну письменницьку організацію Вінниччини та Хмельниччини. В кінці 1995 переїхав до Ірпеня на Київщину. Згодом оселяється у Будинку ветеранів сцени в Пущі-Водиці (Київ).

Стус Василь Семенович

(1938-1985 рр.) Народився 6 січня 1938 р. в селі Рахнівка на Вінниччині. Український поет, літературознавець, правозахисник. Закінчив філологічний факультет Донецького педінституту, вчителював, працював у газеті. 1963р. Вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР у Києві, звідки його було відраховано за протести проти арештів у середовищі української інтелігенції. Належав до "шістдесятників" - опозиційно настроєних представників творчої молоді, які активно боролися за відродження національної культури, протестували проти реставрації сталінізму. 1972р. В. Стуса арештовано разом з іншими українськими правозахисниками та засуджено до п'яти років таборів і трьох років заслання. Перебуваючи в ув'язненні в Мордовії, продовжував творити поетичні твори, писав заяви-протести проти переслідувань інакодумців в СРСР. 1979р. повернувся до Києва, але через 8 місяців його знову заарештовано і засуджено на 15 років позбавлення волі. Помер під час голодування в карцері 3 вересня 1985 р. 19 листопада 1989р. відбулось перепоховання праху Василя Стуса в Києві на Байковому цвинтарі.

Т

Танцюра Гнат Трохимович

(1901-1962 рр.). Народився в с. Зятківці, нині Гайсинського р-ну. Фольклорист, етнограф, педагог, краєзнавець Поділля. Закінчив Вінницький педагогічний інститут, учителював. З юнацьких років захопився збиранням фольклору. 40 років свого життя присвятив науковій діяльності: записував пісні, казки, прислів’я, приказки, твори дитячого фольклору. В 1950 р. він упорядкував і передав в ІМФЕ АН України 2385 пісень, близько 300 казок, 1536 прислів’їв та приказок, 615 загадок, 200 творів дитячого фольклору, чимало інших матеріалів, зібраних на Вінниччині. У наступні роки фонд його записів значно поповнився. Автор друкованих праць: «Жіноча доля в народних піснях» (1930), «Записки збирача фольклору», «Цвіте калинонька». Найбільш плідною була праця вченого з народною співачкою Явдохою Зуїхою. Гнат Танцюра підготував збірник «Пісні Явдохи Зуїхи», в якому подано 925 найкращих зразків із репертуару співачки. Він автор великої і цінної фольклористично-етнографічної праці Весілля в селі Зятківцях (1997). У Гайсинському районі щорічно проводиться обласне свято фольклору ім.Г. Танцюри. З 2001 р. кожні 5 років, у червні, – Всеукраїнський фестиваль-конкурс автентичних колективів на приз Г.Танцюри

Тарнорудов Михайло Єгорович

1860-? рр. Народився в м. Тростянець (нині смт Вінницької обл.) у бідній селянській родині. Вчений-бактеріолог, перший ветеринарний лікар на Вінниччині, та один з перших вчених бактеріологів на теренах Російської Імперії. 40 років пропрацював ветеринарним лікарем. Вперше почав робити щеплення протів хвороб свійських тварин. Герой Соціалістичної Праці.

Тельнюк Станіслав Володимирович

(1935-1990 рр.) Народився в с. Іскрівка Запорізької обл. Український прозаїк, поет, критик, перекладач, автора понад 30 художніх творів, лауреата багатьох літературних премій. В 1957-1962 рр. жив і працював у Могилеві-Подільському. В 1954 році закінчив Переяслав-Хмельницьке педагогічне училище; в 1959 році — Київський університет. В 1962–1966 роках працював у редакції газети «Літературна Україна», далі відповідальний секретар Комісії критики та теорії літератури Спілки письменників України. Друкувався з 1952. Видав 8 збірок поезій, зокрема «Леґенда про будні» (1963), «Залізняки» (1966), «Опівнічне» (1972), «Робота» (1976), «Мить» (1985); повісті «Туди, де сонце сходить» (1967), «Грає синє море» (1971); літературно-критичний нарис «Червоних сонць протуберанці» (1968); працював також як перекладач, перекладав з 15 мов (зокрема з кількох тюркських мов). У 1976–1977 роках працював на будівництві Байкало-Амурської магістралі. Лауреат Республіканської комсомольської премії імені Миколи Островського за 1984 рік. Співініціятор і співзасновник масового політичного об'єднання «Народного руху України за перебудову». Одна з вулиць Могилева-Подільського носить ім’я письменника

Тимошенко Володимир Андрійович

(1952 р. н.) Народився в с. Конатківці Шаргородського р-ну. Учений-юрист, професор (2004), доктор юридичних наук (2006), генерал-лейтенант. У 1975 р. закінчив Вінницький державний педагогічний інститут. Докторська дисертація «Формування системи національної та міжнародної протидії сучасному наркобізнесу» (2006). Протягом 1979-1984 рр. працював молодшим оперуповноваженим, уповноваженим, старшим оперуповноваженим УКДБ по Вінницькій області. З 1984 р. мешкає і працює у Києві. Служив в органах СБУ. Один із засновників і керівників підрозділів боротьби з корупцією та організованою злочинністю, зокрема з незаконним обігом наркотиків. Брав участь у законотворчій діяльності з питань контролю за наркотиками. Очолював Національну академію СБУ, обіймав посади першого заступника голови СБУ та керівника Антитерористичного центру при СБУ, Уповноваженого Президента України з питань контролю за діяльністю Служби безпеки України. З 16 червня 2011 р. на посаді глави Державної служби України по контролю за наркотиками. З 2014 року — президент громадської організації «Інститут вивчення залежностей, проблем наркополітики та моніторингу наркоситуації» (є також співзасновником цієї організації разом з Володимиром Ященком, Анатолієм Щуровським та ін.) Автор 5 монографій, 2 підручників, біля 50 наукових статей з проблем боротьби з наркобізнесом, корупцією, відмиванням грошей, тероризмом, транснаціональною організованою злочинністю. Нагороджений орденом «За заслуги» (1996), багатьма медалями України, відмічений сертифікатами вдячності ОЕА США, Еквадору, Росії

Тимчук Віктор Мифодійович

(1936 р. н.). Народився в с. Курава, нині с. Дружелюбівка Калинівського р-ну. Український письменник. Навчався у Вінницькій школі № 13, на факультеті української мови і літератури Вінницького педагогічного інституту (1967–1970). Працював кореспондентом газети «Комсомольське плем'я», методистом обласного Будинку народної творчості, завідуючим відділом газети «Колгоспна зоря», завідуючим відділом Вінницького райвиконкому, інструктором Вінницької обласної ради профспілок, інженером Миколаївського Південного турбінного заводу «Зоря», редактором газети «Інкогніто» , старшим редактором Вінницької обласної редакційно-видавничої групи книги «Вінницький мартиролог» — пам'яті жертв політичних репресій на Вінниччині 20-50-х рр. ХХ ст., у прес-центрі Вінницького управління Служби безпеки України, редактором газети «Академія» Вінницького інституту економіки Тернопільської академії народного господарства. Нині — відповідальний секретар літературно-мистецького журналу «Вінницький край». Лауреат обл. літ. премії ім. М. Трублаїні (1968). Член СПУ (1974). Автор творів детективного жанру. Проживає в Вінниці.

Турець Володимир Григорович

(1945-2012 рр.) Народився в с. Курилівці Жмеринського р-ну. Український співак (бас), народний артист України (1988). З 1964 року – соліст Національного заслуженого академічного українського народного хору ім. Г. Верьовки. У 1971 р. Закінчив Київську консерваторію (клас В. Козерацького). Будучи студентом консерваторії, отримує запрошення від Г. Верьовки працювати в Українському народному хорі. 37 років працював солістом уславленого Академічного українського народного хору ім. Г. Верьовки. З 2000 — професор, викладач вокалу інституту музичного виховання Свінтокшиського університету ім. Яна Кохановського в м. Кельцах, Республіка Польща. лауреат літературно-мистецької премії ім. Д. Луценка “Осіннє золото”.

Трублаїні (Трублаєвський) Микола Петрович


(1907-1941 рр.). Народився 12 квітня 1907 року в селі Вільшанка, нині Крижопільского району Вінницької області. У 1915 почав навчання в Немирівській гімназії, але вже в п’ятому класі втік на фронт, бажаючи допомогти червоноармійцям. До фронту Микола не потрапив — впав з вагону поїзда і покалічив ноги. У вінницьких газетах (зокрема «Вісті ВУЦВК») почали з’являтися його дописи і кореспонденції про життя на селі. У 1925 році редакція газети «Червоний шлях» посилає М. Трублаїні на навчання на Всеукраїнські курси журналістики у Харкові. По закінченні курсів він працює в редакції харківської газети «Вісті». Узимку 1927 року Трублаїні як кореспондент «Вістей» вирушає на Далекий Схід, де проводить 2 місяці. Його кореспонденції «Листи з далекої подорожі», «Великим Сибірським шляхом» публікуються в газеті під псевдонімом Гнат Завірюха.
В 1930 році Трублаїні вирушає в експедицію на острів Врангеля в Арктиці, опановує професії кочегара, механіка, вантажника і влаштовується на судно котельним днювальним. За участь у цьому рейсі М.Трублаїні нагороджено медаллю. Враження від подорожі лягли в основу книг «До Арктики через тропіки», «Людина поспішає на поміч», «„Ф.Літке“ — переможець криги». Згодом, у 1932 р., письменник знову відвідав Арктику як учасник експедиції на криголамах «Сибіряков» і «Русанов». Багато книг Трублаїні описують життя на Півночі, зокрема перша його повість «Лахтак». Твори Трублаїні патріотичні, широко відомі пригодницькі повісті «Мандрівники», «Шхуна „Колумб“», науково-фантастичний роман «Глибинний шлях». З перших днів Другої Світової війни працює військовим кореспондентом фронтової газети «Знамя Родины». Восени 1941 був смертельно поранений у бою під с. Козолугівкою Токмацького району. Помер письменник на 34 році життя — 5 жовтня 1941.


У

Усач Григорій Давидович

(1934 р. н.). Український і єврейський поет, прозаїк, драматург. Народився14 вересня 1934 в м. Немирів, Вінницької область. Випускник Вінницького педагогічного інституту (1958). Працював в обласній пресі. У 1993–1995 рр. вів радіопрограму обласного товариства єврейської мови і культури «Усі разом». 1997 р. виїхав до Ізраїлю, зберігши громадянство України. Часто приїздить до Вінниці. Дебютував у 1948 р. як російськомовний поет та незабаром перейшов на українську мову. Автор понад 30 видань у різних жанрах: має десятки збірок поезій та кілька повістей. Багато писав для дітей та молоді, у тому числі казки для лялькового театру. П'єси постійно знаходяться у репертуарі українських театрів ляльок. За його сценаріями знято мультфільми «Сонячний коровай», «Черевики», «Мій брат — страусятко» та ін. Ряд творів перекладено болгарською, молдавською, польською, російською, чеською та ін. Перекладає з різних мов, зокрема, опанувавши іврит, твори ізраїльських поетів. Загальний наклад творів, виданих лише в Україні, налічує близько 2-х мільйонів примірників. Член Національної спілки журналістів України (1960), Національної спілки письменників України (1974)

Ф

Філіповський Іван Митрофанович

(1909-1992). Народився в Орловській губернії, нині РФ. Бібліотечний працівник, Герой Радянського Союзу, колишный директор Вінницької ОУНБ ім. К. А.Тімірязєва. Колишній робфаківець, робітник Маріупольського металургійного заводу Донецької області, І. М. Філіповський в 1933-1937 р. навчався у Всеукраїнському інституті комуністичної освіти у м. Харків (тепер Державна академія культури) і за направленням був призначений на посаду директора Вінницької міської бібліотеки ім. Н. К. Крупської. Учасник Другої світової війни. За мужність і відвагу, проявлені в останніх кровопролитних боях з 26 по 30 квітня 1945 р. у районі м. Барут під Берліном, був удостоєний звання Героя. Повернувшись у Вінницю, він почав відбудовувати спалене фашистами приміщення обласної бібліотеки, якій присвятив 24 роки свого трудового життя. Під його керівництвом вона стала однією з найбільших і найкращих в Україні. 27 червня 2005 р. на її фасаді встановлено меморіальну дошку з написом «Бібліотеку підняв з руїн Герой Радянського Союзу І. М. Філіповський, який очолював її з 1952 по 1973 рр.».

Х

Хоменко Борис Васильович

(1928 р.н.). Народився 20 травня 1928 року в с. Гутах Конотопського районну Сумської області. Критик, літературознавець, перекладач. Кандидат філологічних наук, професор. Член НСПУ з 2000 року. Під час Другої світової війни брав участь у Вінницькому антинацистському підпіллі. 1953 року закінчив філологічний факультет Ві-нницького педагогічного інституту. Учителював, був на видавничій роботі, з 1963 року - викладач кафедри української літератури педагогічного інституту (нині Вінницький педагогічний університет імені М. Коцюбинського). Автор праць про творчість Т. Шевченка, Марка Вовчка, С. Руданського, М. Коцюбинського, М. Рильського, В. Сосюри, О. Довженка. Упорядник та спів-упорядник антологій одного вірша: "Тарас Шевченко "Заповіт": Мовами народів світу (К., 1989), Йван Куратов "Менам муза": На языках народов мира и СССР" (Сиктивкар, 1989), "Володимир Сосюра "Любіть Україну": Переклади мовами народів світу (К., 2003). Має урядові нагороди: орден Вітчизняної Війни 2 ст. та "За мужність", медалі. Лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Степана Руданського.

Ц

Цвігун Тетяна Омелянівна

(1951 р. н.). Наролдилася в с. Мелешків Гайсинського р-ну. Культосвітній працівник, фольклорист, автор ряду культурологічних проектів, що сприяють збереженню і розвитку культури Вінниччини, зокрема фольклорної спадщини, директор Вінницького обласного центру народної творчості, заслужений працівник культури України (2001), кавалер ордену Княгині Ольги ІІІ ступеня. Активно займається краєзнавством, вивченням розвитку культури на Поділлі.

Цехмейструк Михайло Маркович

(1920-1976 рр.). Народився в смт Піщанка. Поет, прозаїк, перекладач. Видав книги оповідань для дітей, переклади казок, романів. Учасник Другої світової війни

Ч

Черевичний Дмитро Степанович

(1924-1993 рр.). Народився в с. Ободівка, нині Тростянецького р-ну. Український поет, перекладач. У 40-50-х рр. жив і працював на Вінниччині. Після закінчення семирічки працював у колгоспі, потім у редакції Ободівської районної газети, у Дніпродзержинську на будівництві коксохімічного заводу, на Донбасі – на шахті. Учасник Другої світової війни. Свою творчу діяльність починав як гуморист, сатирик. Перші вірші друкувалися у районній та обласній газетах. 1957 р. переїхав у Крим. Автор збірок гумористичних і сатиричних віршів: «Мій супутник» (1960), «Душевний підхід» (1963), лірики «Пісні напровесні» (1963), «Хліб на столі» (1979), «Обрії» (1984), низки пісень. Перекладав з російської, білоруської, чуваської та інших мов. Член СПУ з 1962 р.

Чорна Зоя Зосимівна

(1932 р. н.) Народилася в с. Стіна Томашпільського р-ну. Відома фольклористка, етнограф, майстер народної творчості, ткаля, виконавиця народних пісень. Зоя Зосимівна записала більше тисячі родинно-побутових, історичних, календарно-побутових пісень, які увійшли до золотого фонду національного мистецтва. Однією з найцікавіших сторінок її творчості є запис та відтворення обрядів і звичаїв рідного села. Вона здійснила повний запис «Весілля в селі Стіна» та обрядів «Народини», «Хрестини», «Входини», «Святий вечір». Усе це записано її рукою у звичайному зошиті. Та вона не лише вивчала обряди, а й виносила їх на сцену, на люди. Зслужений працівник культури, нагороджена медаллю "За доблестный труд", медаллю "Ветеран праці", багатьма урядовими нагородами

Чорногуз Олег Федорович

(1936 р. н.) Народився в с. Янів, нині Іванів Калинівського р-ну. Український прозаїк. У 1954-1963 рр. працював на Вінниччині в редакціях калинівської, погребищенської районних та обласних вінницьких газетах. Редактор журналів «Перець» та «Вус», автор численних книжок гумору та сатири. Заслужений діяч мистецтв України (1996). Член НСПУ, секретар (з 1988), член президії. Лауреат премій ім. Остапа Вишні, ім. Івана Багряного, родини Воскобійників, Михайла Стельмаха, Олеся Гончара, лауреат Нобельської премії за сатиру і гумор. Член ради Товариства «Вінничани у Києві

Чудний Валентин Павлович

(1930 р. н.) Народився в смт Вапнярка Томашпільського р-ну. Поет, прозаїк, публіцист, перекладач, громадський діяч. Кандидат історичних наук. Заслужений працівник культури України (1990). Очолював редакцію Політвидаву України, працював заступником редактора газети «Культура і життя» (1974-1991). Автор низки збірок оповідань, поезії, повістей та публіцистичних видань. Член СПУ (1973)

Ш

Шестопалюк Олекандр Васильович



(1951 р.н.). Народився в м. Вінниця. Випускник Вінницького державного педагогічного інституту ім. М. Островського (1982), Київського державного торговельно-економічного університету (1999). Заступник директора з навчально-виробничої роботи Вінницького ПТУ № 4 (1983-1987). Директор Вінницького ПТУ № 11 (1987-1992). Заступник начальника управління освіти, начальник відділу професійно-технічної освіти (1992-1999), заступник голови (1999-2003) Вінницької обласної державної адміністрації. З 2003-2014 рр. ректор Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Кандидат педагогічних наук, професор. Відмінник освіти СРСР. Відмінник освіти України. Заслужений працівник освіти України (2007). Нагороджений медаллю А. С. Макаренка. Автор (співавтор) близько 60 навчально-методичних посібників, серед яких: «Сучасні інформаційні технології та їхнє використання», навчальний посібник (2006); «Сучасні інформаційні технології та їхнє використання», лабораторний практикум (2006); «Сучасні інформаційні засоби навчання», навчальний посібник (2007). Наказом Міністерства освіти та науки України № 6 від 12.01.2015 Шестопалюка О. В. позбавлено вчених звань доцента та професора. Матеріали щодо фальсифікації документів щодо присвоєння вчених звань направлено до правоохоронних органів з метою перевірки та надання юридичної оцінки. Колегія суддів визнала протиправним та скасувала наказ Міністерства освіти і науки України № 6 від 12 січня 2015 року, яким затверджено рішення атестаційної колегії Міністерства освіти і науки України.
Проаналізувавши вимоги чинного законодавства, колегія суддів Вінницького окружного адміністративного суду дійшла висновку, що обов'язковою передумовою для прийняття рішення про позбавлення особи вчених звань професора і доцента є наявність відповідного клопотання вченої ради. Судом встановлено, що будь-яких клопотань вчених рад стосовно позбавлення Шестопалюка О. В. звання доцента кафедри психологічних і педагогічних дисциплін та професора, як того вимагають приписи Порядку присвоєння вченого звання професора і доцента, до Міністерства освіти і науки України не надходило. Окрім того, судом звернуто увагу на абз. 5 пункту 20 Порядку, яким передбачено десятирічний строк щодо розгляду питання про обґрунтованість рішення про присвоєння вченого звання професора і доцента. У ході судового розгляду встановлено, що Шестопалюку О. В. звання доцента кафедри психологічних і педагогічних дисциплін присвоєно 18 лютого 2003 року, а професора – 28 квітня 2004 року. Отже, оскаржувані рішення прийняті відповідачами після спливу десятирічного строку, встановленого законодавцем для перегляду рішення про присвоєння вченого звання.

Широцький Костянтин Віталійович (Шероцький) (псевдонім - К. Ладиженко)

(1886-1919 рр.) Народився в с. Вільшанка, нині Крижопільського р-ну. Український мистецтвознавець, етнограф, фольклорист, краєзнавець, професор (з 1917 р.). Навчався в сільській церковнопарафіяльній школі в с. Вільшанка-Бершадська і Тульчинському духовному училищі (1986-1900); Подільській духовній семінарії (1900-1906), Кам'янецькій мистецько-промисловій школі В'ячеслава Розвадовського (1905-1906) і Новочеркаській духовній семінарії в Росії (1906). Вищу освіту здобув у Петербурзькому університеті (1906-1912) та Археологічному інституті (1910-1911). Викладав історію українського мистецтва ХІІІ-ХV ст. на кафедрі історії мистецтва історико-філологічного факультету Українського народного університету в Києві (1917-1918). Згодом йому запропонували посаду виконувача обов’язків екстраординарного професора на кафедрі історії українського мистецтва в Кам'янець-Подільському українському університеті, де він пропрацював два останні роки свого життя (1918-1919). Досліджував мистецтво, культуру, історію, побут, звичаї, фольклор України й Поділля ХІХ - поч. ХХ ст

Шкляревський Георгій Якович

(1937 р. н.) Народився в м. Вінниця в родині службовця. Український кінорежисер, заслужений діяч мистецтв України (2002). Закінчив Львівський державний медичний інститут (1960) і Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1967). Працював у Львівському медінституті. З 1967 р. - режисер «Укркінохроніки». Створив низку кінострічок, окремі з яких відзначені різними преміями. З 1998 р. митець - викладач Інституту кіно і телебачення Київського національного університету культури і мистецтв. Серед робіт серія документальних стрічок про Чорнобиль: «Тінь саркофагу» (1989, Приз німецьких профспілок в Оберхаузені, 1990), «Таємничий діагноз» (1990), «Зона тривоги нашої», «Чорнобиль — роки і долі» (1996, авт. сцен.), «Зона — десять років відчуження» (1996, Головний приз Міжнародного кінофестивалю «Бархатний сезон») та ін. Член Національної спілки кінематографістів України.

Шпина Лазар Созонович

(1885-1964 рр.) Народився в с. Головчинці, нині с. Кармалюкове Жмеринського р-ну. Фольклорист, автор пісень. Член СПУ (1939). Найбільша добірка його текстів і мелодій до них представлена у колективному збірнику «Поети колгоспного села» (К.,1940)

Шубравський Василь Єфремович

(1920-1992 рр.) Народився в с. Слобода-Яришівська Могилів-Подільського р-ну. Український літературознавець, доктор філологічних наук. Досліджував життя і творчість Т. Г. Шевченка. Йому належить досліждення "Від Котляревського до Шевченка: : проблема народності української літератури"

Шунда Никифор Миколайович


Народився 12.02.1932 р. в с. Лютарівка Теофіпольського р-ну Хмельницької обл., в родині селян. У 1951 році Никифор Миколайович став студентом фізико-математичного факультету Вінницького державного педагогічного інституту імені М. Островського. В 1955 р. Закінчив Вінницький педінститут. Працював вчителем математики в Шаргородській середній школі. Продовжував педагогічну роботу завучем, учителем математики у Вінницькій школі № 18 робітничої молоді. З 1964 р. - в Вінницькому педінституті, пройшовши шлях від асистента до ректора. 1966 року Н. М. Шунда вступив до аспірантури столичного педагогічного інституту імені М. Горького і три роки готував кандидатську дисертацію на тему «Функція як основа сучасного викладання математики в школі». У 1997 році він блискуче захистив докторську дисертацію за двома спеціальностями в Інституті педагогіки і психології професійної освіти АПН України. Більше чверті століття (1976-2003) Никифор Миколайович Шунда очолював Вінницький педагогічний інститут, який в 1998 році був реорганізований у педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського. Н. М. Шунда опублікував близько ста науково-методичних праць, серед них 18 монографій посібників. Широко використовувались у вищих навчальних педагогічних закладах та школах його посібники «Функції та їх графіки» (1976,1983), «Практикум з розв’язування задач з математики» (1975,1978,1988 у співавторстві), «Збірник задач з алгебри для VІ-VІІ класів» (1987), «Практикуми з математичного аналізу» (1993, 1995, у співавторстві з Томусяком А.А.), «Застосування похідної до розв’язування задач» (1999) та ін. Никифор Миколайович сам брав участь у спортивних змаганнях, тривалий час був членом збірної області з бігу на довгі дистанції, був рекордсменом області з бігу на 30 км, учасником естафети Олімпійського вогню у 1980 році. 1994 року Н. М. Шунда нагороджений сертифікатом Міжнародного Олімпійського комітету за активну роботу у розбудові Олімпійського руху в Україні. 2001 року генеральна дирекція Міжнародної кадрової академії, враховуючи багаторічні заслуги ректора університету, нагородила його медаллю «За заслуги в освіті». Астероїд 13906 Шунда (13906 Shunda) — астероїд головного поясу, відкритий 20 серпня 1977 року - названо на честь Никифора Миколайовича Шунди за значний внесок у розвиток університету

Щ

Щепілова Наталія Геннадіївна

(1961 р. н.). Народилася в м. Цілиноград (Казахстан). Бібліотекар-краєзнавець, громадська діячка. 1995 р. на базі Літинської районної бібліотеки створила громадську культурно-наукову організацію «Подільський народний університет культури». Є головою Ради народного університету. Проживає в с. Селище Літинського р-ну.

Щириця Юхим Онуфрійович (Щериця)

1880-1919 рр.) Народився в с. Боровиця, нині Чигиринського р-ну Черкаської обл. Педагог, освітньо-культурний, громадский діяч на Поділлі, журналіст. З 1914 р. мешкав у Вінниці, працював в учительському інституті, виконував обов’язки Подільського губернського комісара освіти. Депутат Трудового конгресу України. Член Трудового Конгресу (січень 1918 р.), подільський губернський комісар освіти УНР (1917–1918), товариш міністра освіти (листопад 1918 року). Діяч «Просвіти», в серпні 1918 сприяв переведенню чотирикласної освіти у Вінниці на державне забезпечення. Завідуючий відділом освіти України (прирівнюється до сучасного міністра) 5-26 грудня 1918. Він був першим редактором газети «Республіканські вісті», яка виходила у Вінниці. Після приходу більшовиків у червні 1919 року Ю. О. Щириця був заарештований чекістами та страчений у Києві

Ю

Ющенко Олександр Іванович

(1869-1936). Народився в хуторі Водотеча поблизу Глухова Сумської обл. Український психіатр, академік НАН України. По закінченні медичного факультету Харківського університету (1893) проводив велику практичну і дослідницьку роботу в лабораторіях і клініках видатних діячів медичної науки П. І. Ковалевського, В. М. Бехтєрєва та І. П. Павлова. 1897 р. О. І. Ющенко переїжджає у Вінницю та влаштовується на роботу в окружній психіатричній лікарні на посаду молодшого ординатора. 1901 р. він виїжджає в Петербург. Після революції вчений плідно працює в галузі психіатрії, активно займається педагогічною та громадською діяльністю. О. І. Ющенко написав близько 120 наукових праць. Був одним із засновників біохімічного напряму в психіатрії. 1929 р. одержує звання заслуженого діяча науки, а у 1934 р. його обирають дійсним членом Академії наук УРСР. З нагоди 40-річного ювілею науково-лікарської, педагогічної та громадської діяльності академіка за клопотанням громадськості у 1934 р. Вінницькій обласній психоневрологічній лікарні було присвоєно ім’я Олександра Івановича Ющенка, яке вона носить і донині

Я

Яворівський Володимир Олександрович

(1942 р.н.). Народився в с. Теклівка Крижопільського р-ну. Закінчив філолологычний ф-т Одеського ун-ту. Працював у редакції газет "Запорізька правда", "Прапор юності", "Ленінська молодь", на радіо в Запоріжжі, кіносценаристом Львівського телебачення, літературним консультантом, референтом СПУ. Депутат ВР. Один з засновників Народного руху України. Певний час очолював комісію з питань Чорнобильської катастрофи. Автор книг оповідань і повістей "А яблука падають...", "Гроно стиглого винограду", "З висоти вересня", книг публіцистики "Крила вигострені небом", "Тут, на землі", "І в морі пам'ятати джерело", "Право власного імені", романів "Ланцюгова реакція", "Оглянься в осені", "Автопортрет з уяви", "А тепер - іди", "Марія з полином в кінці століття", вибраних творів в 3-х томах "І засурмив янгол...". За худ. документальну повість "Вічні Кортеліси" відзначений Державною премією УСРС ім. Т. Г. Шевченка (1984). Член СПУ з 1971. Голова СПУ (2001-2011 р.)

Яковенко Тетяна Василівна

(1954 р.н.). Народилася 16 травня 1954 в с. Соболівка, Теплицького р-ну Вінницької обл. Поетеса, літературознавець, педагог. Після закінчення Соболівської середньої школи працювала робітницею на місцевому цукровому комбінаті, вчителювала у школах Теплицького району, була на комсомольській роботі. Закінчила в 1977 р. Вінницький педагогічни інститут. Учителювала. Закінчила аспірантуру при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук України. Кандидат філологічних наук (1987). Доцент. З 1983 по 2012 — викладач кафедри української літератури Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Сфера наукових зацікавлень — історія української літератури, перекладознавство та компаративістика. Керує обласним літературним об'єднанням. Друкується з 1963 р. Авторка зб. віршів "Совість", "Любов вам до лиця", "Щоденна батьківщина", "Автопортрет з конваліями", "Передчуття трави" та ін. Літературознавець. Кан. філол. наук (1987). Викладає укр. літ. в ВДПУ. Як літературознавець досліджує питання художнього перекладу, окремі явища української класичної і новітньої літератури, міжлітературні зв'язки. Лауреат обл. премії ім. М. Трублаїн. Член Національної спілки письменників України (1988). Заслужений працівник культури України (2004). Відмінник освіти України (1992)

Ямчинська Тамара Іванівна

(28.02.1962), Кандидат філологічних наук (1997), доцент, декан факультету іноземних мов Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Т. І. Ямчинська є визнаним в Україні вченим та педагогом. Шлях її професійного становлення певної мірою традиційний: з відзнакою закінчила Ужгородський державний університет, працювала у Житомирському педагогічному інституті викладачем. З 1987 р. – у Вінницькому державному педагогічному інституті: заступником декана з навчальної роботи факультету іноземних мов, деканом факультету, 2005 р.-2015 ррю – директором Інституту іноземних мов. Т. І. Ямчинська продовжує традиції факультету у міжнародному співробітництві, залучає до викладання на факультеті кваліфікованих фахівців з англо- та німецькомовних країн, залучає викладачів та студентів факультету до участі у національних та міжнародних конференціях і організаціях, як наприклад, Українське товариство з вивчення англійської мови USSE, Всеукраїнська асоціація американознавства, міжнародна організація IATEFL, міжнародна організація TESOL. Т. І. Ямчинська є автором багатьох навчально-методичних посібників з практики мови та практичної граматики англійської мови.

Янченко Анатолій Якович

(1936 р. н.) Народився в м. Немирів. Український критик, прозаїк. Учителював, працював у районних газетах Вінниччини: зав. відділом критики газети «Літературна Україна», зав. редакцією критики видавництва «Дніпро», заст. головного редактора журналу «Дніпро». Автор кількох книг, багатьох літературно-критичних статей, оглядів, рецензій. Член СПУ (1978).

Янченко Микола Олександрович

(1959 р. н.). Народився в с. Канава Тиврівського р-ну. Український естрадний співак і композитор, заслужений артист України (2007). Закінчивши Тульчинське культурно-освітнє училище, отримав фах режисера драматичного колективу. Понад 20 років працював художнім керівником будинку культури у с. Моївка Чернівецького району. Куратор творчої молоді та натхненник створення різноманітних мистецьких проектів і музичних колективів, зокрема вокального дуету «Кохана, коханий». Активну пісенну і композиторську діяльність розпочав 1993 р. Перша збірка пісень – «Моївське весілля». Всього написано понад 100 пісень. Провідна тема музичних доробків – любов до рідної землі, пропаганда етнічної самобутності, джерел українства, одвічних людських цінностей – добра, віри, любові, поваги до батьків. В народі особливо популярними стали його пісні: «Наливай, кума», «Дай Бог», «Перелаз». Чимало аудіоальбомів з’явилося завдяки співпраці з вінницькою фірмою «Мед». Депутат Вінницької обласної Ради кількох скликань. Член постійної комісії обласної Ради з питань культури, духовної та історичної спадщини.


Видатні особистості Вінниччини. Інформації на сайтах:





Шановні користувачі бібліотеки. Звертаємо Вашу увагу на БД Авторитетний файл "Індивідуальних авторів (персоналій)"

База даних є інформаційно-біографічною і використовується при формуванні бібліографічних описів всіх типів видань бібліотеки (при введенні авторів). Крім того вона є самостійною БД, що включає коротку, а в окремих випадках детальну біографічну інформацію про персоналій.

В база даних створено короткі біографічні довідки про:

  1. Членів Спілки письменників України
  2. Письменників Вінниччини
  3. Державних та історичних діячів України
  4. Лауреатів Нобелівської премії
  5. Лауреатів Шевченківської премії
  6. Діячів науки та культури України та світу
  7. Діячів освіти України та світу
  8. Діячів 'Розстріляного відродження'
  9. Короткі біографії, з переліком основних творів, поетів "Празької поетичної школи"

Окремі біографії включають фотоматеріали, бібліографію, списки творів.